4. Північна європа

Північна Європа включає Скандинавські країни, Фінляндію, країни Балтії. Скандинавськими країнами називають Швецію і Норвегію. Враховуючи спільні історичні та культурні особливості розвитку, до країн Північної Європи відносять також Данію та Ісландію.

Під країнами Балтії розуміють Естонію, Литву, Латвію. Часто в науково-популярній літературі можна зустріти і поняття "Феноскандія", яке має більше фізико-географічне походження. Ним зручно користуватись при економіко — географічній характеристиці групи країн Північної Європи, що включає Фінляндію, Швецію, Норвегію.

Північна Європа займає територію 1433 тис. км2, що становить 16,8% площі Європи — третє місце серед економіко — географічних макрорегіонів Європи, після Східної та Південної Європи. Більші за площею країни — Швеція (449,9 тис. км2), Фінляндія (338,1 км2) і Норвегія (323, 9 тис. км2), які займають понад три чверті території макрорегіону. До малих країн належать Данія (43,1 тис. км2), а також країни Балтії: Естонія — 45,2, Латвія — 64,6 і Литва — 65,3 тис. км2. Ісландія за площею є найменшою з-поміж країн першої групи і майже удвічі перевищує площу будь-якої окремо взятої малої країни.

Країни Північної Європи, 1999 р.

Країна

Площа, тис. км2

Населення млн. осіб

Щільність населення (осіб/км2)

Данія

43,09

5,3

122,9

Естонія

45,22

1,4

30,9

Ісландія

103,00

0,3

2,9

Латвія

64,60

2,4

37,1

Литва

65,20

3,7

56,7

Норвегія

323,87

4,4

13,6

Фінляндія

338,14

5,2

15,4

Швеція

449,96

8,9

19,7

Усього

1433,08

31,6

22,0

Територія Північної Європи складається із двох субрегіонів: Феноскандії і Балтії. До першого субрегіону ввійшли такі держави, як Фінляндія, група Скандинавських країн — Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія разом із островами північної частини Атлантики і Північного Льодовитого океану. Зокрема, у складі Данії перебувають Фарерські острови та острів Гренландія, який користується внутрішньою автономією, а Норвегії належить архіпелаг Шпіцберген. Більшість північних країн зближені подібністю мов і культур, характеризуються історичними особливостями розвитку та природно-географічною цілісністю.

До другого субрегіону (країни Балтії) входять Естонія, Литва, Латвія, які в силу свого географічного положення завжди були північними. Однак реально їх можна було віднести до Північного макрорегіону лише в новій геополітичній ситуації, що склалася на початку 90-х років XX ст., тобто після розпаду СРСР.

Економіко — географічне положення Північної Європи характеризується такими особливостями: по-перше, вигідним положенням щодо перетину важливих повітряних і морських шляхів з Європи у Північну Америку, а також зручністю виходу країн регіону у міжнародні води Світового океану; по-друге, близькістю розташування до високорозвинених країн Західної Європи (Німеччина, Голландія Бельгія, Великобританія, Франція); по-третє, сусідством на південних кордонах з країнами Центрально-Східної Європи, зокрема Польщею, в якій успішно розвиваються ринкові відносини; по-четверте, сухопутним сусідством з Російською Федерацією, економічні контакти з якою сприятимуть формуванню перспективних ринків збуту продукції; по п'яте, наявністю територій, що знаходяться за межами Полярного Кола (35% площі Норвегії, 38% — Швеції, 47% — Фінляндії). Серед інших географічних особливостей — наявність теплої течії Гольфстрім, яка має безпосередній вплив на клімат та господарську діяльність всіх країн макрорегіону; значна протяжність берегової лінії, що проходить вздовж Балтійського, Північного, Норвезького і Баренцового морів, а також переважно платформовою будовою земної поверхні, найбільш виразною територією якої є Балтійський щит. У його кристалічних породах знаходяться корисні копалини переважно магматичного походження.

