Міжнародні відносини

де знаходились історичні столиці Європи — Будапешт, Пра­га, Відень, Берлін".

Характерною ознакою блоку було те, що він створювався на добровільних засадах: ніхто туди нікого не затягував си­лою, ніхто нікого не карав за вихід з нього. Блок НАТО не військовий, а, скоріше, економіко-політико-військовий со­юз. "Атлантичний союз, — зауважував Г. Кіссінджер, — не будучи насправді союзом, претендував на якусь універ­сальність. Він об'єднав світову більшість, що протистояла неспокійній меншості". Слідом за НАТО з'явилися й інші об'єднання: у 1951 р. АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США). Як правило, військово-політичні блоки Заходу ство­рювалися у тих районах, де, на думку західних політиків, ви­никала загроза наступу комунізму й, відповідно, не­обхідність протидіяти цьому. Так, у 1954 p., після поразки Франції у В'єтнамі, створюється СЕАТО (Організація країн Південно-Східної Азії), куди увійшли США, Англія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. Організація мала стати бар'єром проти комунізму у Південно-Східній Азії. У 1955 р. з'явився також Багдадський пакт (з 1958 р. — СЕНТО), членами якого стали Велика Бри­танія, Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Військово-політичні блоки Заходу стали своєрідною дамбою, яка згідно з доктриною "стримування комунізму" мала замкнути його на східноєвропейсько-азійському просторі. Наступні події у світі показали, наскільки непростим було це завдання у плані глобального протистояння.

На противагу НАТО, Радянський Союз разом зі своїми східноєвропейськими союзниками створив у 1955 р. Ор­ганізацію Варшавського договору, яку важко назвати рівно­правним союзом, ураховуючи гіркий досвід ставлення Моск­ви до своїх партнерів по ОВД. У цілому ж створенням військово-політичних блоків завершується формування структурної системи ведення "холодної війни" обома сторо­нами, системи "рівноваги жаху".

557

Р ОЗДІЛ 27

Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній політиці

_У

"Короткому курсі історії ВКП(б)" Й. Ста­лін на запитання, "чи може радянський на­род лише своїми власними силами знищити цю зовнішню небез­пеку, небезпеку капіталістичної інтервенції'", відповідав: "Не може, оскільки для знищення небезпеки капіталістичної інтер­венції необхідно знищити капіталістичне оточення, а знищити капіталістичне оточення можна лише в результаті перемож­ної пролетарської революції принаймні в кількох країнах... Із цього виходить, що перемога пролетарської революції в капіталістичних країнах є кровним інтересом СРСР".

Від застарілих догм радянське керівництво почало відхо­дити після смерті Й. Сталіна (березень 1953 p.). У липні

1953 р. у м. Паньминьчжоні було підписано договір про пере­ мир'я у Кореї. Війна, розв'язана 25 червня 1950 р. північно- корейським режимом Кім Ір Сена за безпосередньої підтрим­ ки СРСР і КНР, завершилася там, де й почалася — на 38-й паралелі. США зі своїми союзниками в ході трирічної крово­ пролитної війни зірвали спробу поширення комунізму на весь Корейський півострів.

Урегулювання корейського питання стало одним із ос­новних пунктів Женевської наради міністрів закордонних справ п'яти держав (Англія, Франція, СРСР, США, КНР), яка розпочала свою роботу 26 квітня і тривала до 21 липня

1954 р. Однак досягти компромісу з корейського питання не вдалося. Більш успішними були дискусії з індокитайського питання. У його обговоренні брали участь також ДРВ, Кам­ боджа, Лаос і Південний В'єтнам. 20 липня 1954 р. були підписані угоди, що передбачали припинення воєнних дій в Індокитаї до 11 серпня того ж року. Франція зобов'язувалась вивести свої війська з Індокитаю. Між ДРВ і Південним В'єтнамом південніше 17 паралелі встановлювалась демар­ каційна лінія. У 1955 р. мали відбутися вільні вибори в Лаосі і Камбоджі, а через рік — у В'єтнамі. Узятий в Женеві курс на мирне врегулювання відповідав інтересам країн регіону. Од­ нак невдовзі ситуація в Індокитаї знову різко загострилася.

Важливою подією, що сприяла зближенню позицій Заходу і Сходу було укладення мирного договору з Австрією. 15 трав-

558