1.3. Основні інститути права інтелектуальної власності

 

В Україні структура державних інститутів права інтелектуальної власності представлена такими державними органами як:

1) Державний департамент інтелектуальної власності Мі­ністерства освіти і науки України - це центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (далі за текстом - Установа). Установа разом із су­купністю експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших державних закладів відповідної спеціалізації, що вхо­дять до сфери її управління, становлять державну систему правової охорони інтелектуальної власності.

2) Державне підприємство «Український інститут промислової власності» ви­конує повний  комплекс робіт, пов'язаних з підготовкою до надання правової охорони об'єктам промислової власності, зокрема:

-                      приймання та експертизу заявок на видачу патентів (усіх видів) на вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки від національних та іноземних заявників;

-                      експертизу заявок на об'єкти промислової власності на відповідність умовам надання правової охорони;

-                      державну реєстрацію об'єктів промислової власності, що охороняють­ся в Україні, та підготовку до видачі відповідних охоронних документів (патентів, свідоцтв);

-                      діловодство за міжнародними заявками на видачу патентів, поданими згідно з процедурою Договору про патентну кооперацію і заявками, поданими згідно з Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків та протоколом до неї;

-                      методологічне, інформаційне й технологічне забезпечення у сфері промислової власності.

3) Державне підприємство «Українське агентство з авторських і суміжних прав» проводить заходи щодо забезпечення прав і законних інтересів як віт­чизняних, так і зарубіжних авторів творів науки, літератури й мистецтва, а та­кож суб'єктів суміжних прав.

1.4. Еволюція інтелектуальної власності

Для індивідуального вивчення. Необхідність розкриття настпних питань:

Передумови виникнення "інтелектальної власності" як економічно-суспільної ї категорії

Як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент законодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було в основному завершено розвиток законодавства про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сьогодні[8, c. 34-36].

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни - перший закон про авторське право (копірайт): "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше - як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 p. відзначено, що "немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці".

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя автора і 50 років після його смерті[4, c. 24-26].

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність", тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України[2, c. 18].

Історичні етапи розвитку права інтелектуальної власності у Європі

Історичні етапи розвитку права інтелектуальної власності в Україні

Історія права інтелектуальної власності в Україні має динамічний та конкретно-історичний характер, відображає західну правову традицію регулювання творчості людини та європейські цінності, зокрема, необхідність певних позитивних зобов’язань держави щодо захисту результатів інтелектуальної творчості. Розвиток права інтелектуальної власності в Україні базується на послідовному визнанні права людини на творчість і позитивно-правовому визнанні результатів творчості як інтелектуальної власності.

Розвиток права інтелектуальної власності в Україні характеризується як загальними закономірностями, так і особливостями. В Україні розвинулися всі історичні форми права інтелектуальної власності, які змінювали одна одну і були зумовлені, перш за все, економічними, політичними, соціальними, культурними факторами. Особливістю є те, що у певні історичні періоди ці форми виявлялися по-різному, а їх трансформація не завжди мала прогресивний характер. Ця особливість в значній мірі пояснюється тим, що українські землі входили до складу різних країн і, відповідно на їх території діяли різні правові системи.

В результаті проведеного дослідження виявлені критерії для періодизації історії права інтелектуальної власності в Україні, а саме: принципи правового регулювання відносин інтелектуальної власності, історичні форми права інтелектуальної власності, стан розвитку законодавства про інтелектуальну власність. На основі названих критеріїв виділені наступні етапи історії права інтелектуальної власності в Україні – середньовічний, новий, радянський та новітній.

1. Для першого етапу характерні архаїчні уявлення про інтелектуальну власність, відсутність державного регулювання і позитивного права, яке б систематично встановлювало правила поведінки у сфері інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності. По суті цей період необхідно вважати періодом зародження права інтелектуальної власності в Україні з необхідними атрибутами формування ідейних, економічних, релігійних, інших передумов розвитку інтелектуальної діяльності та утворення інтелектуальної власності. У цей період розвинулася перша історична форма права інтелектуальної власності.

