4. Відчуження об’єктів комунальної власності

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (п. 30 ст. 26) відносить право прийняття рішень по відчуженню комунального майна до виняткової компетенції сесії ради, як органа, що уособлює територіальну громаду села, селища, міста. Це єдиний орган, правомочний приймати подібні рішення, оскільки він уособлює власника.

Відчуження об’єктів комунальної власності різним суб’єктам права власності має свої особливості і регламентується різними нормативними актами.

Передача майна з комунальної в державну власність здійснюється на підставі Закону України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р., Порядку представлення і розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної в державну власність, створення і роботи комісії з питань передачі об’єктів у державну власність, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності» від 21 вересня 1998 р.

Об’єкти з комунальної в державну власність передаються комісією з питань передачі, до складу якої входять представники виконавчого органа відповідної ради, фінансового органа, підприємства, трудового колективу підприємства, майно якого підлягає передачі, органа приватизації, органа, уповноваженого керувати частками, акціями. У випадку передачі орендованого майна, до складу комісії включаються представники орендодавця й орендаря. До роботи комісії можуть залучатися експерти, радники з правом дорадчого голосу.

Передача оформляється актом прийому-передачі (форма акта встановлена зазначеною вище постановою Кабінету Міністрів України), що затверджується органом, що створив комісію. Право власності на об’єкт виникає з дати підписання акта прийому-передачі.

Окрему групу відносин, пов’язаних з відчуженням об’єктів комунальної власності, складають відносини їхньої приватизації.

Приватизація об’єктів комунальної власності почалася з прийняттям законодавчих актів про приватизацію: Законів України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 18 вересня 1992 р., «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малої приватизації)» від 6 березня 1992 р., «Про приватизацію державного житлового фонду», у той час коли комунальна власність визнавалася і закріплювалася в законодавстві як складова частина державної власності. Плани приватизації комунального майна доводилися до органів місцевого самоврядування на підставі Державної програми приватизації і місцевих програм приватизації, що затверджувалися щорічно. Вимоги Державної програми були обов’язкові для місцевих програм приватизації.

5. Місцеві податки і збори

Правове регулювання місцевих податків і зборів відображено в Податковому кодексі України.

Місцеві податки (збори) - це платежі, які спрямовуються виключно до бюджету місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст. Вид бюджету, до якого надходить податок (збір), залежить від виду органу місцевого самоврядування, рішенням якого його було встановлено на відповідній території.

Згідно статті 6 кодексу податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку, а збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

У ст. 10 Податкового кодексу України міститься перелік місцевих податків та зборів. Виходячи з цього переліку, кожна сільська, селищна чи міська рада приймає рішення щодо встановлення на своїй території тих чи інших місцевих податків та зборів. До місцевих податків кодекс відносить: 1) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 2) єдиний податок. До місцевих зборів належать: 1) збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; 2) збір за місця для паркування транспортних засобів; 3) туристичний збір.

Закріплені в ст. 10 місцеві податки та збори поділяються на дві групи: на загальнообов'язкові та факультативні.

Встановлення і справляння загальнообов'язкових місцевих податків та зборів є обов'язковим на території усієї України. До таких податків та зборів належать: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (справляння податку запроваджується з 1 січня 2012 року); єдиний податок; збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Всі інші є факультативними.

В пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК запроваджено новацію щодо загальнообов'язкових місцевих податків і зборів, яка раніше не передбачалась податковим законодавством України. Якщо органи місцевого самоврядування (сільська, селищна чи міська ради) у визначені законодавством строки не приймають рішення про встановлення на своїй території загальнообов'язкових місцевих податків і зборів, то такі платежі вважаються встановленими із застосуванням мінімальної ставки, визначеної у відповідних статтях ПК України.

Вирішення питання доцільності встановлення факультативних податків та зборів на території села, селища чи міста належить до виключної компетенції відповідної місцевої Ради.

Місцеві податки та збори, не передбачені в ст. 10 ПК, вважаються такими, що не встановлені та сплаті не підлягають.