31.Поняття та види спеціального суб’єкту злочину.

Спеціальними суб’єктами називають суб’єктів, які володіють конкретними особливостями, вказаними в диспозиції ст. ККУ.

Крім необхідних загальних ознак суб’єкт повинен володіти додатковими спеціальними ознаками. Н-д, посадова особа; особи, які займаються торгівельною діяльністю; зараження венеричною хворобою.

Класифікація ознак:

1)ознаки, які характеризують соціальну роь правове положення суб’єкта (за громадянством; за професією; за відношенням до військової служби; за участю у судовому процесі; за наявністю судимості);

2)фізичні якості суб’єкта (зараження венеричною хворобою; втягнення в кримінальну відповідальність неповнолітніх);

3)взаємовідносини суб’єкта з потерпілим (кровні відносини з потерпілим т іншими особами; невиконання догляду за дитиною);

4)службові взаємовідносини (вступ в статевий зв'язок; доведення до самогубства).

32.Поняття та ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, тобто психологічне ставлення особи, що відображає відношення її свідомості й волі до скованого суспільно-небезпечного діяння і його наслідків.

Суб’єктивна сторона:

1)інтелектуальний характер – усвідомлення суспільно-небезпечного характеру свого діяння і передбачення його наслідків;

2) вольовий характер – бажання особи спричинити шкоду охоронюваним законом інтересам;

Зміст суб’єктивної сторони характеризується юридичними ознаками:

-- вина ( обов’язкова ознака);

-- мотив (факультативна ознака);

-- мета (факультативна ознака);

Значення суб’єктивної сторони:

1)Це обов’язковий елемент будь-якого складу злочину;

2)Встановлення суб’єктивної сторони дає нам можливість відрізнити злочин від іншого правопорушення

3)Дає можливість встановити злочин, де обов’язкові мотив і вина (де він обов’язковий, а його нема – вкрали ланцюжок, але гроші віддали);

4)Дозволяє нам відрізняти однорідні злочини один від одного (вбивство умисне і необережне)

33.Поняття та зміст вини у кримінальному праві.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її насідків, виражене у формі умислу або необережності. (Ст.23 ККУ)

Вина - категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом.

Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. Її зміст відображують об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет і об'єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення. Зміст вини - перший найбільш важливий елемент у понятті вини.

Зміст вини поділяється на інтелектуальний і вольовий моменти.

Ступінь вини визначається:

1)суспільною небезпечністю скоєного;

2)особливостями психічного ставлення;

3)мотивом і метою злочину;

4)обставинами, які характеризують особистість винного;

5)причина скоєння злочину і умови, які вплинули на формування злочинного умислу.

Форми вини - це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25).

Умисел:

1)прямий;

2)непрямий.

Необережність:

1)злочинна недбалість;

2) злочинна самовпевненість.

34.Поняття та види умислу в кримінальному законодавстві та в теорії кримінального права. На основі ст 24 ККУ злочин вважається умисним,якщо особа здійснила злочин усвідомлюючи суспільне-небезпечний характер своєї дії, передбачила її наслідок або бажала його,або свідомо допускала настання цих наслідків. Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Вольова ознака прямого умислу - це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.Непрямий умисел - це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК). Свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку.

35.Необережність та її види. Необережність поряд з умислом - це основна форма вини у кримінальному праві. На основі ст 25 ККУ злочином здійсненим по необережності вважають якщо особа передбачила можливість настання наслідків але легковажно розраховувала на їх запобігання або не передбачила можливості настання таких наслідків хоча повинна була і могла їх передбачити. У ч. 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна самовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість. Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна самовпевненість характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою. Інтелектуальна ознака-особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розраховує на цілком реальні, певні обставини, котрі за своїми властивостями, зв'язками мають здатність відвернути настання наслідків. За ч. 3 ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.Інтелектуальна ознака характеризується відсутністю в особи усвідомлення суспільної небезпечності здійснюваної нею дії (або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака полягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таким наслідкам.

36.Злочинна самовпевненість, її критерії. Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна самовпевненість характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою. Інтелектуальна ознака відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Особа, діючи самовпевнено, передбачає як фактичні ознаки можливих наслідків своєї дії (бездіяльності), так і її суспільно небезпечний характер. Діючи (не діючи) злочинно самовпевнено, суб'єкт передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі-то призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак упевнений, що вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює і реального розвитку причинного зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшому напруженні своїх психічних можливостей. Вольова ознака полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розраховує на цілком реальні, певні обставини, котрі за своїми властивостями, зв'язками мають здатність відвернути настання наслідків. Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обстановки, сили природи.

37.Злочинна недбалість,її критерії. За ч. 3 ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. Об'єктивний критерій базується на вимогах персональної відповідальності суб'єкта. Цей критерій означає обов'язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, які потребують додержання певних заходів обережності. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей один з одним, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, передбачити можливість настання їх небезпечних наслідків може виходити із законів, спеціальних правил, які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновизнаних норм людського спілкування. Відсутність обов'язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об'єктивного критерію) означає відсутність в її діяльності злочинної недбалості. Наприклад, Н. була притягнута до кримінальної відповідальності за те, що, працюючи завідуючою магазином, не перевірила якість ремонту печі. При користуванні піччю, через те, що вона була відремонтована недоброякісно, в магазині виникла пожежа. Суб'єктивний критерій-вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. Цю можливість необхідно пов'язувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого і професійного досвіду, інтелектуальний рівень, стан здоров'я тощо); по-друге - з тією конкретною обстановкою, в якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов робить для суб'єкта реально можливим передбачення суспільно небезпечних наслідків. Вказівка в законі на те, що при злочинній недбалості, крім обов'язку, повинна бути і можливість передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння, виключає об'єктивне ставлення за вину.

38.Злочини з двома формами вини. Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином( порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291).У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121). При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення.

39.Мотив та мета злочину,їх значення для кваліфікації. Мотив - це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Мета - це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини.Мотив злочину - це спонукання до вчинення злочину, а мета - уявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка зазнаки для винного настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, проте, є для нього бажаною. З огляду на це мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета - заради чого, до якого результату спрямована її суспільно небезпечна діяльність. Мотив і мета є самостійними психологічними ознаками суб'єктивної сторони, але вони взаємозалежні, взаємопов'язані між собою і лише у своїй єдності можуть дати повне уявлення про спрямованість поведінки особи, наприклад, корисливий мотив і корислива мета в таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство.На відміну від вини мотив і мета в структурі суб'єктивної сторони є факультативними ознаками, тобто такими, які в характеристиці суб'єктивної сторони різних злочинів можуть відігравати різну роль. Залежно від законодавчого опису суб'єктивної сторони конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль: 1) обов'язкових, 2) кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак або 3) ознак, що пом'якшують чи обтяжують покарання (відповідно до ч. 2 ст. 66 КК мотиви, що не носять низького характеру, можуть враховуватися судом як такі, що пом'якшують покарання, наприклад, неправильно зрозумілі інтереси служби, жалість, захист від суспільно небезпечного посягання, тоді як вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 67 є обставиною, що обтяжує покарання).Обов'язковими ознаками виступають тоді,коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру діяння. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо зазначені корисливі мотиви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем. Оскільки певні мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості злочину, законодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують (збільшують) суспільну небезпечність певного складу.

