Міжнародні відносини

"Буря в пустелі" настали миротворчі акції в Боснії (1994— 1995) та Косово (1999), які можна назвати практикою "примусу до миру". Нові миротворчі функції сприяли транс­формації Північноатлантичного альянсу у військову силу системи колективної безпеки. Якщо раніше НАТО було обо­ронним союзом Заходу і протистояло ОВД, то тепер його основне завдання — підтримка миру і безпеки в Європі та світі. У зв'язку з цим на мадрідському саміті у липні 1997 р. було прийнято рішення про перегляд і оновлення стратегії НАТО. У документах саміту наголошувалося, що "акцент пе­реноситься з оборони географічної зони відповідальності НАТО на забезпечення інтересів його країн-членів у будь-якому регіоні світу".

Звідси цілком закономірне й навіть необхідне розширен­ня членства союзу (Рада НАТО ухвалила рішення з цього пи­тання ще в 1992—1993 pp.).

9 липня 1997 р. у Мадріді було прийнято рішення щодо членства в НАТО Польщі, Чехії та Угорщини. У грудні 1997 р. ці країни підписали протокол про вступ до НАТО, після чо­го почалася тривала процедура його ратифікації всіма члена­ми Альянсу. Головною метою означених країн було не тільки закріпити свою західну орієнтацію, а й прикритися натівським щитом, не опинитися знову в "братніх" обіймах колишнього східного наставника. Нарешті, закріпити свої демократичні надбання, назавжди порвавши з комунізмом. Цього ж прагнули і три прибалтійські держави, які у січні 1998 р. підписали Хартію партнерства зі США, що було розцінено Москвою, як перший крок країн Балтії до НАТО. Для країн Центральної і Східної Європи прилучення до НАТО стало реалізацією європейського вибору.

Плани розширення НАТО викликали негативну реакцію Москви, яка розцінила їх як наступ Заходу на свої національ­но-державні інтереси в колишніх районах свого впливу. З од­ного боку, Росія заявляла, що розширення НАТО не супере­чить її національним інтересам, а з іншого, — виявляла стур­бованість втратою позицій у Центральній та Східній Європі і водночас не відмовлялася від надій на відновлення статусу наддержави.

Основоположний акт, підписаний 27 травня 1997 р. між Росією і НАТО як спроба нормалізації стосунків, визначив на

595

Р ОЗДІЛ 27

перспективу сфери, норми і механізм взаємовідносин сторін (Росія стала усіченим членом "вісімки", членом Паризького клубу кредиторів тощо). Однак прийнятий сторонами акт не знайшов практичного застосування. Російське керівництво, яке традиційно вважає Балкани сферою свого впливу, вкрай негативно відреагувало на воєнну акцію НАТО проти Юго­славії навесні і влітку 1999 р. Не маючи інших засобів впли­ву, Росія затягувала ратифікацію СНО-2, посилювала анти-натівську кампанію, чому сприяли антизахідні настрої в усіх верствах російського суспільства. Зобов'язання Основопо­ложного акта "працювати спільно заради встановлення в Європі сумісної і всесторонньої безпеки, основаної на при­хильності загальним цінностям і нормам безпеки в інтересах усіх держав", певний час виявилися незатребуваними.

Однак, крім небезпеки опинитися в ізоляції, спротив Росії розширенню НАТО на Схід нічого не обіцяв, а тому новий російський президент В. Путін, зважаючи на реальну ситуацію, розпочав новий діалог з Альянсом. Він завершив­ся у 2002 р. фіксацією стосунків Росії з НАТО за формулою "Ради 20" (НАТО + Росія, 19+1), що відкривало шлях до співробітництва у сфері миротворства, ядерної безпеки та роззброєння. Така форма влаштовувала обидві сторони. Не маючи наміру в найближчому майбутньому стати членом НАТО, Росія водночас прагнула якомога більше впливати на його рішення. Зі свого боку НАТО не хотіло обтяжувати се­бе відповідальністю за проблеми Росії, зокрема на Далекому Сході (територіальні суперечки з Японією, прикордонні не­порозуміння з КНР тощо).

Тим часом процес розширення НАТО на Схід тривав. На празькому саміті (21—22 листопада 2002 р.) лідери НАТО запросили до Альянсу сім країн. Повноправними членами НАТО у 2004 р. стануть Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Ру­мунія, Словаччина та Словенія.

Заключним акордом "самітів розширення" стало підпи­сання в середині грудня 2002 р. між НАТО і ЄС спільної декларації про стратегічне партнерство, що надало європей­цям можливість проводити як спільні з НАТО, так і самостійні військові операції. З цією метою ЄС створює 60-тисячний корпус, формування якого мало завершитися 1 береня 2003 р.

596