Міжнародні відносини

вокували Карібську кризу. Прагнучи урівняти ракетно-ядерні озброєння (співвідношення СРСР — США становило 1:17) і вчинити тиск на США, Радянський Союз умовив Ф. Кастро дати дозвіл на розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі. Влітку 1962 р. на Кубу бу­ли перекинуті ракети класу "земля—повітря", винищувачі "Міг-21", бомбардувальники "Іл-28", ракети класу "земля— земля" і навіть кілька мотострілецьких полків. На думку радянського керівництва, це мало додати козирів СРСР у боротьбі навколо берлінської проблеми і змусити США піти на поступки. Проте авантюра швидко вийшла за межі ролі, яка була їй призначена.

Світ був поставлений на грань катастрофи. Тільки стри­маність і витримка американського президента Дж. Кеннеді та прозріння радянського лідера М. Хрущова, котрий урешті-решт усвідомив свою помилку і вчасно схаменувся, дали змогу уникнути фатальних наслідків. США підтвердили свої мирні наміри щодо кубинського режиму, а Радянський Союз вивіз із Куби свої війська та ракети з ядерними боєго­ловками і таким чином визнав доктрину Монро. Досягти пе­реваги над США не вдалося, а світ ледве не скотився у прірву ядерної війни.

Наприкінці 60-х років Радянський Союз ціною ней­мовірних зусиль та затрат нарешті досяг воєнно-стратегічно­го паритету зі США, що, зрозуміло, дістало належну оцінку протилежної сторони. Конфронтація на деякий час поступи­лася місцем співробітництву та співіснуванню, насамперед між СРСР і США. Пріоритетною стала тенденція мирного співіснування. У першій половині 70-х років між СРСР і США підписано цілий ряд важливих документів, які, з одно­го боку, регулювали американо-радянські відносини, а з іншого, стосувалися світових проблем. Серед перших слід виділити "Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами", Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), а також Тимчасову (строком на 5 років) угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Досягнуті домовленості були значним кроком на шляху зменшення загрози війни та зміцнення міжнародної безпеки.

573

Р ОЗДІЛ 27

Друга група договорів стосувалася міжнародних проблем: європейської безпеки, Близького Сходу, країн Південно-Східної Азії тощо. У 1972 р. укладено також радянсько-аме­риканську торговельну угоду, котра, як відомо, так і не набу­ла чинності, зіткнувшись із проблемою прав людини в СРСР. Зокрема, суперечки розгорілися навколо еміграцій­ного питання, що виникло у зв'язку зі спробою радянських властей 1972 р. увести "виїзний збір" на євреїв, що емігрува­ли до Ізраїлю, аби компенсувати у такий спосіб затрати на освіту тощо. У грудні 1974 р. конгрес США за пропозицією двох сенаторів-демократів Г. Джексона і Ч. Веніка прийняв поправку до торговельного законодавства, яка пов'язувала режим торгівлі зі свободою еміграції у країнах з так званою "неринковою економікою". Відповідно до цієї поправки на­дання кредитів і статусу найбільшого сприяння у торгівлі прямо пов'язувалося з імміграційною політикою того чи іншого уряду. Поправка Веніка—Джексона стала на заваді радянсько-американській торговельній угоді/ Слідом з'яви­лася поправка Стівена, яка з тієї ж причини законодавчо об­межила позики і кредити Радянському Союзові з боку Екс­портно-імпортного банку США. Так що розрядка не була позбавлена труднощів і непорозумінь, які ускладнювали сто­сунки, поглиблювали недовір'я. Розрядка була обережною і суперечливою. Політика з позиції сили не була згорнута, а лише відсунута на задній план.

Проблема безпеки

та співробітництва у Європі

_П

ерша половина 70-х років характеризува­лася також поліпшенням політичного клімату в Європі. Процес європейської розрядки став мож­ливим завдяки тим змінам, які відбулися в радянсько-амери­канських стосунках, у самих державах Західної і Східної Європи. Мається на увазі прихід до влади у ФРН "малої ко­аліції" під керівництвом далекоглядного німецького політи­ка, соціал-демократа В.Брандта, який висунув тезу, що коли надія завела країну в глухий кут, об'єднання Німеччини

574