2.4. Антимонопольне законодавство в західних країнах

В усіх промислово розвинутих країнах в даний час здійснюється правове регулювання (як правило, у рамках торгівельного права) процесу концентрації капіталу і конкуренції з метою зм'якшення економічних і соціальних наслідків монополістичної практики.

Розробка і прийняття антимонопольного законодавства — один з найважливіших засобів такого державного регулювання економіки. У сучасний період головна особливість цього законодавства полягає в тому, що воно спрямовано на захист так названої олігополії як ринкового механізму. При цьому під олігополією розуміється така організація галузі (або локального ринку), при якій обмежене число великих виробників випускають значну або переважну частину галузевої продукції і завдяки цьому вони здатні або здійснювати самостійну монопольну політику, або вступати в монопольну змову щодо єдиної ринкової політики. Найважливіша риса олігополістичного ринку — взаємодія конкурентних і монопольних сил. Слід зазначити, що антимонопольне законодавство не є першою спробою в історії розвитку регульованої конкуренції. Уперше регулювання конкурентних відносин виникло в середині ХІХ століття в рамках законодавства про припинення несумлінної конкуренції, коли назріла необхідність у правовому регулюванні методів і засобів ведення конкуренції для того, щоб уберегти від дезорганізації товарно-грошові відносини.

Повертаючи до генезису антимонопольного законодавства, необхідно відзначити, що історично склалося два типи антимонопольних законів. Перший з них передбачає формальна заборона монополії, другий будується на принципі контролю за монополістичними об'єднаннями й обмеження їхніх зловживань. Мова йде про антитрестовське законодавство США і європейській системі антимонопольного законодавства, що передбачає контроль за монополістичними об'єднаннями з метою недопущення їхніх зловживань своїм пануючим положенням на ринку. У країнах європейської системи антимонопольного законодавства передбачена реєстрація визначених видів угод про створення монополій або істотне обмеження конкуренції. При протиріччі зазначених угод суспільним інтересам вони визнаються державним органом, що реєструє подібні угоди, вищестоящим державним органом або судами недійсними.

Перший антитрестовський закон був прийнятий у штаті Алабама в 1883 році. Потім, протягом 1889-1890 років, аналогічне законодавство було прийнято в інших штатах США. Прийняття антитрестовського законодавства багатьма штатами сприяло розробці відповідних законів на федеральному рівні. Так, у 1890 р. з'являється так називаний Закон Шермана, що поклав початок антимонопольному законодавству США. Головною особливістю цього законодавства є формальна заборона монополій, що додає йому, на відміну від законодавства інших країн, найбільш твердий характер. У 1914 р. у розвиток загальних положень Закону Шермана були прийняті Закон Клейтона і Закон про федеральну торгівельну комісію. Ці три нормативних акти з наступними змінами і доповненнями склали кістяк антимонопольного законодавства США.

Основна особливість антитрестовського законодавства США полягає в принципі заборони монополій як таких, тобто визнання їх незаконними споконвічно, у той час як західноєвропейське антимонопольне законодавство будувався на принципі регулювання монополістичної практики шляхом усунення її негативних наслідків. Але незабаром судова практика в США знайшла інструмент, за допомогою якого тверде правило заборони всякої монополії знайшло зм'якшення. Таким інструментом стало так називане “правило розумності”, схвалене Верховним судом США в 1911 р. Верховний суд ухвалив, що Закон Шермана ґрунтується на доктринах загального права про обмеження торгівлі і що його варто тлумачити на користь заборони тільки тих обмежень, які можна класифікувати як “нерозумні” відповідно до принципів загального права.

Крім цього, американські суди згодом стали використовувати й інші засоби регулювання конкуренції, що в цілому відкрило для них і можливість більш гнучкого підходу до регламентації монополістичної практики, і широке поле судового розсуду. Так, в американській правовій літературі вказується, що негативні наслідки твердого правила незаконності монополій як таких можуть бути усунуті трьома способами: більш вузьким тлумаченням цього правила, установленням виключень з нього і використанням як першого етапу в більш широкому аналізі монополістичної практики в рамках застосування “правила розумності”.

Однак сам режим антитрестовського регулювання час від часу перетерплює визначені зміни (зм'якшення або жорсткість), зв'язані з різними факторами, зокрема зі зміною економічної політики після приходу до влади визначеної адміністрації, ослабленням або посиленням державного втручання в справи приватного сектора. Переважної в даний час є оцінка монополізму і його антипода — конкуренції, виходячи з принципу ефективності економіки. Іншими словами, негативні наслідки монополізму в плані обмеження конкуренції можуть перекриватися економічною ефективністю монополізації тих або інших ринків.

Яскравим прикладом країни з європейською системою патентного законодавства є Великобританія. У цілому воно ліберальніше американського антитрестовського законодавства, тому що випливає традиційній британській політиці свободи торгівлі і мінімізації прямого державного втручання в господарську діяльність підприємців.

