Франція

минулому (1986—1988, 1993—1995) досвід "співіснування" президента і уряду протилежних політичних орієнтацій. Тим більше, що Французька соціалістична партія (ФСП) обіцяла створити 700 тис. нових робочих місць (половину у приват­ному і половину у державному секторах), здійснити перехід від 39-годинного робочого тижня на 35-годинний зі збере­женням зарплати тощо. Таким чином, до 2002 р. президен­тові від правих довелося співпрацювати з лівим рожево-чер-воно-зеленим урядом. Уже 2 червня 1997 р. Ширак доручив лідерові ФСП Ліонелю Жоспену сформувати новий уряд^

З перших же місяців Жоспен діяв досить ефективно. Йо­му вдалося знайти ресурси для задоволення вимог Ма-астріхта й водночас уникнути заходів, що могли загрожувати соціальним вибухом. Зокрема, були зменшені витрати на оборону, що дало змогу збільшити бюджетні асигнування на вирішення проблеми зайнятості. Йдучи назустріч вимогам своїх союзників-комуністів (ФКП після краху СРСР вже не сприймалася як екстремістська партія), Жоспен продовжив приватизацію. Зокрема, уряд прийняв рішення продати час­тину акцій таких великих державних компаній, як "Ер Франс" і "Франс Телеком". Жоспен обіцяв також відмінити закони Паскуа—Дебре, спрямовані проти іммігрантів.

Суспільні метаморфози 90-х років

_П

евний консенсус "співіснування" поляр­них сил був зумовлений тими змінами, яких у 90-ті роки зазнав двополюсний характер політичного життя Франції. Справа була не тільки в тому, що ліві — це комуністи, соціалісти, ліві радикали, екологісти, а праві — блок правоцентристських партій і крайні праві. Вплив ко­лись могутньої ФКП настільки зменшився, а позиції блоків, що протистояли, настільки зблизилися, що багато хто вва­жав застарілими поняття "праві"—"ліві".

Причини цих змін крилися в суспільних метаморфозах, що стали виявлятися з 1995 р. Якщо раніше соціальною ба­зою лівих були представники найманої праці, а правих підтримували "незалежні виробники" — селяни, ремісники,

431

Р ОЗДІЛ 18

представники інтелігенції, котрі не працювали за наймом, власники великих промислових і торговельних підприємств, то тепер значну частину електорату правих становили робітники, службовці, молодь, а частина традиційних при­хильників правих передислокувалася до табору лівих. Так, у 1997 р. Національний фронт Ле Пена набрав 15,01 % всіх го­лосів. За нього проголосувало 32 % робітників і 23 % без­робітних — людей, як правило, з низьким рівнем освіти. Такі глибокі зміни у виборчому електораті були спричинені раціональною відмовою навіть найбільш радикальних політичних сил від претензій на ліквідацію приватної влас­ності, загальним визнанням демократії та ринкової еко­номіки як найефективніших засобів оптимальної суспільної реалізації.

За умов такої м'якої двополюсності цілком уживалися, консенсусно співпрацювали президент від правих і прем'єр-міністр від лівих і навпаки. Однак, зрозуміло, така ситуація не вважалася ідеальною, і французька політична еліта шукала шляхів удосконалення механізму державної влади й управління. На референдумі 24 вересня 2000 р. французи підтримали ідею щодо скорочення терміну перебування президента на посаді з семи до п'яти років. А це озна­чало, що відповідні зміни необхідно внести й до Основного закону.

Вибори 2002 р.: відповідь крайнім правим і недовіра лівим

_Н

а чергових президентських виборах, що відбулися 21 квітня 2002 p., у першому турі вийшли вперед діючий президент Жак Ширак і (що стало цілковитою несподіванкою для багатьох) лідер Національно­го фронту Ле Пен. Ле Пен ішов на вибори під лозунгом "Франція для французів". Від його програми віяло провін­ційністю й консерватизмом. Він закликав французів дис-танціюватися від Європи та інтеграційних процесів, переко­нував їх у необхідності ізоляціонізму й перегляду іммігра­ційної політики. Певною мірою його програма відповідала настроям значної частини французів, які вважали, що пора

432