Розділ 1. Історичні передумови розвитку українсько-польських відносин

Зі зміною суспільно-політичної ситуації в сучасних Україні та Польщі, постала необхідністьосмислення стратегії подальшої співпраці, визначення орієнтирів та пошуку нових підходів до українсько-польського співробітництва. Цей етап розвитку відносин отримав означення як «нова ера співпраці» [23, c. 14].

Проте, слід зауважити, що особливості в подальшому розвитку співпраці між обома країнами були значною мірою обумовлені попереднім історичним досвідом міжнаціонального спілкування, співробітництвом опозиційних до комуністичного режиму сил та міжурядовими контактами ПНР і УРСР [4].

Формування українсько-польських міждержавних відносин було тісно пов'язане з політикою «двох шляхів», яку проводило польське дипломатичне відомство на межі 1980-1990-х рр. Сутність концепції або «рівної дистанції» зводилася як до налагодження Польщею паралельних взаємин з Україною, так і з їх подальшим розвитком із центральним радянським керівництвом. Відтак, проведення цієї зовнішньополітичної практики значною мірою відобразилося як на подальшому українсько-польському міждержавному діалозі, так і в цілому на міжнародній діяльності України [10].

Становлення українсько-польських стосунків міждержавного рівня та формування зовнішньої політики України відбувалося надзвичайно важко в умовах нестабільної геополітичної ситуації, що склалася на межі 1980-1990-х років у Європі та світі. Процес формування українсько-польських міждержавних відносин знаходився під впливом багатьох факторів, до яких, перш за все, потрібно віднести: ставлення провідних держав Заходу, особливо США, щодо розпаду СРСР і утворення незалежної Української держави; вирішення Україною питання власного ядерного роззброєння; позицію СРСР, а пізніше Росії стосовно інтенсифікації українсько-польських взаємин [23, c. 16].

Хоча на думку багатьох дослідників, зокрема В. Моцока початку 90-х рр. XX ст. геополітичні реалії, помітний тиск впливових західних держав і російська опозиція стояли на заваді розвитку українсько-польських міждержавних стосунків [13].

Питання регіональної безпеки у Центрально-Східній Європі, що актуалізувалося на початок 1990-х рр., виявилося надзвичайно важливим у процесі налагодження відносин між Україною і Польщею. Регіональна інтеграція у сфері безпеки значною мірою виявила пріоритети, цілі і завдання двох країн виходячи з коротко та середньострокової перспективи.

Аналізуючи проблематику регіональної інтеграції варто розрізняти інтеграційні плани країн з метою створення життєздатної системи колективної безпеки в Центрально-Східній Європі та намагання окремих держав регіону прискорити свій вступ до Північноатлантичного об'єднання та Європейського Союзу, використовуючи переваги регіональних об'єднань. Відзначається, що в питанні регіональної інтеграції українські та польські інтереси увійшли в суперечку, зважаючи на те, що офіційна Варшава виступала за інтеграцію до НАТО та ЄС, в той час як Україна намагалася об'єднати зусилля країн Центрально-Східної Європи для вирішення питань регіональної безпеки [1, c. 14].

Проекти регіональної інтеграції, що мали місце в першій половині 1990-х рр., можна впевнено класифікувати на реалізовані та нереалізовані. Встановлено, що до реалізованих спроб регіональної інтеграції потрібно віднести об'єднання окремих країн Центрально-Східної Європи з метою наближення до структур Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу.

Відтак варто підкреслити, що відсутність необхідного зацікавлення з боку більшості центральноєвропейських держав щодо регіональної інтеграції у сфері безпеки пояснюється багатьма мотивами. По-перше, наявністю стабільного інтересу з-поміж країн регіону в розвитку тісніших взаємин з НАТО та ЄС, організаціями, котрі довели свою дієздатність і перспективність. По-друге, негативним ставленням більшості центральноєвропейських держав до участі колишніх радянських республік у будь-яких інтеграційних системах у регіоні. По-третє, присутністю сильної геополітичної опозиції у вигляді Російської Федерації та провідних країн Заходу. По-четверте, відсутністю необхідного порозуміння і партнерства між Україною та Польщею у цьому питанні. Нарешті, недостатньою визначеністю зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного курсів України на той час [2].

Відтак, можна зрозуміти, що діалог між українською і польською сторонах відбувався в досить таки контраверсій них умовах, які певним чином і продукувалися ситуацією, що склалася на той час у пострадянському просторі. Відзначимо, що саме у цей період політичні партії та поза урядові структури Польщі, зокрема, представники партії «Солідарність», розпочали налагодження відносин із українською опозицією.

Варто також звернути увагу і на те, що поряд із процесом становлення України як суб’єкта міжнародних відносин, розпочинається і активне формування українсько-польських стосунків у правовому полі. Про що свідчить встановлення контактів на міждержавному рівні в другій половині 1990 – 1991 рр. і підписання перших українсько-польських міждержавних документів, які, хоча були укладені ще в умовах не повного суверенітету України [ 23, c. 18].

Розвиток двосторонніх українсько-польських відносин (які після підписання Президентами обох держав – Л. Кучмою і О. Кваснєвським – Спільної заяви “До порозуміння і єднання” у травні 1997 р. вийшли на рівень стратегічного партнерства) умовно можна поділити на кілька періодів. Зупинимося на їх сутнісній характеристиці з виокремленням основної проблематики у стосунках між державами-сусідами.   І період – 1990-1992 рр. – підготовчий, коли були зроблені перші кроки на зближення: від «Декларації про засади основних напрямів розвитку українсько-польських відносин» 13 жовтня 1990 р. до встановлення дипломатичних відносин 4 січня 1992 р. Саме в цей час Польща 2 грудня 1991 р. першою визнала державну незалежність України [14].