40.Випадок (казус) та його відмінність від злочинної недбалості. Від злочинної недбалості слід відрізняти "випадок" ("казус"). "Випадок" у судовій практиці зустрічається нерідко, а актуальність питань, які з ним пов'язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кожному випадку. Особливо часто "випадок" зустрічається у справах із заподіяння шкоди життю та здоров'ю людини, виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту."Випадок" у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв'язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачила можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. "Випадок" виключає вину в поведінці особи. На відміну від недбалості "випадок" характеризується відсутністю суб'єктивного критерію, який у поєднанні з об'єктивним визначає необережність як вид вини. Неможливість передбачення суспільно небезпечних наслідків може бути зумовлена як суб'єктивними особливостями особи (відсутність необхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розумові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинене діяння, що викликало наслідки. Наприклад, М. і К. йшли польовою дорогою. М., закурюючи, кинув у зарослий травою кювет палаючий сірник, який потрапив у бочку з-під бензину, яка там лежала, внаслідок чого бензин, що залишився в бочці, запалав і стався вибух. Дном бочки, що вилетіло, К. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Сам же М. від вибуху не постраждав, бочки, що лежала в кюветі, не бачив. У цьому випадку М. не передбачав можливості заподіяння шкоди К. і не міг її передбачити."Випадок" ("казус") виключає кримінальну відповідальність за відсутністю складу злочину (зокрема вини) в поведінці особи.

41.Юридична та фактична помилки в кримінальному праві. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання. Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

42.Поняття та види стадій вчинення злочину. Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення. Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом.Ступінь реалізації умислу відбивається в різних діяннях, які характеризують кожну стадію з об'єктивно існуючими між ними достатньо чіткими межами. Чим більшою мірою реалізований умисел, тим більшою мірою здійснюється злочин, тим більшої шкоди може завдати чи завдає винний. Стадії вчинення злочину різняться між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчене винним, але його вчинення може і не здійснитися, а, отже припинитися на попередніх етапах (готуванні або безпосередньому вчиненні злочину). КК визнає три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину- підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину ; 2) замах на злочин- вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККУ, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Замах є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця; 3)закінчений злочин- діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККУ.

43.Кримінальна відповідальність за готування до вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14). Стаття 2 встановлює, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кодексом. Така ж підстава кримінальної відповідальності існує і за готування до злочину й замах на злочин. Інакше кажучи, підставою відповідальності за готування до злочину і за замах на злочин може бути лише встановлення в діянні особи складу злочину. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад незакінченого злочину, відповідно - склад готування до злочину або склад замаху на злочин.Відповідно до ст. 16 кримінальна відповідальність за готування до злочину і за замах на злочин настає за ст. 14 або ст. 15 і за тією статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, до якого суб'єкт готувався або на який вчинив замах. Наприклад, готування до умисного вбивства кваліфікується за ст. 14 і ч. 1 ст. 115, а замах на вбивство - за ст. 15 і ч. 1 ст. 115. Якщо діяння, вчинені особою при готуванні до одного злочину або замаху на нього, містять у собі ознаки іншого закінченого злочину, все вчинене слід кваліфікувати як незакінчений злочин за ст. 14 або ст. 15 та відповідною статтею Особливої частини КК і за сукупністю - за інший закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є готуванням до іншого злочину або замахом на нього.Наприклад, незаконне придбання пістолета для вбивства кваліфікується як незаконне придбання вогнепальної зброї за ч. 1 ст. 263 і як готування до убивства за ст. 14 та ч. 1 ст. 115. У разі викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів чи вибухових речовин або їх незаконного носіння, збереження, придбання, виготовлення з метою вчинення іншого злочину вчинене кваліфікується як сукупність закінченого злочину і як готування до вчинення іншого злочину.

44.Поняття та види замаху на вчинення злочину. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККУ, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Цей замах нерідко називають невдалим. Так, К., коли був викритий у підробці документа, запропонував слідчому хабара і поклав на стіл конверт з грошима. Слідчий конверт не взяла, а запросила до кабінету свого співробітника і склала протокол огляду конверта, у якому були гроші. Замах є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Наприклад: злодій був затриманий як тільки проникнув у житло, або при нападі з метою вбивства з рук винного була вибита зброя. Цей замах іноді називають перерваним. Залежно від придатності об'єкта і засобів посягань розрізняють придатний замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою чергу, поділяється на замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами. Таким же може бути й непридатне готування до злочину. Замах на непридатний об'єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об'єкт не має необхідних властивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця. Особа припускаться фактичної помилки, що і позбавляє її можливості довести злочин до кінця. Це, наприклад, спроба крадіжки з порожнього сейфа чи порожньої кишені; постріл у труп, помилково прийнятий за живу людину.Замах із непридатними засобами (він також може бути як закінченим, так і незакінченим) має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслідок їх об'єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин.При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для заподіяння шкоди.Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилково прийнятою за отруту).Відносно непридатними є ті засоби, які лише за даних конкретних обставин не можуть привести до виконання задуманого (наприклад, спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, що виявилася зіпсованою).

45.Поняття та ознаки добровільної відмови від доведення злочину до кінця,його відмінність від дійового каяття. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Ознаками добровільної відмови є: 1) добровільність-Добровільність відмови означає, що особа за власним бажанням відмовилась від доведення злочину до кінця. Це не виключає впливу інших осіб — родичів, друзів, працівників правоохоронних органів. Але рішення залишається за особою, яка має можливість зробити остаточний вибір. 2) усвідомлення можливості доведення злочину до кінця- особа розуміє відсутність непереборних перешкод на шляху до досягнення злочинної мети і все ж таки відмовляється від подальшого вчинення злочину. 3) остаточність-особа відмовилася від доведення злочину до кінця не на певний час, з "технічних" або "тактичних" міркувань, а безповоротно, назавжди. При закінченому злочині добровільна відмова неможлива. З боку злочинця в такому разі можливе дійове каяття. Дійове каяття злочинця полягає в його активній поведінці після вчинення злочину, яка знаменує його бажання максимально зменшити заподіяну шкоду. Дійове каяття можливе після вчинення як умисного, так і необережного злочину Дійове каяття може полягати у з'явленні із зізнанням, щирому каятті (об'єктивно доведеному осуді свого діяння і бажанні спокути своєї вини), активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданого збитку або усуненні заподіяної шкоди, інших подібних діях.

46.Поняття та ознаки співучасті у кримінальному праві. співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.(ст.26) Об’єктивні ознаки співучасті: 1) наявність двох чи більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного і того умисного злочину; 2) спільна участь у вчиненні злочину. Спільна участь у вчиненні злочину передбачає: 1) вчинення злочину загальними зусиллями всіх співучасників; 2) вчинюваний злочин є одним (спільним) для всіх співучасників; 3) спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину; 4) причинний зв’язок між діянням усіх співучасників і загаль-ним злочинним результатом. Суб’єктивна ознака співучасті виявляється в умисній формі вини, що передбачає: 1) наявність умислу кожного з учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності); 2) наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, у т. ч. виконавця чи співвиконавця; 3) єдність наміру всіх співучасників вчинити один і той же злочин; 4) єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату. Інтелектуальний момент умислу співучасників полягає в ус-відомленні кожним з учасників факту вчинення всіма співучас-никами одного й того самого злочину, характеру дій інших спів-учасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їх діях тощо. Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасни-ків діяти спільно для досягнення одного злочинного результату. Співучасть можлива на всіх стадіях умисного злочину — готу-вання, замаху, безпосереднього виконання об’єктивної сторони злочину (приєднання до злочинної діяльності), а також закінчено-го злочину.

