Розділ 8

Після тривалих переговорів та консультацій президент Італії Оскар Луїджі Скальфаро 13 січня 1995 р. доручив фор­мування 54-го післявоєнного уряду Ламберто Діні — відомо­му банкірові, економістові та міністрові фінансів в уряді Берлусконі. Уперше в повоєнній історії Італії уряд був сфор­мований не на партійній основі, а з технократів — про-фесіоналів-спеціалістів. Це свідчило, що глибока криза всієї партійно-політичної системи в Італії триває.

На виборах у квітні 1996 р. перемогу здобула коаліція лівих сил під назвою "Олива", яку очолював лівий демохри-стиянин відомий економіст Романо Проді. "Олива" увібрала в себе 13 партій і рухів. Провідну роль у коаліції відігравали комуністи і ліві демохристияни. їхня виборча програма була наповнена спокусливими обіцянками стабілізувати ліру, зменшити соціальну напруженість, увійти в зону євро тощо. Слід віддати належне новому урядові. За 2,5 року правління йому вдалося стримати інфляцію і вписатися в параметр ви­мог ЄС щодо переходу на євро. Але навіть за таких відчутних успіхів коаліція лівих сил виявилася надто крихким об'єднанням далеко не одновекторних сил. Один із учас­ників коаліції "Олива" — Партія комуністичного перетво­рення, — домагаючись введення представників неокомуністів до складу уряду, проголосувала проти проекту нового фінан­сового закону, внаслідок чого кабінет Проді впав. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст Масси-мо Д'Алема, котрий незадовго до цих подій разом зі своєю партією перейшов на соціал-демократичну платформу. Він став 56-м повоєнним прем'єр-міністром Італії. Лідер лівих демократів заявив, що у бюджетній політиці уряду особлива увага приділятиметься соціальному аспектові. Проте і цей уряд недовго перебував при владі. На муніципальних вибо­рах 16 квітня 2000 р. перемогу здобули правоцентристи Сільвіо Берлусконі та Умберто Боссі, що невдовзі спричини­ло відставку уряду Д'Алема. 28 квітня 2000 р. за дорученням президента К. Чампі 57-й післявоєнний уряд Італії сформував безпартійний Джуліано Амато. Однак уже в травні 2001 p., після нової перемоги правої коаліції на парламентських ви­борах, посаду прем'єр-міністра обійняв С. Берлусконі. Він — виразник інтересів тієї частини італійського капіталу, яка сповідує економічний плюралізм: менше держави і якомога більше свободи для бізнесу.

166

Італія

Демографічні проблеми Італії

_О

дна з болючих соціальних проблем Італії, що аж ніяк не узгоджується з католициз­мом, який сповідує 98 % населення країни, — це низький показник народжуваності. Так, у 1990—1997 pp. приріст населення становив 0,5 млн чол. На одну сім'ю припадало 1,2 дитини. А в 1950 р. цей показник дорівнював 2,1 на сім'ю. Співвідношення між молодими і людьми похилого віку — 3:1. Якщо нинішня тенденція збережеться, то у 2010 р. Італія стане першою великою країною, де кількість жителів віком за 60 років перевищить кількість тих, кому не випов­нилося 18 років Як одну з причин спеціалісти називають фізіологічні зміни в організмі середньостатистичного італійця. Проте самі італійці вважають, що причина криється в небажанні держави приділити належну увагу вирішенню демографічної проблеми. Італійська родина отримувала ли­ше 8,5 долара щомісячної допомоги на першу дитину.

Особливості економічного розвитку Італії у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.

_У

90-х роках Італія переживала етап глибо­ких структурних перетворень. Безробіття сягнуло 12 %, з них 4/5 — структурне безробіття. Характер­ною прикметою господарства країни є потужний коопера­тивний сектор. Відбувається процес послаблення надмірно­го державного регулювання економіки. Один із важливих аспектів цього процесу — приватизація. У 1998 р. повної або часткової приватизації зазнали більше як 300 великих підприємств державного сектору, у тому числі "Телеком", енергетичні групи ЕНІ та ЕНЕЛ, три провідні банки (Сан Паоло ді Торіно, "ІМІ", "Банка ді Рома"), а також друга за величиною страхова компанія "ІНА". Мета приватизації — створити сприятливіші умови для італійської економіки за межами ЄС. Крах комунізму й перетворення державної власності на ринкову на Сході Європи також певною мірою сприяли змінам у господарському секторі Італії. За рахунок

167

М

Р ОЗДІЛ 8

приватизації значно поповнився бюджет (1992—1995 pp. — 35 трлн лір, а в 1997 р. — 22 трлн лір). Уже в 1998 р. було до­сягнуто необхідного за нормою бюджетного дефіциту для вступу до Валютного союзу (не більше 3 %).

Проблемою для Італії залишається промислова відста­лість Півдня, де безробіттям охоплено понад 20 % дієздатних громадян. У цілому ж економіка Італії в другій половині 90-х років розвивалася стабільно. Особливо її північні райони, що переживали справжній економічний бум. Тон задавали дрібні й середні виробники. Із 60 млн населення 5 млн ста­новили підприємці. Це більше ніж у будь-якій іншій євро­пейській країні. У 1997 р. ВВП Італії сягнув 1,1 трлн дол. — 3,2 % світового ВВП. Разом з тим, з початку XXI ст. спос­терігався спад ділової активності. Знизилися темпи зростан­ня ВВП. У 2001 р. цей показник не перевищував 1,8 %, а промислове виробництво порівняно з 2000 р. скоротилося на 1,2 %. Дедалі більше давала знати про себе наявність велико­го відсталого сектору в економіці. Італія виробляє першо­класну продукцію "другого сорту" (взуття, одяг, автомобілі), тобто продукцію не найновіших галузей.

