6. Початковий етап у розвитку елліністичної філософії. Школи епікурейців, стоїків, кініків, скептиків.

Давньогрецький скептицизм

У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Арістотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до "незворушного" життя, як проста відсутність страждань).

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх "тропами") обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на "розумну імовірність". Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти, коли відчуваєш голод), дотримувати закони та звичаї країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, "розчинення" індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості "відгородитися" від світу зовнішньої необхідності і "втечі" від нього у внутрішній, духовний світ — "атараксія".

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

Епікурейство

Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість "самочинного відхилення" від "лінії необхідності".

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей "соціальний атом"—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про "відхилення" від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про "перший двигун" Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не на-Думаних бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

Філософія стоїцизму

Багато в чому протилежна епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп — прибл.ІІІ ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу і її процеси. Хоча вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, воно уможливлює, знаючи причини подій, підкорятися їм так, щоб найменше страждати.

"Пневма", "дух", дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь — вже не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь — це і провидіння, фатум, доля. Космос, знов як у перших філософів, розуміється єдиним організмом, єдиним тілом. Це тіло живе, воно побудоване з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Ззовні Космос має форму кулі, в якій все відбувається необхідно і цілеспрямовано, інакше Космос розпадеться і стане мертвим. Відповідно для кожної частинки Космосу є своє місце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено зі вченням про Всесвіт розроблено відповідну етику. В етиці стоїки також протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум — незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому — неможлива. Дії людини різняться лише за тим, яким чином — добровільно чи за примусом — відбувається невідворотна необхідність. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Мудрець (філософ) це той, хто любить свій фатум, а тому справді вільний, бо діє за .необхідністю. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термін "логіка", який сьогодні загальновживаний. Вони розуміли за ним словесний вираз чуттєвих данних про зовнішній світ, уявлення та загальні поняття. Логіка стоїків була спрямована на аналіз відношень, які панують у свідомості та мисленні.

Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Александра Македонського.

___________________________________________________________________

Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі

Римський епікуреїзм

Греція, й" культура та філософія, мала величезний вплив на становлення римської державності, культури, філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епікуреїзму в Римі стала школа Сірона та Філодема поблизу Неаполя. Якщо Сірон залишається у відносному затінку (кількість згадувань про нього незначна), то Філодем— дуже відома персоналія у філософії. Цілий ряд ного праць було відкрито під час розкопок Геркуланської бібліотеки, засипаної попелом під час виверження Везувія у 79 p. н.е.

Філодем прибув до Італії приблизно у 80 p. до н.е. Тут він познайомився з відомим тоді меценатом Пізоном. У маєтку Пізона і була заснована епікурейська школа. Діяльність Філодема та гроші Пізона дали відчутні результати. Скоро маєток перетворився на культурний центр, рівного якому не було в ті часи. Часто навідували цей дім Вергілій, Горацій. Окрім широкої просвітницької діяльності, Філодем займався і теоретичними філософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логіки, в яких аналізується індукція як метод, з'ясовується роль аналогії в пізнанні, а також проводиться критика стоїків з різних питань.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика — пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.

Стоїцизм у Стародавньому Римі

Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Панецій (прибл. 185-110 pp. до н.е.). Різнобічне освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.

Замість протиставлення душі і тіла у Панеція людина — гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолода поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Виділяючи три форми релігії — поетичну, філософську та державну, — він визнає цінність тільки державної як регулятора життя суспільства, основи ддя виховання індивіда.

Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посідоній (135-51 pp. до н.е.). Він продовжив розпочатий Панеціем процес елінізації стоїцизму, тільки доповнював його ідеями Платона. Поступово лінія стоїцизму Посідонія трансформувалася у неоплатонізм (самостійну філософську течію).

З погляду Посідонія світ становить собою вогненну "пневму", яка є не що інше як видозміна єдиного бога, вона поділяється на світ ідей та світ чисел. З пневми виникають "сім'яні логоси" — зародки всіх речей. Душа людини також є "вогненним диханням". Після смерті людини вона підіймається у надмісячний світ (своєрідне чистилище), а потім рухається ще далі, у найвищі сфери, де благоденствує. Чергова світова пожежа знову розподіляє світ на сфери, а душа набуває нового тіла.

Поєднання богів зі світом людей відбувається опосередковано. Опосередковуюча ланка описується у демонології Посідонія, в якій йдеться про демонів як істот, здатних спілкуватися безпосередньо і з богами, і з людьми. Люди колись були близькі з богами, тоді вони не чинили злочинів, не знали нестатків. Але сталося так, що люди почали уподібнювати себе богам, воші створили ремесла, науки, завдяки яким змінювали створені богом речі на створені людьми. Людство пішло шляхом прогресу—створювало все нові та нові людські предмети, залишаючи все менше місця божественному світові. Цей рух вперед призвів до падіння моралі. Тому мета філософії — повернути людину до демонічного стану, тобто повернути й до бога. Це можливо тільки через виховання у дусі поваги до законів, держави, релігії.