Становлення сучасного антимонопольного законодавства у Великобританії зв'язано з прийняттям у 70-х роках нашого сторіччя, як зазначалося вище, ряду нормативних актів в області обмежувальних торговельної практики і сумлінної торгівлі. Результатом спроби удосконалювання правового регулювання процесів монополізації в країні стали розробка і прийняття Закону про конкуренцію 1980 р. Однак у цілому надії, покладені на цей Закон, не виправдалися, оскільки процедура контролю за антиконкурентною практикою не стала більш оперативної і не зросла кількість розглянутих справ.

З прийняттям Закону від 19 липня 1977 р. намітилися глибокі зміни у французькому антимонопольному законодавстві. Так, відповідно до цього Закону були посилені санкції стосовно заборонених картелів і зловживання домінуючим положенням на ринку. Вперше був організований контроль за концентрацією виробництва. У 1986 р. Прийняте нове французьке антимонопольне законодавство, що істотно відрізняється від раніше діючих. Суть його можна пов”язати з державним втручанням в економічне життя країни (так називана політика “диріжизму”), зокрема з державним регулюванням цін. Поворотним моментом в економічній політиці Франції стало відмовлення від економічного втручання з боку держави, хоча і з багатьма застереженнями. Відтепер боротьба з інфляцією, встановлення і регулювання цін потрапило під дію ринкового механізму.

2.5. Антимонопольне регулювання в США і його важливість для України

Найбільш розробленим прийняте вважати антимонопольне законодавство США, що має до того ж і найбільш давню історію. Воно базується на «трьох китах», трьох основних законодавчих актах:

Закон Шермана (1890 рік).

Цей закон складає ядро антитрестовської політики в економічному житті США. Поза законом з'являється «усякий контракт і всяке об'єднання у формі тресту, або в іншій формі, а також таємна угода, спрямована на обмеження торгівлі між штатами або з іноземними державами». У цьому законі також вказується, що «кожна особа що монополізувала, або намагається монополізувати... будь-яку галузь торговельних операцій між декількома штатами або з іноземними державами буде вважатися правопорушником». У виправленні до цього закону від 1974 року порушення його статей кваліфікується як «тяжкий злочин».

Федеральний уряд США відповідно до цього закону має право залучати до суду фірми і ділові підприємства, до того ж спектр ймовірних покарань досить широкий: від грошових штрафів до тюремного ув'язнення. Крім того після введення виправлення 1974 року остання міра покарання одержала широке поширення. На дії провиненої фірми може бути накладений судова заборона, а в екстраординарних випадках суд може винести розпорядження про децентралізацію і дроблення фірми на ряд невеликих підприємств, як це відбулося з величезним концерном «Американ Телефон Энд Телеграф (АТТ)».

Крім того, усі особи, що вважають, що понесли збитки в результаті порушення, згідно Закону Шермана, мають право збудити справу в суді і, у випадку визнання претензій обґрунтованими - можуть одержати компенсацію, що втроє перевершує вартість нанесеного їм збитку. Такі випадки стали за кордоном останнім часом цілком звичайною практикою в діяльності судових органів.

Закон Клейтона (1914 рік) і Закон про Федеральну торговельну комісію.

Органи Федерального уряду, що контролювали виконання Закону Шермана, у ряді випадків процвітали в реалізації антимонопольних програм. Найбільш значні віхи на цьому шляху- демонополізація і розукрупнення «Стандарт Ойл» і «Америкен Тобакко» у 1911 році. Проте, у цю пору цілий ряд посадових осіб висловлював сумніву у всеосяжності заходів, регламентованих Законом Шермана. Справа в тім, що в цьому законодавчому акті нічого не говорилося про статус монополій, що виникли в результаті злиттів. Крім того, багато видів діяльності, що обмежували конкуренцію на вільному ринку, трактувалися тут розпливчасто і двозначно. Тому в 1914 році був прийнятий Закон Клейтона, основні положення якого говорили:

- заборонялися практично усі форми дискримінації в ціновій політиці;

- накладалися обмеження на реалізацію і продаж товарів із примусовим асортиментом;

- заборонялося злиття фірм за рахунок придбання акцій конкурентів, якщо такі дії зменшували конкурентну боротьбу;

- заборонялося сполучення посад у радах директорів різних фірм і ділових підприємств.

Одночасно з Законом Клейтона Конгрес США ратифікував Закон про Федеральну торговельну комісію, що доповнював Закон Клейтона. Цей акт давав Федеральній торговельній комісії США - знову створеному і незалежному органові - повноваження визначати в кожнім конкретному випадку факти наявності порушень антимонопольного законодавства. Крім того, ФТК спостерігає за рекламною практикою, захищаючи споживачів від неправди й обману в цій сфері. Значення даного органа полягає, скоріше, не в розширеному тлумаченні незаконних засобів і методів ведення бізнесу, а саме в створенні незалежного від впливу монополістичних структур інституту, що має право порушення судових розглядів.

