Російська Федерація

Формування зовнішньої політики Росії та її тенденції

_Р

осія на міжнародній арені стала правонас­тупники) СРСР, зайняла місце постійного члена Ради Безпеки ООН й підтвердила свій статус великої ядерної держави. Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націо­нал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жирі-новський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, ототожнювали національний інтерес з інтересами західного співтовариства. Цьому об'єктивно сприяли візити президента Б. Єльцина до ФРН, США, Франції, Японії й відповідні візити лідерів західних країн до Москви, участь Росії у нарадах "великої сімки" та ін. Наслідком цього стала відсутність власної політики, бук­сування на всіх інших азимутах і, зрештою, втрата союз­ників. З'ясувалося, що на Заході Росію ніхто не чекає, а по­чаток розширення НАТО на схід безповоротно відсунув лібералів на узбіччя російської політики.

Водночас, у рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво. Особливої гостро­ти набула проблема поділу "спадщини" колишньої Радянсь­кої Армії. Спроба створити об'єднані збройні сили СНД не увінчалася успіхом. До вересня 1994 р. російські війська бу­ли виведені із східноєвропейських країн, Німеччини й При­балтики, проте вони залишалися у Придністров'ї, Грузії, Та­джикистані та в Україні.

Після 1994 p., коли Росія заявила про себе як про велику державу, що має власні геополітичні й національні інтереси, на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи, які однаково об'єктивно оцінювали ситуацію у світі й реальні можливості Росії на неї впливати, проте доходили різних висновків. Неоізоляціоністи вважали, що внутрішньо­політичні проблеми мають вирішуватися виходячи із власних ресурсів, а зовнішня політика, експлуатуючи колишні атри­бути величі, має орієнтуватися на контакти з тими країнами СНД й Азії, які самі тяжіють до Росії. Відтак, західний вектор

307

Р ОЗДІЛ 14

став другорядним, а сам Захід опинився під великою підо­зрою. У рамках саме цієї школи надзвичайно популярною бу­ла концепція "багатополярного світу". Інтеграціоністи, які та­кож віддавали перевагу внутрішнім проблемам, вважали, що вони можуть бути розв'язані через інтегрування Росії у світо­ву економіку, отримання нею доступу до світових фінансових потоків, рух яки)? визначався на Заході. Звідси — пріори­тетність відносин із тими державами, які є найважливішими економічними партнерами (головним чином — країнами Західної Європи), за одночасної підтримки зовнішньо­політичної активності на всіх інших напрямах. У середині й другій половині 90-х років жоден із напрямів не домінував, був відсутнім дієвий механізм розробки, здійснення й коорди­нації зовнішньої політики, що й визначило її акценти.

У рамках СНД Росія всіляко ініціювала інтеграційні про­цеси, насамперед із Білоруссю. Навесні 1995 р. обидві країни домовилися про ліквідацію митних бар'єрів. У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. ук­ладено союзний договір. Водночас наслідком єльцинської політики у стосунках з країнами СНД було накопичення "висячих" боргів цих країн Росії без будь-яких політичних дивідендів, на які розраховував Кремль.

Не змігши досягти успіху у своїх намаганнях зупинити розширення НАТО на схід і вплинути на хід балканської кризи, Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихооке-анському регіоні, насамперед у відносинах з Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Японією. Вона брала активну участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, а російсько-єгипетські переговори в Москві у вересні 1997 р. ознаменували повернення Росії її політичної ролі на Близь­кому Сході. У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціати­ви "Партнерство заради миру", водночас вона зайняла нега­тивну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики, що, на думку Москви, створило б загрозу національній безпеці країни. Ситуацію вдалося урегулювати шляхом компромісу. 27 травня 1997 р. у Парижі був укладений Основоположний акт між Росією і НАТО. Того ж року на зустрічі "великої сімки" в Дейтоні (США) Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, а також вступила до Паризько­го клубу країн-кредиторів.

308