2. Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість». Проблема визначення сутності людини

Людина – поняття, в якому відбиваються загальні риси, властиві всьому людському роду.

Людина – це розумна істота, що є єдністю фізичного і духовного, природного і соціального.

Індивід – окрема жива істота, окрема людина. ( Від латинського individuum – неделимое).

Індивідуальність – отдельній людина з властивими йому особливостями, специфічними властивостями що відрізняють його від інших людей. (Природні відмінності, соціальні і психологічні). Наприклад, завдатки і здібності, риси вдачі, темперамент і так далі).

Особистосьі – це стійка система соціально значимих рис, що характеризують людину як члена певного суспільства.

Поняття “особистість” розкриває соціальне єство людини, його взаємовідношення з суспільством. Особистість характеризується певним світоглядом, мораллю, естетичними поглядами, відчуттями, інтересами, матеріальними і духовними потребами.

У своєму первинному значенні слово “ особистість” позначало маску, роль, що виконується в грецькому театрі.У Древній Греції особа вважалася неотьемлемой частиною общини або полісу. У християнстві під особою розуміється особливе єство – синонім нематеріальної душі людини.

В ході розвитку філософського мислення поняття особистості уточнювалося, змінювалося вистава і співвідношенні особистості і природи, особистості і суспільства. Так, в марксистсько-ленінській теорії підкреслюється активна роль людей в процесі розвитку суспільства і одночасно наголошується, що цілі і завдання, які вони ставлять перед собою визначаються умовами їх суспільного буття.

Екзистенціалізм, навпаки, вважає, що суспільство відводить людину від вільного індивідуального розвитку. Людина під впливом суспільства позбавляється особистих якостей, діє і живе як всі і цим нібито знімає з себе відповідальність за свої вчинки, оскільки здійснює їх несвідомо. Дійсну ж свободу людина знаходить поза суспільством, на своєму субєктивному світі. Для того, щоб знайти дійсну свободу людина повиннна здолати почуття страху, і перш за все, страху фізичної смерті.

У сучасній вітчизняній філософії особистістю вважають людину, яка володіє деякою самостійністю думок, власних дій і несе відповідальність за свої думки і вчинки.

Якщо ми звернемося до історії, то з'ясується, що особистість як цінність була вперше затверджена в християнстві. Пригадаємо епізод з Марією Магдалиною, коли за законом того часу її повинні були побити каменями за те, що вона блудниця. Форісєї попросили Ісуса Христа розсудити, як їм поступити з цією жінкою. За законом її треба побити каміннями, а згідно заповіді “не убий” – зберегти життя. Христос підняв голову, поглянув на них і сказав: “Хай той, хто без гріха першим кине в неї камінь”. Після цього люди, які привели Марію, зніяковіли і стали повільно розходитися. Всі розійшлися. Після цього Христос поглянув на жінку і сказав: “Де ж твої обвинувачі? Немає їх. Ну і я тобі не суддя. Йди і більше не гріши”. Що ж сталося? З філософської точки зору Христос змусив кожного присутнього подумати про себе, звернутися до себе самого. «А хто я такий?» Чи є у мене внутрішнє етичне право побити цю жінку каменями. То хіба я без гріха, що можу це зробити? А оскільки ніхто з нас не без гріха і ми не боги і не ангели, то отже, є щось надзаконне. Згідно із законом цю жінку треба побити каменями, а по етичному відношенню виявляється не можна цього зробити. І ще одна цікава обставина: прийшли вони натовпом, а розходилися поодинці, кожен будучи угризаємо своєю совістю. По видимому це перше в історії звернення до людини як до особистості, яка сама вирішує і сама відповідає за те, що робить.

Особовий початок закладений в кожній людині. Але не всім удається його реалізувати. Ми на стільки особистості, на скільки відчуваємо себе в праві вирішувати самостійно і відповідати за результати своїх дій. Проте не у всіх випадках ми готові повністю самостійно вирішувати і брати на себе відповідальність.

