Республіка Македонія

10 серпня 2001 р. після двомісячних напружених перего­ворів, що проходили за посередництва представника ЄС X. Солана, між урядом Македонії і лідерами албанських уг­руповань було досягнуто угоди. У ході переговорів демокра­тичний Захід дістав можливість домогтися від Скоп'є політичних поступок — оголошення амністії албанським екстремістам і внесення змін до конституції, які істотно роз­ширяли права албанської меншини. Зокрема, закріплювався офіційний статус албанської мови у провінціях, де частка албанського населення складала не менше як 20 %; від 5 до 25 % збільшувалася частка албанців у поліції та армії; розши­рювалися можливості вступу албанців до вищих навчальних закладів. Згідно з досягнутою домовленістю в Македонії був розміщений контингент НАТО для вилучення зброї в ал­банських бойовиків. Отже, Македонія стала першою краї­ною на Балканах, якій за допомогою міжнародної спільноти вдалося здолати логіку шовіністичної брутальності. Роззброєння повстанців та узгодження змін у конституції засвідчили готовність македонського керівництва до прий­няття компромісних рішень заради миру, міжетнічної гар­монії та політичної стабільності у країні. Хочеться вірити, що македонці разом з усіма національними меншинами зуміють пройти через тимчасові незгоди і труднощі й про­довжити рух до європейського дому.

Зовнішня політика

_С

воїми стратегічними партнерами Скоп'є обрав США і НАТО, яких, своєю чергою, привертало геополітичне становище маленької балканської країни. Адже це єдина держава, яка розташована в середині коридорів, що пов'язують Дунай, Егейське й Чорне море з Адріатикою. Військова присутність США в Македонії істот­но зросла після розміщення тут у 1993 р. "блакитних шо­ломів" ООН, у складі яких переважали американці. У листо­паді 1994 р. підписано меморандум про македонсько-амери­канське військове співробітництво. Американські військові спеціалісти допомагають формувати національні збройні си-

525

Р ОЗДІЛ 25

ли й прикордонні війська. У 1995 р. Македонія приєдналася до програми НАТО "Партнерство заради миру". У ході опе­рації військ НАТО на Балканах у 1999 р. Македонію відвідав президент США Б. Клінтон, який заявив, що "перемога над Югославією була б неможлива без підтримки Македонії". По завершенні операції на території країни залишилось кілька добре обладнаних військових баз НАТО, що красно­мовно свідчить про стратегічне значення республіки для Заходу.

Складніше розвивалися відносини з Євросоюзом, який не поспішав налагоджувати стосунки з неспокійною рес­публікою. Лише після тривалих і важких переговорів ЄС і Македонія у червні 1996 р. підписали угоду про економічне й технічне співробітництво та продовження політичного діало­гу. У 2001 р. Македонія стала асоційованим членом ЄС.

Україна визнала державну незалежність Македонії 23 лип­ня 1993 р. У квітні 1995 р. були встановлені дипломатичні відносини між Києвом і Скоп'є. Офіційні контакти між дво­ма країнами започатковано у травні 1996 р. візитом делегації України на чолі з міністром Кабінету Міністрів України В. Пустовойтенком. У вересні 1997 р. відбулася зустріч прези­дентів обох країн, а в грудні 1998 р. відбувся офіційний візит українського президента до Македонії, в ході якого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Ук­раїною і Республікою Македонія. Згодом підписано угоду про вільну торгівлю, договір про правову допомогу в цивільних справах. Нові можливості щодо активізації економічного співробітництва двох країн відкрили візит в Україну прези­дента Македонії Б. Трайковського в жовтні 2000 р. та візит президента України Л. Кучми до Македонії у жовтні 2002 р. З огляду на своє геополітичне положення, темпи оновлення господарської інфраструктури та потребу індустріалізації гос­подарства, Македонія є перспективним економічним партне­ром України в Балканському регіоні. Активна співпраця між нашими країнами вийшла на рівень конкретних проектів, а серед напрямів двостороннього співробітництва — сільське господарство, машинобудування, чорна та кольорова мета­лургія, фармацевтика, транспортна й військово-технічна галузі.

