Велика Британія

вимоги, які на той час не могли знайти широкої підтримки серед британського загалу, і частина лейбористів це добре усвідомлювала. Лідер партії Майкл Фут та інші праві не підтримали рішення конференції. У 1981 р. вони відкололи­ся від партії й утворили нову, Соціал-демократичну партію (СДП), яка стала блокуватися з лібералами. Внаслідок утво­рення соціал-демократично-ліберального альянсу відбулося зрушення у двопартійній виборчій системі. У 1983 р. альянс очолив лейборист Ніл Кіннок. Проте лейбористи і ліберали та їхні союзники не змогли запропонувати виборцям щось солідніше програми М. Тетчер. Таким чином, буржуазний реформізм виявився набагато прийнятнішим для пересічно­го громадянина Великої Британії, аніж лейборизм з його невпевненими стрибками то вліво, то вправо.

Занепад старих промислових районів металургії, вуглеви­добутку, суднобудування, приватизація галузей, де профспілки мали найбільший вплив, завдали відчутного уда­ру БКТ — головній політичній та фінансовій опорі Лейбо­ристської партії. Після 1979 р. чисельність БКТ скоротилася з 12 до 9 млн чоловік. Лейбористи так і не знайшли відповіді на виклик Тетчер. Консерваторів підтримували зони обнов­лення і піднесення, а лейбористи спиралися на зони застою та занепаду. Конкуренція між Півднем, що бурхливо розви­вався, і Північчю, що переживала занепад, відбивала своєрідне співвідношення сил між консерваторами і лейбо­ристами. І це закономірно: електроніка витісняла старі тра­диційні галузі, зростав сектор обслуговування, представле­ний малополітизованими високооплачуваними "білими комірцями", а промисловий пролетаріат, електорат лейбо-ризму, звужувався, втрачав колишню провідну роль.

Велика Британія після Тетчер: перша половина 90-х років

_У

1990 р. на парламентських виборах знову перемогла консервативна партія. Однак місце прем'єр-міністра посіла не знаменита М. Тетчер, а її соратник по партії Джон Мейджор, який в економіці та

123

Розділ 6

політиці дотримувався курсу своїх попередників. Економічні труднощі світового співтовариства з початку 90-х років не обійшли також Велику Британію. Сповільнилися темпи зростання виробництва. Згідно з даними за 1993 р. рівень продуктивності праці у британській економіці відставав від аналогічних показників у Франції на 25 %, у Німеччині — на 30, в Японії — 30-40, у США на 50-60 %. Скорочувалася кількість робітників, зайнятих у промисловості. Окремі га­лузі для підтримки конкурентоспроможності на світовому ринку потребували дотацій. Так, вугільна промисловість щорічно потребувала 18 млрд ф. с. Парламентська опозиція, очолювана лейбористом Джоном Смітом, піддавала гострій критиці консерваторів та їхнього лідера Дж. Мейджора.

У 1994 р. популярність консерваторів продовжувала пада­ти. Невдоволення виборців викликало постійне зростання податків, а також приватизація королівської пошти, на що не відважилась навіть М. Тетчер. До внутрішніх труднощів додалися зовнішньополітичні. Велика Британія, яка раніше незмінно йшла у фарватері зовнішньої політики США, з розпадом комуністичного блоку почала шукати своє нове місце у Європі та світі. Значна частина консерваторів сумнівалася в доцільності дальшого перебування Англії у Євросоюзі, виступала проти поглиблення інтеграції з конти­нентальною Європою і підтримання тісних зв'язків з ко­лишніми англійськими колоніями в системі британської Співдружності. Дж. Мейджора критикували за нерішучість і відсутність нових ідей. Навіть його спроби шляхом перего­ворів з ІРА (Ірландська республіканська армія) та її політич­ним крилом — партією "Шин Фейн" — покінчити з екст­ремізмом і тероризмом в Ольстері, куди уряд змушений був направити для підтримання порядку 17 тис. солдатів, щорічно витрачаючи з бюджету 3 млрд дол. на їх утримання, багато хто розцінював як капітулянтство. Тривожним сигна­лом для Мейджора стала поразка консерваторів на травневих виборах 1994 р. до місцевих органів влади.

124