12. Зміна уявлень про співвідношення суб’єкту і об’єкту пізнання при переході від класичної до некласичної і постнекласичної раціональності.

В вітчизняній філософії проблему некласичної раціональності було сформульовано Мерабом Мамардашвілі. Він обговорював цю проблему через поняття класичного і некласичного ідеалів раціональності. Історичні типи раціональності як такі, що реально існували або існують, розглядає В.С. Стьопін, вирізняючи класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності і відповідні етапи розвитку науки.

Проблема некласичної раціональності виникає, за думкою М.К.Мамардашвілі, в ХХ столітті в зв'язку із завданням введення явищ свідомості і життя в наукову картину світу. Завдання це повстало перед наукою через проблему спостереження як у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), так і в психології (психоаналіз). Проблема спостереження -- це проблема спільного розгляду об'єктивних фізичних процесів існування деяких станів життя і свідомості, які "є елементами історії певного роду істот, що звуться "людьми" або "людством". Труднощі цього спільного розгляду вимагають усвідомлення тих передумов, на яких засноване класичне розуміння суб'єкта і об'єкта. В межах класичного ідеалу раціональності суб'єкт мислиться здатним неперервним чином відтворювати об'єкт так, щоб той був повністю артикульований зовнішнім, просторовим чином, тобто щоб не лишалось місця ні для чого внутрішнього, не контрольованого суб'єктом. Мова йде про принципову можливість відтворити раціонально зрозумілий об'єкт неперервним чином теоретично (чому відповідає, наприклад, застосування в теоретичній механіці диференційного числення, а отже, й нескінченно малих величин). Стосовно практики передбачається можливість нескінченного вдосконалення вимірювальних процедур, які в принципі апроксимують ідеальну точність величин, теоретично заданих щодо математичних просторових і часових точок, які не мають розміру.

Всі згадані нескінченності, а також багато інших (можливість мислити і актуальну і потенційну нескінченності у математиці, зокрема,) передбачають примислення нескінченного суб'єкту, здатного здійснити ці нескінченні процедури. С самого початку класичне мислення мало на увазі божественний інтелект, за образом і подобою якого мислився людський інтелект. Вирішальною для класичного ідеалу раціональності була можливість граничного переходу між процедурами, які була здатна здійснювати людина, і їхнім нескінченним повторенням, на яке мислився здатним нескінченний суб'єкт.

Таке розуміння об'єктивації раціонально зрозумілого задається в метафізичному обґрунтуванні науки Нового Часу Декартом і виступає вихідним моментом методу фізичного дослідження за Галілеєм . Як один з наслідків для фізичної картини світу з цього випливає, між іншим, нескінченна подільність і однорідність простору і часу, в будь-якій точці якого суб'єкт може перевірити в фізичному експерименті теоретичний закон, що описує поведінку об'єкта.

І нарешті, ще один важливий аспект класичного розуміння свідомості, на якому наголошує Мамардашвілі: " той, хто знає предмет А, знає свій стан розуму стосовно А (тобто свідомість прозора для самої себе)". Власне, вихід за межі класичного розуміння свідомості в філософії і психології почався з виявлення "непрозорості" для суб'єкта власних станів свідомості. Виявлення Марксом феномену ідеології, виявлення Фрейдом процесів раціоналізації витіснених змістів свідомості -- це свідоцтво детермінованості мислячого суб'єкту історією людства за Марксом або персональною історією становлення його сексуальності за Фрейдом.

З цієї обставини випливає важливий в гносеологічному відношенні наслідок, пов'язаний з прогресом в об'єктивності нашого мислення за рахунок усвідомлення історичної визначеності суб'єкта, що пізнає. На щастя, цей загальний висновок не вичерпує методологічний аспект роботи Мамардашвілі. В іншому разі достатньо було б послатися на критику Патнемом культур-релятивізму в дусі П.Фейерабенда. І справа не тільки в тому, що фейерабендівська теза про несумірність теорій, як і кунівська теза про несумірність парадигм, є такими, що самоспростовуються. Твердження про рівноцінність всіх типів культур і всіх людських пізнавальних практик при всій його анархічності, що впадає в очі, (як відомо, П.Фейерабенд називає свою концепцію методологічним анархізмом) виходить з тієї ж абсолютистської позиції, що й зкритикована ним методологія науки. Абсолютизм цієї позиції заснований на припущенні про можливість оцінки пізнавальних практик з деякої привілейованої точки зору як рівноцінних. Таким чином культур-релятивізм такого роду не тільки недостатньо релятивний, але й недостатньо конструктивний.

Конструктивність релятивізму було продемонстровано фізиками в ході наукових революцій нашого століття. Я маю на увазі відмову Ейнштейна від ідеалізацій, притаманних принципу відносності Галілея, а також узагальнення відносності до просторово-часового положення спостерігача в принципі відносності до засобів спостереження, яке було здійснене Н.Бором і В.А.Фоком в квантовій механіці. М.Мамардашвілі показав, що для фізиків це був такий же вихід за межі класичної раціональності, як свого часу для Маркса і Фрейда.

Розгляд нелінійної динаміки з особливими точками, в яких нелінійні рівняння можуть мати більш, ніж одне, рішення (вони називаються точками біфуркації в найпростішому випадку, коли таких рішень два) показує, що вибір між цими рівноможливими рішеннями в точці біфуркації є принципово випадковим, ніякі проміжні варіанті не є можливими. Мамардашвілі ставить ці обмеження в одін ряд з обмеженням класичного погляду в квантовій фізиці границею зменшення невизначеностей, в психології сенсорним порогом чутливості, в економіці неможливістю зняти різницю між організацією виробництва всередині приватного виробництва і його самоорганізацією в цілому ринку, де діють багато індивідуальних воль, що базуються на приватній власності.