Для порівняння А.С.Арсенєв приводе ще один приклад. Уявіть собі, що ви звертаєтеся до свого вихованця, що зробив нехороший вчинок. І говорите йому: «Навіщо ти це зробив?». Він вам відповідає: «Ось цей робить те ж саме, і той поступив так само. І взагалі всі так роблять. А що ви з мене запитуєте? Ось і запитуйте зі всіх». Він відмовляється бути особистістю. Чому? Тому що вирішення особистості про власний вчинок і про відповідальність за нього абсолютно не залежить від того, всі так роблять, або не всі. Особистість приймає рішення сама і, отже, сама відповідає. Тому етична відповідальність особистостч - ні з ким не розділена. Якщо людина поступає, як всі поступають, то він не особистість. Його краще всього тоді назвати соціальний функціонер. Соціальний функціонер – це представник певної соціальної групи, що виконує якісь соціальні функції. Він поступає як всі і думає теж як всі.

Головне, чого не дістає зараз сучасній людині в його кризі – це особової свідомості і його етичної відповідальності за себе і за весь світ.

Отже, особистість – це людина, що володіє нескінечнною внутрішньою свободою і настільки ж нескінечнною, етичною відповідальністю за результати використання цієї свободи.

Є цікава теорія особистості польського філософа і психолога Казіміша Домбровського. Двома словами вона виглядає таким чином. Ось народилася людина. З моменту народження він щось отримав по спадку від батьків і чимось вони наповнили його свідомість, його відчуття. Він починає жити і на нього починають навішуватися різні кінцеві визначеності: родинні, національні, мову з якою він живе, громадянство з якими він спілкується. Потім обмежується професією, яку він опановує і так далі І ось ціла кора обмеженостей, в яких він починає жити. У тому числі правила моралі того суспільства, в якому він живе. Але якщо він починає розвиватися як особиствсть, то особистість в своєму розвитку безмежна, вона незавершима. І тому він повинен здолати всі обмеженості і оболонки, які на нього навісили. І особистімть, що поступово розвивається, починає скидати з себе ці кінцеві визначення, але оскільки його внутрішнє “я” вже встигло самоотождествиться з цими кінцівками, то кожен акт скидання визначеної кінцевої оболонки викликає у нього неврози, тобто йому стає погано. Тому, Казімір Домбровський говорить, що треба розрізняти в нашому вихованні, в психології, медицині неврози як показник хвороби і неврози як показник особистого розвитку. Це різні неврози. Тому для того, щоб спілкуватися з нашим виховуваним і виховувати його як особистімть, необхіднорозуміти, що відбувається у нього в душі, які зіткнення і переживання він випробує. Як бачите, особою бути важко. Набагато простіше бути соціальним функціонером. Поступати як все по правилах моралі.

Судити про вчинок особистості не можна ззовні, тому що невідомі внутрішні мотиви вчинку. Як взнати дитя поступило певним чином, аби догодити вам, або з внутрішньої етичної потреби? Спробуйте розрізнити. Це одна з проблем виховання.

Центральним питанням філософської антропології є питання про природу, єство людини. Рішення цього питання дуже тісно зв'язане і, можна сказати, включає вирішення таких важливих питань як питання про сенсі людського існування і про свободу особистості.

Людина – певний біологічний вигляд живої істоти, який в науці називається Homo Sapiens, – людина розумна. Можна перерахувати його видові ознаки: зростання, прямохождение,засіб розмноження, розвиненість мозку і верхніх кінцівок, спосіб живлення, середню тривалість життя, розвиненість мови і розуму, п'ять основних органів чуття і так далі Проте всі ці перераховані ознаки дадуть нам лише зовнішній опис людини, пов'язаний з його природно-соціальним існуванням. Але вони не дають розуміння єства людини.

Що ж таке єство і існування? Єство (есенція) – це найбільш важливі властивості, властиві виключно даному предмету або явищу. Доповнюючи один одного, вони утворюють внутрішню основу предмету, від якого залежать його зміни, взаємодії і розвиток.

Філософи завжди виходили з того, що єство завжди глибоко приховане, а існування знаходиться на поверхні. У цьому виявляється їх діалектична суперечність, це дві протилежності, які обуславливают і взаимопроникают один одного. Реальний предмет завжди є єдність єства і існування. Пізнання єства дає ключі до розуміння існування.

Як і багато інших питань, питання про єство людини не має однозначного, тим більше остаточного рішення. Серед найбільш характерних відповідей на це питання можна відзначити наступні:

Людина – частина Космосу, малий космос (мікрокосмос). – (Древня

індійська, китайська, грецька філософія).

