Розділ 9

Сучасна Канада

_К

анада — член великої "сімки", високороз-винута індустріально-аграрна країна, зна­чення якої у світовому співтоваристві зростає. Це й зро­зуміло. Серед західних країн тільки США випереджають Канаду за обсягом продукції добувної промисловості, проте й вони поступаються своєму північному сусідові за вироб­ництвом та експортом багатьох видів сировини і напівфаб­рикатів. За рівнем продуктивності суспільної праці і технічної оснащеності виробництва Канада поступається ли­ше США. А в лісозаготівельній, деревообробній і целюлоз­но-паперовій, азбестовій промисловості, окремих галузях кольорової металургії, будівництві і господарській діяльності в умовах півночі її технологія не має собі рівних у світі.

Для сучасної Канади характерний високий рівень життя населення. Середньорічний дохід на одну людину в Канаді вже у 1986 р. становив 12993 долари. А це головний показ­ник соціальної стабільності. За показниками рівня й трива­лості життя, стану здоров'я, грамотності тощо Канада, відповідно до Програми людського розвитку ООН, у 2000 р. сьомий раз підряд вийшла на перше місце серед 174 країн за індексом людського розвитку. Це високе визнання світовим співтовариством успіхів Канади в соціальній сфері.

Завдяки своїй плідній діяльності на міжнародній арені Канада домоглася лідерства в багатьох сферах міжнародних відносин. Саме канадський міністр закордонних справ Л. Пірсон у 1956 р. запропонував утворити спеціальні сили ООН для підтримки миру, за що йому була присуджена Но­белівська премія миру. До середини 80-х років з території Канади була повністю виведена ядерна зброя, розміщена там у 1964 р. Після 11 вересня 2001 р. Канада активно включила­ся у боротьбу з міжнародним тероризмом. її збройні сили брали безпосередню участь в операції "Незламна воля" в Афганістані.

Складною залишається квебекська проблема. Однак у настроях франкомовних жителів Канади останнім часом проявляються нові, позитивні, нюанси. Так, на додаткових парламентських виборах у березні 1995 р. у Квебеку пере­конливу перемогу здобув представник Ліберальної партії, а

180

Канада

кандидат від сепаратистського Квебекського блоку зазнав поразки. А це означає, що серед франкомовних квебекців зростає кількість противників сепаратизму, що й засвідчив проведений ЗО жовтня 1995 р. референдум з питання неза­лежності Квебеку. 50,6 % жителів провінції заявили, що хотіли б залишитися у складі Канади.

Українці в Канаді. Канадсько-українські стосунки

_З

а статистичними даними 1981 р. в Канаді проживало 754 тис. українців, тобто 3,1 % на­селення країни, хоча канадська преса у 1989 р. повідомляла, що кількість українців у Канаді фактично сягає одного мільйона. Основна частина українського населення мешкає у провінціях Онтаріо, Альберта, Манітоба та Саскачеван. 76 % українців мешкає в містах. Українська етнічна група сформувалася в Канаді як іммігрантська. Після Другої світо­вої війни вона збільшувалася. До середини 1950-х років до Канади прибуло 35 тис. українців із таборів для "переміще­них осіб". Понад 9 тис. чоловік прибуло до країни в 1961— 1981 pp. У кількісному відношенні українців переважають тільки британці, французи, німці та італійці.

Завдяки своїй працелюбності українці здобули повагу в канадському суспільстві. Високий їх відсоток серед уп­равлінської та інтелектуальної еліти (заданими 1981 р. 26 865 українців були менеджерами, 58 820 — юристами, вчителями та ін.). У 1980 р. канадець українського походження Роман Гнатишин був призначений генерал-губернатором.

Інтегрувавшись у канадське суспільство, українці не за­бувають про своє походження. Для їхнього національного самовираження в демократичній Канаді є всі умови. У два­надцяти університетах запроваджені українознавчі програ­ми. Досить поширені курси українознавства, що охоплюють вивчення української мови, культури, мистецтва, історії та географії. У десятках шкіл українська мова вивчається як предмет. Чимало таких шкіл, зокрема недільних, патронують­ся греко-католицькою церквою, етнічними організаціями,

181

Р ОЗДІЛ 9

такими як Українське національне об'єднання, Спілка української молоді та ін.

Чільним об'єднанням українських громадських, політич­них та культурних організацій, церков є Конгрес українців Канади. Осередками культурного розвитку українців у Ка­наді виступають різноманітні "фундації". Найбільша з них — Українська фундація ім. Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі 1936 р. У 1987—1988 pp. вона володіла фондом у 3,5 млн дол., які витрачаються на різні культурні заходи.

