Югославія

ли активізації політичного життя у країні. У 1996—1998 pp. у центрі громадсько-політичних дискусій перебували питання модернізації економіки й підвищення добробуту громадян, статусу албанського населення Косово, долі біженців тощо. Демократична опозиція звинувачувала правлячі партії — Соціалістичну партію Сербії та Демократичну партію соціалістів Чорногорії — в авторитарності, обмеженні демо­кратичних прав і свобод.

Навесні—влітку 1996 p., напередодні виборів до союзної Скупщини та місцевих органів влади, на політичній сцені СРЮ відбулося перегрупування сил. СПС сформувала коа­ліцію лівих сил, а опозиційні демократичні, реформістські партії об'єдналися в політичний блок "Єдність". На крайньо­му правому фланзі перебувала націоналістична Сербська ра­дикальна партія. У листопаді 1996 р. відбулися вибори до Віча громадян Скупщини СРЮ та місцевих органів влади. Найбільшу кількість місць як у союзному парламенті, так і в 75 % виборчих округів у провінції зібрала правляча коаліція лівих партій. Проте вона зазнала фіаско в Белграді та інших великих містах країни, де перемогла опозиція.

Невдовзі після виборів Верховний Суд Сербії анулював результати голосування в округах, де перемогу здобула опо­зиція, посилаючись на те, що там буцімто мали місце пору­шення виборчого законодавства. У відповідь опозиція зви­нуватила уряд у зловживанні владою й вивела своїх прихиль­ників на вулиці. Антиурядові демонстрації під гаслами виз­нання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, досягнення компромісу з ко-совськими албанцями тривали до січня 1997 р. Країна пере­живала гостру політичну кризу. Від правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Рес­публіки Чорногорії (прем'єр-міністр М. Джуканович), армії та сербської православної церкви. Влада змушена була по­ступитися. У лютому 1997 р. кандидати блоку "Єдність" здо­були більшість місць у муніципальних органах кількох вели­ких міст Сербії, включаючи Белград. Лідер Демократичної партії Сербії 44-річний доктор філософських наук 3. Джин-джич став мером столиці.

Активізація діяльності демократичної опозиції й перемо­га її кандидатів на муніципальних виборах у Сербії супрово-

493

Р ОЗДІЛ 22

джувались посиленням авторитарних тенденцій режиму С. Мілошевича, який прагнув до необмеженого контролю над державними інститутами югославської федерації. 15 липня 1997 р. Народна Скупщина СРЮ на спільному засіданні па­лат обрала С. Мілошевича президентом Югославії, а за ре­зультатами повторних президентських виборів у Сербії, що відбулися у грудні того ж року, главою сербської держави став його прибічник М. Мілутінович. Водночас коаліція лівих сил здобула перемогу на виборах до сербської Скупщи­ни. Проте на президентських виборах у Чорногорії 5 жовтня 1997 р. переміг 35-річний прем'єр-міністр М. Джуканович, з ім'ям якого пов'язувалися успішні економічні реформи в республіці.

Новий чорногорський лідер, підтриманий парламентом, виступив з критикою політичного курсу президента С. Міло­шевича й союзного уряду М. Булатовича, що в кінцевому підсумку привело до бойкоту чорногорською владою феде­рального центру. Белград, своєю чергою, не визнав ані пре­зидентства М. Джукановича, ані чорногорського парламен­ту. Відтак розпочалася криза югославської федерації, котра ще більше загострилася в березні 1999 p., з початком зброй­ної акції НАТО проти Югославії.

24 червня 2000 р. в Югославії відбулися перші прямі ви­бори президента, перемогу на яких здобув лідер Демокра­тичної партії Сербії (ДПС) В. Коштуніца. Спроби Мілоше­вича та його прихильників фальсифікувати результати виборів, нарешті, оголосити їх такими, що не відбулися, призвели до народного повстання в Белграді 5 жовтня. Мілошевич змушений був піти у відставку. Президентом СРЮ став В. Коштуніца.

Соціально-гкономічний розвиток Союзної Республіки Югославії

_П

ісля драматичного розпаду СФРЮ у 1991 — 1992 pp., через обставини, що склалися, зокрема, оголошення Сербії 30 травня 1992 р. Радою Безпе­ки ООН агресором і запровадження щодо неї широкомас-

494