Політичний розвиток 1955—1968 pp.

Період 50—60-х років позначений становленням і зміцненням парламентської демократії на заході Німеччини, активним входженням ФРН у систему демократичного Заходу і прохолодними відносинами зі Сходом. Особливо напруженими були стосунки між обома німецькими державами. Узята на озброєння навесні 1955 р. доктрина Хальштейна почала застосовуватися проти держав, що налагоджували зв'язки з НДР. Так, у 1957 р. ФРН розірвала дипломатичні стосунки з Югославією, у 1963 р. — з Кубою.

Проте політичне життя ФРН, як епіцентру напруженості європейської та світової політики, формувалося не тільки внутрішніми чинниками. За умов сповільнення економічних темпів розвитку в Німеччині та поступового повороту світу до визнання ідеї мирного співіснування в міжнародному житті відбувалося фізичне та моральне зношування комбінації ХДС/ХСС/ВДП. Це проявилося, зокрема, в фінансових корупціях, вимогах генералів бундесверу оснастити армію ядерною зброєю. У 1963 р. пішов у відставку К. Аденауер. Його політику продовжував Л. Ерхард. Однак блискучий економіст Ерхард виявився досить посереднім політиком. Новий канцлер не збагнув необхідності трансформувати німецьку політику відповідно до вимог часу. У німецькому суспільстві дедалі активніше відбувалася поляризація політичних сил. Саме в цей період виникла неонацистська партія А. Таддена — Національно-демократична партія (НДП), яка відбивала погляди крайніх правих. Наприкінці 60-х років на фронті боротьби з парламентською демократією з'являються і "нові ліві". Група Баадера-Майнхоф, так звана "Фракція Червоної Армії" (РАФ), проголосивши (1970) нещадний терор правовій державі, убачала у ньому засіб формування нової людини і побудови за допомогою вибухівки й автомата "справедливого суспільства". Протягом трьох років (1968—1971) РАФ здійснила 555 акцій (серед них убивства чиновників, підприємців, військових, поліцейських).

У 1966 р. від коаліції відійшла ВДП. Тоді ж до влади прийшов уряд "великої коаліції" (ХДС/ХСС/СДПН) на чолі з К. Кізінгером. На відміну від попереднього, в його політиці поєднувалися старе і нове. У 1968 р. було прийняте "надзвичайне законодавство", відповідно до якого за певної ситуації можна було відмінити конституційні гарантії, розпустити парламент, застосувати бундесвер. Чи означало це відхід від демократії? Навпаки, зростання загрози з боку крайніх лівих і крайніх правих змушувало правову державу шукати шляхи самозахисту. Становище "фронтової держави" цілком виправдовувало таку поведінку, хоча як у самій ФРН так і у світі в цілому "надзвичайне законодавство" було сприйняте неоднозначно. З іншого боку, правлячі кола ФРН визнали доцільним відмовитися від доктрини Хальштейна, було відновлено дипломатичні стосунки з Югославією та Румунією. Всі ці моменти свідчили про активні пошуки нового як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країни.

Прихід до влади "малої коаліції". Зміни у внутрішній та зовнішній політиці

Перелом настав 1969 р. До влади прийшла "мала коаліція" (СДПН/ВДП) на чолі з В. Брандтом, соціал-демократом, антифашистом, який у роки Другої світової війни брав участь у норвезькому русі Опору. Внутрішні реформи "малої коаліції" звелися до розширення співучасті трудових колективів у керівництві підприємствами, модернізації системи освіти, поліпшення пенсійного забезпечення. Проте головні зрушення торкнулися зовнішньої політики. Уряд Брандта в контексті загального зменшення напруженості у світі зробив вагомий внесок у нормалізацію європейської обстановки в цілому, особливо у східному регіоні. Ядром такої політики, на думку Брандта, мали стати довір'я та співробітництво. Уже в 1970 р. відбулися перші офіційні зустрічі в Касселі та Ерфурті керівників обох німецьких держав — В. Брандта та В. Ульбріхта, що започаткувало процес взаємовизнання німецьких держав. 12 серпня 1970 р. було підписано західнонімецько-радянський договір, а 7 грудня ФРН уклала такий самий договір із Польщею. Важливість цих договорів полягала в тому, що сторони відмовлялися від застосування сили з метою зміни існуючих після Другої світової війни кордонів. У руслі загального оздоровлення ситуації в Європі 3 вересня 1971 р. між СРСР, С1ІІА, Францією та Англією підписано чотирьох-сторонню угоду по Західному Берлінові. Угода підтверджувала статус Західного Берліна як території, яка не є складовою частиною ані ФРН, ані НДР. Тим самим відміталися будь-які спроби посягань на Західний Берлін. Важливою віхою становлення нової східної політики ФРН була також відмова у 1973 р. від Мюнхенської угоди 1938 р. Таким був процес становлення нової східної політики. Особливе місце в ній зайняли німецько-німецькі стосунки. Тут також було досягнуто значних успіхів. Зокрема, у 1972 р. було підписано угоду про Основи взаємовідносин між НДР і ФРН. Це створило засади підвищення міжнародного статусу обох країн. У 1973 р. НДР і ФРН стали членами ООН. Лінію примирення щодо Заходу, вироблену К. Аденауером після війни, Віллі Брандт поширив на Схід. Договірний процес між ФРН і східноєвропейськими країнами сприяв виробленню домовленостей у Хельсінкі.

Нормалізація німецько-німецьких стосунків, фактичне визнання НДР по-різному сприймалися впливовими колами ФРН. У 1972 р. мала місце спроба конституційно повалити "малу коаліцію". Для цього противникам політики Брандта не вистачило лише одного голосу.

Нормалізація німецько-німецьких відносин висвітлила одну важливу сторону суперечливого процесу, що відбувався на території колишньої єдиної Німеччини, а саме: західнонімецьке суспільство, яке базувалося на приватнокапіталістичній ринковій економіці, на економічній та політичній свободі, просунулося далеко вперед в усіх сферах: у галузі економіки, науки, освіти, а більше всього — в рівні життя. Причини стійкого та неухильного відставання НДР — вітрини соціалістичного світу — лежать на поверхні. Це — знищення ринкової економіки, ліквідація економічної свободи, централізована планова економіка та відсутність у людей стимулів до праці. Не могло бути жодного сумніву: майбутнє об'єднання Німеччини відбудеться на умовах, які об'єктивно продиктує західнонімецьке суспільство. Що це буде саме так, свідчили масові втечі німців із соціалістичного раю на Захід і спорудження за наказом східнонімецьких властей Берлінської стіни. Проте бетонно-колючий монстр, збудований за ініціативою радянського лідера М. Хрущова в 1961 p., не зупинив цього процесу.