Закон Робінсона- Пітмена (1936 рік)- заборона на обмежувальну ділову практику в області торгівлі: «ножиці цін», цінова дискримінація й ін.

В 1950 р. до закону Клейтона було прийняте виправлення Селлера- Кефовера: уточнювалося поняття незаконного злиття. Так, заборонялися злиття шляхом скуповування активів. Якщо законом Клейтона був поставлений заслін горизонтальним злиттям великих фірм, то виправлення Селлера - Кефовера обмежувала вертикальні злиття.

Складніше завдання, що стоїть перед державними органами, що безпосередньо впроваджують у життя антимонопольне законодавство, полягає в наступному: а які ті економічні критерії, на підставі яких встановлюється факт монополізації? Існують питання, що мають бути щоразу вирішуватися державними службами: що вважати низьким (або навпаки, завищеним) рівнем цін? Який відсоток (частка) усього галузевого виробництва свідчить про монополістичне захоплення? Який рівень обмеження випуску продукції вважається штучним дефіцитом?

А якщо велика корпорація домоглася низького продажного рівня цін шляхом зниження витрат, за допомогою більш високого рівня технології і взагалі господарської ефективності? І взагалі, вводячи заборону на продаж «по надзвичайно низьких цінах», кого захищає антитрестовське законодавство- конкуренцію або деякі групи конкурентів.

Усе це не просто теоретичні питання. Наприклад, закон Робінсона - Пітмена, що забороняв цінову дискримінацію, був спрямований, по суті, проти великих роздрібних магазинів і супермаркетів, що могли собі дозволити знижувати ціни для визначених груп покупців. Але цього не могли дозволити собі дрібні торговельні фірми. Так проти кого був спрямований цей закон і чиї інтереси він захищав? П. Самуельсон оцінює його так: «Це (тобто  заборона цінової дискримінації) і інші пропозиції закону сприяли обмеженню конкуренції. Замість того, щоб знизити ціну на користь споживача, він був спрямований на збереження багатьох підприємств, незважаючи на те, що деякі з них були малоефективні». Так що ж виграло суспільство від того, що антимонопольним законодавством у даному випадку були захищені дрібні торговельні фірми, що продавали свої товари по більш високих цінах, чим великі торговельні підприємства? Адже споживачі сплачували більш високу ціну, оскільки супермаркетам було заборонено здійснювати політику цінової дискримінації.

Багато економістів сумніваються з приводу нібито незмінної ефективності антимонопольної політики держави. Наприклад, П. Хейне наполегливо стверджує, що антимонопольне регулювання (незалежно від його благих намірів) захищає не вільну конкуренцію, а визначені групи конкурентів. «Важливо пам'ятати,- підкреслює Хейне,- що найбільш ефективний тиск на державну політику роблять не споживачі, а виробники. І занадто часто ця політика буде формуватися під впливом прагнення виробників захищати себе від суворих законів конкурентного життя».

Державні служби, покликані здійснювати реалізацію антимонопольного законодавства, можуть керуватися двома принципами: по-перше, жорстко дотримуватися букви закона і, по-друге, «принципам розумності». Справа в тім, що в багатьох відносинах юридична мова антитрестовських актів (наприклад, Закон Шермана) настільки декларативний, що федеральний суд США міг би підвести під сферу його дії «будь-яких двох партнерів, що вирішили вести спільну справу» (П. Хейне). Тому, «принцип розумності» означає, що тільки нерозумне обмеження торгівлі (угоди, злиття, руйнування цінностей, тобто  штучний дефіцит) підпадають під дії акта Шермана. Але що вважати нерозумним обмеженням?

Усі ці проблеми показують, наскільки складним є практичне втілення в життя антитрестовського законодавства. Держава повинна балансувати, проходячи по вузькій стежині між небезпекою руйнівного монополізму і небезпекою обмеження конкуренції. Як відомо, благими намірами вимощена дорога в пекло. Антимонопольна практика повинна дійсно підтримувати конкуренцію, а не обмежувати її, надаючи найбільш пільговий режим одним групам виробників (споживачів) за рахунок інших.

Для того, щоб установити факт монополізації, антимонопольне регулювання припускає широке використання математичного інструментарію і узагалі всього теоретичного апарату концепцій недосконалої конкуренції Э. Чемберлена, Дж. Робінсона, В. Парето й інших економістів. Виконавчі органи влади ведуть не тільки «каральну», але і профілактичну роботу з запобігання монополістичних обмежень. Наприклад, міністерством юстиції видаються довідкові матеріали, що містять параметри угод по злиттю і поглинанню компаній, що попадають під дію антитрестовського законодавства. Так, цікавий критерій, на основі якого робиться висновок про факт установлення на ринку монополістичної переваги одного або декількох підприємств: 33%- для одного підприємства, 50%- для трьох, 66,6%- для п'яти.