Людина – це вічний абсолютний дух (Атман). – (Древня індійська

філософія (йога, веданта і ін.)

Людина міра всіх речей. – Старогрецькі софісти (Протагор і ін.)

Людина – політична тварина. (Арістотель)

Людина – образ і подібність Бога. (Хрістіянська теологія середніх століть)

Людина – мисляча істота. (Р. Декарт)

Людина – одушевлена машина. (Ж. Ламетрі)

Людина – істота що належить двом світам. Міру природної необхідності і

світу етичної свободи. ( І. Кант)

Людина людині – Бог. ( Л. Фейєрбах)

Людина – є хаос, згусток протиріч, війна розуму і пристрастей.

(Би. Паськаль)

Людина – істота, що робить вибір. (С. Кьеркегор)

Людині – істота, здатна обіцяти. (Ф. Ніцше)

Велика частина з цих визначень людини, вочевидь, є вузькою і однобічною, оскільки вказують на яку-небудь одну із сторін єства людини. В цілому всі визначення єства людини можна співвіднести чотирма основними підходами (проте, є і інші).

1.Біологизаторський (натуралістичний) підхід. У нім єство людини зводиться до природного початку – тобто біологічному тілу, від якого, як вважають прибічники цього підхіду, і залежать різні аспекти існування людини. Соціальний і духовний аспекти єства тут або не розглядаються, або виводяться з біологічного. – (У індійській філософії школа чарвака, механіцизм філософії Ж. Ламетрі і Т. Гоббса, антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха)

2. Теологічний (богословський) підхід. Тут єство людини зводиться до його душі, що розуміється як віддзеркалення духовного початку (духу). Душа протиставляється природному початку (тілу), який вважається гріховним. Соціальний аспект єства, як правило, не розглядається. Людина є комбінація духу (божествений початок), душі (віддзеркалення божественного початку, власне Я людини, його свідомість), тіла (природний початок). – (Християнська філософія).

3.Социологизаторський (марксистський) підхід. Єство людини

зводиться до сукупності суспільних стосунків («ансамблю суспільних стосунків»). Заперечуючи Л.Фейербаху, Маркс відзначав, що «єство особливої особистості складає не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість» (соч.т.1, с. 242).

З цим підходом тісно пов'язаний погляд Ф. Енгельса, що вважав, що єство людини полягає в праці, в здатності працювати, виробляти матеріальні цінності. Людина є розумне біологічне тіло (істота), включене в соціальні стосунки, від яких цілком залежить формування і розвиток єства людини.

Багато екзистенціалістів, включаючи Ж.-Поля Сартра і його послідовників, трактують єство людини як підсумок, результат його існування, як те, що формується в ході індивідуальної діяльності людини, «приреченої» на свободу. Існування людини у них передує його єству. Цей погляд, правда. розділяється не всіма екзистенціалістами. А. Камю, наприклад, вважав, що єство людини як певний вихідний початок, виявлений в прагненні до свободи. справедливості, коханню, прекрасному, присутній в будь-якому існуванні, що стає.

З точки зору екзистенціалістів людина і суспільство протистають один одному. Людині, аби добитися успіху, розвинути свої якості, здійснювати свою свободу, потрібно боротися з суспільством. Людина в таких умовах, як вважають стосовно сучасного суспільства також і неомарксисти, знаходиться в стані «тотальної» відчуженості, від суспільства, «вічного відчуження» від свого дійсного єства, об інших людей.

Слід зазначити і підхід Еріха Фромма. Єство людини розкривається їм як «протиріччя, що корениться в самих умовах людського існування» і виявляється в дихотомії людини і світу, володіння і буття, екзистенціального і історичного, унікального і загального. Конфлікт, стверджує Фромм, «сам по собі є єство».

У розумінні марксистів розвиток людини, його якостей можливо в першу чергу через суспільство, і якщо суспільство цьому перешкоджає, то його потрібно якісно змінити. Хоча якісь протиріччя між людиною і суспільством будуть завжди, це ніяк не відміняє можливості саме через суспільство вирішувати основні проблеми людей, задовольняти їх корінні інтереси.

Найпривабливішим виглядає социо-космичний підхід, який об'єднають різні аспекти єства людини.