Угорщина

За роки незалежності зв'язки між двома країнами здійснювалися не лише на рівні президентів, парламентів та урядів, а й у людському спілкуванні. Динамічно розвиваються економічні відносини: у 2001 р. взаємний товарообмін досяг найвищого рівня за всі попередні роки і становив 640 мли до ларів. Угорщина надавала великого значення розвиткові При кордонного співробітництва між двома країнами. У ЛЮТОМУ 2002 p., під час візиту до України президента Угорщини Ф. Мадла, було підписано Конвенцію з комплексного проти паводкового облаштування басейну річки Тиса. У зв'язку і майбутнім вступом Угорщини до Євросоюзу перспективним Є подальший розвиток двостороннього співробітництва в рамках відносин "Євросоюз — Вишеградська четвірка -Україна".

Розділ

₁₈

ФРАНЦІЯ

Т имчасовий режим

_Ф

ранція, яка в 1940 р. зазнала поразки, зреш­тою опинилася в рядах переможців. Еко­номічне становище визволеної від німецьких окупантів країни було важким. У 1944 р. обсяг промислового вироб­ництва становив лише 44 %, а сільського господарства 60 % довоєнного рівня. В суспільно-політичному житті відбувало­ся різке полівіння, що виявилося, зокрема, у зростанні чи­сельності Французької комуністичної партії (ФКП, 800 тис.) та Французької соціалістичної партії (СФІО, 350 тис). Керівництво обох партій навіть вело переговори про ство­рення єдиної партії. Проте справа до цього не дійшла. Соціалістів не влаштовувала диктатура пролетаріату, якої прагнули комуністи. Цього, звісно, не могли допустити й американці. Щоб запобігти можливим несподіваним діям комуністів, вони протягом двох тижнів після визволення Франції роззброїли загони Опору.

Третьою силою в країні була національна буржуазія, яка категорично виступала проти комуністичної диктатури і гур­тувалась навколо "рятівника нації" генерала Шарля де Гол-ля, який у 1944 р. очолив тимчасовий уряд. Його програма покарання воєнних злочинців, відновлення республікансь­кої законності, націоналізації ряду галузей промисловості, банків, підвищення життєвого рівня населення збігалася з програмою Національної Ради Опору (НРО) і здобула підтримку більшості.

У зовнішній політиці де Голль обстоював союз зі США, СРСР, Англією. Зокрема, 10 грудня 1944 р. було підписано

408

Франція

франко-радянський договір про союз та взаємну допомогу. В цілому ж, у внутрішній та зовнішній політиці уряд де Голля шукав злагоди усіх політичних сил.

Про це свідчила й практична діяльність новоствореного уряду. Державний апарат очищувався від колаборантів, тоб­то тих, хто співробітничав з окупантами, військові злочинці були покарані: Лаваль розстріляний, Петен довічно ув'язне­ний. Певні зрушення відбулися у соціально-економічній га­лузі. Зарплата працюючих підвищилась на 40—50 %, збіль­шено пенсії. Новим і досить поширеним явищем життя Франції стала націоналізація окремих галузей промисло­вості. У грудні 1944 р. націоналізовано автомобільні заводи "Рено", машинобудівні заводи компанії "Гном і Рон", кілька автотранспортних компаній. Таким чином, уже на­прикінці війни у Франції розпочався процес становлення системи ДМК. Це було викликано не лише тиском лівих, а й намаганням реалізувати досить поширену в суспільстві думку, що за допомогою держави можна швидше відбудувати еко­номіку. Система державного регулювання відпрацьовувалась не без помилок. Це насамперед надмірне захоплення націо­налізацією, адміністративне втручання в економіку тощо.

Наприкінці 1944 р. активізувався процес відновлення ха­рактерного для Франції багатопартійного політичного спек­тра. У 1944 р. на основі колишньої католицької партії народ­них демократів виник Народно-республіканський рух (МРП). Соціальну базу МРП складали в основному середня та дрібна буржуазія, селянство, частина робітників. Партія виражала інтереси центристських сил. Інтереси великого капіталу захищала Партія республіканської свободи (ПРЛ), заснована в 1945 р. Тоді ж на базі кількох буржуазних груп руху Опору утворився Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР), що спирався на середню та дрібну буржу­азію і чиновництво. У 1946 р. прихильники де Голля сфор­мували Союз деголлівців. Активізували свою діяльність й інші партії.

Серед центристських партій найбільш впливовою у після­воєнний період була МРП. її лідери Ж.Бідо, Ф. де Мантон, М. Шуман у роки окупації брали участь у русі Опору. Однак повоєнну популярність партії принесли реформи, пов'язані з упровадженням системи ДМК.

409

Р ОЗДІЛ 18

Вибори до Установчих зборів

21 жовтня 1945 р.

Внутрішня та зовнішня політика

_В

ибори 21 жовтня 1945 p., як і слід було че­кати, відобразили післявоєнне полівіння суспільства. Комуністи та соціалісти здобули 294 мандати з 545 і могли сформувати двопартійний уряд. Проте соціа­лісти, справедливо підозрюючи комуністів у прагненні до диктатури, наполягли на включенні до складу уряду пред­ставників МРП як гаранта демократії. Урядова коаліція з трьох партій проіснувала до травня 1947 р. Новостворений уряд знову очолив де Голль. Під час його формування виник серйозний конфлікт. Комуністи зажадали три важливі міністерські пости: національної оборони, закордонних та внутрішніх справ. Де Голль заявив, що не вважає компартію достатньо "національною і французькою" і не може довіри­ти їй "жоден із трьох важелів, що управляють зовнішньою політикою, тобто її дипломатію, яка її виражає, армію, яка її підтримує, та поліцію, яка її захищає". Цього разу криза за­вершилася компромісом. До кабінету увійшли 5 комуністів, 5 соціалістів, 5 членів МРП та 6 голлістів. Проте незабаром виник конфлікт через військові видатки. Де Голль, який прагнув якомога швидше відновити престиж та позиції Франції у світі, що похитнулися після поразки 1940 p., був проти їх скорочення. Урізання на 20 % військового бюджету він розцінив як ущемлення його влади Установчими збора­ми і 20 січня 1946 р. подав у відставку. Главою уряду став соціаліст Ф. Гуен, а з червня 1946 р. — лідер МРП Ж. Бідо. В економічній діяльності лівоцентристського коаліційно­го уряду продовжувалася політика націоналізації. Тиск з бо­ку комуністів, найчисленнішої на той час партії, ейфорія щодо державної власності, бідність народу, розореного війною, сприяли цьому. Серед інших були націоналізовані такі важливі центри фінансово-кредитної діяльності, як Французький та Ліонський кредитні банки. У 1947 р. дер­жавний сектор у виробництві становив 26 %. Держава контролювала 35—40 % капіталовкладень. Власники націо­налізованого майна (окрім колаборантів) отримували грошо­ву компенсацію. Представники робітників та службовців вводилися до складу правлінь націоналізованих підпри-

410