Р еспубліка Боснія та Герцеговина

витися від взаємних образ, претензій і націоналістичних прагнень. Владу зберегли у своїх руках націоналістичні партії на чолі зі своїми лідерами — вчорашніми непримирен­ними супротивниками.

Після виборів у Боснії та Герцеговині був сформований центральний уряд у складі п'яти міністрів: закордонних справ, фінансів, юстиції, зовнішньої торгівлі та у справах біженців і переселенців. Усі інші владні повноваження пере­дано вниз, на рівень МХФ і боснійської Сербської Рес­публіки. Кожен із суб'єктів мав атрибути суверенітету — парламент, уряд, армію, поліцію, бюджет, валюту тощо. У МХФ були в обігу боснійські динари й хорватські куни, а в СР — югославські динари, проте основним платіжним засо­бом залишалася німецька марка. Тож фактично РБГ була державою з надзвичайно слабкою центральною владою. У її межах не було свободи пересування ані між МХФ і СР, ані між мусульманськими і хорватськими кантонами та посе­леннями. Згідно з Дейтонськими угодами, МХФ і СР могли встановлювати "особливі відносини" з сусідніми державами (Хорватією і СРЮ).

До кінця 1996 р. МХФ і СР формально домовилися про запровадження спільного громадянства, паспортів, бюджету й валюти. Проте через відсутність довіри між мусульманами, сербами і хорватами відносини між федерацією і рес­публікою залишалися напруженими. Фактично кожна з них жила своїм життям.

У 1997 р. особливо важка ситуація склалася в Сербській Республіці. За умов тривалої міжнародної ізоляції відрод­ження господарства відбувалося повільно. Міжнародна фінансова допомога надходила в дуже обмежених розмірах. У керівництва республіки не було єдності у визначенні шляхів виходу з економічної кризи. Не припинялася бороть­ба за владу. Серед керівництва правлячої сербської Демокра­тичної партії переважали крайні націоналісти, які відкрито чи таємно саботували Дейтонські угоди, проводили курс на незалежність Сербської Республіки й відокремлення сербсь­ких територій від МХФ, перешкоджали видачі воєнних зло­чинців гаазькому Міжнародному трибуналові, поверненню мусульманських біженців на територію Сербської Рес­публіки. При цьому вони звинувачували Захід у грубому

533

Республіка Боснія та Герцеговина

Подолання проблем, пов'язаних із відбудовою країни після руйнівної війни та переходом від комуністичної систе­ми до ринкової економіки, виявилося непосильним завдан­ням для недосконалих державних інститутів. Незважаючи на те, що Боснія отримала міжнародну допомогу на суму понад 5 млрд дол. для відбудови країни, її валовий національний продукт на кінець 2000 р. становив менше половини довоєнного обсягу. Високим залишався рівень безробіття, середня заробітна плата не могла задовольнити навіть еле­ментарні потреби сім'ї, понад 60 % населення жило в злид­нях. Іноземні інвестори не поспішали в країну через повільні темпи приватизації, слабку правову систему та безліч норма­тивних актів і положень.

На початку XXI ст. лідерами політичного життя в Му-сульмано-хорватській федерації були мусульманська моно-етнічна Партія демократичних дій, Хорватська демократич­на партія та Соціал-демократична партія, а в Республіці Сербській — Сербська демократична партія та поміркована Партія незалежних соціал-демократів. Саме ці партії поділи­ли між собою мандати в законодавчих органах обох суб'єктів Боснії та Герцеговини в ході загальних виборів у листопаді 2000 р. й у жовтні 2002 р. Зокрема, на останніх виборах перемогу святкували націоналістично налаштовані Партія демократичних дій та Сербська демократична партія, а сим­волічні президентські посади обійняли С. Тихич, М. Сарович, Д. Чович.

Завдяки зусиллям австрійського дипломата В.Петрича, який у 2000—2002 pp. обіймав посаду Високого представни­ка в Боснії та Герцеговині (глави міжнародної місії), вдало­ся не лише досягти політичної стабілізації, а й здійснити гармонізацію республіканського законодавства. Тим самим було створено легальну базу демократичної багатонаціональ­ної держави й започатковано процес внутрішньої інтеграції трьох основних етносів республіки — боснійських мусуль­ман, сербів і хорватів. Обнадійливі результати роботи міжна­родної місії були реальним кроком, що наблизив Боснію та Герцеговину до об'єднаної Європи.

535

Р ОЗДІЛ 26

Зовнішня політика

_У

другій половині 1990-х років Республіка Боснія та Герцеговина прагнула інтегрува­тися до міжнародних організацій та європейських структур. Було налагоджено співпрацю з ООН, ОБСЄ, а також з Північноатлантичним альянсом, війська якого перебували в країні. Навесні 2002 р. Глава Єврокомісії Р. Проді заявив про свою підтримку Боснії та Герцеговини в її прагненні вступи­ти до ЄС і рекомендував лідерам країн Європи продемонст­рувати більшу солідарність у прискоренні цього процесу.

