Країни Балтії

Глатвіяі

Перервана незалежність: 1940 — 1991 pp.

_У

латвійського народу давні мова й культура, проте лише 18 листопада 1918 р. було прого­лошено створення Латвійської Республіки. Величезних втрат країні завдали радянська окупація 1940 р. та німецька — 1941—1945 pp. Наприкінці Другої світової війни в Латвії вдруге встановлено радянську владу й вона знову опинилася в ізоляції від решти Європи.

У повоєнний період у республіці розпочато прискорену індустріалізацію, що супроводжувалася завезенням робочих рук з інших радянських республік, а тотальна колективізація призвела до ліквідації хутірських господарств і депортації "неблагонадійних" латвійських фермерів та їхніх сімей до Сибіру. Натомість на 4,2 млн га родючої землі було розміще­но десятки військових об'єктів, зокрема Салдуський полігон авіаційних мішеней та радіолокаційна станція (РЛС) у Скрунді. Півстоліття радянізації обернулися для невеличкої Латвії складною демографічною ситуацією. Наприкінці 80-х років з 2,7 млн її жителів латвійці становили 52 відсотки, в Ризі ж латиші складали лише третину населення.

Після прийняття курсу на перебудову економіки й демо­кратизацію соціально-політичної системи в СРСР у Латвії розпочався процес пробудження нації, що дістав назву "Ат-мода" ("Пробудження"). Він був спрямований на активне проведення реформ в економіці, створення умов для демо­кратичного розвитку суспільства і припинення штучного розмивання латишів як титульної нації республіки. Та на­самперед ішлося про реальне надання Латвії суверенітету, декларованого союзним республікам конституцією СРСР. У 1988 р. створюються масові громадські організації. Найбільш впливовими серед них були Народний фронт Латвії (НФЛ) і Рух за національну незалежність Латвії (РННЛ). Активізу­вався також реформаторський рух у Латвійській комуністич­ній партії (ЛКП), який об'єднував в основному латишів, що становили близько 39 % усіх комуністів республіки. З цього крила ЛКП сформувалася Соціал-демократична партія. На противагу НФЛ, на початку 1989 р. організаційно оформився

59

Р ОЗДІЛ З

рух "Інтерфронт", що виступав за збереження соціалістич­ного ладу й Радянського Союзу. Усі новостворені організації були різнонаціональними за своїм складом.

4 травня 1990 р. Верховна Рада Латвії ухвалила "Декла­рацію про відновлення незалежності Латвійської Рес­публіки". Головою Верховної Ради Латвії і лідером країни став колишній секретар ЦК ЛКП А. Горбунов. Уряд рес­публіки очолив учений-математик І. Годманіс. Економічна програма народофронтівського уряду відкрила Латвії шлях до свободи підприємництва, денаціоналізації, реформування форм власності.

Парламентові й уряду, діяльність яких спрямовувалась на зміцнення підвалин суверенної держави, навесні—влітку 1990 р. протистояла антиурядова коаліція. До її складу входи­ли Інтерфронт, Об'єднана рада трудових колективів, Ком­партія Латвії на платформі КПРС, що через парткоми кон­тролювала великі підприємства Риги, Даугавпілса, Єлгави, а також армія й загін міліції особливого призначення (ЗМОП). 15 травня 1990 р. група офіцерів загону намагалася захопити будинок Верховної Ради в Ризі, але була розігнана рес­публіканською міліцією. За дивним збігом, того ж дня пред­ставники офіцерства інших частин Прибалтійського військо­вого округу штурмували будинок Верховної Ради Естонії. А 14 січня 1991 p., після подій біля Вільнюського телецентру, загін міліції особливого призначення зробив невдалу спробу захопити Будинок радіо в Ризі. З березня 1991 р. в Латвії відбувся всенародний референдум, переважна більшість учас­ників якого висловилася за вихід республіки зі складу СРСР.

У дні серпневого путчу 1991 р. в Москві підрозділи Ра­дянської армії та спецзагони міліції черговий раз стали ор­ганізаторами безчинств і свавілля на вулицях латвійської столиці. Ці події спричинили прийняття Верховною Радою Латвії 21 серпня 1991 р. Закону про державний статус, яким Латвія проголошувалася незалежною демократичною рес­публікою. Наступного дня незалежність Латвії визнали Ес­тонія й Литва, 24 серпня — Росія, Данія, Фінляндія, 26 — Україна, 27 — ФРН, 2 вересня — США.

60