2.1.2. Ієрархія кримінального світу.

Напевно, ні в одному колективі не існує такої чітко вираженої ієрархічної структури, як в кримінальному світі. Особливо чітко це виявляється, звичайно, не на волі, а в умовах ізоляції – в установах виконання покарань і СІЗО.

На найвищому щаблі тут знаходяться “злодії в законі,” трохи нижчий щабель у цій ієрархії займають “авторитети,” які теж мають досить вагомий статус у злочинному світі. Як правило їм доручаються виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони відносно автономні і мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із середовища “авторитетів” рекрутуються нові “злодії в законі.” [35;с.16].

Як вказує С.М. Дишев найнижчу сходинку в цій ієрархії займають “шестірки,” “бики,” “громовідводи,” які покликані виконувати доручення авторитетів. На волі “шестірки” можуть очолювати невеликі групи, але зобов’язані підкорятись “бригадиру.” У місцях позбавлення волі вони складають безпосередню свиту “злодіїв в законі.” На цій же ступені перебувають і “мужики,” які становлять основний контингент засуджених. Для “мужиків” характерними є такі риси як прагнення бути незалежними, підтримання неформальних норм поведінки, що склалися у колонії, звернення до “злодіїв у законі” в разі порушення їх прав іншими засудженими, ухилення від прибирання місць загального користування, володіння недозволеними режимом предметами.[18;с.31].

Розподіл засуджених відбувається по “мастях.” “Масть” - це та або інша група, каста, співтовариство в неформальній ієрархії засуджених і ув'язнених. Різні автори досліджень, зокрема А. Максімов пропонують різний стратифікаційний розподіл засуджених за місцем, яке вони займають в ієрархічній системі: дво-, три- і навіть шестисхідчасте.[5;с.22].

Гуров А.І. розділяв засуджених на певні “масті” залежно від історичного періоду. Так на кінець ХІХ ст. всіх злочинців він поділяв на такі категорії: в умовах свободи (“урки,” “оребурки”); в місцях позбавлення волі (“івани,” “храпи,” “асмодеї,” і “гравці.”). В 30-ті роки ХХ ст.: в умовах свободи – “жигани,” “урки,” “шпана;” в місцях позбавлення волі – “урки,” “злодії в законі,” “шестірки,” “пацани.” На кінець 80-х років, він уже представляє іншу класифікацію злочинців: на волі – “авторитети,” “злодії в законі,” “шестірки;” в умовах ізоляції – “злодії,” “босяки,” “пахани,” “підпаханники,” “солдати,” “обіжені,” “опущені” і т.д.[2; с.221].

Інші автори, наприклад Александров, мають дещо інакший погляд. Вони розподіляють засуджених на чотири основні групи, усередині кожної з яких знаходяться свої підгрупи:“блатні” або “чорні” (“злодії в законі,” “авторитети,” “козирні,” “фраєри,” “босяки,” “положенці,” “правильні,” “смотрящі,” “арештанти”); “мужики” або “сірі”: (“авторитетні мужики,” “роботяги”); “козли” або “червоні”: (“активісти,” “позитивні,” “помічники адміністрації”); “опущені” або “голубі”: (“обіжені,” “пєтухи,” “чорти,” “диряві”).

Така класифікація є досить вдалою і чіткою.

Реальна (тіньова) влада в установах виконання покарань належить “блатним.” Зони, де “блатні” є господарями становища, називаються “чорними зонами,” де вони влади не мають (таких меншість) — “червоними.” Влада “блатних” може бути і не яскраво виражена, зовні зона може здаватися благополучною – дотримується розпорядок дня, виконуються планові виробничі завдання, відсутні грубі порушення режиму. Але це тільки ззовні. А насправді влада в зоні належить “блатним.” Часто це вигідно адміністрації, і вона сама йде на це.

“Блатний” — це представник верхнього ступеня ієрархічних сходів кримінального співтовариства. Як правило, “блатний” є професійним злочинцем.