Природні умови і ресурси. У рельєфі Північної Європи виразно виділяються Скандинавські гори. Вони сформовані у результаті підняття каледонських споруд, які у наступні геологічні епохи у результаті вивітрювання і новітніх тектонічних рухів перетворилися у відносно вирівняну поверхню, яку у Норвегії називають фельдами.

Скандинавські гори характеризуються значним сучасним зледенінням, яке займає площу майже 5 тис. км2. Снігова межа у південній частині гір знаходиться на висоті 1200 м., а на півночі може опускатися до 400 м.

У східному напрямі гори поступово знижуються, переходячи у кристалічне плато Норланд висотою 400-600 м.

У Скандинавських горах проявляється висотна зональність. Верхня межа лісу (тайга) на півдні проходить на висоті 800-900 м. над рівнем моря, понижуючись на півночі до 400 і навіть 300 м. Вище межі лісу знаходиться перехідний пояс шириною 200-300 м., який вище (700-900 м.) перетворюється у зону гірської тундри.

У південній частині Скандинавського півострова кристалічні породи Балтійського щита поступово зникають під товщами морських відкладів, утворюючи Середньошведську горбисту низовину, яка із підняттям кристалічної основи переростає у невисоке плато Споланд.

Балтійський кристалічний щит понижується у східному напрямі. На території Фінляндії він дещо піднімається, утворюючи горбисту рівнину (Озерне плато), яка північніше 64° п. ш. поступово підвищується і на крайньому північному заході, куди заходять відроги Скандинавських гір, досягає найбільших висот (гора Хамти, 1328 м.).

На формування рельєфу Фінляндії вплинули четвертинні льодовикові відклади, які перекрили древні кристалічні породи. Вони утворюють моренні гряди, валуни різної величини і форми, які чергуються із великою кількістю озер, болотистих понижень.

За кліматичними умовами Північні землі — найсуворіша частина Європи. Більшість її території зазнає впливу океанічних мас помірних широт. Клімат віддалених територій (островів) — арктичний, субарктичний, морський. На архіпелазі Шпіцберген (Норвегія) практично не буває літа, а середні температури липня відповідають показникам від ...+3° до ...-5°. Найбільш віддалена від материкової Європи Ісландія має дещо кращий температурний режим. Завдяки одній із віток Північноатлантичної течії, що проходить біля південних берегів острова, тут у липні температури становлять ...+7°...+12°, а в січні — від ... -3° до ...+2°. У центрі і на півночі острова значно холодніше. Опадів в Ісландії багато. В середньому за рік їх кількість перевищує 1000 мм. Найбільше їх випадає восени.

В Ісландії практично немає лісів, зате переважає тундрова рослинність, зокрема мохові і осикові хащі. Поблизу теплих гейзерів проростає лугова рослинність. В цілому природні умови Ісландії мало придатні для розвитку сільського господарства, зокрема землеробства. Лише 1% її території, переважно луки, використовується для сільськогосподарських цілей.

Усі інші країни Феноскандії і Балтії характеризуються кращими кліматичними умовами, особливо виділяються західні окраїни і південна частина Скандинавського півострова, що перебувають під безпосереднім впливом атлантичних повітряних мас. У східному напрямі тепле океанічне повітря поступово трансформується. Тому клімат тут значно суворіший. Наприклад, середні температури січня північної частини західного узбережжя змінюються від ...-4° до 0°, а на півдні від 0 до ...+2°. У внутрішніх районах Феноскандії зими дуже затяжні і можуть тривати до семи місяців, супроводжуючись полярною ніччю, низькими температурами. Середні температури січня тут становлять ...-16°. Під час проникнення арктичних повітряних мас температура може знижуватися до ...- 50°.

Для Феноскандії характерним є прохолодне, а на півночі ще й коротке літо. У північних районах середня температура липня не перевищує ...+10-...+120, а на півдні (Стокгольм, Гельсінкі) — ...+16-...+ 170 . Заморозки можуть дошкуляти до червня і з'являтись у серпні. Незважаючи на таке прохолодне літо, більшість сільськогосподарських культур середніх широт дозрівають. Це досягається завдяки продовженню вегетації рослин під час тривалого полярного літа. Тому південні райони країн Феноскандії придатні для розвитку землеробства.

