Латинська Америка

валися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце само-впевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до ре­форм не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загроз­ливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція пере­вищувала 30 %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У бага­тьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непо­коїло експортерів.

Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проб­лем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати пас­ки". Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.

Характерною особливістю латиноамериканського еко­номічного зростання було те, що воно відбувалося в основ­ному завдяки іноземним інвестиціям.

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час пере­вороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суд­дями, схильними коритися наказам представників виконав­чої влади.

Майже повсюди — в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежа­ли від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демо-

⁷⁴²⁵⁸ 193

Р ОЗДІЛ 10

кратичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985-1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню СІІІА. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Ла­тинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомо­ги" поставило режим у складне становище.

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноаме­риканці вважають недопустимими військові режими. Демо­кратія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піно-чета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.

Латинська Америка у 90-ті роки ХХ-го — перші роки XXI ст.

_Я

кщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі держав­ного капіталізму і почалося впровадження відкритої еко­номіки, то в 90-ті цей процес прискорився.

Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991—1998 pp. сягнули 3,3 %. Спала інфляційна хвиля. Показ­ник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10 %. А в Арген­тині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1 % і 2,6 %. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої

194