“Блатні” зобов'язані визнавати “тюремний закон,” а ті, хто претендують на звання “злодія в законі” — і “злодійський.” “Блатний” не повинен мати в своїй біографії “чорних” плям, він зобов'язаний наслідувати “правильні поняття.” По можливості, “блатний” не повинен в зоні працювати. З числа “блатних,” за відсутності в зоні “злодія в законі,” призначаються “положенці,” ті що покликані здійснювати загальний контроль над зоною, вирішувати виникаючі конфлікти, стежити за тим, щоб не пригноблювалися “мужики.” “Блатні” зобов'язані стежити за тим, щоб в зону постійно потрапляв “підігрів” — чай, продукти харчування, сигарети, спиртне, наркотики. Все це повинно справедливо розподілятися між всіма засудженими, чого на практиці, звичайно, не буває.

“Блатних” умовно можна розділити на дві великі групи: наближених до “злодіїв в законі,” і відносно незалежних злочинців, які можуть собі дозволити вести досить незалежний спосіб життя, маючи велику кількість грошей, могутню охорону і прикриття. З цією категорією вимушені рахуватися навіть “злодії в законі.”

В цілому, “блатні” повинні дотримуватися “злодійського” ( “тюремного”) закону, поводитися як “злодії в законі,” але на відміну від останніх їм заборонено: скликати злодійські зібрання; організовувати і розпоряджатися “общаком”; брати участь в злодійських зібраннях з правом вирішального голосу; будучи “положенцями,” вони не можуть ухвалювати рішення, що відносяться до компетенції “злодія в законі” (наприклад, рішення про вбивство кого-небудь); здійснювати функції арбітра (окрім “положенців,” які можуть і повинні здійснювати ці функції в тій установі виконання покарань, регіоні, де вони поставлені на цю “посаду”).

Другою і найчисленнішою групою є “мужики.” “Мужики” займають досить відособлене становище по відношенню до інших категорій (“мастей”) засуджених. Відмінність “мужиків” від “блатних” полягає в тому, що вони можуть і повинні працювати (правда, не на всяких посадах; призначення “мужика,” з його, звичайно, власного бажання, наприклад, на посаду завгоспа автоматично переводить його в категорію “червоних” (“козлів”) зі всіма виникаючими звідси наслідками. Від “червоних” же “мужики” відрізняються тим, що вони не співпрацюють з адміністрацією. Серед “мужиків” є невеликий прошарок “авторитетних мужиків,” або “бродячих мужиків,” до думки яких інколи прислухаються навіть “блатні.” Взагалі ж, ні на яку владу в зоні “мужики” не претендують, в різноманітні “розборки” не втручаються. Їх кредо – жити тихо, якнайшвидше звільнитися. Проте “мужики,” як правило, дотримуються “правильних понять.”

Дещо відрізняється від “мужиків” становище, яке займають “пацани.” Якщо у виховних колоніях для неповнолітніх статус “пацанів” наближений до статусу “мужиків” на дорослих видах режиму, то “пацан” на дорослому режимі – це не зовсім те ж, що “мужик.” “Пацани” (а це засуджені молодіжного віку) на дорослому виді режиму відносяться до категорії наближених до “блатних.” Вони виконують злодійський закон і є кандидатами в “положенці,” “бродяги,” “арештанти” і т.д. Для “пацанів,” що знаходяться на дорослих видах режиму, характерні наступні особливості поведінки: прагнення мати заборонені предмети; демонстративно-незалежна поведінка; грубість по відношенню до адміністрації; схвалення і виконання “злодійського” (“тюремного”) закону; яскраво виражене презирливе відношення до “засуджених – активістів”; у разі утиску їх прав з боку інших засуджених звернення зі скаргами не до адміністрації установи виконання покарань, а до “злодіїв в законі” або до інших авторитетів; ухилення від робіт по впорядкуванню; прагнення порушувати форму одягу (носіння одягу яскравих тонів або, навпаки, виключно чорного кольору), залишаючись при цьому дуже акуратними.