Опади розподіляються дуже нерівномірно. Найбільше їх випадає у вигляді дощу на західному узбережжі Скандинавського півострова — на території, зверненій до насичених вологою атлантичних повітряних мас. Центральні і східні райони Феноскандії отримують значно менше вологи — близько 1000 мм., а північно-східні — всього 500 мм. За сезонами року кількість опадів теж розподіляється нерівномірно. Південна частина західного узбережжя найбільше зволожується у зимові місяці у вигляді дощу. Максимум опадів у східних районах припадає на початок літа. Взимку переважають опади у вигляді снігу. У гірських районах і на північному заході сніг лежить до семи місяців, а у високих горах залишається навічно, підживлюючи таким чином сучасне зледеніння.

Данія за природними умовами дещо відрізняється від своїх північних сусідів. Будучи розташованою у середній частині Середньоєвропейської рівнини, вона більше нагадує приатлантичні країни Західної Європи, де переважає м'який вологий клімат. Максимум опадів у вигляді дощів припадає на зиму. Тут майже не буває морозів. Середня температура січня близько 0°. Лише зрідка, коли проривається арктичне повітря, можуть бути низькі температури і випадати сніг. Середня температура липня — ...+ 16°.

У країнах Балтійського субрегіону переважає морський клімат з перехідним до помірно континентального. Літо прохолодне (середня температура липня — ...+16...+17°), зима м'яка і відносно тепла. Середньо-січневі температури змінюються від 0° до ...-5°. Найбільш континентальним є клімат Литви. Кількість опадів за рік коливається у межах 700-800 мм. Найбільше їх випадає у другій половині літа, коли завершуються жнива і заготівля кормів. В умовах рівнинної поверхні і відносно слабкого випаровування відбувається заболочення земель. У цілому клімат і рівнинна місцевість Естонії, Литви і Латвії сприяють господарській діяльності людини. Країни Північної Європи неоднаково забезпечені мінеральними ресурсами. Найбільше їх у східній частині Феноскандії, фундамент якої складений з кристалічних порід магматичного походження, яскравим виявом яких є Балтійський щит. Тут зосереджені поклади залізних, титаномагнієвих і мідно-колчеданових руд. Підтвердженням сказаного є родовища залізистих руд Північної Швеції — Кірунаваре, Луссаваре, Гелліваре. Породи цих родовищ залягають від поверхні до глибини 2000 м. Вміст заліза дуже високий. Він становить 62-65%. Цінним попутним компонентом цих залізорудних родовищ є апатити.

Титаномагнетитові руди займають обширні території у Фінляндії, Швеції, Норвегії, хоча такі родовища не виділяються значними запасами сировини.

Родовища мідно-колчеданових руд широко поширені у Феноскандії. Найбільші із них розміщуються у Фінляндії — Оутокунпу (південний схід країни). На західному узбережжі Фінляндії знаходиться також велике родовище міді — Віханті. Крім міді (1,7-3,7%), руди магматичного походження містять також залізо — 2,7%, цинк — 0,8, нікель — 0,1, кобальт — 0,2, сірку — 2,7%, а також золото — 0,8 г/т, срібло 9-12 г/т. Серед інших територій, багатих на мідну руду, виділяється Центральна Швеція.

На півночі Фінляндії розробляється одне із найбільших у світі родовищ хромових руд — Оліярві. Донедавна вважалося, що Північні землі бідні на запаси паливно-енергетичних ресурсів. Лише на початку 60-х років XX ст., коли у донних відкладах Північного моря були відкриті нафта і природний газ, спеціалісти заговорили про значні поклади. Було встановлено, що обсяги нафти і газу в басейні цієї акваторії значно перевищують усі відомі запаси даної сировини в Європі.

