6. Соціологічна юриспруденція.

Найбільш послідовною за своєю цілеспрямованістю є теорія одного з перших ініціаторів вільноправового руху австрійського професора права Євгена Ерліха. У своїй концепції «вільного суддівського знаходження права» він поєднав суб´єктивні, природноправові, психологічні та соціальні фактори. Саме Ерліх став творцем першої соціології права, спрямованої на здійснення гасел за вільне право.

Народився Євген (Еліас) Ерліх 1862 р. в м. Чернівцях, де тривалий час жив і працював. Не дивно тому, що велику роль у формуванні його поглядів відіграло вивчення реального права в тогочасній Буковині, яку населяли різні національності, що мали свої правові звич*аї.

Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв´язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Такий підхід, на його думку, був недостатнім і ненауковим. Щоб повністю розкритисутність права, правова наука, на думку мислителя, повинна бути не тільки історичною, а й соціологічною. Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв´язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.

У 1913 р. Ерліх видав свою монографію «Основи соціології права», в якій писав: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, перебуває не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві. У цьому, власне, і полягає зміст будь-якої основи соціології права.

Звідси Ерліх писав, що право розкривається в подвійному: один порядок містить норми, що виробляються у вирішенні спорів, інший - норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називав нормами рішень, інші - нормами організаційними, а також суспільним правом. Останнє виражається безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають дякуючи судовим рішенням і закону. Порядок, що встановлюється автоматично (самостійно), суперечить правопорядку, який створюється через правові положення і тільки через діяльність суду і державних установ впроваджується в життя. Лише норми, які містять обидва ці порядки, застерігав Ерліх, фактично складають ціле право суспільства.

Отже, Ерліх виходив із свого принципу про те, що право визначається передусім через суспільство. Під суспільством він розумів сукупність людських союзів, що переділялися ним на самобутні (генетичні) та нові. Генетичні союзи - це рід, сім´я, сімейна спільність. У примітивних суспільствах ці самобутні союзи були єдино організованими групами, з об´єднанням яких згодом утворилася держава. Вони виконували всі суспільні завдання, були водночас господарськими, релігійними, військовими та правовими союзами, мали спільну мову і звичаї. Тепер ці завдання, вважав мислитель, перебирають інші (нові) союзи, які виникли заново. До них він відносив магістрати, державу, релігійні об´єднання, політичні партії, суспільні групи, які переслідують певну корисну мету, суспільні об´єднання і виробничі спілки в сільському господарстві, в майстернях і на фабриках, у промислових об´єднаннях, союзах спеціалістів, транспортному виробництві.

Ерліх розумів суспільство не як сукупність окремих індивідів, а як комплекс сплетіння людських союзів. Тому, щоб зрозуміти джерела, розвиток і сутність права, потрібно, насамперед, вивчити порядок, який існує в союзах, а само право треба шукати в нормах, що визначають внутрішню будову союзу, в договорах і статутах, розроблених за допомоги узгоджень. Кожна організація, фабрика, банк, профсоюз, об´єднання підприємців, доводив Ерліх, мають свій порядок, своє право, яке вони самі створюють без держави. Правом є норми, що складаються в суспільстві самі по собі та випливають із безпосереднього спостереження життя, торгівлі, звичаїв, з організаційних та уставних положень різноманітних союзів, визнаних законом. Цьому соціологічному поняттю права філософ відводив основну роль, бо воно мусить, на його думку, заступити юридичний світогляд.

Отже, під правом Ерліх розумів внутрішній порядок людських союзів, але він не вважав його єдиною організаційною формою суспільства, оскільки громадський союз складається з окремого гурту людей, для яких в їхній повсякденній діяльності стають загальновизнаними різні правила поведінки, тож очевидно, що право виступає лише як один із небагатьох об´єднувальних порядків. Не менш важливими в діяльності людей є, на думку Ерліха, і правила моралі, догми релігії, звичаї, правила честі, порядності, такту, доброго тону, моди та ін. Всі ці правила за змістом і формою - не що інше, як абстрактні накази чи заборони, належні до форми регулювання суспільного життя в союзі. Отож, робить висновок мислитель, організація союзу складається з норм дій, а право є тільки частиною цих норм; правові й неправові норми за характером однорідні, бо вони є правилами людських дій (вчинків), а тому мають організаційні функції. Такі твердження Ерліха де в чому правомірні. Норми права й справді не єдині правила поведінки в будь-якому людському суспільстві та мають тісний зв´язок із нормами моралі, звичаями, з елементарними правилами людського спільного життя та іншими організаційними нормами неправового характеру. Всі соціальні норми - це правила людської поведінки. Але право серед них відіграє особливу роль. Однак філософ спеціально не підкреслював цієї особливості правових норм. Він заперечував традиційну думку, що специфічною ознакою правових норм є їхня примусовість.