2. Друга історична форма права інтелектуальної власності в Україні сформувалася впродовж наступного етапу, який охоплює кінець ХVIII – початок ХX ст., коли українські землі перебували у складі імперій Австрії (згодом Австро-Угорщини) та Росії. Відтак на них поширювалося австрійське та російське законодавство про інтелектуальну власність. Аналіз цього законодавства свідчить про його формування під впливом європейської доктрини авторського права та права промислової власності. Вплив цієї доктрини вперше виявився за посередництва австрійського законодавства про інтелектуальну власність. Перехід від факультативної правової охорони результатів інтелектуальної діяльності у формі привілеїв до облігаторного принципу, закріпленого на законодавчому рівні, спочатку відбувся на західноукраїнських землях.

У період відродження української державності початку ХХ ст. сформувалася окрема історична форма українського права інтелектуальної власності. Важливо підкреслити, що у вузьких часових рамках сформувалися не тільки ідеї, концепції розвитку права інтелектуальної власності, а й були розроблені проекти конституційних норм, законодавчих, підзаконних нормативних актів, організаційно-правовий механізм захисту інтелектуальної власності. Великий обсяг архівних матеріалів і їх зміст свідчать, що на початку ХХ століття велася послідовна робота з формування державної системи правової охорони прав інтелектуальної власності, створення національного законодавства про інтелектуальну діяльність і інтелектуальну власність. Фактично українська революція 20-х років ХХ ст. створила реальні передумови для якісних змін у розвитку українського права інтелектуальної власності. Історичний досвід, набутий у цей період, теоретичні та практичні напрацювання цієї доби створили передумови для використання цих здобутків у розвитку сучасного українського права інтелектуальної власності. Політична поразка української революції припинила розбудову державної системи правової охорони інтелектуальної власності, однак закріплені в той час ідеї показали в історичній перспективі свою конструктивність. Більша частина ХХ століття характеризується неоднорідністю історичних форм розвитку права інтелектуальної власності на українських землях.

3. У 20-х - 30-х роках ХХ століття на західноукраїнських землях діяло законодавство Республіки Польща. У Польщі на державному рівні було визнано важливість винахідництва, захисту авторських прав для національної та економічної безпеки. Про це свідчить прийняття через місяць після проголошення незалежності Польщі декрету про Патентне відомство. Закон Республіки Польща “Про авторське право” від 29.03.1926 р. був прогресивним документом, який містив низку новел, що зумовили подальший розвиток доктрини авторського права. Слід зазначити, що на західноукраїнських землях значно раніше, ніж в інших регіонах України, почали діяти міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності.

У радянській період правове регулювання у сфері інтелектуальної власності здійснювалося на основі загальносоюзного законодавства. Характерною рисою радянської науки була відсутність комплексної правової охорони результатів творчої діяльності: розрізняли авторське право і винахідницьке. У радянській науці гостро критикували теорію права інтелектуальної власності, це поняття не використовувалося ні в законодавстві, ні у науковому обігу. Розвиток радянського законодавства у цій сфері відбувався під впливом лише внутрішніх факторів. Воно відрізнялося тим, що було пристосоване і могло діяти лише за умов адміністративно-командної системи управління. Лише в СРСР існували дві форми правової охорони винаходів: авторське свідоцтво і патент. Аналіз архівних матеріалів свідчить, що проголошувана свобода творчості обмежувалася. Значну роль в УРСР у сфері інтелектуальної власності відігравали громадські організації.

4. Четвертий етап історії права інтелектуальної власності розпочався у 1991 р. і триває дотепер. На початку 90-х років після здобуття Україною незалежності у державі спостерігалася криза у системі правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, зумовлена відсутністю національної нормативної бази та спеціальних державних органів у цій сфері. Протягом 1991-1994 рр. були закладені основи законодавчої бази національної системи правової охорони результатів інтелектуальної діяльності. У період з 1994 р. по 1999 р. визначилися напрями подальшого розвитку цієї системи з урахуванням наміру України вступити до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі. Важливою подією стало закріплення у Конституції України права інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54). З прийняттям Цивільного кодексу України 2003 р., який містить книгу 4 „Право інтелектуальної власності”, в Україні була закріплена традиційна для неї дворівнева система законодавства про інтелектуальну власність. Збережена наступність у правових традиціях, яка полягає у розміщенні норм про право інтелектуальної власності у системі цивільного законодавства. Саме історична традиція правової охорони інтелектуальної власності дозволяє розглядати Україну як невід’ємний елемент європейської та глобальної системи правового регулювання інтелектуальної діяльності та захисту її результатів.