47.Види співучасників,критерії їх виділення. У ст.19 дається визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підмовника і пособника. В основу такого поділу: 1) ступінь участі (інтенсивність діяння кожної з осіб); 2) характер участі (функціональна роль співучасника у злочині). Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо виконала злочин., тобто дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливої частиною КК, той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Організатором визнається особа яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатором є особа, яка не тільки викликала в інших бажання вчинити злочин, але й об‘єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату. Підмовником відповідно до ч.5 ст.19 вважається особа, яка схилила до вчинення злочину. Він свідомо викликає у іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше. Пособником є особа, яка сприяла вчиненню злочину, тобто давала поради, вказівки, надавала засоби для вчинення злочину, усувала перешкоди для його вчинення, обіцяла сховати злочинця, знаряддя або засоби вчинення злочину, сліди злочину, предмети, добуті злочинним шляхом (ст.19).

48.Виконавець злочину. Виконавцем за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин. Звідси випливає, що виконавцем (співвиконавцем) є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково об'єктивну сторону злочину. Тому, наприклад, при розбої виконавцем злочину є не лише той, хто вилучає майно в потерпілого, але і той, хто в момент вилучення застосовує насильство до жертви. Виконавцем у цьому злочині є і той, хто тільки, наприклад, тримає потерпілого за руки, позбавляючи його можливості пручатися, закриває потерпілому рота, щоб він не покликав на допомогу. Усі ці особи - виконавці розбою, тому що кожний з них виконує якусь частину об'єктивної сторони злочину (розбою). Головне, щоб особа своїми безпосередніми діями виконала діяння, описане в законі, або його частину як ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину. Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті. Виконавцем визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочину. У цих випадках має місце посередня винність. Воно має місце там, де як фактичний виконавець злочину виступає особа, що не є суб'єктом кримінальної відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності. У таких ситуаціях особа, що фактично вчиняє злочин, не несе кримінальної відповідальності внаслідок її неосудності чи недосягнення віку. Особа, що використовує неосудного або особу, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, розглядається як виконавець вчиненого злочину. Тут особа, яка фактично вчинила злочин, виступає як своєрідне знаряддя чи засіб вчинення злочину. Посередня винність відповідно до п. 9 ст. 67 розцінюється як обставина, що обтяжує покарання.

49.Організатор вчинення злочину. Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність. Особа, яка організувала вчинення злочину, -це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину. Організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об'єднанням із двох або більше груп. Створення і керівництво групою може виражатися у розробці самої стратегії майбутньої злочинної діяльності, а також у встановленні контакту з іншими злочинними групами. Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. З об'єктивної сторони організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов'язані з тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець (співвиконавець). З суб'єктивної сторони умислом організатора охоплюється той злочин, що повинен вчинити виконавець (виконавці). Організатор бажає вчинення цього злочину і направляє свою діяльність на організацію його вчинення. У великих організованих групах, що характеризуються ієрархією і різноманітними зв'язками, організатор навіть може не знати конкретного виконавця, але його умислом охоплюється вчинення певних злочинів, що входять до плану відповідної злочинної групи. Він не тільки передбачає, що в результаті його організаторських дій будуть вчинені або вчиняються відповідні злочини, але й бажає цього

50.Пособник як вид співучасника вчинення злочину. (ч. 5 ст. 27). Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину. З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника виявляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рішучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем. З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути поінформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення. Ці ознаки обумовлюють відповідальність пособника. Причому ще раз підкреслимо, що пособництво також можливе лише щодо певного конкретного злочину (крадіжки, зґвалтування, вбивства). У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характеристику пособництва, але й перелічує види пособництва. З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види: а) пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином виражене сприяти приховуванню злочину;б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких предметів.

51.Підбурювач як вид співучасника. (ч. 4 ст. 27). Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Підбурювач - це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину. З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажання вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками. З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчинення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування). Воно може виражатися в різних формах. Це можуть бути умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії - наприклад, вказівки, наказ тощо. Це такі способи, за допомогою яких підбурювач породжує в інших співучасників бажання, рішучість вчинити злочин. Важливо, що ці способи породжують у співучасників бажання, рішучість вчинити злочин, але цілком не пригнічують волю підбурюваного. Остаточне рішення вчинити злочин залишається за тим, кого підбурюють, хоча бажання вчинити злочин породжує в ньому саме підбурювач.

52.Форми співучасті,критерії їх виділення. Форми співучасті- це об'єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними. Співучасть поділяється на: 1) проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Звичайно, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один з виконавців загрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій обчищує кишені. Але з погляду форми співучасті їх ролі однорідні - всі вони безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину, в даному випадку розбою; 2) складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей - один або кілька з них - виконавці, інші -- підбурювачі, пособники і т.п. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не всі співучасники є виконавцями злочину. 2. За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами: а) вчинення злочину групою осіб- злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) виконавця вже в процесі вчинення злочину (коли воно вже почалося), але до його закінчення. б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою- злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, коли його спільно вчинили декілька осіб, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. в) вчинення злочину організованою группою- злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. г) вчинення злочину злочинною організацією- злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени чи структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).

53.Співучасть у злочині з спеціальним суб’єктом. згідно з ч. 2 ст. 18 КК Кримінального кодексу України спеціальний суб'єкт злочину має місце там, де злочин може вчинити лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це суб'єкт злочину, який крім загальних ознак (осудності й віку) наділений ще і додатковими ознаками, що і визначають його відповідальність за відповідною статтею КК (наприклад, службова особа,військовослужбовець тощо). Характерною ознакою злочину із спеціальним суб'єктом є те, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками спеціального суб'єкта.У статтях КК про співучасть немає прямої заборони позитивно вирішувати це питання. У КК не говориться, що співучасть у злочинах зі спеціальним суб'єктом неможлива.В злочинах із спеціальним суб'єктом, особи, які не є спеціальними суб'єктами, можуть виступати як співучасники злочину. Інакше кажучи, виконавцем цих злочинів може бути тільки спеціальний суб'єкт, а як організатор, підбурювач, пособник можуть виступати й інші особи, не наділені ознаками спеціального суб'єкта. Щоправда, іноді об'єктивна сторона деяких злочинів описується в законі так, що вона не виключає як співвиконавців і осіб,які не є спеціальними суб'єктами.