З проголошенням незалежності України українська діас­пора Канади надає суттєву підтримку становленню і розбу­дові своєї етнічної батьківщини. Канада стала першою країною світу, що визнала незалежність України після пам'ятного 1 грудня 1991 р. А колишній дисидент Левко Лук'яненко, засуджений радянською системою до смертної кари за виборювання незалежності України, був призначе­ний повпредом України в Канаді. Між Канадою і Україною налагоджуються і розвиваються зв'язки в багатьох галузях суспільного життя. 31 березня 1994 р. у Києві міністри за­кордонних справ Канади (А. Уеллет) і України (А. Зленко) підписали Спільну декларацію про особливе партнерство між Канадою і Україною. З 1991 по 1998 р. завершено 60 спільних канадсько-українських проектів — з питань пере­ходу до ринкової економіки, в галузі демократизації та роз­витку управління, з проблем ядерної безпеки тощо. Розвит­кові канадсько-українських стосунків сприяють взаємні візити лідерів країн. Під час канадського візиту президента України Л. Кучми у жовтні 1994 р. підписано Угоду про дружбу і співробітництво між обома країнами. У січні 1999 р. в Україні з візитом перебував прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн. Тоді ж було підписано сім канадсько-українських міжурядових документів. У листопаді 1999 р. представники обох країн підписали угоду про співпрацю у запуску ко­мерційних супутників.

Розділ

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

_У

Латинській Америці сьогодні налічується 27 країн загаль­ною площею 20 млн кв. км і з населенням понад 350 млн чол. Незважаючи на ряд спільних ознак, таких як відсталість соціально-економічної структури, монокультура економіки, виражений латифундизм та архаїчність відносин у сільському господарстві, латиноамериканські країни після Другої світової війни значною мірою різнилися за рівнем свого розвитку. У цілому ж, їх умовно можна поділити на три групи. До першої входить "велика четвірка": Ар­гентина, Бразилія, Мексика, Чилі — країни з найбільш розвинутою обробною промисловістю. До лругої належать Колумбія, Венесуела, Перу — держави з розвинутою гірничою промисловістю. До них примикають Коста-Ріка, Сальва-Аор та Уругвай. Третя група — це суто аграрні країни Центральної Америки. їм найбільш властиві монокультура, латифундії, дрібнотоварний уклад.

Латинська Америка

в перше повоєнне десятиріччя

_У,

повоєнний період для країн Латинської Америки був характерним процес одержав-лення значної частини власності через викуп або пряму націоналізацію. Найбільш інтенсивно він відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Одержавлення ряду галузей почалося вже у перші повоєнні роки: в Аргентині в період правління президента Хуана Домінго Перона (1946—1953), у Мексиці — за президента Мігеля Алемана (1946—1952), у Бразилії — під час президентства Жетуліу Варгаса (1951 — 1954), у Чилі в період правління президента Гонсалеса Віде-

183

Р ОЗДІЛ 10

ли (1946—1952) і продовжувалося до 60-х років. Формування значного державного сектора не було одноразовим актом у жодній з латиноамериканських країн. Водночас у деяких країнах континенту розгорнувся наступ на позиції аграріїв-латифундистів. Безземельне селянство не тільки справедли­во вимагало реалізації гасла "землю тому, хто її обробляє", а й було небезпечним вибуховим матеріалом. З його рядів вийшло чимало всіляких борців за "справедливість", у тому числі й відвертих авантюристів. Щоправда, кампанія за ліквідацію латифундій, де панували архаїчні форми господа­рювання, такі як парцеляція землі, передача її селянським сім'ям на кабальних умовах, обробіток землі примітивним селянським реманентом за мізерну платню або "вічні бор­ги", що тягнулися з діда-прадіда, була складною і мала безліч противників. Це, насамперед, військові — генералітет та офіцерський корпус — особлива каста у країнах Латинсь­кої Америки, що формувалася в основному з представників латифундистських родів. Армії в Латинській Америці завжди виступали інструментом військових переворотів, приходу до влади вояччини — і чи не єдиною умовою авторитарних, відверто військових режимів кауділістського типу. Саме ла­тифундизм найбільше живив диктаторські режими.

Однак те, що державний сектор почав відігравати не про­сто помітну, а важливу роль у політичному житті країн Ла­тинської Америки, було теж не випадковим явищем. Зміцню­ючи свою владу, військові авторитарні режими намагалися таким чином обмежити присутність у своїх країнах іноземних монополій, яким часто погрожували націоналізацією і не раз вдавалися до неї. Проте передавати націоналізовані іноземні компанії власній національній буржуазії означало-для авто­ритарних режимів створювати передумови для демократії і руйнувати підвалини власної влади. З іншого боку, контроль над державною економікою компенсував диктаторським ре­жимам відсутність широкої соціальної бази. Навіть підходи до земельної реформи значною мірою підпорядковувалися цій меті. Так, на основі закону 1967 p., що передбачав ліквідацію латифундій у Чилі, до 1970 р. було експропрійова­но 1310 маєтків великих землевласників загальною площею 3,4 млн га. Християнсько-демократична партія, яка тоді пе­ребувала при владі, обіцяла наділити землею 100 тис. селян.

184