Міжнародні відносини

з боку Москви. СРСР, заявив Молотов, готовий побудувати там військово-морську базу, взяти район під свій контроль. Представникові Великобританії Бевіну від цих заяв стало погано, довелося навіть викликати лікаря і зробити укол.

Долю італійських колоній було остаточно вирішено лише на початку 50-х років. Сомалі — з 1950 p., Лівія — з 1951 р. проголошені незалежними державами, а Ерітрея у 1952 р. стала провінцією Ефіопії.

Гострі суперечки викликали також економічні питання договору. США обстоювали пункт "про рівні можливості" та виплату репарацій доларами, що об'єктивно орієнтувало вказані країни на економічні й торгові стосунки зі США, на­полягали на цілковитій компенсації націоналізованої влас­ності іноземних компаній. Радянський Союз наполягав на компенсації 1/3 всієї націоналізованої власності. Тут також було досягнуто компромісу (зійшлися на 2/3 всієї вартості).

Колишні союзники зважено, з урахуванням можливостей переможених, підійшли до визначення сум репараційних пла­тежів. Італію зобов'язали виплатити Югославії 125 млн дол., Греції — 105, СРСР — 100, Ефіопії — 25, Албанії — 5 млн дол. Румунія та Угорщина мали виплатити СРСР по 300 млн дол. тощо. Пізніше Радянський Союз відмовився від значної части­ни репарацій з Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії.

Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 p., 15 вересня того ж року набули чинності. Вони зафіксували певні тери­торіальні зміни. Північна Трансільванія передана Румунії, а кордони Угорщини визначені такими, якими вони були на 1 січня 1938 р. Південна Добруджа закріплена за Болгарією, згідно з румунсько-болгарським договором від 7 вересня

1940. р. Італо-французький кордон змінився на користь Франції, італо-югославський — на користь Югославії. До Югославії відійшли Істрія та частина Юлійської Крайни. Додеканезькі острови від Італії передані Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня

1941. р. Мирний договір з Фінляндією підтверджував також належність Радянському Союзові області Петсамо (Печенга) та передачу СРСР в оренду строком на 50 років району Порккала-Удд для створення військово-морської бази. Італія втрачала також свої права на колишні колонії.

543

Р ОЗДІЛ 27

/Підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини слід розглядати як важливий крок у політиці європейського повоєнного врегулювання. Сама практика обговорення та вироблення компромісним шляхом мирних договорів могла стати зразком для вирішення інших євро­пейських та світових проблем. Однак у процесі зростання конфронтації та поглиблення протиборства набута практика вельми скоро була забута. Проте мирні договори стали пози­тивним фактом післявоєнної європейської політики. Вони жодною мірою не ущемили суверенітет цілого ряду країн, а більшість проблем, пов'язаних з мирним урегулюванням, бу­ли вирішені в цілому справедливо. Важко докоряти західним державам за те, що вони не зуміли відстояти демократичний розвиток Румунії, Болгарії, Угорщини. У цьому делікатному питанні західні делегації на мирних переговорах виходили з того, що це внутрішня справа народів цих країн.

Німецька проблема

_З

а умов наростання конфронтації між тота­літаризмом і демократією німецька пробле­ма стала найбільш складною у повоєнний час. Уже в період війни союзники будували найрізноманітніші плани щодо Німеччини. Так, американський план Моргентау (1944) пе­редбачав розчленування та децентралізацію Німеччини, "інтернаціоналізацію" Рурської області. Відомий також руз-вельтівський план розчленування Німеччини на п'ять дер­жав, підтриманий Черчіллем. рднак у міру наближення кінця війни ставало дедалі очевиднішим, що плани розчленування, федералізації (створення Дунайської федерації, куди мала увійти Південна Німеччина) та аграризації країни не влашто­вують обидві сторони. Коли наприкінці війни почали прояв­лятися перші симптоми майбутнього протистояння і проти­борства, єдина Німеччина стала потрібною обом сторонам як майбутній потенціальний союзник. Про попередні плани вже ніхто не згадував. Чи не тому кінцеві цілі Ялти та Потсдама не могли здійснитися, хоча були конкретними і цілком ре­альними й формулювалися як "політика чотирьох Д": демо­кратизація, денацифікація, демілітаризація та декартелізація?

544