Югославія

ності Косово, відкинувши ідею розширення автономії краю. Щоб уникнути подальшого кровопролиття й поширення конфлікту на сусідні країни, міжнародні організації запропо­нували конфліктуючим сторонам розпочати політичний діалог. Пропозиція була підкріплена рішенням представників шести країн Контактної групи (за винятком Росії) запровади­ти ембарго на постачання зброї до СРЮ та заморозити всі югославські активи за кордоном. На Чорногорію, керівництво якої наполягало на мирному врегулюванні косовської кризи, економічні санкції не поширювались.

Зрештою, у травні 1996 p., під тиском міжнародних інсти­туцій, розпочався переговорний процес за участю помірко­ваного косовського лідера І. Ругови, президента СРЮ С. Мілошевича й уряду Сербії, але він завершився нічим. Під приводом боротьби з албанськими терористами серби, використовуючи танки, міномети й артилерію, розпочали обстріл албанських населених пунктів на сході Косово та по­близу кордону з Албанією. У відповідь нелегальна АВК за­кликала до зброї всіх чоловіків-албанців. Конфлікт між Белградом і Пріштиною та локальні сутички ворогуючих сторін переросли у справжню громадянську війну. Спокуса розв'язати косовське питання з позиції сили обернулася тра­гедією для мирного населення краю, що стало заручником етнічних чисток, запроваджених режимом Мілошевича. Шу­каючи порятунку, тисячі етнічних албанців змушені були за­лишати свої домівки й стати біженцями.

Засудивши дії сербських і косовських радикалів, країни НАТО збільшили контингенти своїх миротворчих сил в Ал­банії та Македонії, щоб запобігти переростанню конфлікту в третю балканську війну. Проте дипломатичними заходами врятувати хисткий мир на Балканах не вдалося, і 24 березня 1999 р. розпочалася 76-денна військова операція Північноат­лантичного альянсу проти Югославії, в ході якої завдано ра­кетних і бомбових авіаударів по стратегічних і військових об'єктах Югославії. Союзницькі сили за участю авіаційної армади (1,1 тис. літаків) здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. Від назем­ної операції командування альянсу утрималося. За даними НАТО, втрати ЮНА в ході військової операції становили близько 5 тис. чол., а втрати цивільного населення — 1,2 тис.

499

Р ОЗДІЛ 22

чол. Близько 1,4 млн осіб змушені були залишити свої домівки в Косово. Чимало з них знайшли порятунок у сусідніх країнах: Албанії, Македонії, Чорногорії. Зрештою, зруйнувавши безліч промислових і стратегічних об'єктів СРЮ (збитки, завдані економіці країни, сягнули ЗО млрд до­ларів), командування НАТО дістало згоду югославського керівництва на розміщення миротворчих сил у Косово і 9 червня припинило військову операцію.

Нова хвиля насильств охопила Косово вже після завер­шення натівської операції, коли близько 800 тис. косовських албанців почали повертатися до рідних домівок. їхньою мішенню стали здебільшого косовські серби й цигани. Щоб зупинити насильство, на вимогу міжнародних інституцій

1 лютого 2000 р. було ліквідовано парламентські структури косовських албанців, розпущено всі політичні та адміністра­ тивні органи в краї, створені в період існування Республіки Косово. Перестав існувати й інститут президентства. Для припинення міжетнічного протистояння, в Косово були введенні миротворчі й поліцейські сили — KFOR, загальна чисельність яких наприкінці 2001 р. становила 39 тис. військовиків.

Після припинення міжнаціонального конфлікту, Косово формально залишалося югославською територією, однак су­веренітет Белграда тут не діяв. Край фактично став підман­датною територією ООН. Контроль і влада ООН були тим­часові — до вирішення питання про остаточний статус Ко­сово, з приводу якого змагалися дві непримиренні позиції. Албанська більшість (90 % населення краю) бачила Косово незалежною державою, сербська меншість і керівництво СРЮ — сербською провінцією.

Упродовж 2000—2001 pp. світове співтовариство виділило

2 млрд доларів для надання допомоги жителям Косово. Про­ те необхідні для відбудови економіки краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста й села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували в депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил — KFOR (серед них бу­ ли й українські підрозділи). Однак серби жили фактично в гетто — анклавах. Тим часом, за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних

500