1. Загальні принципи та інструменти державного регулювання
Державне регулювання — це форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримки її функціонування в заданому режимі, зміни і розвитку економічних відносин і взаємозв'язків. Регулювання здійснюється за допомогою системи норм, що регламентують поведінку суб'єктів, що хазяюють, як за допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції і т.д.). Державне регулювання має свої функції, інструменти й органи.
Основні функції державного регулювання полягають у наступному:
Підтримка пропорційності виробництва і споживання, антициклічне регулювання.
Підтримка і розвиток конкуренції, антимонопольні заходи.
Перерозподіл і вирівнювання доходів, соціальний захист малозабезпечених шарів суспільства.
До інструментів, чи методам, державного регулювання відносяться:
• податково-бюджетна система (фіскальна);
• цінове регулювання;
• кредитно-грошове регулювання;
• зовнішньоекономічне регулювання (мита, ліцензії, квоти).
Податково-бюджетна, чи, як її ще називають, фіскальна система, є найбільш сильним засобом державного регулювання економіки. Розглянемо функції і методи державного регулювання більш докладно.
1.1Функції державного регулювання
Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких можуть бути визначені як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства та управління нею; фінансування й організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.
Не менш важливими е функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціальне-економічної інфраструктури.
Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.
Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.
Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт економічних виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів господарювання та охорони навколишнього середовища.
Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські професори-економісти К.Р. Макконнелл та С.Л. Брю зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила гри", які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами".
Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг І структура державних бюджетних витрат.
Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як, по-перше, безпосереднім, прямим втручанням у діяльність господарських об'єктів, так, по-друге, і через опосередковане регулювання.
У першому випадку, коли йдеться про так звану природну монополію, властиву тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість Існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються. До цієї природної монополії належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика е переважно директивною, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і організаційних відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з приватних капіталів, що функціонують. У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє у двох напрямах. Перший - часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям - зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання - через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.
1.3 Цінове регулювання
Ринкове ціноутворення може відбуватися в умовах вільного ринку, під впливом конкуренції й в умовах установлення монополії.
В умовах вільного ринку ціни встановлюються на базі ціни виробництва, що складається з витрат виробництва і середнього прибутку, з урахуванням попиту і пропозиції на даний товар на конкретному ринку.
На сьогоднішній день в Україні законодавчо встановлені наступні види цін:
• вільні (договірні);
• державні фіксуємі;
• регульовані.
Підприємства реалізують свою продукцію, послуги і майно за цінами, установлюваним самостійно чи на договірній основі (вільним чи договірним цінам), а у випадках, передбачених законодавством — за державними цінами.
У вільних цінах враховуються собівартість виробництва і прибуток без обмеження рівня рентабельності. У вільні ціни підакцизних товарів включаються також суми акцизів по встановлених ставках.
Реалізація продукції здійснюється виготовлювачами по сформованим у такий спосіб цінам, збільшеним на суму податку на додаткову вартість.
При реалізації через біржі, торгово-посередницькі фірми й інших посередників до вільних цін додаються постачальницько-збутові надбавки, у яких враховуються комісійні за послуги і витрати посередника.
На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на ринку товарів і послуг, що визначають масштаб цін в економіці, здійснюється державне регулювання цін.
Ціноутворення на підприємстві здійснюється службою цін, що готує проекти цін на вироблені товари, погоджує їх з торгівлею, розробляє договірні ціни, дає висновки по проектах цін на продукцію, що поставляється постачальниками.
Регулююча діяльність держави в області ціноутворення переслідує дві основні цілі:
• недопущення монополізації ринку;
• приборкання інфляції.
Це здійснюється шляхом контролю з боку державних органів за торговими надбавками і встановлення рівня цін у випадку, якщо відбувається явний обвал ринку, а також шляхом заключення угод з підприємцями про контроль за ростом цін.
В умовах інфляції держава в особі уряду може проводити тверду політику по стримуванню темпів росту цін.
До мір цієї політики можуть відноситися:
• установлення граничного рівня торгової і постачальницької надбавки (націнки) при реалізації товару (продукції) — до 55% до ціни виробника;
• установлення граничного рівня рентабельності — 5% до товарообігу, чи 10-45% від собівартості.