Важливо відзначити, що антитрестовське законодавство спрямоване не проти великих корпорацій, «великого бізнесу» як такого, тому що розмір компанії ще не дає можливості трактувати її як монополію. Антимонопольне регулювання спрямоване проти обмежувальної ділової практики, що підриває ефективну конкуренцію. І якщо використовувати принцип порівняння додаткових витрат і додаткових вигод, що сповідається в ринковій економіці, то можна стверджувати: неминучі витрати, якими супроводжується антимонопольне регулювання, все ж  таки виявляються нижче тих переваг, що приносить обмеження монополістичних тенденцій у ринковій економіці

2.6. Цілі і методи антимонопольного регулювання в Україні

У ході реалізації антимонопольних заходів переслідуються наступні основні цілі:

1. Забезпечення єдності економічного простору на території України

2. Забезпечення «прозорості» процесів, зв'язаних зі створенням, злиттям і приєднанням комерційних організацій, придбанням великих пакетів акцій, основних виробничих засобів і нематеріальних активів, а також прав, що дають можливість визначати умови діяльності підприємств, що займають домінуюче положення на ринку.

3. Зниження бар'єрів входу на товарні ринки

4. Створення ефективних правових механізмів, що забезпечують дотримання заборони на заняття підприємницькою діяльністю представниками органів влади, у тому числі через використання державних і муніципальних унітарних підприємств як інструментів сполучення органами влади господарських і владних повноважень.

5. Активізація роботи з профілактики і припинення несумлінної конкуренції на товарних ринках.

Досягнення поставлених цілей реалізується за допомогою застосування сформованих у світовій практиці методів, основними з яких можна виділити наступні: застосування обмежувальних мір, контроль за посиленням економічної концентрації, заборона на несумлінну конкуренцію, заборони на дії органів влади і керування, що можуть несприятливо вплинути на конкуренцію, використання державного реєстру.

Обмежувальні міри. Вони застосовуються антимонопольним органом до суб'єктів, що займаються господарською діяльністю, що порушують антимонопольне законодавство. Це заборони на монополістичну діяльність і несумлінну конкуренцію, на дії органів влади і управління, що можуть несприятливо позначитися на розвитку конкуренції.

Заборони на монополістичну діяльність підрозділяються на заборони, спрямовані проти угод, що обмежують конкуренцію, і заборони на зловживання підприємствами своїм домінуючим положенням. Такі зловживання є найбільш типовим (більш 60%) порушенням антимонопольного законодавства.

Досить часто зустрічаються такі порушення, як нав'язування контрагентові невигідних умов договору, недотримання порядку ціноутворення, погоджені дії підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції. Моніторинг більш 200 цін показав, що понад третину підприємств, що займають домінуюче положення на ринку, завищують ціни на товари і послуги.

Закон забороняє встановлювати монопольно високі або монопольно низькі ціни, вилучати товар з обігу для того, щоб створювати або підтримувати дефіцит або підвищувати ціну, нав'язувати контрагентові умови договору, невигідні для нього або ті, що не стосуються предмета договору, включати в договір умови, що дискримінують, що ставлять контрагента в нерівне положення в порівнянні з іншими підприємствами, перешкоджати виходові на ринок (або відходові з його) іншим підприємствам, спонуккати контрагента відмовлятися від укладення договорів з окремими покупцями (замовниками), незважаючи на те, що є можливість зробити або поставити потрібний товар.

Найбільше стабільно діє заборона на встановлення монопольних цін, хоча і тут чимало проблем. При загальному спаді виробництва в Україні це нереально. Так само нереально з'ясувати дійсну собівартість, прибуток і рентабельність підприємства в умовах панування бартеру і "чорного нала". Тому кращою виявляється концепція порівняння ринків, у рамках якої антимонопольному відомству не потрібно перевіряти виробничі показники підприємства-монополіста, досить на основі зовнішніх факторів виявити монопольно високі або монопольно низькі ціни.

Зараз у Україні частіше практикуються монопольно високі ціни, а в країнах з розвинутою конкуренцією - монопольно низькі, іноді навіть демпінгові. Український монополізм виявляє свої антиконкурентні особливості переважно у відносинах зі споживачами або постачальниками, а не з конкурентами. Але в міру розвитку конкуренції підвищується ймовірність застосування монопольно низьких цін: могутні багатопрофільні компанії завдяки перехресному субсидуванню за рахунок прибутковості одних секторів можуть занижувати ціни на продукцію інших і тим самим блокувати конкурентів. У цій частині особливо необхідно контролювати фінансово-промислові групи.

