Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Культура київської Русі.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
182.27 Кб
Скачать

8. Поширення писемності на русі

Деякі історики та археологи вважають, що в IX ст. на Русі існу писемність у вигляді «рисок та резів», про що згадується у болгар норизця Хробра, арабів Ібн-Фадлана, Ель Масуді та Ібн-ель-Недіма. прийняття християнства тут поширилася нова писемність, абетка складена братами-проповідниками із грецького міста Солуна (нині С ки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глагол старослов'янської назви літери «г» (глаголь). Вона нагадувала ієро 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізої у яких закладено предметно-понятійні прообрази із властивою кожі символікою.

Кирилиця ж, у якій використано грецьку писемність, мала 4 створювали наприкінці IX — на початку X ст. учні Кирила та Меф< славі. В основу її покладено зрозумілий східним слов'янам півдег ський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, русі, Болгарії, Сербії. Згодом кирилиця зазнала істотного спрощеі діяльності просвітників епохи Петра І, а потім у 1918 році.

Усі старовинні слов'янські тексти, що дійшли до нас, написані кирили­цею, а про використання глаголиці відомо дуже мало. Нею, наприклад, зро­блено написи (графіті) на стінах храму Святої Софії в Києві. Деякі з них по­відомляють про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода, про смерть великого князя, про укладання мирного договору між Володимиром Монома-хом та Святополком Ізяславичем тощо. Наявність берестяних грамот, написів на побутових речах, підкреслює акад. П. Толочко, свідчить про поширення писемності на Русі.

У старовинних текстах аж до XVI ст. слова не обов'язково відокремлюються одне від одно­го, інколи виділяються тільки групи певних слів. До XIV ст. для писання використовували пергамент або берестяну кору, потім з'явився привізний папір. Чорнило готували із сумі­ші солей заліза, дубильних речовин, води, вишневого клею, меду та камеді.

Історія України. Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / Володимир Володимирович Петровський, Людмила Олексіївна Радченко, Валерій Іванович Семененко . – 2-ге, випр.. та доп. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2008. – 608 с., {18} арк. іл.

9. Музика та музичні інструменти

Усі найбільш важливі події життя Київської Русі тісно пов'язані з музикою. Свята — родинні (народження або весілля), громадські або землеробські — супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями вирушали у воєнний похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб-зурн вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги. Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд.

На Русі здавна існували професіональні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які у речитативно-декламаційній формі «славили» — співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців — Боян — співець XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославича, акомпануючи собі на музичному інструменті — гуслях. Подібні співаки-професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький «славутний співець» Мітуса.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах та селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі у Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє — на щипкових багатострунних інструментах — лютні та псалтирі, один — на тарілках (кімвалах) і останній — на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюриста, праворуч від них акробати виконують вправи з жердиною, ліворуч — два служники міхами нагнітають повітря в орган.

У північній башті собору є також зображення музиканта зі смичковим інструментом, подібним до скрипки (віоли), але ще з мало розвинутим грифом. Остання деталь наближує його до давньоруських музичних інструментів — гудків, виявлених під час розкопок у Новгороді.

Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославича, описаний Нестором у «Житії Феодосія Печерського»: «...И яко вниде в храм, идеже князь седяй, и се виде многы играюще пред ним; овы гусленые гласы испущающим, и инем мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всем играющим и веселящимся, якоже обычай есть перед князем». Автор говорить про придворний музичний ансамбль не як про якесь диво, незвичайне на Русі, а, навпаки, підкреслює, що всі скоморохи грали та веселилися, «якоже обычай есть перед князем».

Відомою на Русі була й військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968 р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші XII ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівіллівського літопису.

У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти — гудки. Ці знахідки мають важливе значення для вивчення музичної культури Русі. Корпус гудка зроблений з дерева у вигляді овального видовженого коритця з трикутною голівкою, де містилися три кілочки для натягання струн. Зверху корпус інструмента закривався декою з вирізами. Грали на гудку смичком з кінського волосу.

Таким чином, до давньоруського музичного інструментарію входили різноманітні інструменти: духові — зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган; щипкові — гуслі, арфа, лютня, псалтир; смичкові — гудок, смик; ударні — бубни, накри, тарілки, аргани. Найбільш складними з названих інструментів — пневматичним органом, арфою, лютнею — користувалися, мабуть, переважно придворні музиканти, як про це свідчить софійська фреска, а гуслі, гудки, сопілки тощо були поширені серед скоморохів.

Важливе місце у розвитку давньоруської музичної культури посідав церковний спів — складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою «знаменного розпіву».

На Русі існувала своя оригінальна система нотних знаків, так звана крюкова нотація. Нотні знаки у вигляді гачків писалися над рядками тексту. Іншою системою, якою користувалися на Русі у XII—XIII ст. для запису мелодій, була так звана кондокарна нотація. До нашого часу збереглися пам'ятки, написані обома вказаними нотними системами. Вони відрізняються від нотних систем, відомих у Візантії, що свідчить про оригінальність і високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Як гадають дослідники, ще до монголо-татарської навали на основі одноголосого «знаменного розпіву» виникло багатоголосся — «строчний спів», але дальшого розвитку та поширення воно набуло у пізніший час.

http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part3/010.htm