При невеликому рівні інфляції з метою підтримки товаровиробника держава може проводити політику лібералізації цін. Функції контролю за цінами в Україні виконує Державна інспекція по контролі за цінами. Інспекція стежить за дотриманням підприємцями єдиних принципів формування собівартості, структури цін і тарифів, визначених чинним законодавством, порядку формування відпускної ціни, виявляє випадки необґрунтованого завищення цін. Разом із Союзом захисту споживачів інспекція припиняє спроби підприємств перекласти економічно невиправдані витрати і непрямі витрати на плечі споживачів продукції. Разом з Антимонопольним комітетом інспекція прагне попередити зловживання, що випливають з пануючого положення якого-небудь підприємства при заключенні торгових угод (відмовлення від продажу, нав'язування мінімальних цін), а також зловживань в організації збуту, зв'язаних з торгівлею зі знижкою, з поверненням платежів, зі створенням дискримінаційних умов продажу і т.д. Законодавством передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про ціноутворення.
1.4 Грошово – кредитне і валютне регулювання
З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних задач уряду. Відповідно до законодавства України емісійним центром країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей у оборот, є Національний банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обертання і регулювання емісійних операцій, тобто операцій, зв'язаних з випуском і вилученням грошей зі обороту.
Регулювання емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах виробляється на основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну готівково-грошової маси в звертанні, або збільшення маси готівки, тобто емісію, або зменшення, тобто вилучення грошей з обороту. Цей результат повинний бути погоджений з розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси і її готівково-грошового компонента, що щокварталу визначаються на основі прогнозованих цін, швидкості обертання грошей і реальних обсягів валового національного продукту.
Для реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дозволяє регулювати купюрну будівлю грошової маси і її відновлення, усуває зустрічні перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати звертання. Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не перераховані в каси установ НБУ, називаними оборотними касами, вони не вважаються грошима, випущеними в звертання, і зберігаються окремо від грошей, що знаходяться в обертанні.
Для забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ мається оборотна каса, що представляє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в оборотній касі строго лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі перевищує денний ліміт, установи НБУ перелічують понадлімітний залишок з оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучає гроші з обігу.
Зміна залишку грошей в оборотній касі регіональних керувань НБУ зв'язано з виконанням Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків. Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці насамперед за рахунок коштів, що надійшли у свою касу від клієнтів, що здають готівково-грошовий виторг у банк. Але в ряді випадків грошей, що надійшли в касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У таких випадках комерційні банки можуть одержати так називане підкріплення каси з запасів НБУ.
На підставі заявки регіональні керування НБУ задовольняють прохання комерційних банків про підкріплення їхньої каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто грошей, що маються в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає для забезпечення нестатків комерційного банку, виникає необхідність у підкріпленні оборотної каси регіонального керування НБУ, тобто перерахування в неї грошей з резервних фондів. Емісію грошей регіональні керування здійснюють тільки по емісійному дозволі Національного банку.
В Україні на сьогоднішній день обов'язковий продаж валютного виторгу відсутній, однак НБУ має право за узгодженням з Кабінетом міністрів установлювати такий продаж, якщо цього вимагає ситуація на валютному ринку. Раніше в Україні існував обов'язковий продаж 50% валютного виторгу.
Міжбанківська валютна біржа (МВБ) — це спеціалізована біржа, що має ліцензію Національного банку на організацію операцій по купівлі-продажу валюти і проведення розрахунків по заключених на них угодах. В Україні існує одна Українська міжбанківська валютна біржа. Валюта продається на торгах МВБ за курсом, встановлюваному в результаті торгів (біржовий курс).
Операції з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ, юридичних і фізичних осіб по купівлі-продажу, розрахункам і наданню позичок називаються валютними операціями. При цьому операції банків, підприємств, юридичних і фізичних осіб з метою одержання прибутку від змін валютних курсів у часі чи на різних ринках, а також навмисне прийняття валютного ризику одержали назву валютних спекуляцій.
Порядок проведення валютних операцій строго регламентується державою. Законодавчо передбачена карна й адміністративна відповідальність за проведення незаконних валютних операцій.
1.5 Кредитна політика
Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь приватних осіб, підприємств і при необхідності держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.
Ведуче місце центрального банку країни в області грошового обігу як емітента банкнот, так і кредитора комерційних банків дозволяє йому регулювати розподіл кредитів за допомогою дисконтної політики, що він проводить, здійснюючи переоблік векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи процентні ставки по наданих кредитах, центральний банк змушує комерційні банки обмежувати обсяг їхніх операцій, у результаті яких створюються нові платіжні засоби. І навпаки, проводячи ліберальну політику «дешевих грошей», він дозволяє банкам розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.