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Се-неки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарями, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.

Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.

Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стан\ істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.

Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.

Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.

Киніки

Кініки ( др.-греч. κῠνικοί , Від κύων (Собака) та / або Κῠνόσαργες (Кіносарг, пагорб в Афінах); лат. Cynici ), Кінізм - одна з найбільш значних сократическихфілософських шкіл.

Походження

На початку IV в.до н.е.. деякими учнями Сократа були засновані філософські школи. Однією з таких шкіл став кінізм. Засновник школи Антисфен Афінський, розвиваючи принципи вчителя, став стверджувати, що найкраща життя полягає не просто в природності, а в позбавленні від умовностей і штучності, у свободі від володіння зайвим і непотрібним. Антисфен стверджував, що для досягнення блага слід жити "подібно собаці", тобто жити, поєднуючи в собі:

• простоту життя, проходження власній природі, презирство до умовностей;

• вміння з твердістю відстоювати свій спосіб життя, стояти за себе;

• вірність, хоробрість, подяку.

Таким чином він прагнув жити сам і називав себе аплокіон ( ἁπλοκύων , Істинний пес). Від цього слова походить назва школи, кінізм. (За іншою версією, назва школи походить від назви місця, де знаходився гімнасій, в якому Антисфен вів бесіди з учнями - Кіносарг, Κῠνόσαργες , "Зоркий пес".) Ця програма Антісфена послужила основою програми всієї школи, а на могилі Діогена Синопського був встановлений пам'ятник пароський мармуру зі скульптурою собаки.

Концепція

У проведенні своєї програми кінізм відштовхувався від загальноприйнятих поглядів і розвивав нові, прямо протилежні існуючим, користуючись методом "негативної філіації ідей" ( παραχᾰράττειν τό νόμισμα , "Перечеканка монети"). Окремі елементи, характерні для кинической етики, "носилися в повітрі" і зустрічалися, крім Сократа, наприклад, у філософії софістів і у Евріпіда. Але специфічно ці ідеї були оформлені як система саме школою кинізма:

•  Аскесіс ( ἄσκησις ), Здатність до самозречення та перенесення труднощів. Аскесіс кініків - граничне спрощення; граничне обмеження своїх потреб; відстороненість від того, що не є гранично необхідним по функції людини як живої істоти; "сила духу, характеру".

• Апедевсія ( ἀπαιδευσία ), Здатність до звільнення від догм релігії та культури. Апедевсія кініків - відстороненість від культури і суспільства. Кініки вважають, що культура (зокрема, писемність) робить знання мертвим; таким чином, неосвіченість, невихованість і неграмотність вважаються [кинической] чеснотою.

•  Автаркія ( αὐτάρκεια ), Здатність до незалежного існування і самообмеження. Автаркія кініків - незалежність і самостійність, відмова від сім'ї, відмова від держави.

Теорія

Засновник школи Антисфен виступав проти традиційного з часів елейскої школи поділу світу на умопостигаемое ("по істині") і чуттєве ("на думку") буття, і таким чином, проти вчення Платона про безтілесних осягаються розумом "видах", або " ідеях "(чим передбачив аристотелевську критику ідей Платона).

Реальність спільного не існує, а існують лише одиничні речі; поняття є тільки слово, що пояснює те, чому річ буває або що вона є. Тому застосування до окремих предметів загальних понять неможливо; неможливо ні з'єднання різних понять (в єдності судження), ні визначення понять, ні навіть суперечність - так як про річ може бути висловлено тільки судження тотожності (кінь є кінь, стіл є стіл). Вчення Платона про умосяжні "видах" неспроможне, оскільки сприйняттю доступний одиничний, чуттєво сприйманий примірник виду, але ніяк не "вид" або "ідея".

У цьому положенні полягає принцип мудрості як практичного пізнання блага. Мудрість полягає не в недоступному для людини теоретичному знанні. Зізнається лише практичний розум, інтегрований з життєвою мудрістю, "правильна" наука вважається одним з шкідливих явищ. Істинне благо може бути тільки надбанням кожної окремої особи, але ніяк не загальним для багатьох, а метою доброчесного життя може бути відповідно не багатство, яке може бути роз'єднаним, але здоров'я (спокій, умиротворення і т. п.). Відсутність загальних "видів" вважає благо як відчуженість від усього, що робить людину залежною від (ілюзорного) спільного: майна, насолод, штучних і умовних понять.

Етика

Основним завданням філософії, стверджував Антисфен, є дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що є для людини справжнім благом. Тому кінізм не створює абстрактних теорій, в абстрагованості від абстрактного прагне до межі і як система являє собою комплекс практичних ідеалів.