Серед обмежуючих конкуренцию факторів варто виділити, по-перше, угоди, що перешкоджають доступу інших підприємств на ринок; по-друге, відмовлення від висновку договорів з визначеними продавцями або покупцями; по-третє, угоди по розділу ринку по територіальній ознаці або асортиментові реалізованої продукції, по колу продавців або покупців; по-четверте, цінові угоди.

Контроль за посиленням економічної концентрації. Поряд із заборонами на укладення шкідливих для конкуренції угод і на зловживання домінуючим положенням для боротьби з обмеженням конкуренції застосовується контроль за економічною концентрацією. Вона виникає:

у результаті створення, реорганізації або злиття підприємств і об'єднань;

коли з'являється можливість для групи організацій проводити на ринку погоджену політику. Відповідно до закону " Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності ", якщо підприємство досягає визначеного порога в обсягу операцій, воно зобов'язано дістати згоду антимонопольного органа на свої подальші дії (попередній контроль) або повідомити його про них (наступний контроль).

Крім цього, попередня згода потрібно, коли:

• особа (група осіб) придбає акції (частки) із правом голосу в статутному капіталі господарчого товариства, якщо воно (вона) одержує право розпоряджатися більш ніж 20% таких акцій. Це вимога не поширюється на засновників господарчого товариства при його утворенні;

• одне підприємство (група осіб) одержує у власність або користування основні виробничі засоби або нематеріальні активи іншого підприємства і балансова вартість майна, що складає предмет угоди, перевищує 10% балансової вартості цих засобів і активів підприємства, що відчужує майно;

• особа (група осіб) здобуває права, що дозволяють визначати умови ведення підприємницької діяльності підприємства або функції його виконавчого органа.

У цих трьох випадках попередня згода потрібно, якщо одним з них є підприємство, внесене до реєстру суб'єктів господарювання, частка яких на ринку визначеного товару перевищує 35%, або ним є група осіб, що контролює діяльність цього підприємства.

При створенні нового суб'єкта господарювання, засновники звільнені від попереднього контролю, однак вони повинні повідомити антимонопольний орган про створення підприємства в 15-денний термін після реєстрації. У випадку, якщо створення нової фірми веде до обмеження конкуренції, антимомопольний комітет або уповноважений ним орган може вимагати від засновників відновити попередні умови. Якщо ж вони побоюються антиконкурентних наслідків своїх дій, то можуть звернутися в антимонопльний комітет для реєстрації й одержати відповідний висновок.

Нове для українського антимонопольного законодавства є поняття «група осіб», що конкретизує взаємини між материнською і дочірньою компаніями, тобто при проведенні державного контролю за угодами антимонопольний орган розглядає не тільки сторони, що безпосередньо беруть участь в угоді, але і ті організації, що контролюють набувача або самі підконтрольні йому.

Українське антимонопольне законодавство не дозволяє дії або угоди, у результаті яких можливе встановлення або розширення ринкової влади комерційної організації, якщо негативні антиконкурентні наслідки не компенсуються підвищенням її конкурентноздатності на внутрішньому і міжнародному ринках. Тому контроль не заважає інтеграції українських підприємств для конкуренції з закордонними фірмами.

У цілому контрольна діяльність антимонопольного комітету поки недостатньо ефективна. Він не залучає галузеві міністерства до проведення конкурентної політики в галузях, не має слідчих повноважень (у відмінність, наприклад, від японської Комісії із сумлінної торгівлі), йому важко одержувати необхідні зведення. Суди не застосовують статтю Кримінального кодексу, відповідно до якої винний у встановленні монопольних обмежень конкуренції може бути позбавлений волі на термін від 2 до 7 років. Стаття не працює ще і тому, що підприємці не готові подавати скарги і взаємодіяти з правоохоронними органами, а антимонопольне відомство не виявляє активності в подачі позовів про такі порушення.

Заборона на недобросовісну конкуренцію. Під нею розуміються дії, спрямовані на придбання переваг, що суперечать законодавству, звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності і справедливості і які заподіяли (можуть заподіяти) збитки конкурентам або завдали шкоди їхньої ділової репутації. Мова йде про поширення помилкових, неточних або перекручених зведень, здатних заподіяти збитки або завдати шкоди, уведенні споживачів в оману щодо характеру, способу, місця виготовлення, споживчих властивостей і якості товару, а також про некоректне порівняння власного товару з аналогічною продукцією конкурентів. До недобросовісної конкуренції також відноситься одержання, використання, розголошення науково-технічної, виробничої, торговельної інформації або комерційної таємниці без згоди власника.