Міжнародними угодами басейн Північного моря був поділений між державами, що розташовані вздовж його берегів. Серед північних країн найбільш перспективним на нафту виявився норвезький сектор моря. На його частку припало більше одної п'ятої запасів нафти. До числа нафтовидобувних країн, що користуються нафтогазоносним районом Північного моря, увійшла і Данія.

Серед інших видів палива у країнах Північної Європи промислове значення мають горючі сланці Естонії, кам'яне вугілля Шпіцбергену, торф Фінляндії.

Північні території добре забезпечені водними ресурсами. Найбільшою їх концентрацією виділяються Скандинавські гори, зокрема їх західна частина. За ресурсами повного річкового стоку попереду знаходиться Норвегія (376 км3) і Швеція (194 км3), займаючи перші два місця у Європі. В розрахунку на одного жителя за повним і підземним стоками води виділяється малозаселена Ісландія, відповідно 255 і 93 тис. м3. Далі йдуть Норвегія, Швеція, Фінляндія.

Важливе значення для країн Північної Європи мають гідроенергетичні ресурси. Найкраще забезпечені гідроенергоресурсами Норвегія і Швеція, де значні опади і гірський рельєф забезпечують формування сильного і рівномірного стоку води, а це створює добрі передумови для будівництва гідроелектростанцій. Енергетичний потенціал рік Норвегії найбільший, він становить 152 млрд. кВт/год./рік.

Земельні ресурси, особливо в країнах Скандинавського півострова, незначні. У Швеції і Фінляндії вони становлять до 10% сільськогосподарських угідь. В Норвегії — всього 3%. Частка непродуктивних і незручних для освоєння земель у Норвегії — 70% загальної площі, в Швеції — 42% і навіть у рівнинній Фінляндії — майже одна третина території країни.

Зовсім іншою є ситуація у Данії та в країнах Балтії. Рілля у першій займає 60% загальної території. В Естонії — 40%, в Латвії — 60 і в Литві — 70%. Ґрунти в Північному макрорегіоні Європи, особливо в країнах Феноскандії, підзолисті, перезволожені і малопродуктивні. Вимагають значної меліорації.

Деякі землі, особливо тундрові ландшафти Норвегії та Ісландії, де переважає мохово-лишайникова рослинність, використовуються для екстенсивного випасу оленів.

Одним із найбільших багатств країн Північної Європи є лісові ресурси, тобто "зелене золото". За площею лісів і валовими запасами деревини виділяються Швеція, Фінляндія, займаючи за цими показниками відповідно перше і друге місця в Європі. Лісистість у цих країнах висока. У Фінляндії вона становить майже 66%, у Швеції — понад 59% (1995). Серед інших країн Північного макрорегіону високою лісистістю виділяється Латвія (46,8%). За деякими розрахунками згадані країни займають майже третину європейських лісопокритих площ і валових запасів деревини (без Східної Європи). Густі хвойні ліси займають височини і рівнини Центральної і Північної Швеції, всю територію Фінляндії і нижні схили гірських масивів південно-східної Норвегії та заболочені території країн Балтії.

Північна Європа володіє різноманітними рекреаційними ресурсами: середньовисотні гори, льодовики, фіорди Норвегії, шхери Фінляндії, мальовничі озера, водоспади, повноводні ріки, діючі вулкани і гейзери Ісландії, архітектурні ансамблі багатьох міст та інші історико-культурні пам'ятники. їхня висока атрактивність сприяє розвитку туризму та інших форм відпочинку.

Населення. Північна Європа відрізняється від інших макрорегіонів як за кількістю населення, так і за основними демографічними показниками.

