Латинська Америка

Латиноамериканська економічна інтеграція

_Н

овим явищем у Латинській Америці 60-х років стала економічна інтеграція. Щоправ­да, продиктована вона була дещо іншими причинами, аніж європейська. Одні країни вбачали в ній форму подолання вузькості національного ринку, інші — колективне знаряддя боротьби з проникненням іноземного капіталу. Внаслідок цього на середину 70-х років інтеграційні процеси охопили майже всі країни регіону. Уже в 1960 р. утворилася Латиноаме­риканська інтеграція вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізована в 1980 р. в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), куди увійшли 11 країн. Невдовзі з'явився Центральноамери­канський спільний ринок (ЦАСР, 1961), куди увійшли п'ять країн, у 1968 р. заявила про себе Карібська асоціація вільної торгівлі (КАВТ), до складу якої увійшли 12 країн. І нарешті, у 1975 р. утворився широкий економічний союз — Латиноаме­риканська економічна система, членами якої стали 26 держав. Інтеграційні об'єднання, що виникли в 60—70-х роках, доповнилися суто спеціалізованими об'єднаннями, що під­креслювало монокультурний характер економіки країн Ла­тинської Америки. Зокрема, в 1974 р. було створено Союз екс­портерів бананів та Союз країн — експортерів цукру (21 кра­їна). У 1975 р. утворилися також Асоціація країн-експортерів срібла та Карібська судноплавна компанія.

Зміцнення господарських зв'язків, звичайно, прогресив­не явище. Воно свідчить про прагнення латиноамерикансь­ких країн до об'єднання зусиль у розвитку стабільних еко­номічних структур.

Економічний та політичний розвиток у 60-х — першій половині 70-х років

,

_З

аходи, спрямовані на здійснення програми "Союз заради прогресу", сприяли прискорен­ню темпів економічного розвитку. У цілому з 1950 по 1975 р. валовий національний дохід латиноамериканських країн зріс

189

Р ОЗДІЛ 10

у чотири рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворив­ся на аграрно-індустріальний. Посилився наступ на лати­фундизм. До 1964 р. в 16 країнах ухвалено закони про аг­рарні реформи.

Однак політична нестабільність на субконтиненті не зменшувалася. її джерелом на початку 60-х років стала Куба. Радянський Союз прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Аме­риці. У 1962 р. за згодою Ф. Кастро СРСР таємно розмістив на Кубі радянські ракети та бомбардувальники. У відповідь США вдалися до військово-морської блокади Куби. Тільки здоровий глузд політичних лідерів, насамперед Дж. Кениеді, врятував світ від трагічних наслідків, якими могла обернути­ся ця авантюра.

Уроки Карібської кризи не зупинили послідовників біль­шовицької доктрини "ощасливлювання" народів. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії, які не мали скільки-небудь серйозної соціальної бази, отриму­вали щедру грошову підтримку від КПРС, вдавалися до ор­ганізації "партизанських загонів", розпалювання внутрішніх чвар, тероризму. Все це лише поглиблювало неспокій у регіоні.

Слідом за низкою військових переворотів відбулися трагічні події у Чилі. Перемога на президентських виборах 1970 р. кандидата лівої коаліції "Фронт національного виз­волення" Сальвадора Альєнде, який негайно приступив до радикальних перетворень — здійснення націоналізації ос­новних галузей промисловості, аграрної реформи, — оберну­лася соціально-економічною кризою (падіння виробництва, інфляція тощо). 12 вересня 1973 р. генерал Аугусто Піночет здійснив військовий переворот. Після цього відбулися пара­доксальні події: з одного боку, терор і репресії (за 15 років диктатури Піночета кількість убитих сягнула 15,5 тис. чол., а тих, що пропали безвісти, — 2,2 тисяч), а з іншого — піно-четівська адміністрація жорсткими заходами державного ре­гулювання забезпечила ринкові реформи та прискорення економічного розвитку Чилі, тобто здійснила перетворення, які внаслідок своїх демократичних принципів унеможлив­лювали існування військової диктатури. 5 жовтня 1988 р. народ сказав "ні" Піночету, а в грудні 1989 р. на загальних

190