Заборони на дії органів влади і керування, що можуть несприятливо вплинути на конкуренцію. Розвиток ринкових відносин припускає усунення прямого втручання державних органів влади в діяльність підприємств. Законом заборонено приймати нормативні акти і робити дії, що обмежують самостійність підприємств, створюють що дискримінують або сприятливі умови для одних на шкоду іншим і тим самим обмежують конкуренцію, ущемляють інтереси підприємств або громадян.

Однак органи місцевого самоврядування допускають численні порушення, зокрема необґрунтовано надають пільги, обмежують створення підприємств, уводять заборони на їхню діяльність, продаж або покупку товарів, вказують на пріоритетність деяких договорів, довільно встановлюють розміри реєстраційного збору, перешкоджають виходу на ринок товарів і послуг «іногородніх» підприємств і т.п.

Зокрема, законодавство забороняє посадовим особам державної влади, по-перше, займатися підприємницькою діяльністю, мати у власності підприємства; по-друге, самостійно або через представників голосувати за допомогою приналежних їм акцій (внесків, паїв, часток) на загальних збори акціонерів; по-третє, сполучати функції органів виконавчої влади і місцевого самоврядування з функціями суб'єктів, що господарюють, а також наділяти їх функціями і правами цих органів.

Крім того, не дозволяється створювати міністерства, держкомітети і т.п. для монополізації виробництва або реалізації товарів, а також наділяти вже існуючі органи повноваженнями, здатними обмежити конкуренцію. Тому рішення виконавчої влади і місцевого самоврядування з питань створення, реорганізації і ліквідації підприємств або надання пільг повинні узгоджуватися з антимонопольним відомством.

Реєстр як інструмент антимонопольного контролю. За результатами аналізу стану товарного ринку і частки підприємств на ньому вони включаються або виключаються з державного реєстру. Реєстр складається для того, щоб мати інформаційну базу про найбільших суб'єктів ринку і контролювати дотримання ними антимонопольного законодавства.

До реєстру обов'язково попадають підприємства, що є єдиними виробниками в Україні окремих видів продукції. Кількість включених до реєстру підприємств залежить від границь товарного ринку, на якому визначається їхня частка. Чим детальніше розглядається номенклатура продукції, тим більше підприємств може бути включене до реєстру. Антимонопольні органи виявляють підприємства, що мають значну частку лише у виробництві найбільш важливої для економіки, структуроутворюючої і соціально значимої продукції.

Але внесення підприємства до реєстру ще не говорить про те, що воно є монополістом і до нього варто застосувати обмежувальні міри - скажемо, за цінами, тому що сама наявність великих підприємств не означає, що вони зловживають своїм домінуючим положенням. Більш того, їхня монополістична діяльність неможлива, якщо на ринку обмежені платоспроможний попит або ресурси для розвитку виробництва. Монопольне поводження підприємства і заходи для припинення зловживань домінуючим положенням строго регламентовані законодавчими актами.

Усі товарні ринки можна, із застереженнями, розділити на три типи:

• Із розвинутою конкуренцією - ринки основних видів продовольства, зерна, рослинного олії, а також ринки транспортного, будівельного і машинобудівного комплексів;

• олігополістичні з невеликим числом виробників - ринки окремих товарів тривалого користування (автомобілі, комп'ютери, побутова техніка). Вони особливо важко піддаються демонополізації, тому що при формальній відсутності домінування якого-небудь з виробників створюються сприятливі можливості для монополістичної змови, що юридично довести досить складно;

• монополізовані, у тому числі ринки природних монополій.

Структура товарних ринків, характер і рівень монополізації економіки змінюється в результаті приватизації, лібералізації цін, відкриття внутрішнього ринку для міжнародної конкуренції, банкрутства і санації збиткових підприємств, регулювання природних монополій.

Хоча структурна реформа в цій сфері спрямована на підвищення економічної ефективності природних монополій, раціональне використання їхнього виробничого потенціалу, формування конкурентних (ринкових) відносин, супротивники демонополізації вважають, що реалізація намічених планів зажадає витрат, що перевищать майбутній ефект. Проте, реформування природних монополій - одна з головних задач реструктуризації української економіки.

Основним нормативним актом, що регулює антимонопольну діяльність в Україні є Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Цей закон встановлює, що:

1) забороняються дії фірми, що займає домінуюче положення на ринку, якщо їхнім результатом виявляється істотне обмеження конкуренції й обмеження інтересів інших учасників ринку, у тому числі окремих громадян;

2) забороняються монопольні змови про ціни, вилучення товарів з ринку для підтримки дефіциту, спроби обмеження доступу на ринок конкуруючих фірм;

3) підлягають покаранню фірми, що займаються несумлінною конкуренцією, зокрема: неправдива інформація, що поширюються, про товари і фірми своїх конкурентів, щоб відвернути від них покупців; покупців, що обманюють, щодо реальних властивостей і якості свого товару; незаслужено принижують у своїй рекламі якість товарів своїх конкурентів; незаконно використовують для своїх товарів чужі назви і товарні знаки, а також копіюють форму, упакування і зовнішнє оформлення товарів своїх конкурентів; викрадення у своїх конкурентів їхні комерційні секрети, а також технічну, виробничу і торгівельну інформацію;

4) контроль за діяльністю монополістів здійснює Антимонопольний комітет;

5) при порушенні вимог законодавства Антимонопольний комітет вправі розірвати будь-як господарський договір, зажадати від монополіста відшкодувати заподіяні його діями збитки, а також накласти на винну фірму штрафні санкції.

