Болгарія

таборів, кількість яких досягла 86. До таборів потрапляли ти­сячі випадкових людей, які волею долі виявилися підозрюва­ними. Серед політв'язнів були колишні партійні лідери Д. Гічев, К. Муравієв, учений М. Арнаудов та багато інших.

По суті справи "фашизм" був ідентифікований з колиш­ньою суспільно-політичною системою, і лише ВФ проголо­шувався носієм національних інтересів. Будь-яка партія і ор­ганізація поза його складом визначалися як антинародні. На цій підставі восени 1944 р. були заборонені БЗНС, "Врабча [", Народна партія, Демократична партія та інші організації. Союзники БРП(к) по ВФ — БЗНС і БРСДП — недооцінили наслідки репресивних дій проти демократичних партій, що стояли поза ВФ. Усе це послабило національний політичний потенціал, полегшило просування БРП(к) до встановлення однопартійної системи.

Напруженість посилювалася особливим соціально-пси­хологічним станом суспільства, в якому були зруйновані старі і тільки починали створюватися нові органи влади на місцях. У деяких районах відбувалися акти самосуду, завору­шення у військових частинах, що поверталися з Македонії, спалахнули чвари в македонському рухові. БРП(к) викорис­товувала цю ситуацію, щоб виправдати свої заміри оволодіти силовими структурами.

Водночас мали місце політичні компроміси. Най-значнішим із них було збереження протягом двох років мо­нархічного ладу. Проте регентську раду при малолітньому Симеоні II фактично очолив комуніст Тодор Павлов. Підго­товлені ним директиви одностайно підтримували два інші регенти, які забезпечували демократичний камуфляж, — еко­номіст і колишній міністр Цвятко Бобошевський та юрист Венелін Ганєв.

Оволодіння армією для комуністів виявилося складні­шим завданням, оскільки військове міністерство очолював Дамян Велчев, який виступав проти партійних впливів на збройні сили. Проте внаслідок усунення частини старого офіцерства, проголошеного "фашистським", присвоєння офіцерських звань близько 800 колишнім партизанам, за­провадження інституту помічників командирів (політкомі-сарів) був забезпечений, за словами секретаря ЦК БРП(к) Т. Костова, "необхідний мінімум" оновлення армії.

87

Р ОЗДІЛ 5

Уряд ВФ ужив практичних заходів з метою вступу Бол­гарії у війну з Німеччиною, що мало забезпечити колишній союзниці Третього райху гідне місце у повоєнному світі. Болгарську армію було передано в оперативне підпорядку­вання командуванню 3-го Українського фронту. Вона брала участь у воєнних діях на території Югославії та Угорщини. Постачання армії озброєнням, продовольством та іншими засобами бойового забезпечення, прикомандирування до неї інструкторів і радників СРСР сприяло перетворенню зброй­них сил країни на опору радянського впливу.

Після підписання в Москві 28 жовтня 1944 р. угоди про перемир'я в Болгарії почала функціонувати Союзна кон­трольна комісія (СКК), яку очолив радянський маршал Ф. Толбухін. Фактичним керівником комісії був його заступ­ник генерал-полковник С. Бірюзов. Хоча в роботі СКК бра­ли участь англійські й американські представники на чолі з генералами У. Окслі та Д. Крейном, вирішальну роль у ній відігравала радянська сторона, яка забезпечувала підтримку заходам БРП(к).

У центрі суспільно-політичного розвитку країни в перші роки після перевороту 1944 р. була боротьба сил, які прагну­ли до соціальної гегемонії. З одного боку, діяла БРП(к), що спиралася на радянську військову, політичну та економічну підтримку, а з іншого — різнорідні сили, опорою яких були міські й сільські верстви. Суперництво спочатку виявлялося в основному в рамках ВФ, чисельність партій якого швидко зростала. Так, кількість членів БРП(к) з 25 тис. у вересні

1944. р. збільшилася до 250 тис. у березні і 400 тис. у червні

1945. р. БЗНС у цей час налічувала близько 350 тис. членів. Причини величезного зростання БРП(к) крилися в переході від опозиції до влади, демагогії, силових засобах впливу, за­хопленні населення утопічними ідеями соціальної справед­ливості, використанні русофільства та авторитету СРСР.

На зламі 1944—1945 pp. некомуністичні сили спробували відстояти свою незалежність. Одна з таких спроб була пов'язана з так званою четвертою постановою Ради міністрів від 23 листопада 1944 p., що передбачала амністію або міні­мальне покарання для військовослужбовців, які брали участь у воєнних діях на боці Німеччини, а відтак підлягали "народ­ному судові". Проте після прийняття постанови політбюро

88