Розглядаючи різницю між правовими і неправовими нормами, Ерліх спершу дійшов висновку, що правові й неправові норми близькі за сутністю, а згодом узагалі відкинув їх юридичне розмежування та єдино істинним правом проголосив «живе» право, що є ніби загальним знаменником для всіх норм. «Живому» праву суспільних союзів він протиставляв правове установлення -офіційне, сформульоване в законі або кодексі, узагальнене відображення «живої» правової норми. Приписи закону тільки тоді стають нормою права у власному розумінні слова, коли вони дійсно застосовуються, фактично впорядковують суспільні відносини. Шлях від «живої» фактично діючої норми (внутрішній порядок людських союзів) до правового установлення кодексів -дуже довгий, гадав Ерліх. Нормування за допомоги закону, а тим паче кодифікації - пізніша стадія розвитку права. їй передує право юристів, яке спирається на рішення і прецеденти.

У тих випадках, наголошував мислитель, коли в результаті судового процесу з´ясується потреба суспільства у виникненні нових норм рішень, коли «поганий» закон не відповідає новим вимогам, тоді справі поліпшення права повинно служити літературне право юристів, як самостійне джерело права. Діяльність учених-юристів, на його думку, не повинна обмежуватися хоч би якими думками або зводитися до простих коментарів наявного права. І це аж ніяк не залежить від здібностей учених-юристів. Соціальна закономірність змушує до того, що значення науки перебуває у зворотному відношенні до закону та судді: що вище становище судді, то старанніше слідкує він за своєю самостійністю; що могутніше та ширше законодавство, то менші рамки воно хоче надати юристові. Тому юриспруденція завжди звертається до кодифікації та пробуджується до нового життя насамперед і лише тоді, коли усвідомлює її хиби і прогалини. Кодифікація так чи інакше покликана об´єднувати наявне судове і літературне право юристів як інтелектуальний наслідок літературної та судової діяльності.

Та навіть у законі Ерліх не завжди вбачав єдність волі законодавця, а тому переділяв його на законне право юристів і право держави. Під державним правом він розумів усе право, яке йде від держави і не може без неї існувати. Державне право - пізніше явище порівняно з правом суспільним і правом юристів. Державне право існує в наказах держави своїм органам влади. Держава не шукає права, вона може тільки наказувати. Право юристів існує, передовсім, через узагальнення юристами одержаних норм рішень. Щоб стати дієвим державним наказом, воно вимагає виникнення державного судовиконання, державних установ із грамотними державними чиновниками, які спираються на централізовані засоби влади. Звідси випливає, що дієвість норм державного права, на відміну від норм права, які виникають безпосередньо з суспільства, залежить від державного примусу до виконання.

Найбільшу роль у справі відшукання «живого» права Ерліх відводив суддівській та позасуддівській діяльності. Норми рішень судді є, на його думку, результатом загального процесу, в якому стикаються життєві інтереси. Суддя, оскільки його власна обізнаність є недостатньою, спираючись на дані, що надаються захистом, свідками, експертами і документами, розпочавши, передусім, зі зваження інтересів, повинен узагальнити всі дані та знайти норму рішення.

Все сказане вище спонукало Ерліха до висновку, що загальна картина дійсності права перебуває в постійному русі та є результатом взаємодії всіх норм суспільного права, права юристів і державного права, що цей результат - справжнє всеохопне «живе» право, яке не встановлюється у правових положеннях, але все ж таки панує в житті. «Живе» право, в розумінні мислителя, є суспільним правом на його найвищому рівні розвитку, коли воно ще не втілилось у правові положення та виступає як реакція на право юристів і державне право. Тільки на цьому рівні право, на думку мислителя, фактично визначає порядок суспільства і право суспільної діяльності.

«Живе» право є те, «що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Тільки те право, що викристалізовується в процесі суспільного життя як живий порядок, самодіяльний, ніким окремо не приписаний, однак такий, що постійно відповідає запитам життя, і є, напевно, за Ерліхом, справжнім регулятором суспільних відносин. Тільки в цьому він убачав справді наукове розуміння права, дослідження якого має провадити соціологія права.

Завершуючи, відзначимо, що наукові пошуки Ерліха об´єктивно відповідали реаліям капіталістичної дійсності в період його життя і навіть після смерті, тож використовувалися ідеологами панівного класу в своїх цілях. Але навряд чи буде справедливо звинувачувати його в навмисних суб´єктивних бажаннях^обґрун-тувати реакційні тенденції в буржуазній юриспруденції. Його наукові розробки у сфері соціології права беззаперечно мають раціональне зерно та є актуальними і в наш час.