Югославія

pa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створен­ням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — уко­роченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на тере­нах колишньої СФРЮ.

Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єди­ний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-дру­ге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % ва­лютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відпо­відно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтри­мували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки.

Збройні конфлікти на теренах "другої Югославії"

_Г

ромадянська війна, що розгорнулася на теренах "другої Югославії" в 1991 p., стала гіршим із варіантів розпаду югославської федерації. Міжнаціональна напруженість, що дедалі більше зростала в міру ослаблення федерального комуністичного обруча і про­являлася в прагненнях до національного відособлення, після краху тоталітаризму вибухнула кривавими конфліктами. Сербія, котра в югославській федерації займала домінуюче становище (36 % усього населення), вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави. Водночас ЮНА, в якій близько 80 % командного складу становили серби, не без відома колишнього федерального центру й сербського

489

Р ОЗДІЛ 22

керівництва, втрутилася в політичний процес і стала діючою силою конфлікту. Якщо федеральний центр, яким управля­ло сербське керівництво, порівняно легко розлучився зі Сло­венією та Македонією (сербської меншини там не було), то в Хорватії події розвивалися за іншим сценарієм.

На початку 1991 р. сербські громади в Північній Далмації, Бараньї, Кордуні та Славонії заявили про свою незгоду стати хорватськими громадянами й оголосили про створення Сербської автономної області Крайна (АО Крайна), яка зай­мала 28 % хорватської території, де мешкало 880 тис. чоловік (з них лише 316 тис. сербів). Сербія підтримала цю акцію, а контрольована Белградом ЮНА виступила у кривавій і руйнівній війні, що супроводжувалася терором та етнічними чистками, на боці крайнських сербів. У ході боїв, з серпня 1991 по січень 1992 p., загинуло 6 тис. чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд дол. На міжнародній конференції по Югославії, що відбулася в жовтні 1991 р. у Гаазі, прийня­то Декларацію, в якій світове співтовариство вперше визнало факт розвалу СФРЮ. Тоді ж на адресу Сербії та Чорногорії пролунали звинувачення в намаганні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. На початку грудня

1991. р. Рада міністрів Євросоюзу ухвалила рішення про засто­сування економічних санкцій щодо Югославії (фактично — Сербії та Чорногорії). Рішенням Ради Безпеки ООН навесні

1992. р. до Хорватії були направлені миротворчі сили. У хор­ватських подіях чітко визначилась позиція сербського керівництва на чолі з президентом С. Мілошевичем, яке прагнуло збереження Югославії як єдиної держави.

Сербський національний інтерес, боротьба проти сепара­тизму, за об'єднання сербів у межах "Великої Сербії" й фак­тична міжнародна ізоляція об'єднали на певний час і лівих, і правих, владу і опозицію в Сербії і Чорногорії. Між націоналізмом влади і опозиції не було істотних відміннос­тей. За цих умов Скупщини Сербії та Чорногорії, а на­прикінці квітня 1992 р. і югославський парламент у складі представників цих республік прийняли рішення про пере­творення СФРЮ на Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею в Белграді.

490