54.Ексцес виконавця,правові наслідки. Щоб співучасник був притягнутий до відповідальності за злочин, вчинений виконавцем, він має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасниками повинна мати місце змова на вчинення конкретного злочину. Але на практиці зустрічаються випадки, коли окремі співучасники виходять за межі цієї змови. Наприклад, пособник і підбурювач просили виконавця побитии потерпілого, виконавець же вбив жертву. У такому разі і говорять про ексцес (вихід за межі задуманого) виконавця. Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників. Ним вчинені дії, які виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Таким чином, ексцес виконавця має місце там, де інші співучасники не передбачали, не бажали і не допускали вчинення тих злочинних дій, що вчинив виконавець. Розрізняють два види ексцесу: кількісний і якісний. Ця різниця має певне практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема, на кваліфікацію дії виконавця. Кількісний ексцес має місце там, де виконавець, почавши вчиняти злочин, що був задуманий співучасниками, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Тут задуманий співучасниками злочин ніби "переростає" у більш тяжкий. Наприклад, співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець змушений був застосувати насильство при вилученні майна, тому що зненацька застав у квартирі потерпілого, і тим самим вчинив вже не крадіжку, а грабіж чи розбій. У цих випадках виконавець несе відповідальність за більш тяжкий злочин, що він вчинив.Якісний ексцес має місце там, де виконавець вчиняє неоднорідний, зовсім інший, ніж був задуманий співучасниками, злочин на додаток до того, що було погоджено із співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за правилами реальної сукупності злочинів: за задуманий і вчинений за угодою з співучасниками злочин і за той, що був наслідком його ексцесу. Наприклад, співучасники задумали вчинити крадіжку. Виконавець, увійшовши до квартири, застав там її хазяйку і, застосувавши фізичне насильство, зґвалтував її, а потім, скориставшись тим, що потерпіла втратила свідомість, викрав майно. У цьому випадку виконавець вчинив два злочини - (крадіжку і зґвалтування), співучасники ж несутьвідповідальність тільки за крадіжку.

55.Поняття та види причетності до злочину. Причетність до злочину - це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому. На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяються такі види причетності до злочину: 1) Заздалегідь не обіцяне приховування злочину- Приховування злочину - це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. 2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом- Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, - це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна. Мова йде лише про дії, заздалегідь не обіцяні. Якщо такі дії були заздалегідь обіцяні, то вони утворять, у силу ч. 5 ст. 27, пособництво. 3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину- Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин відбувається. 4) Заздалегідь обіцяне недонесення про злочин-виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним КК воно злочином не визнається. Лише у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності.

56.Поняття множинності злочинів. Множинність злочинів означає, що особою вчинено два чи більше злочинних діянь, кожне з яких містить ознаки самостійного складу злочину.Таким чином, при множинності злочинів має місце «скупчення» в поведінці однієї особи двох чи більше окремих злочинів. Вчинення особою двох чи більше злочинних діянь негативно впливає й на інших нестійких членів суспільства, породжує в них ілюзію безкарності за вчинення злочинів. Значення множинності злочинів полягає в тому, що вона: а)впливає на кваліфікацію злочинів; залежно від виду множинності визначається кваліфікація злочинних діянь за відповідними статтями КК; б)ураховується при призначенні покарання; в)впливає на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Фактичний склад кожного злочину, який учинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності. Це означає, що за кожний вчинений особою злочин вона, в принципі, має нести кримінальну відповідальність незалежно від вчинення іншого злочину (при рецидиві злочинів принаймні за один із них особа вже понесла - повністю або частково - таку відповідальність).

57.Поняття та види єдиного(одиничного) злочину. Одиничний злочин - це злочин, передбачений кримінальним законом як єдиний, один, самостійний склад злочину. Головною ознакою одиничного злочину є те, що він охоплюється однією й тією самою статею КК. Видами одиничних злочинів є: 1)прості одиничні злочини; 2)ускладнені одиничні злочини. У свою чергу, ускладненими одиничними злочинами є: 1)триваючі злочини; 2)продовжувані злочини; 3)складні, або складені, злочини. Простим одиничним злочином слід вважати такий злочин (що підпадає під ознаки однієї статті КК), який характеризується наявністю однієї дії і одного наслідку (наприклад, крадіжка, вбивство), або злочин, що має дві дії (наприклад, спекуляція), а так само злочин, який складається із однієї дії і спричиняє два чи більше наслідків (наприклад, порушення правил безпеки гірничих робіт, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки). Усі прості одиничні злочини охоплюються однією статею КК і мають певну структурну єдність.

58.Поняття та види повторюваності злочинів. У частині 1 ст. 32 вказується, що повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. Повторність злочинів, як випливає із цих статей КК, припускає наявність таких ознак: а) особою (групою осіб) вчинено два або більше самостійних одиничних злочинів. б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються не одночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу. Так, першою вчиняється крадіжка, потім, наприклад, шахрайство або послідовно дві крадіжки і т. ін.; в) для повторності не має значення була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин. г) повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість. У понятті повторності було зазначено, що вона має місце незалежно від того, була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин. Цього цілком достатньо, щоб визнати існування двох видів повторності злочинів: 1) повторність злочинів, не пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин; 2) повторність злочинів, пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин. Повторність, пов'язану з засудженням за раніше вчинений злочин, називають рецидивом. Спочатку розглянемо повторність, не пов'язану з засудженням за раніше вчинений злочин, або, як її іноді називають, фактичну повторність. Її зміст розкривається шляхом аналізу її видів, певним характером злочинів, які створюють її. Цими видами є: повторність тотожних злочинів і повторність однорідних злочинів. Саме в ч. 1 ст. 32 КК сказано про повторність тотожних злочинів, тобто передбачених тією самою статтею або частиною статті КК, а в ч. З ст. 32 — про повторність однорідних злочинів, передбачених у різних статтях Особливої частини КК.

59.Рецедив злочину та його види. Рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскільки рецидив — це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки: 1.рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини; 2.при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види); 3.злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі). Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість; 4.факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан. Вчинення особою нового умисного злочину протягом строку судимості, тобто протягом строку покарання або протягом певного строку після його відбуття і створює рецидив злочинів. Вчинення нового злочину протягом строку судимості має у теорії назву легального рецидиву. У КК закріплене саме поняття легального рецидиву, тобто такого рецидиву, що відповідно до прямих вказівок закону утворюється наявністю судимості за раніше вчинений умисний злочин. Якщо ж судимість за раніше вчинений злочин погашена або знята у встановленому законом порядку (ст. 89 і ст. 91 КК), рецидив злочинів виключається. Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види:-загальний рецидив;-спеціальний рецидив. Загальний рецидив — це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання. Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання. Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство тощо. Складний, або багаторазовий, рецидив — це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо. За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів. Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів — це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин.

60.Поняття необхідної оборони в кримінальному праві. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання. Суть необхідної оборони, виходячи із законодавчого її визначення, полягає у правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє, гарантоване Конституцією України, право на захист інтересів, що охороняються, від суспільне небезпечних посягань. Проте це не значить, що шкода, заподіяна особі, яка здійснила посягання, може бути будь-якою, що закон немовби ставить цю особу поза законом, дозволяючи заподіювати їй будь-яку шкоду. Інтереси особи, яка здійснила посягання, теж охороняються законом: заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна перетворюватися в акт помсти, самочинної розправи над такою особою. Іншими словами, заподіяна шкода не має перевищувати меж необхідної оборони. Теорією кримінального права вироблені критерії (умови, ознаки) правомірності необхідної оборони, які більшістю вчених поділяються на дві групи: -умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільне небезпечне посягання; -умови правомірності необхідної оборони, які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна. До умов правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільне небезпечне посягання, в літературі, здебільшого, відносять: а) наявність суспільне небезпечного посягання; б) його дійсність (реальність). Інколи дійсність і реальність суспільне небезпечного посягання розглядаються як самостійні умови правомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності називають суспільну небезпечність посягання, тобто умову, що посягання було об'єктивно суспільне небезпечним. Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії є: а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших осіб, інтереси суспільства або держави; б) шкода має заподіюватися лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій іншій особі; в) захист не має перевищувати меж необхідної оборони необхідності або тягне за собою відповідальність на загальних підставах.