Роль таких обмежень полягає в тому, що вони руйнують можливість граничного переходу до нескінченно потужного зовнішнього інтелекту, адже саме такий перехід є основою класичного образу думки. Більш того, примислення нескінченного суб'єкту стає в цих випадках непотрібним, а тому й безглуздим.

Торкаючись причин цих змін, Мамардшвілі посилається на Маркса, "у якого цей радикально некласичний хід мислення, що виключав деяку класичну прозорість свідомості або деяку абсолютну зовнішню систему відліку, в якій будь-яку систему може бути відтворено вже в раціонально контрольованому виді, передбачає існування істотно різних осередків самодіяльності в системах".

Як бачимо, в пункті, який пов'язує класичний спосіб мислення з точкою зору божественного погляду, розуміння, запропоноване Мамардашвілі і Патнемом, співпадають. Тим цікавіше, що існування різних осередків самодіяльності, яке й робіть неможливим застосування типової для класики привілейованої точки зору, є типовою ознакою складних систем, що самоорганізуються, і які виступають предметом нелінійної науки. Ці системи мають різні центри притягання (аттрактори), що конкурують поміж собою і визначають можливість різних варіантів еволюції складних систем. Нелінійність посилює відмінності, які спочатку є малими, і система, потрапивши в зону притягування одного з аттракторів, опиняється в ситуації незворотності зробленого вибору. Подальше уточнення інформації щодо вихідних відмінностей не поліпшує можливостей передбачення ні для ситуації біфуркації, ні для дивних аттракторів входження в хаос. Все це робить очевидним необхідність вироблення і усвідомлення некласичного ідеалу раціональності для успішного розвитку нелінійної науки.

12. Зміна уявлень про співвідношення суб’єкту і об’єкту пізнання при переході від класичної до некласичної і постнекласичної раціональності.В вітчизняній філософії проблему некласичної раціональності було сформульовано Мерабом Мамардашвілі. Він обговорював цю проблему через поняття класичного і некласичного ідеалів раціональності. Історичні типи раціональності як такі, що реально існували або існують, розглядає В.С.Стьопін, вирізняючи класичний, некласичний та постнекласичний типи наукової раціональності і відповідні етапи розвитку науки.

Проблема некласичної раціональності виникає, за думкою М.К.Мамардашвілі, в 20 ст. в зв’язку із завданням введення явищ свідомості і життя в наукову картину світу. Завдання це повстало перед наукою через проблему спостереження як у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), так і в психології (психоаналіз). Проблема спостереження – це проблема спільного розгляду об’єктивних фізичних процесів існування деяких станів життя і свідомості, які «є елементами історії певного роду істот, що звуться «людьми» або «людством»». Труднощі цього спільного розгляду вимагають усвідомлення тих передумов, на яких засноване класичне розуміння суб’єкта і об’єкта.

В межах класичного ідеалу раціональності суб’єкт мислиться здатним неперервним чином відтворювати об’єкт так, щоб той був повністю артикульований зовнішнім, просторовим чином, тобто щоб не лишалося місця ні для чого внутрішнього, неконтрольованого суб’єктом. Мова йде про принципову можливість відтворити раціонально зрозумілий об’єкт неперервним чином теоретично (чому відповідає, наприклад, застосування в теоретичній механіці диференційного числення, а отже, й нескінченно малих величин).

Всі нескінченності (можливість мислити і актуально і потенційно нескінченності у математиці, зокрема) передбачають примислення нескінченного суб’єкту, здатного здійснити ці нескінченні процедури. З самого початку класичне мислення мало на увазі божественний інтелект, за образом і подобою якого мислився людський інтелект. Вирішальною для класичного ідеалу раціональності була можливість граничного переходу між процедурами, які була здатна здійснювати людина, і їхнім нескінченним повторенням, на яке мислився здатним нескінченний суб’єкт.

І нарешті, ще один важливий аспект класичного розуміння свідомості, на якому наголошує Мамардашвілі: «той, хто знає предмет А, знає свій стан розуму стосовно А (тобто свідомість прозора для самої себе)». Власне, вихід за межі класичного розуміння свідомості в філософії та психології почався з виявлення «непрозорості» для суб’єкта власних станів свідомості.

Некласичний тип наукової раціональності враховує зв’язки між знаннями про об’єкт та характером засобів і операцій діяльності. Урахування цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно істинних опису та пояснення світу. Але зв’язки між, власне, науковими з одного боку та соціальними – з іншого – цінностями й цілями, як і раніше не є предметом наукової рефлексації, хоча вони і визначають, що саме й яким способом ми осмислюємо у світі. Принцип доповнюваності Н.Бора, який мав врегулювати дію вченого з урахуванням принципу невизначеності Гейзенберга щодо некомутуючих величин, академік В.А.Фок переформулював у принцип невідносності до засобів спостереження. Він підкреслював, що цей принцип є узагальненням принципу відносності механічного руху до систем відліку, який діє у класичній і релятивістській механіці. Таким чином, було усвідомлено, що певне врахування активності суб’єкту мало місце і за часів класичного типу раціональності.

Постнекласичний тип раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвідношення отриманих про об’єкт знать не лише з особливістю засобів та операцій діяльності, але й з ціннісно-цільовими структурами. При чому враховується зв’язок внутрішньо наукових стилів з зовнішньо науковими, соціальними цінностями і цілями.