Розділ 8

устаткування на 1,5 млрд дол., що дало можливість на бага­тьох підприємствах обновити основні фонди, зміцнити підвалини приватної власності та ринкової економіки. На цій основі відбувалося подальше зближення між Італією і США. 2 лютого 1948 р. обидві держави підписали "Договір про дружбу, торгівлю та навігацію". Там були статті про ви­користання Сполученими Штатами італійської території у боротьбі проти третьої країни. Відповідно до цього договору США почали фінансувати значну частину витрат італійської армії. Американське керівництво, освідомлене про флірт італійських комуністів зі сталінським режимом, було стурбо­ване можливістю комунізації Італії. Цим пояснювалася особлива увага до Італії з боку США. У 1949 р. Італія стала членом НАТО і, таким чином, остаточно увійшла в лоно західної демократії.

Італійське "економічне диво"

_У

1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років се­редній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислово­го виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "еко­номічному диву" — сприяли такі фактори:

• аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

• рішуче звільнення промисловості від непродуктивних за­трат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;

• оновлення основного капіталу та кредити згідно з "пла­ном Маршалла";

• структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості; /

156

Італія

• раціональне використання патентів та ліцензій;

• вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільсько­го господарства;

• дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp. країну покинуло 6 млн чол.);

• низький рівень військових витрат, оскільки армія знач­ною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надхо­дили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у при­ватний сектор мало суто економічний характер, було спря­моване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіта­лізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існу­ванні гігантських державних об'єднань, таких як ІРІ (Інсти­тут промислової реконструкції) та ЕНІ (Національне уп­равління рідкого палива). В умовах Італії, де витав дух еко­номічної корпоративності, а проблема палива й багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність знач­ної державної власності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм ІРІ та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролювалися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції маши­нобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучу­ку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних підприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціалістичних країнах Східної Європи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на ЗО %. Однак "диво" не ліквідувало та й не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж зали­шилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих країнах Європи. Кількість безробітних ніколи не опускалася

157