61.Затримання особи,що вчинила злочин,умови правомірності. Затримання особи, що вчинила злочин (злочинця) є суспільно корисним діянням, оскільки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів і одночасно забезпечує здійснення правосуддя відносно нього. Вказані дії є правом громадян і обов'язком службових осіб правоохоронних органів. Стаття 38. Затримання особи, що вчинила злочин 1. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлений її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. 2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу. Відповідно до ст. 38 КК правомірне затримання злочинця потерпілим або іншими особами — це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення особистої свободи особи, яка вчинила злочин, і доставлення її органам влади, якщо вони були необхідними для затримання і відповідали небезпечності вчиненого посягання та обстановці затримання злочинця.

62.Поняття крайньої необхідності,умови правомірност Стаття 39. Крайня необхідність 1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої не­обхідності. 2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. 3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці. Відповідно до ст. 39 КК крайня необхідність — це правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

63.Фізичний або психічний примус,їх кримінально-правове значення. Стаття 40. Фізичний або психічний примус 1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. 2. Питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу. Фізичним примусом визнається такий вплив на тілесну недоторканність та свободу особи, коли вона позбавляється можливості діяти за своїм розсудом, примушується до вчинення суспільне небезпечного діяння, яке завдає шкоди правоохоронюваним інтересам або створює небезпеку заподіяння такої шкоди шляхом застосування фізичного впливу. Підставою фізичного примусу є протиправна поведінка суб'єкта, який застосовує певне насильство. Фізичний примус може полягати у заподіянні тілесних ушкоджень, завданні ударів, нанесенні побоїв іншій особі, застосуванні до неї інших насильницьких дій, що завдають фізичного болю або призводять до втрати можливості керувати своїми вчинками (катування, обмеження можливості дихати, введення наркотичних препаратів, незаконне позбавлення волі тощо). Психічним примусом визнається: 1) погроза застосування до особи чи її близьких фізичного насильства (погроза позбавити життя, заподіяти тілесні ушкодження, викрасти особу чи позбавити її волі, вплив на особу за допомогою гіпнозу) або 2) погроза заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам (погроза знищити або пошкодити майно, розголосити відомості, що ганьблять особу або її близьких). Як правило, застосування до особи психічного примусу не позбавляє її можливості керувати своїми діями, а тому психічний примус не завжди визнається обставиною, що виключає злочинність діяння. Психічний примус - це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчиняти тих чи інших дій, які в даній ситуації повинні бути вчинені, під погрозою застосування фізичного насильства, заподіяння майнової чи моральної шкоди. В разі психічного примусу має місце залякування особи, яка піддана примусу, з тим щоб приневолити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто погрожує. Безумовно, волю особи, яку піддано примусу, деякою мірою обмежено, внаслідок чого вона відчуває ускладнення в обранні того чи іншого варіанту поведінки. Однак таке обмеження не носить абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підкріплюється фізичним насильством. У даному разі волю особи, щодо якої здійснюється насильство, повністю не паралізовано і вона має можливість обрати той чи інший варіант поведінки за своїм розсудом. Ось чому діяння (дія або бездіяльність), вчинені внаслідок психічного примусу, не виключає кримінальної відповідальності, але розцінюється як вчинене при пом`якшуючих обставинах (п.3 ст. 40 КК).Дія або бездіяльність, вчинена внаслідок психічного примусу, не тягне кримінальної відповідальності лише за умови, що має місце стан крайньої необхідності (ст. 16 КК).

64.Діяння,пов’язане з ризиком – обставина,що виключає злочинність діяння. Стаття 42. Діяння, пов'язане з ризиком 1. Не с злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільне корисної мети. 2 . Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи е достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. 3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Ризиковані діяння визнаються виправданими і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності за сукупності таких умов:1)ризиковане діяння вчинюється для досягнення значної суспільно корисної мети.2) неможливо досягти зазначеної мети у даній обстановці без вчинення ризикованого діяння. У разі можливості досягнення мети за допомогою неризикованої поведінки ризик не може вважатися виправданим; 3)особа вжила заходів, які дають підстави обґрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

65.Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності. Звільнення від реальної кримінальної відповідальності - це звільнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. КК містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК); 2) дійове каяття (ст. 45 КК); 3) примирення з потерпілим (ст. 46 КК); 4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки (ст. 47 КК); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК); 6) закінчення строків давності (ст. 49 КК); 7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК 8) акти амністії і помилування (статті 85-87). Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчинене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК), при цьому, однак, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності до того моменту, доки вона їй не піддалася, тобто до набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Передбачені законом види звільнення від кримінальної відповідальності можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов'язкове і необов'язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене ст. 47 КК (передача на поруки) і ст. 48 КК (зміна обстановки). Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування. Від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачене: 1) у Загальній частині і 2) в Особливій частині КК.

66.Давність притягнення до кримінальної відповідальності. Закінчення встановленого законом строку, після якого виключаються крим. відповідальність і застосування покарання за вчинений злочин. Закон (ст. 48 Кримінального кодексу України) виділяє три умови застосування давності притягнення до кримінальної відповідальності.: 1) закінчення зазначених у законі строків; 2) невчинення протягом цих строків нового злочину певної тяжкості; 3) неухилення від слідства і суду. Особу не можна притягнути до крим. відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину минули такі строки: 1) один рік з дня вчинення будь-якого із злочинів, передбачених ст. 106 і ч. 1 ст. 125 КК, або злочину, за який може бути призначено покарання не більш суворе, ніж випр. роботи або направлення в дисциплінарний батальйон; 2) три роки з дня вчинення злочину, за який може бути призначено позбавлення волі на строк не більше 2 років (крім злочинів, передбачених статтями, що вказані в п. 1 ст. 48 КК); 3) п'ять років з дня вчинення злочину, за який може бути призначено позбавлення волі на строк не більше 5 років; 4) десять років з дня вчинення злочину, за який може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на 5 років. Початком строку давності є день вчинення злочину, тобто день, протягом якого до 24-ї години включно винний вчинив діяння, що входить в об'єктивну сторону складу злочину. При вчиненні готування або замаху строк давності починає спливати з моменту припинення злочинної діяльності. Строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється від часу їх добровільного або недобровільного припинення, а стосовно продовжуваних злочинів — з моменту вчинення ост. злочинної дії. Строки Д. п. до к. в. закінчуються у день винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або про віддання до суду у справах, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у законі строків особа вчинить новий злочин, за який може бути призначено позбавлення волі на строк понад 2 роки. Обчислення давності в цьому разі починається з моменту вчинення нового злочину. Перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, ховається від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною. Особа не може бути притягнута до крим. відповідальності, якщо від часу вчинення злочину минуло 15 років і давність не була перервана вчиненням нового злочину. Питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який, згідно із законом, може бути призначено смертну кару, вирішується судом. Якщо суд не визнає можливим застосувати давність, смертна кара не може бути призначена і замінюється позбавленням волі з урахуванням особи злочинця, а також характеру і ступеня тяжкості вчиненого злочину.