Північні землі відносяться до найменш заселених територій. Тут проживає понад 31,6 млн. осіб, що становить 4,8% загальної кількості населення Європи (1999). Щільність населення невисока (22,0 особи на 1 км2). Найменша кількість жителів на одиницю площі припадає в Ісландії (2,9 особи на 1 км2) і Норвегії (13,6 особи на 1 км2). Слабо заселені також Фінляндія і Швеція (за винятком південних прибережних районів Швеції, Норвегії, Фінляндії). Серед країн Північної Європи найбільш густо заселена Данія (123 особи на 1 км2). Країни Балтії характеризуються середньою щільністю заселення — від 31 до 57 осіб на 1 км2). Темпи приросту населення Північної Європи дуже низькі. Якщо в 70-ті роки XX ст. чисельність населення зростала на 0,4% у рік, переважно за рахунок природного приросту, то на початку 90-х його приріст був зведений до нуля. Друга половина останнього десятиріччя XX ст. характеризується від'ємним приростом населення (-0,3%). Визначальний вплив на таку ситуацію мають країни Балтії. Фактично Латвія, Естонія, Литва вступили у стадію депопуляції. У результаті чисельність населення у Північному макрорегіоні Європи, згідно з прогнозами, у найближчі десятиліття майже не зростатиме. Наприклад, у 2025 р. тут проживатиме всього 32,6 млн. жителів.

Країни Феноскандії, крім Швеції, характеризуються додатнім, але низьким природним приростом населення, за винятком Ісландії, де природний приріст зберігся на показнику 9 осіб на 1000 жителів. Така напружена демографічна ситуація пояснюється, в першу чергу, низькою народжуваністю. Тенденція до зниження народжуваності у європейських країнах проявилася ще у 60-х роках і на початку 90-х минулого століття становила у Європі всього 13 осіб на 1000 жителів, що удвічі нижче середньосвітового показника. У другій половині 90-х років ця тенденція збереглася, а розрив навіть дещо зріс. Якщо прирівнювати народжуваність країн Північної Європи із середньоєвропейським показником, який становить 10‰, то для північноєвропейських країн у більшості випадків він є більшим або дорівнює загальноєвропейському, за винятком Естонії і Латвії, де рівень народжуваності становить 9%.

Причини такого зниження народжуваності населення для різних країн різні. Якщо для Феноскандії головною причиною виявились природні демографічні процеси (збільшення середньої тривалості життя, поступове старіння населення), то для країн Балтії — труднощі переходу до ринкової економіки вплинули на деяке зниження життєвого рівня, а це не могло не відбитись на рівні дітонароджуваності. В середньому у країнах Північної Європи на одну жінку припадає 1,7 дитини, в Литві — 1,4, в Естонії — 1,2, а в Латвії — всього 1,1 дитини. Відповідно і рівень дитячої смертності тут найбільший: у Латвії — 15%, Естонії — 10 і в Литві — 9%, тоді як у макрорегіоні цей показник становить 6%, а в середньому по Європі — 8 смертей на тисячу народжених (1999). Рівень смертності всього населення у північноєвропейських країнах теж досить диференційований. Для країн Балтії він становив 14%, будучи на три пункти вищим від середньоєвропейського показника, для субрегіону Феноскандія — менший на 1‰, становлячи 10 осіб на тисячу жителів. У світі на той час смертність становила 9%с, тобто на 2‰ нижче від середньоєвропейського і на 2,5‰ нижче від середньомакрорегіонального. Причини такого явища треба шукати не у життєвому рівні чи в існуючому соціальному захисті, що склався у країнах Північної Європи, а у зростанні втрат населення, пов'язаних із професійними захворюваннями, виробничими травмами, різного роду нещасними випадками, а також зі старінням населення. Середня тривалість життя у країнах Північної Європи висока — для чоловіків вона становить майже 74 роки, а для жінок понад 79 років. Найбільшою тривалістю життя виділяються Швеція, Норвегія, Ісландія — 77-76 років для чоловіків і 82-81 рік — для жінок. У Латвії тривалість життя чоловіків і жінок найнижча — відповідно 64 і 79 років.

Рівень урбанізації в макрорегіоні досить високий — понад 76%. Серед окремих країн найбільше міського населення в Ісландії — 92%, Данії — 85 і Швеції — 84%. Найбільшим містом макрорегіону є столиця Данії — Копенгаген (1,5 млн. осіб). До групи великих міст відносяться також Стокгольм, Осло, Ґетеборг, Мальмйо, Рига, Вільнюс, де зосереджено не менше однієї третини населення Північної Європи.