Кинической етика виходить з принципового фронтального заперечення і неприйняття морального кодексу середнього індивіда. Така етика, перш за все, негативна, "перекреслює" загальноприйняті цінності і вимагає "відучення від зла", тобто розриву з усталеними моральними нормами. Концепція кинической чесноти зводиться т.ч. до чотирьох положень:

•  Натуралізм, що виходить з пріоритету природи; не з природи-максимуму, а з природи-мінімуму, який вважає нижчий рівень потреб і тільки економно-необхідну норму споживання.

•  Суб'єктивізм, заснований на "свободу волі"; на силі духу, характеру, здібності до незалежного існування, самообмеження, самозречення, перенесення труднощів, звільнення від пут релігії, держави, сім'ї і т. п.

•  Індивідуалізм, який орієнтує поведінку людини на досягнення незалежності від суспільства, яке накладає на нього чужі йому і ворожі обов'язки, індукують чужі йому властивості.

•  Евдемонізм, що передбачає порятунок і щастя в неімущесті, помірності, відстороненості, які природні для розумного доброчесної людини, яка розуміє справжню ціну речей.

Таким чином етичний ідеал кинізма формується як:

• крайня простота, що граничить з докультурного станом;

• презирство до всіх потребам крім основних, без яких саме життя було б неможливе;

• насмішка над усіма умовностями;

• демонстративна природність і безумовність особистої свободи.

Як сума, в центрі кинической філософії знаходиться людина з її природними турботами. Кінік шукає норму в природі людини як виду та індивіда, і не чекає божественних вказівок для вирішення власного життя. При цьому індивідуалістичний протест кініків не вироджується в егоїзм, готовий задовольняти egoодного за рахунок інших. Індивідуалізм кініків призводить до принципу внутрішньої свободи, яка видобувається боротьбою із самим собою, але не з "соціальним злом". Таким чином, заперечення кініків не було нігілізмом.

Практика

Будучи філософією "практичної етики", кінізм припускає, що головним інструментом маніфестації етичного ідеалу буде повсякденне життя його представників. Засновник школи Антисфен вважав, що чесноти можна навчити. В цьому відношенні Антисфен першим став вести спосіб життя, штучно підкреслює і виділяє елементи кинической програми на тлі активності загальної маси, і має нарочито-демонстративний характер.

Портрет філософа-кініка в Луврі

Антисфен першим зробив зовнішніми ознаками кинической школи такі атрибути, як складений удвічі плащ, який кініки носили в будь-яку погоду, посох (щоб ходити по дорогах і відбиватися від ворогів) і сума для подаяння. Образ мудреця взагалі, створений Антісфеном, був далі розвинутий в стоїцизмі, а по створеному ним образу кініка (зокрема, короткий подвійний плащ на голе тіло, довга борода, посох, жебрацька сума) кініків пізнавали протягом усієї античності.

Особливу популярність в цьому відношенні придбав учень Антісфена Діоген Синопський, який прославився незворушною послідовністю, з якою він здійснював створюваний їм етичний ідеал. У своїх бесідах і повсякденному житті Діоген вів себе як маргінальний суб'єкт, епатуючий ту чи іншу аудиторію, але не стільки з метою образи чи приниження її, скільки з потреби звернути увагу на власну програму.

Так як кінізм по суті представляв собою благодатний грунт для маргінального поведінки, зовсім не пов'язаного з філософської програмою, в середовищі кініків виявилося чимало суб'єктів, розташованих до вирішення проблем особистої рутини допомогою антигромадської поведінки. Звідси недивна традиція критики і висміювання кініків, яка склалася вже за часів заснування школи, при Антісфеном і Діогеном. (Характерно, пізніший термін " цинізм "походить від назви школи" кінізм ".) Тим не менш, справедливо зауваження багатьох дослідників, які вважають, що навмисну ​​епатажність і маргінальність вважати основною характеристикою всієї школи не слід.

Особливу популярність кінізм набуває в пост-класичну епоху, в період еллінізму, коли більшість споконвічно демократичних грецьких полісів втрачають незалежність і змушені підкорятися чужій і чужого впливу. У такій обстановці кінізм зі своїм зневагою і відторгненням звеличувана, шанованого і шанованого залишається єдиним засобом самозаспокоєння для багатьох людей, позбавляли тепер того, що становило сутність їхнього життя.

Голодні, зарослі, обідрані кініки жили в покинутих будинках, порожніх піфосах, переходили з єдиною торбою за плечима з міста в місто, проповідуючи своє вчення і випадковим попутникам, і натовпам у великих містах. Однак поширення кинізма в елліністичний період призводить в цілому до втрати характерних "гострих" елементів програми. Кинической традиція елліністичного періоду представлена ​​фігурами, відомими швидше своєю літературною діяльністю, ніж строгістю дотримання кинической способу життя. З них найбільш значимі Біон Борисфенський (III ст. до н. е..), творець кинической літературного жанрудіатриба, і Меніпп Гадарскій (середина III ст. до н. е..), творець "Меніппові сатири".