67.Поняття покарання та його мета за кримінальним законодавством України. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання. Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою. Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін. Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів Метою покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т.ін.).

68.Система покарань, класифікація видів покарань. Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.. Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін. За порядком призначення покарань ст.52 КК підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові. До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК). Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду. Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства. Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності - до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян.Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув'язнення КК не передбачає. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові: 1. Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. 2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) Додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові - це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф. До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна. За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон - від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від двох до п'яти років, позбавлення волі - від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків. Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду. Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув'язнення КК не передбачає. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк. У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

69.Штраф як вид покарання. Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого. Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див., наприклад, ч. 2 ст. 204 КК). Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років. Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК);

70.Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу. В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.). Законом України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу" встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1 ранг, а, наприклад, до сьомої категорії - 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.). В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються фахівцям арбітражних судів (крім суддів). Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям арбітражних судів, а також судовим експертам. Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені: він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас. Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

71.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п'яти років як основне і на строк від одного до трьох років - як додаткове покарання. Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю. Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов'язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові інтереси. Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м'якого покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК). Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад, статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено. У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною діяльністю. Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не пов'язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом на підставі ст. 55 КК. Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений. Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади, пов'язані з розпорядженням матеріальними цінностями. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад, до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання вироком суду законної сили. Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашається з моменту закінчення строку цього покарання (п. 3 ст. 89 КК).

72.Громадські роботи як вид кримінального покарання. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби.

73.Виправні роботи, порядок їх призначення. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку. Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого. Виправні роботи - це покарання, яке широко застосовується на Практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних правообмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість. Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт (ст. 389 КК).

74.Конфіскація майна, умови застосування. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого. Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого. Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який конфіскація передбачена як обов'язкове додаткове покарання, у вироку повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання (ч. 2 ст. 69 КК). Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б) часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду частини майна. У вироку суд обов'язково має вказати, чи все майно засудженого конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т.ін.) або перелічити предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається. Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють майном разом з засудженим на праві особистої власності. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його сім'ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, встановлюється законом України. Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст..81 КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов'язковою є конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 - конфіскація незаконно зрубаних дерев і т.ін. У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

75.Арешт як вид покарання. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

76.Обмеження волі - вид кримінального покарання, умови застосування. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп

77.Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину - дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів. Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості. Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

78.Поняття та зміст позбавлення волі на певний строк . Позбавленню волі на певний строк — це найбільш суворе покарання в системі покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Воно має призначатися тоді, коли, на переконання суду, всі інші, більш м’які покарання не дають змоги досягти мети кри- мінального покарання.. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених пунктом 5 частини третьої цієї статті, — більше п’ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.2. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.3. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п’ятнадцяти років.2. Неповнолітні відбувають це покарання у спеціальних виховних установах, їхні види і режим відбування покарання у них визначаються згідно з кримінально-виконавчим законодавством.3. Неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не призначається. Таким засудженим мають бути призначені інші покарання із вказаних у санкції статті Особливої частини КК з урахуванням ст. 98 — штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт. Відповідно до п/п “а” п. 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК особи, засуджені вперше до покарання у виді позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості, вчинені у віці до 18 років, підлягають звільненню від покарання.4. Тривалість позбавлення волі для неповнолітніх визначається з урахуванням положень ст. ст: 63 та 102, а також санкції статті Особливої частини КК. Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить 1 рік. Ма-ксимальна тривалість такого покарання визначається санкцією статті Особливої частини КК, однак вона не може перевищувати строків, вказаних в ч. З ст. 102. Ці строки диференційовані залежно від ступеня тяжкості злочину. За особливо тяжкий злочин, пов’язаний з умисним позбавленням життя людини, неповнолітньому може бути призначене позбавлення волі строком до 15 років.5. Положення ст. 102 стосуються покарання у виді позбавлення волі, що призначається за окремий злочин особі, яка не досягла до вчинення злочину 18-річного віку. При призначенні покарання за сукупністю вироків або сукупністю злочинів слід керуватися ч. 2 ст. 103, згідно з якою неповнолітнім може бути призначене позбавлення волі і на більш тривалий строк — до 15 років.

79. Довічне позбавлення волі , умови застосування . Відповідно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.Довічне позбавлення волі як міра самого суворого кримінального покарання призначається судом особам, винним у вчиненні особливо тяжких злочинів, у випадках, коли закон передбачає таку міру покарання у нормі Особливої частини КК.У деяких особливих, виключних випадках засудження особи за злочин, який згідно із законом може бути покараний довічним позбавленням волі, суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на певний строк.Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.Порядок і умови виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі регулюються Виправно-трудовим кодексом України та Положенням про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи (далі — Положення), яке було прийнято відповідно до Законів України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 року № 1483 і “Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України” від 11 січня 2001 року № 2214 та Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженого Указом Президента України від 31 липня 1998 року № 827/98, з метою приведення нормативно-правових актів Державного департаменту України з питань виконання покарань відповідно до чинного законодавства України та поліпшення правового становища осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.Відповідно до Законів України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 року № 1483 і “Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України” від 11 січня 2001 року № 2214 особи, засуджені до довічного позбавлення волі, відбувають покарання в установах на суворому режимі тюремного ув’язнення. На них поширюється Виправно-трудовий кодекс України та Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, затверджені наказом Державного департаменту України від 5 червня 2000 року № 110, які визначають режим та умови тримання засуджених на суворому режимі в тюрмах.Підставою для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі (далі — засуджені), на суворому режимі тюремного ув’язнення є тільки вирок суду, який набрав законної сили.Особи, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, несуть обов’язки і користуються правами, які встановлені законодавством України, з обмеженнями, що передбачені законодавством для цієї категорії засуджених, а також випливають з вироку суду і режиму, установленого Виправно-трудовим кодексом України для відбування покарання даного виду.Правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, визначається законодавством України, що встановлює права та обов’язки цих осіб під час їх перебування на території України, з обмеженнями, які передбачені законодавством для цієї категорії засуджених, а також випливають з вироку суду і режиму, установленого Виправно-трудовим кодексом України для відбування покарання даного виду.Засуджені тримаються в окремих камерах по дві особи і забезпечуються жилою площею за нормами, установленими виправно-трудовим законодавством України.У необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за мотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.При розміщенні засуджених у камерах ураховуються рекомендації соціально-психологічної служби установи.Соціально-психологічна робота із засудженими спрямована на формування та збереження соціально-корисних навичок, нейтралізацію негативного впливу умов тривалої ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної поведінки щодо персоналу, інших засуджених та щодо себе, усвідомлення провини за вчинені злочини та розвиток прагнення до відшкодування заподіяної шкоди.Організація соціально-психологічної роботи із засудженими безпосередньо покладається на старшого інспектора із соціально-психологічної роботи та психолога, посади яких вводяться відповідно до існуючих штатних нормативів.Засуджені виводяться на роботу в спеціально обладнані цехи, де встановлюються додаткові засоби охорони та забезпечується надійна ізоляція, щоб зазначені особи в період роботи не могли вступати в контакти з іншими засудженими.У разі неможливості працевикористання засуджених з виведенням у виробничі цехи вони можуть залучатися до праці в камерах з додержанням вимог санітарних норм і правил охорони праці.Засудженим надається індивідуальне спальне місце і видаються постільні речі. Заміна постільних речей здійснюється в дні санітарної обробки — один раз на тиждень.Засуджені забезпечуються одягом і взуттям спеціального зразка. Інший одяг і предмети, що не дозволені для зберігання в камері, у цих осіб вилучаються і здаються на склад.При виведенні засуджених на прогулянку в зимовий період їх забезпечують верхнім одягом.Засуджені забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за нормами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.92 № 336 “Про затвердження норм добового забезпечення продуктами харчування засуджених до позбавлення волі, а також осіб, що перебувають у слідчих ізоляторах, лікувально-трудових профілакторіях та ізоляторах тимчасового утримання Міністерства внутрішніх справ України, норм заміни одних продуктів іншими та порядку застосування вказаних норм”.