Законом установлене поняття «домінуюче положення», тобто надзвичайний стан суб'єкта, що господарює, або декількох суб'єктів, що господарюють на ринку визначеного товару, що не має замінника, або взаємозамінних товарів, що дає йому можливість впливати на конкуренцію, затруднювати доступ на ринок іншим суб'єктам господарювання, або іншим способом обмежувати волю їхньої економічної діяльності. Домінуючої може бути визнане положення такої фірми, частка якої на ринку складає 65% і більш. Установлено перелік акцій, що трактуються як зловживання домінуючим положенням. До них віднесені вилучення товарів з оберту з метою створення дефіциту, нав'язування умов, невигідних контрагентові, створення перешкод до доступу на ринок конкурентів, порушення встановленого порядку ціноутворення. Як угоди суб'єктів господарювання, обмежуючі конкуренцію, визнаються змови про ціни на товари і послуги, про ціни на аукціонах і торгах, про розділ ринку, про обмеження доступу до ринку .

Законом встановлений державний контроль за створенням, злиттям, приєднанням, перетворенням, ліквідацією суб'єктів господарювання, а також за дотриманням антимонопольного законодавства при придбанні акцій, паїв, часток участі в статутному капіталі підприємства, примусовому поділі суб'єктівгосподарювання. Передбачено відповідальність підприємств і посадових осіб за порушення антимонопольного законодавства. Цей закон діє і в даний час.

Кріям того, вітчизняні фірми одержали право порушення справ за обвинуваченням у демпінгу з метою витиснення конкурентів з українського ринку. Це з'явилося результатом поступово удосконалюється в нашій країні набору методів боротьби з монополізмом.

Вести роботу в цьому напрямку антимонопольним органам України прийдеться ще довго, поки вони знайдуть найбільш діючі саме для нашої країни способи підтримки конкуренції й обмеження монополістичних проявів. Адже перші спроби регулювання діяльності монополій, початі в нашій країні в 1992—1993 р., особливого успіху не принесли. Стало ясно, що особлива структура українського господарства, про яку ми говорили вище, знижує дієвість методів, що цілком успішно працюють у країнах з розвитими економічними системами ринкового типу.

В Україні, домінуючі на ринку фірми можуть бути віднесені до однієї з трьох категорій:

1) природні монополії;

2) дозволені монополії;

3) тимчасові монополії.

Природними монополіями тепер у нашій країні вважаються галузі або фірми, що володіють двома ознаками:

а) вони роблять продукцію або послуги, що неможливо імпортувати з-за кордону або привести з інших регіонів країни;

б) вони діють на ринку, де створення конкурентного середовища за рахунок збільшення числа фірм-виробників економічно неефективно.

Реально в цю категорію потрапили такі галузі, як електроенергетика і теплоенергетика, газова промисловість, залізниці, нафтопроводи, система водопостачання і т.п.

Дозволеними монополіями вважаються галузі і фірми, що забезпечують нестатки держави в обороні і безпеці або виробляючі деякі специфічні види продукції, де скорочення числа фірм-виробників полегшує державі контроль за якістю і продажами цієї продукції.

У цю категорію попадають галузі оборонної промисловості, а також фірми, що роблять лікерогорільчані та тютюнові вироби (акцизні товари, що вимагають ліцензування) і ліки.

Тимчасовими монополіями визнаються галузі і фірми, що виявилися домінуючими виробниками на ринках своїх товарів у силу політики, що проводилася раніше в країні, укрупнення підприємств, а не завдяки більшій ефективності своєї роботи.

Саме тимчасові і природні монополії є тепер предметом особливої уваги Антимонопольного комітету й уряди в цілому. Господарська практика останніх років переконливо показала, що саме такі фірми і галузі впливають на розвиток вітчизняної економіки найбільше негативно, саме вони несуть велику частку провини в розкручуванні «маховика» інфляції.

Але яким чином Україна буде боротися зі своїми природними і тимчасовими монополіями?

Іншими словами, у галузях із природною монополією воля ринкового поводження буде обмежена, і на зміну їй прийде державне економічне керування.

