Міжнародні відносини у другій половині 70-х -першій половині 80-х років

Поворот від розрядки

до нового витка напруженості

_В

ійськово-стратегічний паритет, що встано­вився між двома протиборствуючими сто­ронами наприкінці 60-х років, у другій половині 70-х років зазнав нових випробувань. Вимотуюча, особливо для СРСР, гонка озброєнь дедалі більше прискорювалася. Рівність в оз­броєннях між СРСР і США стала підтримуватися на вищо­му, небезпечнішому рівні.

Для США та їхніх союзників розрядка першої половини 70-х років була прийнятною лише за умови збереження міжнародного політичного та військово-стратегічного стату-су-кво. Проте, на думку Заходу, радянське керівництво під виглядом досягнення військового паритету зі США активно використовувало розрядку для нарощування своїх озброєнь. Після своєї поразки у В'єтнамі США болісно сприймали посилення радянського впливу в Африці, на Близькому Сході та в інших районах світу. Так, у 1975 р. в Анголу був направлений кубинський експедиційний корпус з метою підтримки прокомуністичного режиму Агостіньо Нето. Захід

578

Міжнародні відносини

розцінив цю акцію як відновлення комуністичного гео-політичного наступу, як кінець розрядки. Особливе занепо­коєння викликала європейська політика СРСР, його спроби усупереч духу Хельсінкі витіснити Сполучені Штати Амери­ки з Європи і, використовуючи свої нафто- та газопроводи, економічно прив'язати західноєвропейські країни до Ра­дянського Союзу. Ця політика була підкріплена масованим розгортанням ракетно-ядерних установок середнього радіуса дії (від 500 до 5000 км) СС-20, націлених на Західну Європу. Спроби американського керівництва, зокрема державного се­кретаря Сайруса Венса під час його візиту до Москви 1977 p., переконати радянських лідерів відмовитися від цієї авантю­ри не мали успіху. Однак ракетна політика проти Західної Європи була не єдиним військово-силовим прийомом ра­дянського керівництва. "Розширення сфери радянського впли­ву, — наголошував російський історик В. Дашичев, — досяг-ло в очах Заходу критичних меж з уведенням радянських військ до Афганістану. За попередніх часів такі дії неминуче призвели 6 до розв'язання великої війни". Відомо, коли якась країна по­рушує рівновагу сил, то відповіддю на її дії є створення мо­гутньої антикоаліції. Так було й після грудня 1979 p., коли радянські війська вторгнулися до Афганістану. Лише загроза ядерного знищення планети втримала Захід від лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте засоби "холодної війни" були включені на повні оберти. Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, була не на користь СРСР. Навіть при­меншене радянською статистикою співвідношення еко­номічних потенціалів країн НАТО і ОВД становило 2,5:1. Проти Радянського Союзу та його брежнєвського керівництва об'єдналися матеріальні й ідеологічні ресурси всього капіталістичного світу. Навіть дехто із лідерів соціалістичних країн (Й. Броз Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою радянського керів­ництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Сама ж криза була викликана головним чином прорахун-ками та некомпетентністю радянського керівництва, яке конче прагнуло продемонструвати, що світовий рево­люційний процес продовжується. 1 цього разу до соціалізму мирним шляхом переходить Афганістан, де звичайна змова

579

Р ОЗДІЛ 27

військових кабульського гарнізону в 1978 р. була роздута до масштабів так званої Квітневої революції. Незабаром вияви­лося, що її нікому підтримувати й захищати. Вступ до Аф­ганістану радянських військ, які мали захищати "здобутки" Квітневої революції, Заходом був сприйнятий вкрай негатив­но, тим більше, що тривалий час Середній Схід розглядався обома сторонами як район "хисткої рівноваги", порушувати яку ніхто не наважувався. На Заході заговорили про мож­ливість використання ядерної зброї на випадок прориву ра­дянських військ до теплих вод Перської затоки. Парадок­сально, але стратегічні плани СРСР на Близькому та Серед­ньому Сході переплелися з банальними суб'єктивними моти­вами, що не мали нічого спільного з великою політикою. Брежнєв прагнув помститися новому прем'єр-міністрові Аф­ганістану X. Аміну за вбивство його попередника Н. М. Та-ракі, якого радянський лідер добре знав і підтримував, а міністрові оборони Д. Устинову кортіло спробувати в дії до­сягнення воєнно-стратегічного паритету. Агресія СРСР в Афганістані всіляко замовчувалася радянськими органами масової інформації, а якщо й подавалася, то у вигляді "гу­манної акції-протидії американському та світовому імперіалізмові".

Водночас розгорнулася нова грандіозна кампанія пропа­ганди миролюбної політики СРСР. У Європі відбувалася мобілізація прихильників антиракетного руху, щоб не допус­тити розміщення там американських ракет, націлених на СРСР. У котрий раз уже виникла своєрідна невідповідність між декларативними заявами про мир і безпеку та конкрет­ними діями, які руйнували цей мир та безпеку. Знову уже в котрий раз класові інтереси взяли гору над здоровим глуздом.

Уся післяжовтнева історія підтверджує, що радянська зовнішня політика входила в більш-менш нормальне русло тоді, коли на чільне місце виходили національно-державні інтереси, коли ж їх відтісняли класові, а це, на жаль, відбу­валося набагато частіше, тоді провали і катастрофи не за­ставляли себе чекати. У першому випадку складні питання вирішувалися політичним шляхом, у другому — воєнним. Те, що розрядка першої половини 70-х років не вирішила проблеми війни і миру, було закономірним. Адже на перший план висувалися не політичні, а політико-суспільні пробле-

580