Розділ 8

нижче 1 млн чол. Розроблений у 1956 р. "план Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загаль­ну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.

Соціальні наслідки "економічного дива"

_З

ростання виробництва, з одного боку, і не­стабільна обстановка в суспільстві, з іншо­го, сприяли становленню соціальної політики, характерної в цілому для правової демократичної держави. її невід'ємними компонентами стали ацієндалізм (безплатна роздача акцій працівникам підприємств як винагорода за сумлінну працю, внаслідок чого вони ставали співвласниками), патерналізм (специфічні форми турботи адміністрації підприємств про робітників, що виявлялося в різного роду преміях, подарун­ках, спеціальних виплатах тощо), будівництво дешевого житла, створення дитячих установ, преміальні за співробіт­ництво з підприємцями тощо. Це була політика, спрямована на досягнення гармонії та консенсусу в суспільстві з метою запобігання соціальних вибухів, які не раз потрясали Італію в минулому і, крім втрат та біди, нічого не приносили ані підприємцям, ані найманій робочій силі.

Враховуючи ситуацію, соціалісти зробили цілком логіч­ний висновок про остаточну стабілізацію капіталізму, не­обхідність консенсусу та співробітництва усіх суспільних верств і в 1956 р. відмовилися від пакту єдності з комуніста­ми, що був підписаний у 1946 p., вийшли з гри, яку продов­жували комуністи та неофашисти. Це особливо характерно для 1955—1960 pp., коли склалася аморфна партійна структу­ра урядів. Спроба уряду правого демохристиянина Тамброні встановити у 1960 р. владу сильної руки викликала масовий рух протесту, внаслідок чого уряд Тамброні уже 18 липня по­дав у відставку. Однак це не привело до стабілізації ситуації у країні. Постійно давала себе знати наявність сильних крайніх

158

Італія

флангів. Комуністи штовхали суспільство в бік лівої диктату­ри, неофашисти — правої.

Як засіб зменшення соціальної напруженості в Італії, усунення найбільш кричущих суперечностей, правлячі кола, насамперед демохристияни, широко використовували ре­формізм. Політиці реформізму сприяли система державного регулювання, а також католицька церква. Так, в енцикліці (посланні) папи Іоанна XXIII "Матер і магістра" ("Мати і наставниця") від 14 липня 1961 p., де йшлося про не­обхідність дотримання принципу недоторканності приватної власності, водночас містилася критика на адресу існуючого суспільства і заклики до держави активніше втручатися в економічне життя.

Політику реформізму, яка ініціювалася демохристиянами, активно підтримували італійські соціалісти всіх напрямів і течій, котрі остаточно відмовилися від революції як засобу вирішення стратегічних завдань суспільства. Об'єктивно цьо­му сприяли фактори, породжені новітньою ринковою еко­номікою, — економічне піднесення, науково-технічний про­грес, активна соціальна політика. Саме у цьому Ненні вбачав передумову краху всієї стратегії революційного руху. Він на­голошував, що за умов існування ДМК держава не є диктату­рою буржуазії, як стверджували комуністи, а навпаки, підтримує соціальну рівновагу сил між класами. Звідси, вва­жав Ненні, участь в уряді відкриває можливості для соціалістичних перетворень. У 1963 р. соціалісти увійшли до складу уряду демохристиянина Альдо Моро, що спричинило розкол в Італійській соціалістичній партії. її крайнє ліве кри­ло оформилося в Італійську соціалістичну партію проле­тарської єдності (ІСППЄ), що схилялася до союзу з ко­муністами. Лівоцентристський уряд Моро (ХДП — партія центру, ІСП — ліва) проіснував до 1968 р. У 1966 р. соціал-демократи та соціалісти створили Об'єднану соціалістичну партію, яка через три роки розкололася на СП і СДП. Остан­ня повністю перейшла на позиції антикомунізму. Такі метаморфози в партійно-політичному просторі не були чи­мось новим, часто-густо залежали від політичної кон'юнкту­ри у країні. Об'єднання і роз'єднання політичних партій — явище досить поширене, особливо в Італії.

159