Більшість країн макрорегіону однонаціональні: у Швеції проживає 91% шведів, у Фінляндії — 90% фінів, у Норвегії — майже 97% норвежців, в Данії — понад 96% данців і в Ісландії — майже 99% ісландців. Винятком слід вважати країни Балтії. Імперська політика в національному питанні колишнього СРСР принесла свої плоди. В Естонії, наприклад, естонців залишилось трохи більше половини від загальної кількості населення, що там проживає. Дещо краща ситуація у Латвії, де латвійців майже 58%. Лише в Литві відчутно переважає автохтонне населення — понад 80%. Серед національних меншин переважають росіяни (в Естонії їх проживає 25%, в Латвії — 30 і в Литві — 9%), живуть також українці, поляки, білоруси.

Більшість народів Північної Європи належать до індоєвропейської мовної сім'ї, де найбільш поширеними є мови германської і балтійської мовних груп. До скандинавської вітки германської групи мов належать шведська, данійська, норвезька, ісландська. Шведською мовою розмовляє частина населення Фінляндії, яке проживає на півдні і заході країни.

Переважна більшість громадян Фінляндії розмовляє фінською мовою (в тому числі невеликий кочівний народ саамі (лапландці), яка належить до уральської мовної сім'ї народів світу.

В основному саамі проживають в Норвегії (30 тис.) і лише 5 тис. — на Фінському плато. Влітку, випасаючи стада північних оленів, вони спускаються у прибережні райони, вкриті тундровою рослинністю. Саамі — народність з темним волоссям і низькою статурою — були першими поселенцями віддалених районів Феноскандії. Вони переселилися сюди приблизно 10 тис. років тому з Центральної Азії.

Площа — 450 тис. км2.

Населення — 8,9 млн. осіб.

Столиця — Стокгольм (693 тис. жителів).

Великі міста — Ґетеборг (437 тис осіб), Мальме (237), Уписала (152), Норрчепінг (120 тис. осіб).

Склад населення досить однорідний. Шведів проживає 91%, фінів — 3%; серед інших народів найбільше норвежців, турків і поляків, народів колишньої Югославії та ін. У країні нараховується близько мільйона робітників — іммігрантів або їх нащадків. Понад 85% населення зосереджено у середній і південній частинах Швеції.

Державна мова — шведська. Релігія — лютеранська. Грошова одиниця — крона.

Країна поділена на 24 лени (провінції). Стокгольм має право окремої лени і вважається 25-ю адміністративно-територіальною одиницею країни.

Швеція — конституційна монархія. Главою держави є король. Законодавча влада належить королю і парламенту (ріксдагу). Уряд (державну раду) призначає король із числа керівників партій, які отримали більшість голосів на виборах у ріксдаг.

Найбільш впливовими партіями країни є Соціал-демократична, заснована в 1889 р.; Поміркована коаліційна партія (1904), Народна партія — ліберали (1895), Партія центру, заснована в 1910 р., Християнсько-демократична суспільна партія та ін.

Швеція розташована у східній і південній частинах Скандинавського півострова. Приблизно п'ята частина її території знаходиться за Полярним колом. Країна простягається з північного сходу на південний захід більше ніж на 1500 км. Протяжність із заходу на схід невелика: на півночі близько 300 км., у середній частині — 400-450 км., а в районі півострова Сконе — всього 90-120 км.

На сході Швецію омивають води Ботнічної затоки, на південному сході і півдні — Балтійського моря, на заході — проток Ересунн (Зунд), Каттегат і Скагеррак. Швеції належать острови Готланд і Еланд. Протяжність берегової лінії разом із бухтами і затоками — понад 7600 км. На суходолі Швеція межує на півночі і заході з Норвегією і на північному сході — з Фінляндією. Швеція — країна невисоких гір і горбистих рівнин. На північному заході розміщені гори з найвищою вершиною Швеції — горою Кебнекайсе (2111 м.). На сході знаходиться Норландське плато, що займає майже половину території країни. Плато пересікають повноводні ріки, які впадають у Ботнічну затоку. Русла рік проходять лініями тектонічних розломів, утворюючи довгі вузькі озера і високі водоспади. Горбисті території між ріками вкриті лісами (тайгою). Норландське плато — головний район шведського лісового господарства і розміщення гідроенергетичних ресурсів.