80.Загальні засади призначення покарання Загальні засади призначення покарання - це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі.Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.Розглянемо ці критерії.1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного.2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо ..3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається ст. 12, яка поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі.Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання. Соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, що знаходить свій вияв у вчиненні злочину .Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання.

81 . Поняття та види обставин , що пом’якшують покарання. Під обставинами, які пом'якшують , мають на увазі різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним злочину, які відповідно зменшують суспільну небезпечність злочину і злочинця, отже, і ступінь його відповідальності.Обставини, які пом'якшують, мають велике значення при призначенні покарання. Врахування обставин, які пом'якшують, дає суду право: а) призначити покарання ближче до мінімуму санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин; б) при альтернативній санкції призначити менш суворий вид покарання, передбачений в ній; в) виходячи зі ст. 69, застосувати покарання більш м'яке, ніж передбачено законом. У статті 66 визначені обставини, які пом'якшують покарання:1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;3) вчинення злочину неповнолітнім;4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин;6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.Перелік передбачених законом обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що пом'якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте суди широко враховують при призначенні покарання .Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом'якшують покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка пом'якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п.1 ч. 1 ст. 66.

82 . Поняття та види обставин , що обтяжують покарання . Наявність обставин, які обтяжують, навпаки, надає суду можливість: а) призначити покарання, рівне максимуму санкції статті КК або наближене до цього максимуму; б) при альтернативній санкції призначити більш суворе з зазначених видів покарання; в) виключити застосування ст. 69.Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67.Це:1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;5) тяжкі наслідки, завдані злочином;6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.Частина 3 ст. 67 не надає суду права при призначенні покарання за злочин вважати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч.І цієї статті. Перелік цих обставин є вичерпним і розширенню ні за яких умов підлягати не може.

83.Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом КК.Стаття 69 передбачає два випадки призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом: а) призначення покарання, нижче від найнижчої межі; б) перехід до іншого, більш м'якого виду покарання.2. Призначення покарання, нижче від найнижчої межі, полягає в тому, що суд призначає засудженому покарання того виду, який зазначений , але це покарання призначається в розмірі нижче від найнижчої межі, тобто нижче мінімуму санкції статті, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого визнаний винним підсудний..3. Перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, ніж передбачено в санкції статті, за якою кваліфіковані дії винного, зустрічається частіше, ніж призначення покарання, нижче від найнижчої межі, оскільки більшість санкцій в КК містять вказівки лише на вищу межу покарання (побудовані за правилом - "до такого строку"). При переході до іншого виду покарання суд призначає покарання, не зазначене в санкції, але більш м'яке за своїм видом, виходячи з порівняльної суворості покарань, зазначених у переліку ст. 51. Так, виходячи з цього переліку, від позбавлення волі можна перейти до виправних робіт, а від них - до штрафу.4. Закон чітко визначає підстави застосування ст. 69 - це декілька обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину й особи винного. Обставинами, що пом'якшують покарання, слід вважати такі, що зазначені в ст. 66, а також інші подібні обставини, наявні в справі. Так, у практиці обставинами, що дають підстави застосувати ст. 69, вважають запобігання шкідливим наслідкам і добровільне відшкодування шкоди, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, визнання вини, активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочину, наявність на утриманні дітей чи батьків, хворобу засудженого або його рідних, несприятливі умови роботи, неправомірну поведінку потерпілого, службову залежність тощо.При урахуванні особи винного беруться до уваги зразкова поведінка в побуті до вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика та ін.

84. Призначення покарання за сукупністю злочинів. при сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з яких передбачений різними статтями або різними частинами статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити такі:а) система повного (абсолютного) складання покарань;б) система обмеженого складання покарань;в) система поглинення;г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання;д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.При системі абсолютного складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки й покарань, які і підлягають повному складанню Система обмеженого складання з'явилася з метою пом'якшити жорстокість системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею.Прагнучи якось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе покарання, багато КК почали вводити систему обов'язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю. Найбільш поширеними в законодавствах є змішані системи, які більшою мірою забезпечують індивідуалізацію покарання. В них застосовуються одночасно система обмеженого складання і система поглинення або сполучення цих систем із системою обов'язкового або факультативного підвищення покарання. 2. Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена й у ст. 70 КК України. У частині 1 цієї статті сказано: "При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань". Звідси очевидно, що призначення покарання за сукупністю злочинів проходить два етапи: а) призначення покарання окремо за кожен із злочинів, що входять у сукупність; б) визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів.1) Призначення покарання окремо за кожен зі злочинів, що утворюють сукупність, - це важлива вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим. Такий порядок призначення покарання дає можливість без якихось ускладнень застосувати амністію чи помилування до кожного окремого злочину. У разі перегляду вироку в касаційній чи наглядовій інстанції є можливість за наявності до того підстав пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або взагалі виключити його з вироку.2) Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів відбувається на підставі принципів поглинення або складання. Це значить, що суд призначає остаточне покарання шляхом:а) поглинення менш суворого покарання більш суворим;б) повного або часткового складання призначених покарань у межах, зазначених у законі.Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен з вчинених злочинів. Причому менш суворе покарання поглинається більш суворим ..складання покарань згідно зі ст. 70 наочно викреслює покарання винного за кожен з вчинених ним злочинів. Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, що складаються: при частковому - до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.. Остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання, тобто воно не може перевищувати вищої межі більш суворої санкції..Проте, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким злочином, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70).3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється ч. 3 ст. 70. Згідно з нею до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.4. Частина 4 ст. 70 поширює принципи призначення покарання за сукупністю злочинів на випадок, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку

85.Призначення покарання за сукупністю вироків . Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків:а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років".Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає покарання за такими правилами:1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком;3) остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких менш суворих покарань остаточний строк покарання, призначений за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Це єдиний випадок, коли при сукупності вироків застосовується принцип поглинення.Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд при їх складанні повинен керуватися їх максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК .У разі ж призначення різних додаткових обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

