Румунія

набула відверто антиукраїнського характеру. Незважаючи на несприятливі обставини, у червні 1997 р. президент України Л. Кучма та президент Румунії Е. Константинеску підписали Договір про відносини добросусідства й співробітництва між Україною і Румунією, в якому обидві сторони підтвердили як непорушний існуючий кордон між Україною і Румунією і брали на себе зобов'язання утримуватись від будь-яких тери­торіальних претензій. До кінця 2002 р. проведено 11 раундів переговорного процесу щодо делімітації континентального шельфу й економічних зон України і Румунії в Чорному морі. Завершенню переговорів перешкоджають різні підходи сторін до визначення траси держкордону, що проходить Ду­наєм, і номінації українського острова Зміїного у Чорному морі.

Україна і Румунія беруть участь у реалізації спільних про­ектів "Нижній Дунай" і "Верхній Прут", що передбачають розвиток прикордонної інфраструктури, будівництво шляхів, здійснення природно-рекреаційних та екологічних заходів. Важливим чинником двосторонніх відносин є між­урядова українсько-румунська консультативна рада з питань торгово-економічного співробітництва. Перспективними напрямами подальшого розвитку двосторонніх економічних відносин є співпраця у паливно-енергетичному комплексі, легкій, переробній, металургійній промисловості, мо­дернізації та розвитку комунікацій. Важливе значення для розвитку двосторонніх відносин між Україною і Румунією мали візити президента України Л. Кучми до Румунії в січні 2002 р. та президента Румунії І. Ілієску в Україну у вересні того ж року.

Розділ

₁₆

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

_К

інець Другої світової війни знаменував новий етап повоєнної історії США як наддержави. Визначальними чинниками становлення нового статусу країни були не тільки її політичний ав­торитет й економічна могутність (у 1945 р. США виробляли 62 % промисло­вої продукції світу), а й нестабільна конфігурація балансу сил, насамперед у Європі.

Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика

_З

разу ж після завершення війни перед Спо­лученими Штатами Америки постала про­блема: як здійснити перехід до миру, як перебудувати еко­номіку, що виробляла військову продукцію, на мирний лад. Інакше кажучи, як здійснити реконверсію. Багато хто в США вважав, що питання слід ставити інакше: не про перехід від війни до миру, а про повернення до "нормальних днів", до 1929 р. По суті, постало питання, якої форми набуде по­воєнний економічний розвиток США: "твердого індивіду­алізму" Гувера чи "нового курсу" Рузвельта. Одностайності тут не було. Багато хто з великих підприємців та політиків схилявся до першого варіанту. Однак повернення в минуле вже відбутися не могло. Почав набирати сили неоконсерва-тивний напрям — обережна активізація держави щодо регу­лювання економіки з вираженою делібералізацією соціально­го законодавства. Прийнятий в 1946 р. закон про зайнятість

332

Сполучені Штати Америки

зобов'язував федеральний уряд використати всі можливі за­соби для "максималізації" зайнятості, виробництва і купі­вельної спроможності. Державне втручання передбачало, на­самперед, розв'язання проблеми безробіття та зайнятості. Його наслідком було успішне здійснення демобілізації 12-мільйонної армії, причому кількість безробітних не пере­вищила 2,3 млн чоловік. Держава сприяла також закриттю значної частини військових підприємств. Спеціалісти підра­хували, що набагато дешевше збудувати нові заводи, аніж пристосувати військові до випуску мирної продукції. В ціло­му ж унаслідок реконверсії, випуск воєнної продукції знижу­вався протягом трьох років і в 1947 р. реальний ВВП США був меншим, аніж у 1944 p., на 13 %. Безперечно, важливе значення мав і той факт, що в складних післявоєнних умовах перспективи роззброєння були досить ілюзорні. І якщо військовий бюджет у 1948 р. становив 13,4 млрд дол., а в 1940 р. лише 3,5 млрд, то це свідчило не про якісь агресивні наміри США, а про страх американців перед розмахом ко­муністичної експансії після Другої світової війни. Ця стурбо­ваність десятки років впливала на внутрішню і зовнішню політику США. Це виявилось у створенні цілого ряду структур у системі державної влади та управління. Зокрема, в 1947 р. ут­ворено Раду національної безпеки — дорадчий орган при президентові з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Того ж року з'явилося і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), штатна чисельність якого, між іншим, ніколи не пе­ревищувала 2—3 тис. чоловік.

У період реконверсії "новий курс" втратив лібералізм у соціальних питаннях. Прийнятий у червні 1947 р. закон Тафта—Хартлі зобов'язував профспілки ставити до відома уряд за 60 днів до початку страйку. Проте, якщо страйк за­грожував національній безпеці, президент міг відстрочити його на 80 днів чи заборонити зовсім. Закон Тафта—Хартлі, прийнятий як поправка до закону Вагнера (1935), таким чи­ном, обмежував чинність останнього. У цьому ж плані, за наказом президента Гаррі Трумена, почалося очищення державного апарату від нелояльних осіб, складалися "чорні списки". Все це було наслідком не стільки внутрішньо­політичної обстановки, скільки неспокійної ситуації у світі, викликаної наступом комунізму в Європі та Азії.

333

Р ОЗДІЛ 16

Формування зовнішнього курсу США

_У

правлячих колах США чітко визначилися два підходи до формування основних на­прямів повоєнної політики. Люди з команди Ф. Д. Рузвель­та (Генрі Уоллес, Гаррі Гопкінс, Аверел Гарріман), "люди Потсдама", як їх називали у США, обстоювали співробітництво з СРСР, продовження стосунків, що скла­лися в роки війни в системі антигітлерівської коаліції. Однак ситуація радикально змінилася. СРСР і США з партнерів пе­ретворилися на противників. Перемогли опоненти "людей Потсдама" — "люди Риги", як називали категоричних при­хильників антирадянського курсу (до війни в Ризі розміщу­валися західні антирадянські центри). І це не випадково. Після Другої світової війни США виявилися єдиною реаль­ною силою, здатною протистояти натискові комунізму. В їхньому арсеналі були могутня економіка, стійкий політич­ний імідж у свідомості громадськості світу, демократичні принципи поведінки на міжнародній арені. На світову політику США працювала також доктрина "пакс америка-на". У перші післявоєнні роки формування нової ролі США у світі відбувалося непросто. І диктувалося воно не тільки прагненнями США. Порушення європейського балансу рівноваги сил після розгрому Німеччини, початок "холодної війни", створення соціалістичними країнами "залізної завіси" від "Балтики до Адріатики" змусили західні демо­кратії звернутися до США з пропозицією взяти на себе роль лідера Вільного світу. Для США, які з початку свого утво­рення дотримувалися політики ізоляціонізму, це був нелег­кий вибір. 11 червня 1948 р. конгрес прийняв резолюцію Ванденберга, що допускала пакти у мирний час для оборони Вільного світу. Це був заключний акорд цілої низки попе­редніх рішень. Передусім, у зовнішній політиці була взята на озброєння доктрина, сформульована чиновником держде­партаменту Джорджем Кеннаном — доктрина "стримування комунізму", як адекватна часові модель загальної доктрини "пакс американа". Суть доктрини полягала в тому, що Вільний світ має зупинити наступ комунізму, не допустити його дальшого поширення. В її арсеналі не тільки атомна дипломатія та військова сила, а й, насамперед, економічна

334