Розділ 8

У міжнародному плані в 60-х роках пожвавилися еко­номічні контакти з країнами Східної Європи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави підписали угоду про будів­ництво автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянсь­кий Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допо­могу природним газом.

У зовнішньополітичному плані Італія, ставши членом усіх західноєвропейських структур, проводила політику, що відповідала інтересам демократичних країн світу і була спря­мована на забезпечення миру та безпеки в Європі та світі. Так, у 1968 р. міністр закордонних справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі.

Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках

_З

кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжувався страйками. Вимоги страйкарів сто­сувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової бороть­би було запровдження 40-годинного робочого тижня, підви­щення заробітної плати, зрівняння робітників та службовців у праві на медичне обслуговування, визнання за робітника­ми права на проведення зборів на підприємствах, розширен­ня прав профспілок усередині підприємств. Конституційне поле 1948 р. відкривало можливості політичними методами домагатися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися.

З початку 70-х років Італія після тривалого економічного піднесення переживала певні труднощі. Уже в 1971 р. вироб­ничі потужності використовувалися лише на 75 %, зовнішній борг у 1973 р. сягнув 7 млрд дол., а в 1975 р. — уже 17 млрд. Як завжди в таких випадках різко знизився рівень життя, по­силилась міграція населення. Правлячі кола стверджували, що нестабільність у країні є наслідком зіткнення полярних сил — комуністів і неофашистів. Частка правди у цьому, звичайно, була. Джорджо Альміранте — лідер неофашистської

160

Італія

партії "Італійський соціальний рух" — заявив, що її мета — створення уряду порядку, встановлення авторитарної влади. З іншого боку, прихильники комуністичної ідеї не зреклися своєї мети — встановлення диктатури пролетаріату. Тверезо оцінюючи свої сили та можливості, комуністи маневрували, вдавалися до випробуваної політики тимчасових союзів. У 1972 р. на XIII з'їзді ІКП вони висунули ідею демократично­го повороту, який змінив би цілі й характер економічного та соціального розвитку. Що під цим розумілося — здогадатися неважко. Відсунувши на задній план найбільш застарілі дог­ми та постулати, тодішній генсек ІКП Е. Берлінгуер заявив про необхідність створення "уряду демократичного поворо­ту", до складу якого мали увійти комуністи, соціалісти та ка­толики. По суті, комуністи прагнули повернутися до стано­вища, яке існувало до 1947 р.

Нестабільна ситуація доповнювалася терором з боку крайніх правих ("бойові групи" неофашистів) та крайніх лівих ("брігіте роса" — "червоні бригади"). Хвиля ультра­правого та ультралівого тероризму, що розпочалася на­прикінці 60-х років, не вщухала і в 70-х роках. Від неперед-бачуваних дій тих і інших постраждали сотні ні в чому не винних людей.

70-ті роки характеризувалися гострою боротьбою поляр­них сил за владу. Проте ані неофашистам, ані комуністам так і не вдалося привернути на свій бік центристські партії, зокрема ХДП. Хоча такі спроби робилися неодноразово. Після короткочасного перебування при владі правоцент-ристського уряду Дж. Андреотті (Ліберальна партія, ХДП, СДП), 12 травня 1974 р. на вимогу неофашистів було прове­дено референдум за відміну закону про розлучення, який не­щодавно був прийнятий. Ініціатори референдуму сподівали­ся в такий спосіб розколоти суспільство на релігійній основі. Однак 59 % італійців проголосували за збереження закону. Неофашистам не вдалося зблизитися з ХДП. Під впливом цих подій уряд і парламент здійснили ряд заходів, спрямова­них на поглиблення демократії. У 1970 р. було прийнято закон про запровадження обласного самоуправління, в 1974 р. — закон про державне фінансування політичних партій.

6-а ₁₆₁