   II період – 1992-1995 рр. – встановлення контактів, «відкриття» України для широкого загалу польської політичної еліти, підписання перших двосторонніх документів, обопільне вивчення можливостей партнерів. Важливим етапом у формуванні нової системи двостороннього співробітництва став перший офіційний візит Президента України Л. Кравчука до Республіки Польща у травні 1992 р. Він започаткував традицію українсько-польських зустрічей на найвищому рівні. Під час візиту – 18 травня 1992 р. – був укладений базовий договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між двома державами.   Наступним кроком у поглибленні двосторонніх зв’язків став офіційний візит в Україну Президента Польщі Л. Валенси 24 – 25 травня 1993 р. Одним із головних результатів його було створення Консультаційного комітету Президента України і Президента Республіки Польща, мета якого полягала у поліпшенні координації спільних дій у галузі транскордонного співробітництва. Перші засідання Консультаційного комітету відбулися наприкінці травня (Київ) та в листопаді (Варшава) 1993 р.

Хоча офіційно, як своєрідний механізм «гарячих ліній» між президентами, він почав діяти за обопільною згодою ще з квітня 1993 р.   Позицію Польщі щодо України чітко сформулював під час візиту до Києва 11 лютого 1994 р. міністр закордонних справ Республіки Польща Б. Геремек: «Наш інтерес полягає в посиленні незалежності України і Білорусі, інакше Польща стане останньою фортецею, полем битви між Сходом і Заходом, що було б для нас невигідно». Тому в ході зустрічі було навіть висунуто ініціативу щодо включення України до франко-німецько- польської парламентської співпраці у межах «Веймарської групи». Натомість, під час візиту – відповіді міністра закордонних справ України А. Зленка до Варшави березень 1994 р. було прийнято Декларацію міністрів закордонних справ України та Республіки Польща про засади формування українсько-польського партнерства, де особливо наголошувалося на європейському контексті двосторонніх відносин. Україну також цікавила повноцінна робота в структурах Центральноєвропейської ініціативи, асоційованим членом якої вона була з 1994 року [16, c. 15].

Польща, яка на той час головувала в ЦЄІ, підтримала це прагнення України під час зустрічі міністрів закордонних справ країн – членів ЦЄІ у Кракові (квітень 1995 р.) і двосторонніх українсько-польських консультацій у Варшаві (липень 1995 р.). Тим самим, уже з 1994-1995 рр. Польща певною мірою стала виконувати “цивілізаційну місію” щодо України – представляла інтереси нашої держави на міжнародній арені [14].

III період – 1995 – 1999 рр. – розвиток договірно-правової бази; виведення двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства. Українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства після підписання Президентами – Л. Кучмою і О. Кваснєвським - Спільної заяви “До порозуміння і єднання” (травень 1997 р.). Стратегічне партнерство означає, насамперед, збіг позицій з основних питань міжнародної безпеки та інтеграції з європейськими і євроатлантичними структурами. Як результат, активізувалися контакти на всіх рівнях – загальнодержавному, міжгалузевому, підприємницькому, науковому, культурному. Пожвавив свою роботу і Консультативний комітет. На нього було покладено функції координатора всього обсягу українсько-польського співробітництва [23, c. 23].

IV період - 1999-2004 рр. – зі вступом Польщі до НАТО та набуттям членства в ЄС остаточно формується роль Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, “провідника” євроатлантичних і європейських інтеграційних прагнень нашої держави.

На цьому етапі неоціненними є досвід і підтримка Республіки Польщі на шляху України до європейської та євроатлантичної інтеграції. Польща фактично взяла на себе відповідальність за українське просування до членства в НАТО і ЄС. Саме вона підтримувала Україну в найскладніший період її політичної ізоляції на світовій арені. Тодішній президент Польської держави О. Кваснєвський проводив чітку лінію на підтримку України в очах Заходу і українська тема порушувалася ним під час доволі частих зустрічей із президентом США у 2002 – 2003 рр. Отже, на найвищому політичному рівні Польща діяла не тільки у власних інтересах, а й у інтересах польсько-українських.   Наочним прикладом цього може слугувати висунута в січні 2003 р. ініціатива Польщі щодо розробки «східного виміру» політики Європейського Союзу, який містив би і концепцію особливих відносин з Україною. Пропозиції Польщі охоплювали необхідність чіткого визначення перспективи членства в ЄС для України, а також негайного надання Україні статусу країни з ринковою економікою [15, c. 143].

Крім того, Польща запропонувала створити в рамках ЄС Європейський фонд демократії для підтримки неурядових організацій в Україні, Білорусі, Молдові та Росії; Європейську програму стажувань для підтримки обміну випускниками вузів та молодими фахівцями; підтримувати програми і кафедри європейської інтеграції в університетах України та створити Європейський інвестиційний фонд для Східної Європи з метою підтримки малого та середнього бізнесу.  

V період – початок 2004 – початок 2010 рр. З травня 2004 р. – узалежнення українсько-польських відносин від реалій вступу нашого західного сусіда до ЄС (1 травня 2004 р.) і входження до Шенгенської зони 21 грудня 2007 р. Вступ Польщі до Європейського Союзу створив для України нову реальність: серед його членів уперше з’явилася країна, яка лобіювала український курс на членство в ЄС, а також і НАТО. Водночас, в умовах післяпомаранчевого розвитку постала необхідність істотної модернізації структури та наповнення політичного діалогу між Україною та Польщею.

Відтак, можна зробити висновок, що в нових умовах співробітництва між офіційними (Києвом) та (Варшавою) постало нове, ще зовсім не налагоджене запитання, як краще і взаємовигідніше налаштувати відносини на пострадянському просторі між обома країнами для подальшої їх обопільної співпраці та партнерства на усіх рівнях.