Підвищення статусу, тобто перехід з однієї “масті” в іншу, надзвичайно рідкісний і утруднений, а для деяких категорій (“обіжені,” “опущені,” “пєтухи,” “козли”) взагалі неможливий. В той же час необхідно відзначити, що пониження статусу в ієрархічній драбині – явище для кримінального співтовариства загалом звичайне. Пониження відбувається в основному через порушення тим або іншим засудженим (ув'язненим, членом злочинної групи) якихось норм і правил злодійського або тюремного закону.

Найпоширенішим покаранням є пониження в системі кримінальної ієрархії (“дати по вухах”), тобто перевід з категорії “блатних” в категорію “мужиків” і т.д. Досить часто пониження відбувається шляхом здійснення акту насильного мужолозтва (особливо це поширено серед неповнолітніх). Якщо переведений з категорії “блатних” в категорію “мужиків” з часом ще може знову зайняти більш високий ступінь, то з категорії “обіжених” (“опущених”) піднятися вже неможливо. Статус “обіженого” (“опущеного,” “пєтуха” і т.д.) – вічний і визначає все подальше життя підданого такому покаранню. Навіть в тому випадку, якщо “опущення” відбулося в результаті беззаконня і визнано, що воно вчинено порушуючи “злодійський” (“тюремний”) закон, то і тоді підданий цьому покаранню не може повернутися до свого попереднього становища. Щоправда, особи, що припустилися беззаконня, можуть бути самі піддані такому ж покаранню.

Поведінка для членів ієрархічних груп регулюється сталими нормами, які носять заборонний і дозволяючий характер. Так, наприклад, по відношенню до “обіжених” (“опущених,” “пєтухів”) забороняється: подавати руку, приймати від них які-небудь предмети, користуватися їх білизною, спати поряд і т.д. В той же час можна давати їм якісь предмети, продукти харчування, не вступаючи при цьому в двосторонній контакт (тобто, пачку сигарет, наприклад, необхідно передавати не з рук в руки, а кинути на підлогу, на підвіконня і т.д.). Таким чином, з представниками “голубих” заборонений будь-який двосторонній тілесний контакт; не рекомендується навіть просто розмовляти без потреби. В той же час, гомосексуальний акт з представниками цієї групи до заборонних контактів не відноситься.

Найбільш яскраво ці норми виявляються серед неповнолітніх правопорушників. Так, представники касти “обіжених” у колоніях зобов'язані: користуватися лише своїм посудом (ця вимога відноситься і до засуджених, які перебувають в установах виконання покарань для дорослих); виконувати всю роботу за інших, що перебувають більш високо на ієрархічних сходах; без нагадувань виконувати всю брудну роботу (прибирання камери, туалету); спати у відведеному для них місці; по вказівці “еліти” групи вчиняти порушення режиму (бути “торпедою,” “громовідводом,” тобто все брати на себе, захищаючи цим самим “злодія в законі.”); беззаперечно виконувати вимоги інших членів групи; бути об'єктом задоволення статевих потреб і ін.). Їм забороняється: не підкорятися, оспорювати розпорядження неповнолітніх, які знаходяться більш високо на ієрархічних сходах; брати участь в “прописці”; брати участь в групових іграх з метою уникнення тілесних контактів з іншими засудженими (ув'язненими); першими брати продукти; користуватися чужим одягом, посудом і т.д.