86.Поняття звільнення від покарання та його види . За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки .2. КК передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.3. Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у разі прийняття нового закону, що виключає або пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти мають зворотну дію уразі, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

87.Звільнення від покарання за хворобою. Відомо, що неосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння (ч. 2 ст. 19 КК). Не підлягають покаранню і особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч. 3 ст. 19 КК).Разом з тим психічна хвороба може виникнути і під час відбування покарання. Стаття 84 передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:а) у зв'язку з захворюванням особи під час відбування покарання на психічну хворобу (ч. 1);б) у зв'язку з захворюванням на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2);в) у зв'язку з визнанням військовослужбовців, засуджених до службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. 3).3. При звільненні від покарання особи, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, вирішальне значення має характер психічного захворювання .Обов'язковою умовою цього виду звільнення є тяжкість психічного захворювання: воно позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.4. Особа, яка захворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно хворої, усвідомлює небезпечність вчиненого і адекватно сприймає виправно-трудовий вплив. Тому в основу звільнення таких хворих покладена впевненість суду в тому, що тяжко хворий значною мірою втратив свою суспільну небезпечність, а тому є впевненість в тому, що він не вчинить нового злочину.5. Військовослужбовці, засуджені до покарання у виді службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я.

88. Давність виконання обвинувального вироку. Обвинувальний вирок з тих чи інших причин (внаслідок стихійного лиха, втрати документів тощо) може своєчасно не приводитися у виконання. ст. 80 КК передбачає звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється закінчення встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком законної сили, у зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання призначеної судом міри покарання. Із ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності обвинувального вироку: 1) закінчення зазначеного в законі строку; 2) неухилення засудженого від відбування покарання і 3) нс-вчинення ним протягом встановленого законом строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закінчення яких виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків залежить від виду та тяжкості призначеного судом покарання. Так, обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо з дня набрання ним чинності минули такі строки:1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;3) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.3. Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може зупинятися і перериватися.

89. Поняття та види звільнення від кримінального покарання та його відбування Звільнення від покарання та його відбування - це передбачені законом про крим. відповід. обставини незастосування судом до особи, що вчинила злочин, покарання чи припинення його подальшого відбування.За наявності визнач. у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене.. На відміну від звільнення від крим. відповід. звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом. Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (загалом або його частини) чи коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) або недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання аж ніяк не підриває принципу невідворотності покарання. КК передбачає різні види звільнення від покарання, їх найчастіше об'єднують у дві групи: звільнення безумовне та звільнення умовне.При безумовному звільненні перед особою не ставляться якісь вимоги у зв'язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов'язане з пред'явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.До умов. звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК). До безумовних - звільнення від покарання згідно з ч. 4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК), заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК). Особл. видом звільнення від покарання є звільнення від покарання в разі прийняття нового закону, що виключає чи пом'якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким, закони й інші норм.-правові акти мають зворотну дію, якщо вони пом'якшують або скасовують відповід. особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, зокрема й на осіб, які відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом'якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знову виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Амністія та помилування найчастіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

90.Підстави та умови звільнення від відбування покарання з випробуванням Ст. 75. Звільн. від відбування покарання з випробуванням 1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, служб. обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільн. від відбування покарання з випробуванням. 2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. 3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від 1 року до 3 років. Ст. 76. Обов'язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням 1. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; 3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з'являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. 2. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців - командирами військових частин.

91.Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання(підстави та умови застосування) Ст.81. Умовно-дострокове звільн. від відбування покарання   1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправ. робіт, служб. обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінар. батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільн. від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.   2. Умовно-дострокове звільн. від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.   3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:   1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;   2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;   3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.    4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу.

92.Амністія та помилування(Підстави застосування)  Амністія є повне або часткове звільнення від відбування покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або крим. справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є повна та умовна амністія. У цих випадках кримінальну справу щодо особи, в діянні якої вбачається склад конкретного злочину, не може бути порушено, а порушені справи, що перебувають у провадженні органів дізнання, попереднього слідства та справи, що передані до судів, але не розглянуті ними, підлягають закриттю. Якщо необхідність застосування закону про амністію з'ясовується в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвинувальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органами досудового розслідування у вчиненні злочину, дістає можливість домогтися свого публічного виправдання у судовому порядку.Помилування — це, відповідно до п.27 ст. 106 КУ та ч.1 ст. 87 ККУ, ст.2 Положення про порядок здійснення помилування, акт глави держави, який полягає у заміні покарання або невідбутої її частини більш м'яким покаранням, повному або частковому звільненні від відбування покарання, або заміні довічн. позбав. волі (надалі — ДПВ) на позбав. волі строком на 25 років або більше.Клопотати про помилування має право особа, яка засуджена та/або відбуває покарання в Україні відразу після набрання вироком законної сили; засуджена до ДПВ — після відбуття в колонії двадцяти років

93.Поняття судимості,її правові наслідки Судимість — це особливий прав.стан особи, створений реалізацією кримінальної відповідальності, який виникає у зв'язку з ухвалою обвинувального вироку суду за вчинений нею злочин і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого, правові наслідки, що виходять за межі покарання. Ст.88 Правові наслідки судимості    1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.    2. Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.    3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або із звільненням від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.   4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.

94.Погашення і зняття судимостіСт. 89. Строки погашення судимості   Такими, що не мають судимості, визнаються:    1) особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільн. від відбування покарання з випроб.не буде скасоване з інших підстав, передбач. законом. Якщо строк додат. покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додат. покарання;    2) жінки, засуджені відповідно до статті 79 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додат. покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додат. покарання;    3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;    4) особи, які відбули покарання у виді служб. обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінар. батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту;   5) особи, засуджені до основного покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;    6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом 2 років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину. 7) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;   8) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;    9) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.     Ст.90. Обчисл. строків погашення судимості   1. Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання.    2. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку.    3. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).    4. Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового).    5. Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин.   Ст. 91. Зняття судимості    1. Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 цього Кодексу.    2. Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 цього Кодексу.   3. Порядок зняття судимості встановлюється КПК Укр.

95.Поняття та види примусових заходів медичного характеру Ст.92. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру    Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Ст.94. Види примусових заходів медичного характеру   1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:     1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;      2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;      3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;      4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.  2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.    3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.    4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.   5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.    6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

96.Крим.відповідальність неповнолітніх Ст. 22. Вік, з якого може наставати крим.відповідальність  1. Крим. відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.  2. Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

97.Види покарань ,які можуть застосовуватись до неповнолітніх Ст.98 1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:  1) штраф(ст..99); 2) громадські роботи(ст.100); 3) виправні роботи; 4) арешт(101); 5) позбавлення волі на певний строк(ст..102).    2. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

98.Умовно-дострок.звільнення від відбування за злочини, які вчинені у віці до 18 р. Ст.107 1. До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18 років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину.   2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.   3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до 18 років, після фактичного відбуття:   1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;   2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;   3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.    4. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.   5. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

99.Примусові заходи виправного характеру (правова природа та види) Ст.105Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.    2. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:   1) застереження;   2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;   3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;   4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;   5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.  3. До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.    4. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.