Словацька Республіка

трих соціально-економічних проблем все ще чекали свого вирішення. Необхідно, зокрема, завершити економічну трансформацію й адміністративну реформу, поліпшити си­туацію у сфері освіти й охорони здоров'я. Значним залишав­ся рівень безробіття — 17,2 % працездатного населення. Вирішення цих проблем наблизить Словаччину до членства у Євросоюзі й НАТО.

Зовнішня політика

_Н

овостворена Словацька Республіка відразу ж стала членом ООН, Ради Європи, Више-градської четвірки, здобула статус асоційованого члена ЄС. Утім, зовнішня політика країни до 1998 р. значною мірою бу­ла зорієнтована на Росію. Обидві країни підписали низку міждержавних угод, у тому числі й у військовій галузі та сфері безпеки. Словацький прем'єр В. Меч'яр не мав підтримки ані в європейських країнах, ані за океаном (держсекретар США М. Олбрайт назвала Словаччину "чорною діркою в Європі"). Хоча керівництво республіки офіційно підтримувало рішен­ня щодо розширення НАТО і Словаччина навіть брала участь у програмі НАТО "Партнерство заради миру", вона не стала членом альянсу в 1999 p., як деякі її сусіди. Лише наприкінці 1998 р. відбулася корекція зовнішньополітичного курсу. На саміті НАТО у Празі (листопад 2002 р.) Словаччина дістала офіційне запрошення на вступ до альянсу у 2004 р. Тоді ж країна мала стати членом Євросоюзу. Головні торговельні партнери республіки — Німеччина, Росія, Чехія.

Наявність спільних кордонів (майже 100 км), історичні та культурні зв'язки між словацьким і українським народами, відсутність будь-яких взаємних територіальних претензій, а також існування української меншини у Словаччині (близь­ко 15 тис. чоловік) та словацької в Україні — все це відкри­вало широкі можливості для всебічної взаємовигідної співпраці між Україною і Словаччиною. У червні 1993 р. підписано Договір про добросусідство, дружні відносини й співробітництво між обома країнами. Новий етап у двосто­ронніх відносинах розпочався після обрання президентом

465

Р ОЗДІЛ 21

Словаччини P. Шустера. Навесні 2002 р. створено систему українсько-словацьких двосторонніх військово-політичних консультацій. На порядку денному активізація співробіт­ництва у гуманітарній галузі, про що домовилися Л. Кучма і Р. Шустер під час офіційного візиту президента Словаччини до України у грудні 2002 р.

Поступально розвивалися торговельно-економічні зв'яз­ки між нашими країнами. Словаччина брала участь у ре­алізації проекту добудови Криворізького гірничо-збагачу­вального комбінату, тривала співпраця у сфері транспорту­вання російської нафти та газу в Європу. Особлива увага у двосторонніх словацько-українських стосунках приділяється питанням співробітництва двох країн у євроінтеграційній, військовій та правоохоронній сферах, а також визначення ре­жиму спільного кордону, який у 2004 р. стане шенгенським.

Розділ

₂₂

ЮГОСЛАВІЯ

Відродження Югославії. Альтернативи повоєнного розвитку

_Н

ароди Югославії зазнали величезних втрат у війні. Населення країни скоротилося май­же на 2 млн чоловік (понад 1 млн загинуло й близько 700 тис. чол. залишили її межі). Економіка була зруйнована, в 1945 р. обсяг виробництва у харчовій промисловості становив 45 % від рівня 1940 p., текстильній — 40 %, металургійній — 20 %. Відчувалася гостра нестача предметів першої необхідності. Над жителями Санджака, Боснії та Герцеговини, а також інших районів нависла загроза голоду.

Катастрофічне економічне становище ускладнилося полі­тичною нестабільністю. Зберігалася атмосфера громадянсь­кої війни. Збройну боротьбу проти нової влади продовжува­ли сербські четники на чолі з Д. Михайловичем, загони хорватських усташів і албанських сепаратистів. До лютого 1946 р. частини Югославської армії спільно з органами держ­безпеки знищили близько 200 тис. чоловік, тих, хто боровся проти прокомуністичного партизанського руху в роки війни або після її закінчення не визнав нової влади.

Улітку—восени 1945 р. тривала жорстока політична бо­ротьба між силами, об'єднаними в рамках Народно-визволь­ного фронту (НВФ) і опозицією. У цей період НВФ усе більше перетворювався на своєрідну "державну партію". Політика НВФ повністю визначалася Комуністичною партією Югославії (КПЮ), чисельність якої у травні 1945 р. становила понад 140 тис. чоловік, переважно вчорашніх пар­тизан, малоосвічених, відданих більше особисто Тіто, аніж тим малозрозумілим принципам, які він обстоював. До літа

467

Р ОЗДІЛ 22

1945 p. комуністи контролювали майже всі керівні посади в державному і господарському апаратах. Керівництво КПЮ вважало за краще здійснювати свою діяльність, прикриваю­чись як ширмою НВФ. Партія вирізнялася жорсткою цент­ралізацією, і розгалужений партійний апарат перебував під суворим контролем Політбюро у складі Й. Броз Тіто, Е. Кар-деля, М. Джиласа, А. Ранковича та ін. Вплив КПЮ на різні соціальні верстви був досить значним і нарощувався з допо­могою державних і партійних структур. Керівництво КПЮ під прикриттям НВФ і коаліційного уряду використовувало всі можливі заходи для встановлення цілковитого контролю над усіма сферами суспільного життя. На словах підтримую­чи й захищаючи приватну власність, комуністи, здійснивши широку експропріацію і націоналізацію засобів вироб­ництва, банків, оптової торгівлі, на початок 1946 р. домог­лись того, що державний сектор у промисловому вироб­ництві сягав 80 %.

Ще в березні 1945 р. був запроваджений державний кон­троль над зовнішньою торгівлею, що по суті означало вста­новлення державної монополії. У квітні того ж року була проведена грошова реформа, причому під час обміну грошей можна було отримати не більше як 5 тис. нових динарів. Усі ці заходи призвели до підриву економічних позицій національної буржуазії.

Економічна політика уряду викликала протести підприємців, значної частини селян, дрібних і середніх влас­ників міста. Улітку 1945 р. соціальна база НВФ помітно зву­зилася, зросли опозиційні настрої. Нелегальну боротьбу проти нового режиму вели монархісти, які підтримували ко­роля Петра II, усташі й члени Хорватської селянської партії. Легальна опозиція об'єднувалася навколо Демократичної партії (ДП) на чолі з Міланом Гролом і Народної радикаль­ної партії, яку очолював Мілош Трифунович. Керівництво цих партій робило спроби об'єднати всі опозиційні сили. Воно прагнуло добитися реорганізації уряду на широкій політичній основі, перетворити Антифашистське віче народ­ного визволення Югославії (АВНВЮ) на Тимчасову народ­ну скупщину шляхом введення до її депутатського корпусу представників довоєнного парламенту й проведення виборів під міжнародним контролем.

468