Міжнародні відносини у другій половині 50-х -першій половині 70-х років

Стосунки між країнами соціалістичної співдружності

_В

ідносини між СРСР і соціалістичними країнами ЦПСЄ були далеко не безхмар­ними та зразковими, як їх подавала радянська історіографія. За умов жорсткої тоталітарної системи вони були позбавлені тих демократичних начал і принципів, які могли б сприяти розвиткові рівноправності та взаємовигідного співробітниц­тва. Довгі роки відносини між СРСР і так званими країнами народної демократії базувалися на засадах нерівності і жор­сткого контролю з боку "старшого брата", прикривались відомими зовнішньополітичними кліше: "корінні інтереси робітників і селян", "світова соціалістична революція" тощо. Проте виявилося, що корінні інтереси всіх найкраще ро­зуміла перша у світі країна робітників та селян. Десь у сере­дині 50-х років утвердилась нова ідіома: "корінні інтереси соціалізму". Неминуча світова соціалістична революція відходила в небуття, однак світ безкомпромісно продовжував ділитися на своїх і чужих.

560

Міжнародні відносини

У цілому ж відносини між "братніми країнами" розвива­лись у рамках "обмеженого суверенітету" соціалістичних країн ЦПСЄ, регулюючими чинниками якого стали ідея "ра-дяноцентризму" та "доктрина Брежнєва". Хто обійме вищу державно-партійну посаду у Празі, Варшаві та інших столи­цях співдружності, залежало від згоди кремлівського керівництва. За таких умов дедалі очевиднішою ставала штучність нав'язаної СРСР системи командно-адміністра­тивного тоталітаризму. Навіть створені спільні організації типу Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) були зліпками, структурами, збудованими за тією ж жорсткою вертикальною схемою, тоталітарними організаціями. Командно-планові економічні стосунки між СРСР і країнами ЦПСЄ могли ре­алізовуватися бідьш-менш успішно лише на етапі екстенсив­ного розвитку. Із завершенням втягнення у процес вироб­ництва всіх ресурсів та резервів вичерпалися й "успіхи". Спроби соціалістичних країн перейти до інтенсифікації у рамках державної власності та планової економіки зазнали невдачі. Виявилося, що інтенсифікація і командно-адміністративна система — антиподи. Внаслідок цього уже в 50—60-х роках почалася серйозна криза тоталітарної систе­ми. Масові виступи проти насадження сталінської моделі соціалізму відбулися в НДР (1953), Угорщині (1956), Чехо-словаччині (1968). Керівництвом СРСР ці події сприймалися як замах на ідеї соціалізму та комунізму. Проти союзників — "молодших братів" — було застосовано силу. В ім'я "корінних інтересів соціалізму" потоплене в крові народне повстання в Угорщині. Спроба Чехословаччини вийти з сис­теми командно-адміністративного соціалізму в 1968 р. закінчилася вступом десятків дивізій військ Варшавського договору на територію країни. Політика "радяноцентризму" залишалася основоположною для радянського керівництва щодо країн народної демократії. Усяке відхилення вліво чи вправо від накресленої радянським керівництвом схеми будівництва соціалізму негайно каралося. Так здійснювалася на практиці "доктрина Брежнєва", суть якої полягала у спільному захисті соціалізму скрізь, де тільки виникала за­гроза його "завоюванням", і всіма засобами, включаючи та­кож військову інтервенцію. Прерогатива визначати ступінь такої загрози і спосіб її усунення залишалися за радянським

561

Р ОЗДІЛ 27

керівництвом. Політика СРСР щодо країн Центральної та Південно-Східної Європи була однією з основних причин за­гострення відносин між Сходом і Заходом.

Що ж до економічних відносин, то тут встановився своєрідний поділ праці. Радянський Союз поставляв сирови­ну (93 % всіх поставок СРСР до соціалістичних країн становили сировина та напівфабрикати), європейські соціалістичні країни — готову продукцію. Для обслуговуван­ня багатосторонніх торговельно-економічних зв'язків у 1963 р. було запроваджено так званий перевідний карбова­нець, який в конкретно-предметній формі не існував, а використовувався для безготівкових розрахунків шляхом взаємозарахувань. Така система не сприяла розвиткові економічних і торговельних зв'язків. На міжнародній арені, зокрема в ООН, світ стикався з погодженою, одностайною політикою країн радянського блоку.

Крах колоніальної системи

_У

другій половині 50-х років поглибився процес краху колоніальної системи. Колись могутні колоніальні імперії — Британська, Французька — в 60-х роках зійшли з історичної арени. У 1956—1974 pp. від колоніалізму звільнилося 250 млн чол., утворилося 50 нових держав. Станом на 1970 р. площа колоній становила лише 4 % суші. На цій території проживало близько 1 % населення земної кулі. У цілому, процес деколонізації пройшов три ета­пи. На першому етапі (1945—1955) звільнилися від ко­лоніалізму і стали на шлях незалежності насамперед країни Азії — Індія, Пакистан, Цейлон, Бірма, В'єтнам, Індонезія, Сірія, Ліван тощо. На другому етапі (друга половина 50-х — перша половина 60-х років) відбулося становлення незалеж­них країн Північної та Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія, Камерун, Конго, Малі, Руанда, Уганда, Нігерія, Танганьїка, Занзібар та ін.). 14 грудня 1960 р. Гене­ральна Асамблея ООН прийняла декларацію про надання не­залежності колоніальним країнам і народам. У ній виражала­ся позиція світового загалу щодо вирішення проблеми деко-

562