Міри кредитної політики можна розділити на два типи в залежності від того, чи впливають вони безпосередньо на процентні ставки або регулюють обсяг кредитування економіки в цілому чи носять виборчий характер.
Зміна процентної ставки має на меті чи стимулювати, навпаки, стримувати надання кредитів, роблячи їхній більш дешевими чи дорогими в залежності від стану економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна дисконтна ставка, застосовувана центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку. Також можуть мінятися умови банківського кредитування підприємств і приватних осіб.
Іншим методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як Національним банком, так і комерційними банками.
Обсяг кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики, затверджуваними Верховною Радою України на календарний рік. Суб'єктами кредитних відносин НБУ виступають насамперед уряд (Кабінет міністрів України), комерційні банки, а також окремі юридичні і фізичні особи.
Основним одержувачем кредитів НБУ є КМУ. Ці кредити, як правило, направляються на покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках установлюються пільгові (занижені) відсотки. Сьогодні кредити НБУ є основним джерелом внутрішнього державного боргу. Так, у 1993 році основу боргу, прокредитованого НБУ, склали державні витрати, оплачені безпосередньо за рахунок кредиту, минаючи бюджет.
До таких витрат відносилися:
• компенсації населенню в зв'язку зі знецінюванням внесків і страхових внесків;
• компенсації на збільшення виторгу сільськогосподарських виробників за реалізовану державним організаціям продукцію;
• кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове оздоровлення сільського господарства і т.д.
Безпосереднє кредитування Національним банком України підприємств обмежено. Він видає кредити в основному тим суб'єктам, що хазяюють, що зайняті матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача позичок співробітникам НБУ з засобів фонду матеріального заохочення.
Основний обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, однак держава в особі НБУ може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну суму наданих ними кредитів у різній формі. При перевищенні банками встановленого ліміту кредитування до них застосовуються строгі санкції.
Регулювання кредитної діяльності здійснюється прямим втручанням у розподіл кредитів. Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним і фізичним особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або поліпшення житлових умов громадян.
В Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництв і об'єктів виробничого призначення, а також громадян на споживчі нестатки за рахунок бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок міжнародних кредитів.
Державний кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння, реконструкцію і розширення виробництва, на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також при будівництві нових підприємств і споруджень, що мають важливе народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам на зазначені цілі на принципах зворотності, терміновості, платності і забезпеченості.
Переваги при довгостроковому кредитуванні мають проекти, що забезпечують народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів народного споживання. Обов'язковими умовами довгострокового кредитування є: статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків, дотримання норм тривалості будівництва.
На підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням з Міністерством фінансів визначає перелік об'єктів, що будуть фінансуватися за рахунок державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків, що будуть здійснювати таке кредитування, і укладає з ними договори.
Цим банкам воно перелічує засоби для кредитування, що мають строго цільове фінансування. Установи банків, що фінансують, укладають з інвесторами кредитні угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і своєчасним його поверненням у державний бюджет здійснюють банки, що фінансують, і Міністерство фінансів.
Довгострокові кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ надаються тільки державним підприємствам на витрати, зв'язані з реалізацією цільових програм по конверсії і модернізації виробництва, упровадженню передових технологій. НБУ укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку кредитну лінію, що повинна забезпечити оперативне й ефективне використання централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки надають позичальникам кредит тільки на меті, передбачені їх кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.
Міжнародні кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій. Порядок їхнього надання і використання визначається відповідними міжнародними договорами й угодами України.
Довгострокові пільгові кредити громадянам на споживчі потреби надаються через установи Ощадного банку. Об'єктами кредитування тут є витрати на будівництво, покупку, капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок, будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту власність, на покупку в громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам і інші мети.
Кредити видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, зворотності. Кредити надаються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, чи ремонту інвентарної вартості будівлі.
Міністерство економіки разом з Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі довгострокового пільгового кредиту в межах засобів, передбачених на ці мети державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає процентні ставки і здійснює контроль за цільовим використанням виданого кредиту.
1.6 Зовнішньоекономічне регулювання
У сучасному світі ринки різних країн і груп країн не відділені друг від друга, а знаходяться в стані складної взаємодії і взаємозалежності.
Світовий ринок — це сукупність національних ринків окремих країн, зв'язаних один з одним товарно-грошовими і валютно-фінансовими відносинами. В основі світового ринку лежить міжнародний поділ праці. Ступінь розвитку світового ринку відображає рівень інтернаціоналізації суспільного виробництва.
Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) — це діяльність суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
До зовнішньоекономічної діяльності відносяться:
• експорт і імпорт товарів, капіталів і робочої сили;
• надання суб'єктами ЗЕД різного роду послуг один одному;
• наукова, технічна, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними суб'єктами ЗЕД;
• міжнародні фінансові операції;
• кредитні і розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД;
• спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД.
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні можуть бути:
• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства;
• юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні і зареєстровані як такі;
• об'єднання фізичних і юридичних осіб, що мають місцезнаходження в Україні;
• спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності (у тому числі винятково за участю іноземного капіталу), зареєстровані в Україні і як такі, що мають тут постійне місцезнаходження.
Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності й інших ознак мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законодавством.
У залежності від господарської спрямованості й економіко-правових умов в Україні можуть створюватися наступні спеціальні (вільні) економічні зони:
• зовнішньоторговельні;
• комплексні виробничі;
• науково-технічні;
• банківсько-страхові;
• зони прикордонної торгівлі.
Крім зазначених вище, в Україні можуть створюватися також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, що поєднують у собі елементи зон різних типів.
У загальному випадку регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється:
• державою в особі відповідних органів у межах їхньої компетенції;
• недержавними органами керування економікою (товарними і фондовими біржами, торгово-промисловими палатами, асоціаціями, союзами й іншими організаціями координуючого типу);
• самими суб'єктами ЗЕД на підставі відповідних координаційних угод, укладених між ними.
Держава здійснює регулювання зовнішньоекономічної діяльності, використовуючи для цього різні засоби, іншими словами, держава проводить відповідну його інтересам зовнішньоекономічну політику. В Україні зовнішньоекономічну політику формує Верховна Рада, що приймає, змінює і скасовує закони, що стосуються ЗЕД. КМУ вживає заходів по здійсненню зовнішньоекономічної політики відповідно до прийнятих законів. Безпосереднє регулювання і контроль ЗЕД здійснюють Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі і Державна митна служба України.
Існує досить велика кількість засобів зовнішньоекономічного регулювання, який можна розбити на дві основні групи:
• тарифні;
• нетарифні.
Тарифне регулювання здійснюється за допомогою митних тарифів. В Україні діє Єдиний митний тариф, що представляє собою звід ставок мита, стягнутих при імпорті товарів з-за кордону на митну територію України. У тарифі ставки мита визначені у відсотках від митної вартості товарів. Мито, що підлягає сплаті, розраховується митним органом по ставках тарифу, що діє на день подачі митної декларації.
Тарифи по розмірах ставок розділяються на три різновиди:
• преференційні ставки (включаючи звільнення від сплати мита) — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що входять разом з Україною в митні союзи чи утворюючим спеціальні зони;
• пільгові ставки — застосовуються до товарів, що відбувають із країн, що користаються в Україні режимом найбільшого сприяння;
• повні ставки — застосовуються до всіх інших товарів.
Мита підвищують вартість імпортних товарів на внутрішньому ринку і можуть використовуватися для захисту національних виробників аналогічних. товарів.
До нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться:
• кількісні обмеження;
• фітосанітарний, ветеринарний і інший види санітарного й екологічного контролю;
• податки на імпорт і експорт;
• валютні обмеження;
• антидемпінгові мита;
• міжнародні торгові договори й угоди.
Кількісні обмеження містять у собі квотування і ліцензування. Квоти — це граничні обсяги визначених товарів, що дозволено імпортувати (експортувати) на територію країни протягом визначеного терміну. Ліцензії — це дозволу на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу, видавані Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі.
Установлення санітарного контролю служить мірою санітарної безпеки. Податки на імпорт і експорт установлюються понад мито і спрямовані на обмеження торгівлі товарами визначених груп. Валютні обмеження зв'язані, як правило, з одержанням дозволу на використання валюти для імпортних закупівель, з метою недопущення відходу валютних засобів за кордон. Держава може також уживати заходів по припиненню несумлінної конкуренції при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, у випадках демпінгу - продажу товарів за цінами нижче контрактних на міжнародних товарних ринках. У випадку установлення факту демпінгу до вітчизняних чи іноземних підприємців може бути застосоване антидемпінгове мито. Держава регулює зовнішньоекономічну діяльність також і шляхом висновку різних торгових договорів і угод, у яких установлюються принципи торгових взаємин з іноземними державами.