Демократична Італія — країна високорозвинута, з досить високим рівнем життя за європейськими стандартами. Незва­жаючи на певні коливання, економіка розвивається стабільно, без потрясінь. Так, середньорічні темпи приросту в 1976—1987 pp. становили 3 %. Характерним для сучасної Італії є процес розширення власності, становлення оптимальних форм організації виробничої діяльності. Італія займає перше місце в Західній Європі за кількістю осіб, зайнятих у коопера­тивному русі. У кооперативах задіяно 10 млн чол., а це більше половини зайнятого населення.

У міжнародному плані Італія — член "сімки", ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та багатьох інших європейських і світових організацій. Італія після подій 1989—1991 pp. була однією з перших великих країн світу, що надали найрізноманітнішу, насамперед фінансову, підтримку країнам Східної Європи, які звільнилися від комуністичного тоталітаризму. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л. Д. Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією і Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце

168

Італія

серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. На 1 липня 1996 р. в Україні зареєстровано 134 СП з італійськими партнерами. Чимало українських підпри­ємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлен­ня італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині. 26—28 листопада 2002 р. на запрошення президента К. Чампі відбувся ще один візит президента України Л.Куч­ми до Італійської Республіки. У центрі переговорів з керів­никами країни, зокрема прем'єр-міністром С. Берлусконі, були проблеми економічного співробітництва між обома країнами, співробітництва України з ЄС, проблема реалізації п'ятого Європейського транспортного коридору та ін.

Розділ

₉

КАНАДА

_К

анада — федеративна держава. До її складу входять десять провінцій та дві території. Член британської Співдружності. Формально глава держави — королева Великобританії, пред­ставлена генерал-губернатором, який призначається нею за рекомендацією прем'єр-міністра Канади. Законодавчу владу здійснює парламент, що скла­дається з палати громад і сенату. Виконавча влада — уряд на чолі з прем'єр-міністром. Канада, таким чином, є конституційною монархією.

Економіка та політика в перші післявоєнні роки

_У

продовж Другої світової війни, в якій Ка­нада брала участь на боці антигітлерівської коаліції, національний дохід країни виріс у два рази. Канада вийшла на третє місце у промисловому виробництві Західно­го світу. Зростав вивіз канадських капіталів до Латинської Америки та СІЛА. Індекс промислового виробництва у 1953 р. збільшився майже у два з половиною рази порівняно з до­воєнним періодом.

Найвпливовішими партіями Канади в повоєнний час бу­ли Ліберальна і Прогресивно-консервативна. Обидві, не відмо­вляючи державі в регулювальній функції, обстоювали прин­ципи вільного підприємництва. Організаційні принципи обох партій — суто американського типу (відсутність фіксо­ваного партійного членства, не збираються членські внески). До 1948 р. країною правили ліберали на чолі з У. Л. Мак-

170

Канада

кензі Кінгом. Не всі обіцянки, дані партією у 1945 p., були виконані. Проте пенсії значно збільшилися, а в промисло­вості було взято курс на збільшення видобутку корисних ко­палин, попит на які, особливо в сусідніх Сполучених Штатах Америки, зростав.

Водночас ліберали трималися курсу на зміцнення неза­лежності країни, хоча варто зауважити, що залежність Кана­ди від Великої Британії була суто номінальною. У 1947 р. було запроваджене канадське громадянство. У 1949 р. Англія втратила право вносити зміни до конституції країни. Острів Ньюфаундленд був приєднаний до Канади.

Зовнішня політика країни не виходила за рамки зовнішньо­політичного курсу західних країн. У лютому 1947 р. США і Ка­нада підписали угоду про військове співробітництво. Продов­жувала функціонувати створена під час війни Об'єднана рада оборони США і Канади. 1949 р. Канада стала членом НАТО.

Канада в 50—60-ті роки

_У

50—60-ті роки Канада остаточно утверди­лася в групі високорозвинутих країн світу. За продуктивністю праці, розмірами національного доходу, обсягом промислової продукції на душу населення вона міцно зайняла друге місце у світі. Упродовж 50-х років виробництво промислової продукції у країні збільшилося на 56,6 %. У 60-х роках валовий національний продукт виріс на 61 %. Швид­кими темпами розвивалася добувна промисловість. Канада посідає одне з перших місць у світі з видобутку нікелю, азбе­сту, уранової та залізної руди, цинку, золота, платини, срібла, міді, свинцю, виробництва алюмінію, газетного па­перу, деревини. Активно розвивалися такі галузі промисло­вості, як нафтохімія, електроніка та авіабудування.

Індустріалізація сільського господарства вела до скоро­чення кількості зайнятих у галузі, водночас Канада стала другим після США експортером зерна на світовому ринку.

На парламентських виборах 1957 р. ліберали поступилися місцем консерваторам. Уряд Д. Дифенбейкера знизив подат­ки, удосконалив систему соціального забезпечення, надавав

171