Латинська Америка

Однак землю отримали лише 29 тис. селянських сімей. Ос­новна ж маса їх була об'єднана в асентам'єнти (кооперативи), що контролювалися державою.

З політикою одержавлення власності було тісно пов'яза­не прагнення латиноамериканських правлячих кіл до режи­му закритості економіки, що пояснювалося їхнім намаган­ням протидіяти іноземній економічній експансії, насампе­ред з боку США. Саме це штовхало місцеві політичні режи­ми до одержавлення й час від часу до націоналізації влас­ності іноземних компаній, що мало відлякувати іноземних інвесторів. З іншого боку, завдяки таким заходам місцеві власті сподівалися позбавитися залежності від імпорту через налагодження власного виробництва.

У цілому, виробництво промислової продукції у країнах регіону до кінця 50-х років виросло у 2,5 раза порівняно з довоєнним часом. Особливо швидкими темпами розвивала­ся економіка таких країн як Аргентина, Мексика, Бразилія, Чилі, Венесуела та Колумбія. Сільське господарство було екс­тенсивним і слаборозвинутим. Низький рівень життя населен­ня спричиняв численні страйки. Якщо на початку 50-х років у країнах континенту страйкувало 2—2,5 млн чол., то в 1965 р. — 8,5—9 млн чол. Досить активним був і селянський рух.

Політичне життя латиноамериканських країн характери­зувалося нестабільністю. Крім Мексики, військові переворо­ти всюди були постійним явищем. Понад 70 путчів за 25 по­воєнних років — таким був баланс внутрішньополітичного неспокою. Відновлення в окремих країнах — Перу (1956), Колумбії та Венесуелі (1958) — конституційного ладу аж ніяк не означало, що ці країни остаточно вийшли з системи військово-диктаторських режимів, з системи кауділізму.

Правоконсервативний характер військових хунт мав ан­тидемократичну спрямованість і закономірно викликав ма­сові соціальні протести, чим поспішали скористатися ко­муністичні партії, що прагнули захопити владу і встановити свою "диктатуру пролетаріату". Такі спроби наприкінці 40-х років мали місце у Колумбії та Коста-Ріці, а на початку 50-х років — у Гватемалі. Прикладом може також бути Куба, де боротьба проти диктатури генерала Батісти, в ході якої відкривалися широкі перспективи для демократичних пере­творень, завершилася лівою диктатурою. Керівник руху

185

Р ОЗДІЛ 10

Ф. Кастро та його соратники внаслідок хиткості своїх по­зицій у країні проголосили себе марксистами-ленінцями і звернулися за підтримкою до радянського керівництва. Не­вдовзі крайні ліві радикали, заручившися підтримкою СРСР, почали будувати комунізм за радянським зразком. Замість правої диктатури Батісти на Кубі утвердилася ліворадикаль­на, комуністична диктатура Ф. Кастро, а сама Куба перетво­рилася на військовий форпост соціалізму в Латинській Америці, стала одним із джерел напруженої системної кон­фронтації між Сходом і Заходом.

У системі зовнішньополітичних зв'язків повоєнного часу країни Латинської Америки всіляко підтримували курс США, правлячі кола яких були стурбовані можливістю про­никнення у Західну півкулю комунізму. Офіційна позиція США щодо Латинської Америки проявилася у доктрині Клейтона, проголошеній на міжнародній конференції в Ча-пультепеці (лютий—березень 1945 p., Мексика). США, вихо­дячи з доктрини Монро (1823), поставили питання про роз­ширення свого співробітництва з латиноамериканськими країнами на основі приватного підприємництва та вільної конкуренції, скасування митних бар'єрів, обмеження діяль­ності державного сектора, створення однакових можливос­тей для національного та іноземного капіталу. Дещо в пом'якшеному вигляді ці основні положення увійшли до "економічної хартії". На Чапультепекській конференції був реорганізований Панамериканський союз, закладені основи оборонного пакту. Підписаний учасниками Чапультепексь-кий акт передбачав спільне використання збройних сил про­ти агресії з боку комуністичних країн.

Прийняті рішення зрештою були оформлені в Міжамери­канському договорі про взаємну оборону Західної півкулі. Під агресією розумілися будь-які дії, що ставили під загрозу "суверенітет або політичну безпеку будь-якої американської держави". Однак основною метою договірних угод було не­допущення комунізму в Латинській Америці. З цією ж ме­тою у 1948 р. на Міжамериканській конференції в Боготі бу­ла створена Організація американських держав (ОАД).

Інвестиційна політика США в Латинській Америці була традиційною: США відмовляли цим країнам у державних позиках, заохочували приватні вкладення капіталів, вима­гали створення сприятливого клімату для них. У плані

186