Тюремна субкультура надзвичайно консервативна, підвищення статусу — випадок дуже рідкісний, практично неможливий. Існування “табеля про ранги” доводиться враховувати і адміністрації установи виконання покарань і СІЗО, хоча, згідно Виправно-трудового кодексу, всі засуджені рівні між собою. Неможливо, наприклад, посадити “блатного” в камеру, де сидять “обіжені.” А якщо адміністрація і піде на це, то можна сміливо передбачити, чим це закінчиться: або “блатного” “опустять;” він нанесе комусь тілесні пошкодження, або йому нанесуть. Тому практично в ста відсотках випадків камеру, де йому “сидіти,” визначає сам засуджений або ув'язнений (мова не йде про ті випадки, коли адміністрація робить це навмисно з метою зламати неугодну їй особу, а також про випадки “блатного беззаконня,” коли людину “опускають” просто так, заради розваги ). Терешенюк Л.Я. вказує на те, що в деяких колоніях свого часу адміністрація намагалася боротися з розподілом засуджених на “масті” — тобто всіх “блатних,” “мужиків” і т.д. силою намагалися усадити в їдальні за один стіл з “обіженими.” Нічого путнього з цього, звичайно ж не вийшло. Справа, в кращому разі, закінчувалася масовою відмовою від їди, у гіршому разі — починалася серія непокори, інших порушень режиму. [34;с.16]. Також практикувався наступний метод: всіх “обіжених” збирали в окремий загін з метою захистити їх від знущань, принижень і т.д. з боку інших засуджених. Але цей експеримент у всіх випадках також закінчувався нічим. В такому загоні швидко встановлювалася своя, ще більш жорстка, стратифікація.

Найбільше приниження “обіжені” отримують у виховно-трудових колоніях для неповнолітніх і в колоніях загального режиму. Це обумовлено тим, що народ там збирається, як правило, молодий, різкий, безкомпромісний. На строгому ж режимі, а тим більше на особливому “обіженим” відбувати покарання набагато легше. Там вони не піддаються таким приниженням, як у колоніях і на загальному режимі, живуть своїм життям, нікуди не “лізуть”. Обумовлюється це безумовно віком: на строгому і особливому режимах відбувають покарання більш старші засуджені, більш досвідченіші, спокійніші.

Перевід в “обіжені” проводиться в більшості випадків за найтяжчі, з погляду кримінального співтовариства, порушення “тюремного” закону. До таких можна віднести: співпраця з адміністрацією (особливо негласна); крадіжка у “своїх”; беззаконня по відношенню до інших засуджених; неповернення карточного боргу; здійснення з погляду “правильних понять” “негідних” злочинів: зґвалтування, мужолозтво, зґвалтування або вбивство дітей, розпусні дії щодо малолітніх і т.д.

Часто “опускають” працівників правоохоронних органів (особливо міліції ), якщо вони чомусь раптом опинилися в загальній камері. Такі ж дії можуть бути вчинені і проти солдатів внутрішніх військ.

“Опускання” може бути і добровільним. Якщо засуджений сам відчуває, що він вчинив щось несумісне з “тюремним” законом, він може, не чекаючи неминучих санкцій, добровільно перейти в касту “опущених,” тобто перенести свої речі в ту частину приміщення (камери), де розташовується дана “масть.” В цьому випадку звичайно ніяких принижуючих санкцій у вигляді акту мужолозтва або проведення по губах статевим членом (“парафін”) не проводиться. Достатньо того факту, що людина сама визнала своє нове становище.

На сьогоднішній день такий вид покарання, як “опускання,” не вітається і в самому кримінальному середовищі. “Злодії в законі,” інші авторитети в своїх “малявах” (писаних повідомленнях) в зони постійно говорять про те, що необхідно перестати застосовувати цей вид покарання, оскільки цим людина відштовхується від кримінального співтовариства і підштовхується до співпраці з адміністрацією.

Останніми роками в кримінальному співтоваристві з'явилася ще одна “соціальна” група – “молодняк.” В кримінальному середовищі їх називають “шпаною” або “шпанкою,” “відмороженими” або “відморозками.” Ці особи характеризуються практично повним ігноруванням “злодійського” закону, вони набагато більш жорстокі, цинічні і безжальні, ніж “злодії” старої формації. Поступово ця нова градація злочинців відвойовує у “злодіїв в законі” їх території. Так, до кінця 1993 року в м. Москві “злодії в законі” очолювали лише дві з 12 найбільших банд. Інші десять знаходилися під повним контролем “молодняка.”