Розділ

₂₆

РЕСПУБЛІКА БОСНІЯ ТА ГЕРЦЕГОВИНА

Складний процес становлення нової держави

_Б

оснія і Герцеговина виявилась останньою республікою, що зважилася на вихід з Югославської федерації. У 1991 р. на її території мешкало 4,3 млн чоловік, з них — понад 2 млн — боснійські мусуль­мани, 1,4 млн — православні серби і майже 760 тис. хорватів. У ході розпаду СФРЮ сербське населення Боснії та Герце­говини в більшості своїй прагнуло до об'єднання із Сербією, хорватське населення сподівалося на входження до складу Хорватії, і лише боснійські мусульмани хотіли зберегти єди­ну державу Боснія та Герцеговина.

У ході підготовки до перших багатопартійних виборів відбулася поляризація виборців за національно-релігійною ознакою. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцегови­ни за відсутності сербських депутатів ухвалила Меморандум про незалежність і Платформу про становлення республіки. На знак протесту 80 депутатів сербів вийшли зі складу рес­публіканської Скупщини й ініціювали проведення 9 листо­пада в сербських громадах плебісциту, під час якого понад 1 млн сербів висловилися за вихід зі складу Республіки Боснія та Герцеговина (РБГ). У січні 1992 р. сербські лідери проголосили створення Сербської республіки Боснії та Гер­цеговини, сформували республіканські органи — Скупщину, уряд та республіканську армію.

На загальнореспубліканському референдумі 1 березня 1992 р. 63 % виборців колишньої югославської республіки проголосували за незалежність Боснії та Герцеговини. Сербська громада референдум бойкотувала. На конференції

527

Р ОЗДІЛ 26

в Сараєво, організованій європейським співтовариством у бе­резні 1992 p., де обговорювалися питання майбутнього уст­рою республіки, була досягнута компромісна угода про пере­творення країни на конфедерацію у складі трьох державних формувань — мусульманської, сербської і хорватської. 6 квітня 1992 р. незалежність Боснії та Герцеговини визнав Європейський Союз, 7 квітня — США. А в ніч з 7 на 8 квітня Скупщина сербського народу Боснії та Герцеговини прого­лосила самостійну Сербську республіку Боснії та Герцегови­ни (СРБГ), яка відразу ж була визнана офіційним Белградом. Лідери боснійських сербів відмовилися від мирних пере­говорів і взяли курс на силове вирішення спірних питань щодо майбутнього устрою Боснії та Герцеговини. Розпоча­лася кровопролитна війна "всіх проти всіх". Розташовані на території республіки частини ЮНА (понад 100 тис. бійців), що складалися в основному з місцевих сербських жителів, фактично в повному складі зі зброєю влилися до військових формувань СРБГ.

Навесні—влітку 1992 р. серби захопили 70 % території РБГ. Коли ж у червні хорватська громада встановила кон­троль над районами компактного проживання хорватів на півночі й півдні республіки і 3 липня 1992 р. проголосила хорватську державу Герцег-Боснія, РБГ фактично розколо­лася на три національно-територіальні утворення: мусуль­манське, сербське і хорватське. Президент РБГ А. Ізетбего-вич і прем'єр X. Силайджич постійно підкреслювали своє прагнення до створення в Боснії світської багатонаціональ­ної держави, проте за умов війни, що розпочалася, політич­ний курс боснійського керівництва став більш жорстким: за­боронено діяльність Сербської демократичної партії, створе­но боєздатну армію, чисельність якої на початку 1993 р. до­сягла ПО тис. чоловік.

Підтримка Сербією боснійських сербів, очолюваних Р. Караджичем, дала привід світовому співтовариству звину­ватити її в агресії і 30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН за­провадила економічні санкції проти СРЮ. Проте світове співтовариство неодноразово робило спроби зупинити війну в Боснії та Герцеговині. У лютому 1992 р. в Ліссабоні відкри­лася міжнародна конференція, на якій обговорювалося пи­тання щодо припинення конфлікту в Боснії та Герцеговині,

528