Саме на такій основі уряд України в 1995 р. прийняло, наприклад, рішення про «заморожування» цін (тобто забороні їхнього підвищення) у галузях — природних монополістах до кінця року. «Заморожуванню» піддалися ціни на газ і електроенергію, а також залізничні тарифи.

Стосовно тимчасових монополій буде проводитися інша політика. Для ослаблення їхньої влади над ринком держава має намір здійснювати наступні міри:

— заборонити формування фінансово-промислових груп, здатних захопити домінуюче положення на місцевих товарних ринках окремих регіонів країни;

— заборонити, вже існуючим промисловою-промисловим-фінансово-промисловим, групам включати у свій склад підприємства, що займають домінуюче положення на місцевих товарних ринках окремих регіонів країни;

— заохочувати імпорт взаємозамінних товарів із сусідніх регіонів, а також країн ближнього і далекого зарубіжжя, щоб послабити домінування монополіста на ринку;

— проводити примусове розукрупнення фірм-монополістів зі створенням на їхній основі декількох незалежних і конкуруючих фірм;

— заохочувати нове будівництво, а також створення малих фірм, якщо це може допомогти зниженню ступеня монополізації ринку.

При цьому реально найбільш діючим методом рішення задачі поліпшення конкурентної ситуації на внутрішніх ринках України є максимальне їхнє відкриття для товарів закордонних фірм. Лихо лише в тім, що цю «лікувальну процедуру» украй важко дозувати, а наслідку неї неоднозначні. Справа в тім, що вітчизняні підприємства поки цілком програють змагання з закордонними конкурентами по співвідношенню «ціна – якість» при порівнянні аналогічних товарів (українські товари в перерахуванні на порівнянний рівень якості коштують дорожче закордонних).

Для проведення антимонопольної політики держава створює уповноважені антимонопольним комітетом органи, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Уповноважені органи не є частиною законодавчої влади, але їхня компетенція дозволяє їм виконувати дорадчу функцію. Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами, наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції тому одержувачеві, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлене. Усі їхні рішення обов'язкові для виконання. У противному випадку накладаються грошові штрафи, передбачені законодавством за порушення антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами. Крім здійснення процесу демонополізації антимонопольна служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективної тільки при активній участі споживачів. Тому широкі маси населення повинні розуміти практичне значення антимонопольної політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед преса й інші засоби масової інформації. Пресі повинне надаватися право на відповідне повідомлення, але лише в об'єктивній і чесній формі, без якої-небудь дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна мати співробітника для зв'язку з пресою, що повідомляє про діяльності служби і коментує неї.

Основними завданнями даних структур є:

1) попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності і несумлінної конкуренції;

2) сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва;

3) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства України, законодавства України про захист прав споживачів, про державну підтримку підприємництва, про рекламу, тощо;

4) проведення державної політики, спрямованої на підтримку підприємництва, у тому числі мале і середнього, сприяння становленню і зміцненню підприємницького сектора економіки України, державне регулювання, міжгалузева і міжрегіональна координація в сфері розвитку і підтримки малого підприємництва;

5) державне регулювання і контроль діяльності суб'єктів природних монополій в області зв'язку (надання послуг загальнодоступного електричного і поштового зв'язку).

Відповідно до основних завдань уповноважені органи та Антимонопольний коміте виконують наступні функції:

• узагальнюють практику застосування антимонопольного законодавства України, а також законодавства України про захист прав споживачів, про рекламу, про державну підтримку підприємництва, про товарні біржі, тощо і вносять пропозиції про його удосконалювання;

• дає у встановленому порядку висновку на проекти законів і інших нормативних правових актів, що регулюють відносини в області антимонопольної політики, рекламної діяльності, захисту прав споживачів, діяльності суб'єктів природних монополій, підтримки підприємництва, а також бере участь у їхній підготовці;

• дає рекомендації органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування по проведенню заходів, спрямованих на сприяння розвиткові конкуренції на товарних ринках;

• розробляє і здійснює заходи для демонополізації виробництва;

• здійснює контроль за дотриманням вимог антимонопольного законодавства України при створенні, злитті і приєднанні об'єднань комерційних організацій (союзів і асоціацій), ліквідації і поділі (виділенні) державних і муніципальних підприємств, а також при придбанні акцій (часток) у статутному капіталі комерційних організацій і інші.

Основою функціонування сучасної ринкової економіки є незалежна діяльність суб'єктів господарювання, що вступають у відносини відкритої конкуренції. Сьогодні в Україні проведення ефективної конкурентної політики стає одним з найважливіших факторів економічного росту. Створені десять років тому як інструмент формування і державного регулювання цивілізованого ринку, українські антимонопольні органи, стали одним з основних гарантів демонополізації економіки, існування єдиного економічного простору, подолання адміністративних бар'єрів і розвитку справедливої конкуренції.