Велика Британія

порядку виступатиме. Своєрідною є також процедура голо­сування — всі встають і проходять у коридор, який роз­двоюється: хто "за" — наліво, хто "проти" — направо.

Порядок, заведений у парламенті сотні років тому, не­ухильно зберігається понині. Посередині палати поважно сидить спікер зі своїми трьома помічниками. Він надає сло­во, стежить за дотриманням парламентської процедури і по­рядком дебатів. Веде засідання у швидкому й діловому темпі. Усі виступаючі звертаються до спікера, а не до особи, про яку йдеться або з якою депутат полемізує. Таким чином, дискусія відбувається в рамках пристойності. Депутати публічно не називають колегу на прізвище, а тільки так: член палати від такого-то виборчого округу. Виступ має бути ко­ротким і лаконічним. Не прийнято зачитувати наперед заго­товлені тексти.

Члени палати громад, на відміну від лордів, вислуховують щорічну тронну промову королеви стоячи. Промову готує глава діючого кабінету. У ній мають бути викладені напрями діяльності кабінету на наступний рік. Засідає британський парламент близько 150 днів на рік. Закон, що приймається, має бути чітким і не давати приводу для різного тлумачення.

Двічі на тиждень парламентарії мають право звертатися до прем'єр-міністра із запитами, на що відводиться не більше 15 хв.

Опозиція — обов'язковий і невід'ємний компонент пар­ламентської системи, необхідна умова ефективного уп­равління країною. Вона — незручна реальність для правлячої партії, однак абсолютно необхідна в демократичній країні, оскільки є дзеркалом і об'єктивним мірилом діяльності правлячої більшості, дає можливість вибору громадянам країни. Опозиція формує "тіньовий кабінет", члени якого під час парламентських дебатів виступають як своєрідні візаві відповідних міністрів. Таким чином, у випадку пере­моги на парламентських виборах опозиції не потрібен час для входження у владу.

В англійському парламенті "працюють" професіонали. Суміщати політичну кар'єру з якоюсь іншою в Англії не прийнято. Людина змолоду вирішує, ким вона хоче стати, і, не розкидаючись, всебічно вдосконалюється в обраному напрямі. Основною передумовою успішної політичної

135

Розділ 6

кар'єри є навчання у привілейованих приватних школах і в найпрестижніших університетах, таких як Кембрідж та Окс­форд. Молодих навчають ораторському мистецтву, полеміці, прививають навички спілкування з людьми. З ними зустрічаються владні діячі партії, парламентарії, міністри. Таким чином партії готують для себе свою парламентську еліту.

Тих, хто подає надії, «обкатують» у партапараті, місцевих органах самоуправління. Наступний етап — робота в парла­ментському та урядовому апараті. Вважається, що починати політичну кар'єру після ЗО років уже запізно. Палату громад британського парламенту складають люди віком 30—50 років.

Грошова винагорода парламентарія еквівалентна зарплаті середнього державного чиновника. Ще стільки ж видається на технічних працівників, яких парламентарій наймає собі сам. Іногороднім оплачується квартира, частково експлуа­тація власного автомобіля, безплатними є телефон та корес­понденція.

Самобутність і стабільність Великої Британії грунтуються на специфічній рівновазі консерватизму і лібералізму.

Розділ

₇

ІСПАНІЯ

І

Іспанія в перші післявоєнні роки

_У

роки війни франкістська Іспанія підтриму­вала фашистську Німеччину. Вона постав­ляла своїй союзниці стратегічну сировину, іспанська "голу­ба дивізія" добровольців воювала на радянсько-німецькому фронті. Вкладення коштів у важку та військову промис­ловість обернулося у повоєнні роки труднощами у вироб­ництві предметів першої необхідності та продовольчих то­варів. Ситуацію ускладнювала міжнародна ізоляція фа­шистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935 р.

Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945 р. була прого­лошена Хартія іспанців — основний закон про права та обов'язки громадян. Щоправда, вона містила цілий ряд за­стережень. Так, право на створення громадських організацій обумовлювалося збереженням "основних устоїв держави", тобто йшлося про незмінність існуючої диктатури. Все ж до складу іспанського уряду поряд з "Іспанською фалангою" — фашистською партією генерала Франко — були введені представники організації "Католицька дія", яку очолював А. Мартін Артахо.

Основні зусилля диктатура спрямовувала на те, щоб ней­тралізувати дії своїх головних суперників — комуністів, які в 1945—1948 pp. удалися до партизанської боротьби проти ре­жиму Франко.

На тлі загальної відрази у світі до фашизму ставлення демо­кратичних країн Заходу до режиму Франко було негативним.

137