Тривале військове й етнополітичне протистояння в РБГ завадило розвиткові нормальних стосунків України з цією державою. У липні 1992 р. спеціальний батальйон Збройних Сил України у складі бригади "Центр" багатонаціональних миротворчих сил розпочав виконання своєї місії на території республіки. У липні 1999 р. у рамках проведення саміту Пак­ту стабільності для країн Південно-Східної Європи у столиці Боснії та Герцеговини Сараєво побував президент України Л. Кучма, який мав робочі зустрічі з лідерами Балканських країн. У березні 2002 р. між урядами України і РБГ підписані торговельна угода, а також угода про сприяння та взаємний захист інвестицій. У червні того ж року в рамках саміту глав держав Центральної Європи відбулася зустріч президента України Л. Кучми і Голови держави Боснія та Герцеговина Б. Белкіча, в ході якої її учасники висловилися за роз­ширення зв'язків між обома країнами.

Розділ

₂₇

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

1945-1956 pp.

1945-1956 pp.

Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни

_П

роблеми розвитку міжнародних стосунків у повоєнний період завжди привертали увагу дослідників. Як могло статися, що вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції надовго опинилися у стані про­тиборства та конфронтації? Певною мірою тут спрацювала формула, висловлена колись англійським прем'єр-міністром Пальмерстоном: "В Англії немає вічних ворогів і друзів, у Англії є вічні інтереси". Для того, щоб стала зрозумілою поведінка колишніх союзників після війни, варто згадати, на чому са­ме трималася антигітлерівська коаліція. Виявиться: на національно-державних інтересах. Коли Німеччина у 1941 р. напала на Радянський Союз, Вашингтон і Лондон довго не вагалися. З двох тоталітарних режимів, які ще в 1939 р. ки­нули виклик миру на планеті, небезпечнішим для існування західних демократій було визнано німецький фашизм. Це засвідчило прийняття лідерами Англії та США — У. Черчіллем та Ф. Рузвельтом — Атлантичної хартії 14 серп­ня 1941 р. Саме вона лягла в основу антигітлерівської коаліції. Хартія започаткувала коаліцію на принципах, запро­понованих Заходом. Радянський Союз, фактично, беззасте­режно прийняв її, змінивши при цьому класові пріоритети зовнішньої політики на національно-державні й погодив­шись, по суті, на майбутні умови післявоєнного устрою світу, запропоновані Заходом.

Війна завершилася перемогою антигітлерівської коаліції. Кожна з великих держав—учасниць коаліції виношувала свої власні плани і бачення післявоєнного світу. Так, Черчілль

537

Р ОЗДІЛ 27

був не проти повернутися до традиційної рівноваги сил у Європі, створити таку модель європейського порядку, в якій Велика Британія, Франція, а також переможена Німеччина могли б протистояти Радянському Союзові. Метою Черчілля було не допустити панування СРСР у Європі. Водночас він добре розумів, що самостійно відновити європейську рівно­вагу Британія не зможе. Американський президент Рузвельт, зі свого боку, сповнений романтичних надій на продовжен­ня товариського діалогу й співробітництва в рамках ан­тигітлерівської коаліції, плекав ідею "чотирьох поліцейсь­ких", відповідно до якої США, СРСР, Англія та Китай, як всесвітня рада директорів, силою забезпечували б мир та безпеку у світі. Американська доктрина своєрідної моделі колективної безпеки виявилася неспроможною. Тверезий прагматик Рузвельт опинився у ролі мрійника щодо моделі післявоєнного світу. По-перше, між переможцями існувала глибока ідеологічна прірва. По-друге, надзвичайно слабкий Китай, заглиблений у внутрішню боротьбу, не міг виконува­ти функції одного із світових "чотирьох поліцейських". План Черчілля виявився більш реальним. І цілком зако­номірно, що американці після смерті Рузвельта поставилися до нього з розумінням, взявши на себе тягар захищати євро­пейські демократії. А Радянський Союз, захоплений перемо­гою, повернувшись на позиції класових інтересів і нехтуючи Атлантичною хартією, почав активно просувати ідею соціалізму в Центральну та Південно-Східну Європу, грубо насаджуючи систему, яка від 1917 р. існувала на теренах ко­лишньої Російської імперії. У приватній розмові з одним із тодішніх югославських лідерів Мілованом Джіласом Сталін зауважував: "Війна тепер не така, як у минулому; той, хто за­хоплює територію, запроваджує на ній свою власну соціаль­ну систему. Кожен запроваджує свою систему скрізь, куди може дійти його армія. Інакше не може бути". Сталін, як ба­чимо, мислив категоріями комуністичної ідеології і тра­диційної російської політики (чого варті війна і перемога, якщо не розширено кордони і сфери впливу). Того ж Джіла-са Сталін запевняв: "Якщо слов'яни залишаться об'єднани­ми і виявлять солідарність, то ніхто в майбутньому не змо­же навіть пальцем поворухнути. Одним тільки пальцем". Генрі Кіссінджер у своїй "Дипломатії" зауважує з цього при-

538