Розділ 7

У грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резо­люцію, в якій рекомендувала країнам—членам цієї міжна­родної організації відкликати з Іспанії своїх послів. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією дипломатичні стосунки.

Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом'як­шення існуючого режиму. У квітні 1947 р. була створена Ви­ща королівська рада, а 6 липня 1947 р. було проведено рефе­рендум про державний устрій Іспанії. Більше як 14 млн іспанців висловилися за відновлення монархії, убачаючи в ній символ єдності нації та можливість покінчити з фа­шистською диктатурою. Іспанія формально стала вважатися монархією. І хоча Франко залишив за собою посаду довічно­го глави держави, Захід розцінив цей крок як намір рухати­ся шляхом демократії. З іншого боку, західні політики дійшли висновку, що впливати на іспанське керівництво на­багато легше й ефективніше, не розриваючи з ним зв'язків. І в 1949 р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно з дого­вором від 26 вересня 1953 р. про оборону, економічну допо­могу та взаємну безпеку США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії, а наприкінці 1955 р. Іспанія стала членом ООН.

Економічний та політичний розвиток

у 50—70-х роках.

Крах франкістського режиму

Д

ержавний контроль та протекціонізм, сис­тема автаркії, державні субсидії в енергети­ку та інші галузі важкої промисловості сприяли швидкому економічному відродженню Іспанії у 50-ті роки. У 1951 — 1958 pp. щорічний приріст виробництва продукції становив 8 %. Проте уже з 1959 р. намітилися кризові явища в еко­номіці. Автаркія на той час себе зжила. Незважаючи на появу нових галузей (автомобілебудування, тракторобуду­вання, електроніка, суднобудування, нафтохімія), Іспанія значно відставала від розвинутих демократичних країн Західної Європи. Відсталим було й сільське господарство,

138

Іспанія

що базувалося на старих, рутинних методах праці. Сотні тисяч селян змушені були залишати свої господарства і на правах "гастарбайтерів" шукати роботу в ФРН та інших роз­винутих країнах. Цілі райони країни обезлюдніли. За рівнем промислового виробництва Іспанія на початку 60-х років займала тринадцяте, а сільського господарства — п'ятнадця­те місце в Європі.

За таких умов на допомогу прийшов Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який спільно з іспанськими еко­номістами розробив "план стабілізації" — план виходу Іспанії з економічної кризи. Він передбачав поступову ліквідацію контролю за імпортом та експортом, лібе­ралізацію торгівлі, здійснення режиму суворої економії, стабілізації цін, зниження курсу песети щодо долара, дозвіл на вивезення прибутків та валюти за кордон, створення сприятливих умов для капіталовкладень. З метою реалізації "плану стабілізації" США у 1959 р. надали Іспанії кредити загальною сумою 546 млн дол., що сприяло зміцненню позицій її промислових та фінансових компаній. На зміну жорсткому державному регулюванню приходила ринкова система. А вона підривала основи диктатури.

Зміцнення ринкової економіки за "планом стабілізації" об'єктивно ставило питання про поглиблення лібералізації політичної системи. Буденним явищем для країни стали страйки. У 1961—1962 pp. страйки студентів Мадріда та Бар­селони і шахтарів Астурії сколихнули всю країну. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу, а робітники — ліквідації вертикальних профспілок (у фа­шистських та комуністичних країнах профспілки будувалися за вертикальним принципом, тобто їхніми членами були не тільки рядові робітники, а й представники адміністрації аж до міністрів включно. Такі профспілки перебували під цілковитим контролем державних структур та правлячої монопартії — комуністичної чи фашистської). За таких умов франкістський режим змушений був відступати. Уряд пішов на підвищення зарплати, визнав право робітників на страйки.

Лібералізація дедалі більше проникала в суспільно-політичне життя, поступово розмивала диктаторський режим, закладала основи консенсусу та злагоди. Та й сам Франко

139