Культура київської Русі

1. Християнство. Причини запровадження християнства та вплив на культуру Київської Русі

Система «шестибожжя» з головним богом Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не прискорила процесу об'єднання земель, який на­прикінці X ст. набув виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі — Сварогу, землероби — Ярилу, мореходи — Стрибогу тощо.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володими­ра намагалися ігнорувати загальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питаннях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенденції спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та Новгородській землях. Крім того, волхви приму­шували удільних князів приносити в жертву богам іноземців-християн, що аж ніяк не сприяло приїзду на Русь зарубіжних фахівців. Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім'ї вбивали його дружин і наложниць. Загалом жерці були зацікавлені в по­силенні свого впливу на князів та їхнє оточення на місцях, і централізація їх не влаштовувала.

Процес християнізації в Європі завершувався ще до сходження Володимира на київський престол. Починався він зазвичай зверху: так, чеські князі хрестилися 845 р., болгарський князь — 865, хорватські й сербські князі — упродовж 800—850 рр., польський князь Мєшко — 966 року. Тому язичницьку Русь з її архаїчною вірою Європа вважала «поганою», що заважало встановленню тісних зв'язків з Києвом.

Існує припущення, що вже 860 р. патріарх Фокій, прибувши з Візантії до Переяслава, призначив там митрополитом Михайла. Вибір цього міста не був випадковим: у IX ст. сильне Переяславське князівство простягалося на сході іо Волги, а на північному сході — до нинішньої Московської області.

Мабуть, легендою є відомий сюжет у «Повісті минулих літ» про те, ніби­то Володимир приймав представників різних релігій, аби переконатися, яка з них найбільш прийнятна для Русі. Насправді вибір християнства візантій­ського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвропейської цивілізації, носіями ікої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений лесь близько 987 р. На прохання візантійських імператорів — братів Василя II та Костянтина VIII Київський великий князь послав шеститисячний загін ва­рягів на придушення бунту полководця Варди Фоки. Але брати-імператори намовилися виконати обіцянку, яку раніше дали Володимирові, — видати за нього свою сестру принцесу Анну. Розлючений Володимир оточив Хер-:онес (Корсунь) і після шести місяців боротьби, завдяки вмілим діям варяга Жуберна, оволодів містом. Скоріше за все, восени 988 р. Володимир таємно шрестився, діставши християнське ім'я Василій, а в жовтні відбулося вінчання \нни й Володимира (як писав літописець, сестра імператорів, довідавшись про мйбутній шлюб із «варваром», плакала вісім днів і вісім ночей). Із Херсонеса (нині це передмістя Севастополя) Володимир вивіз чимало добра, у тому чис­ті — античні статуї.

серпня 989р. (існує й інша дата) відбулося хрещення киян. Володимир попередив жителів своєї столиці: той, хто відмовиться від обряду, вважатиметься особистим ворогом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля лаптя річки Почайни з Дніпром. Хрестилися, напевне, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Ста­ніслав. Судислав, Ярослав (Борис і Гліб народилися пізніше). Прагнучи принизити язичницьких богів, Володимир наказав тягти статую Перуна до води, 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Скинутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше збудували Видубицький монастир (старослов'янське «видубай» означає «випливай»). Язичники згодом встановили статую в лісі і молилися на неї. До другої половини XII ст. язичницькі капища зберігалися біля річки Збруч, у Смоленській та Псковській землях. де відбувалися й жертвоприношення людей.

Якщо 981 р. Володимир наказав руйнувати християнські храми на Волині, то через вісім років за його наказом нищаться вже ідоли, вирубуються священні гаї. Проте язичництво ще довго залишалося не тільки особливістю побутового життя, а й другою вірою — шанували водночас християнських і «домашніх» богів.

Взагалі хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Скажімо. 991 р. митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охрестити жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. На зламі X—XI ст. християнство закріпилося більше в Північному Подніпров’ї, де знаходились центри єпархій – міста Чернігів і Бєлгород. Але сільське населення сприйняло християнські догмати лише в XII—XIII ст., а спалення трупів як рецидив язичництва існувало аж до XIX ст. Десь до середини XII ст. язичниками залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хрещен­ня проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Деякі елементи язичництва збереглися аж до нашого часу: недобрий знак — поява чор­ного кота, перехід дороги перед перехожим із пустим відром та ін. Церква була змуше­на примиритися з існуванням таких язичницьких свят і обрядів, як колядки, свято кві­тів, урожаю, Маковія, Масляна. Водночас у християнстві й язичництві виявилося чимало близьких за своєю сутністю символів: добрі й злі духи у язичників — ангели та чорти у християн, пантеон богів — єдиний Бог, обряди — молитви, жерці — священики. Усе це полегшувало процес вкорінення нової віри серед населення.

Поза всяким сумнівом, однією з важливих причин вибору Володимиром саме грецького християнського обряду було підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практикувалося, хоча й у пом'якшеній формі, у Візантії. Невипадково київський князь взяв собі ім'я Василій (грецьке Ьакі-ІЄУ8 — государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Відомо, що в IX ст. папа Лев VI Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духовного розвитку. Недарма відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь при­йшла деспотія візантійського православ'я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла чітка структура державних установ.

Безумовно, двоїстість внутрішнього життя Нового Риму — Візантії не мо­гла не вплинути на Русь. З одного боку, Константинополь з його 400 тис. жителів (у Римі X ст. було не більше 45 тис. населення) пишався високим рівнем освіченості, там існували класи філософії, била у вічі пишнота імпера­торського двору. З іншого боку, історія Візантії до її розгрому хрестоносцями 1204 р. — це постійні змови, отруєння, вбивства на замовлення, інтриги, дес­потизм і схиляння, навіть плазування, перед верховною владою.

Прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйнятті русичів таємне язичництво брало гору над офіційною вірою досить довго. Світогляду людей, які займалися переважно сільським господарством, більш імпонував зміст старої релігії. Саме тому слов'яни не сприйняли християнство як картину світу, і воно виступало в ролі своєрідного канона міжособистих стосунків; суперечливий вплив справили християнські догмати й на панівну верхівку Русі. В результаті після 989 р. конфесійна єдність між правителями та народом зникла, а світська влада набула звички втручатись у справи, що підлягали юрисдикції церкви.

Православ'я закріпило переважно півден­но-східну орієнтацію Києва, утвердивши Русь у ролі своєрідного сателіта в орбіті Візантії на схилі життя імперії. Адже тоді її імператори ще вміли маніпулювати «варварами» у своїх цілях. Як тіль­ки991 р. Володимир прийняв послів із Риму і надіслав туди своїх представників, з Константинополя пролунав наказ: «Не приспілковуйтесь зловірно, від переписки з ними ухилитися необхідно». За­мкнувшись у вузькоконфесійних рамках ортодоксальної церкви, Русь немину­че уповільнила свій прогрес і віддалилася від західноєвропейської цивілізації.

Історія України. Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / Володимир Володимирович Петровський, Людмила Олексіївна Радченко, Валерій Іванович Семененко . – 2-ге, випр.. та доп. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2008. – 608 с., {18} арк. іл.