Розділ 8

мірою створювалася штучно, з метою недопущення до влади комуністів. Унаслідок цього в дію вступила формула: влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Декотрі аналітики вважали причиною усіх бід застарілість консти­туції 1948 p., особливо виборчої системи.

18 квітня 1993 р. в Італії відбувся референдум, який голов­ним чином стосувався виборчої реформи, особливо порядку виборів до сенату. Італійський сенат налічує 315 народних обранців. 238 з них обиралися за мажоритарною системою кваліфікованою більшістю (не менше 65 % голосів ви­борців). Оскільки здобути 65 % голосів за великої розпоро­шеності політичних сил в Італії практично неможливо, в дію вступала пропорціональна система, інакше кажучи, партії ділили між собою місця в сенаті залежно від кількості відсотків голосів, здобутих на виборах. Це призводило до всіляких зловживань, насамперед корупції. Після референ­думу ці 238 сенаторів стали обиратися за мажоритарною си­стемою, але за відносною більшістю голосів. А це означало ослаблення ваги і ролі партій у законодавчих органах і в цілому в державних структурах. Італійці висловилися також за відміну державного фінансування партій. Референдумом, по суті, закладався новий механізм державної влади.

Крах партійно-політичної системи другої половини 40-х — початку 90-х років і виборча реформа 1993 р. означали кінець режиму, що склався після Другої світової війни, кінець Першої республіки. Італія перейшла до Другої рес­публіки, контури якої й досі чітко не .визначилися. Одне є незаперечним — вирішальний вплив на цей процес мав крах комунізму в Східній Європі та зникнення його загрози у самій Італії. Разом з тим антикомунізм, на дивіденди від яко­го панувала ХДП, перестав бути знаряддям боротьби за вла­ду. І комуністи, і неофашисти змістилися до центру, стали поміркованими. А сам партійно-політичний спектр значною мірою втратив колишню полярність флангів. Незаперечним є також і той факт, що на процес краху партійно-політичної системи певною мірою вплинула трансформація значної частини найманої робочої сили в самодіяльну групу — в дрібну буржуазію. За таких умов зазнала змін політична культура італійців. Італія здійснила перехід від однієї форми демократії до іншої. Від демократії як засобу оборони від

164

Італія

тоталітаризму до демократії як форми упевненості в слуш­ності суспільного вибору.

Украй скомпрометований і погрузлий в корупції парла­мент у січні 1994 р. був розпущений. На березневих виборах суперничали між собою незвичні для пересічного італійця сили: "Альянс прогресивних сил", в якому скооперувалися ліві демократи Акілле Оккетто, залишки соціалістів та нос­тальгічні сталіністи й марксисти-ленінці з Партії комуніс­тичного перетворення, а також ліберали з Демократичного союзу, і права коаліція "Полюс свободи", куди увійшли асоціація "Форца, Італія", автономістська "Ліга Півночі", на чолі з Умберто Боссі, котра виникла ще в 1982 р. як захис­ник інтересів промислової Півночі, і Національний альянс, утворений на базі неофашистської партії "Італійський соціальний рух".

Лідер "Полюса свободи", великий підприємець і те­левізійний магнат Сільвіо Берлусконі (контролює 90 % італійського телебачення), після перемоги "прогресистів" на виборах до місцевих органів самоуправління залякував італійців лівою небезпекою, безробітним обіцяв роботу, пенсіонерам — збільшення пенсій, підприємцям — обме­ження державного втручання в економіку, а всім разом — зниження податків. Популістські гасла Сільвіо Берлусконі реально поєдналися з поширенням серед італійців думки, що вивести країну з кризи і покінчити з безладдям та ко­рупцією може тільки сильна рука. Тим більше що численні мас-медіа творили образ Берлусконі як "доброго Чаушеску".

Перемогу, як і слід було очікувати, здобула права коаліція Сільвіо Берлусконі, який сформував уряд після березневих виборів 1994 р. Уперше за післявоєнну історію демохристия-ни, бодай і в нових шатах, не потрапили на владний Олімп. Не було там і соціал-демократів. Однак і "Полюс свободи" не став тим монолітом, котрий може тривалий час утримува­ти владу в своїх руках. Надто вже великими були розбіжності в поглядах лідера "Ліги Півночі" Умберто Боссі і лідера нео­фашистів Джанфранко Фіні. Уже восени 1994 р. з'явилися перші ознаки нової урядової кризи. Тим більше що сам прем'єр як підприємець опинився у важкому фінансовому становищі. 22 грудня, звинувачений в даванні хабарів офіце­рам податкової поліції, Сільвіо Берлусконі змушений був подати у відставку.

165