На південь від Норландського плато розташована Середньошведська низовина, найбільш загосподарована частина країни.

Крайній південь країни займає півострів Сконе — головний сільськогосподарський район Швеції.

Особливості формування території та загальна характеристика господарства. Перші племінні союзи на території Швеції відомі ще з початку нашого літочислення. Це були йоти і свеї, які об'єднували північнонімецькі племена і жили на південному сході Скандинавського півострова. За твердженням істориків, йоти і свеї були предками сучасних шведів.

У VІ-VІІ ст. у середній частині Швеції виникло перше державне утворення — Свеаріке, що означає "держава свеїв". Від нього і походить сучасна назва країни Свер'є, тобто Швеція.

Централізована шведська держава виникла в X ст. з ядром на рівнинних територіях, що простягалися вздовж західного узбережжя Балтійського моря і Ботнічної затоки. У ХІІІ-ХІV ст. Швеція вела завойовницькі війни і зуміла значно збільшити територію держави.

Відкриття і освоєння багатих родовищ залізних руд та інших корисних копалин поступово перетворювало країну в одну із найбільших експортерів металу в Європі. Однак отримані доходи часто вкладались у мілітаризацію, зокрема у створення регулярної армії, морського флоту.

З другої половини XVI ст. Швеція знову втягується у безперервні війни. До кінця XVII ст. вона перетворилась в одну із найбільших європейських держав, заволодівши майже всім Балтійським узбережжям.

Однак під час Північної війни (1700-1721) Швеція втратила чимало територій, а разом із ними пріоритети великої держави у Європі.

Упродовж другої половини XIX — поч. XX ст. економіка Швеції зазнала докорінних змін. На базі лісопильної промисловості почали розвиватись целюлозно-паперова і деревообробна галузі. Використання у виробництві хімічних способів варіння целюлози сприяло розвитку целюлозно-паперової промисловості. Значних змін зазнала також металургійна промисловість, особливо завдяки використанню томасівського способу отримання сталі.

У територіальному відношенні все ширше загосподаровувалися північні райони, де розширювались вирубки лісу, будувались нові сталеварні заводи. Найбільших змін зазнала лена Норботен, куди надходили інвенстиції, дешева робоча сила з південних районів країни. Прокладались залізниці, зокрема від Кіруни і Елліваре до норвезького порту Нарвік і шведського Лулео.

На рубежі XIX і XX ст. в Швеції почали розвиватися машинобудування, металообробка, хімічна, вдосконалювалась текстильна галузь обробної промисловості.

За рівнем економічного розвитку Швеція відноситься до високорозвинених країн світу. У 1998 р. ВНП країни становив 228 млрд. доларів. За виробництвом ВНП на одного жителя (25580 доларів) Швеція займає десяте місце у світі. Серед країн Північної Європи — третє, після Норвегії і Данії.

Аналіз темпів зростання ВНП за останні десятиріччя засвідчив, що у період між 1980 і 1990 рр. він щорічно зростав у середньому на 2,0%. На початку 90-х ВНП зменшився на 5%, а кількість безробітних перевищила 8%. Лише з середини дев'яностих років спостерігається пожвавлення економіки країни. Рівень безробіття в 1999 р. зменшився до 5,6%.

Економіка Швеції на сучасному етапі має експортне спрямування. Дві п'ятих ВНП зорієнтовані на потреби світового ринку. Входження Швеції з 1995 р. у Європейський Союз сприяло розширенню партнерства у міжнародній торгівлі.

Більшість шведських компаній є транснаціональними. У зарубіжних філіалах зосереджена половина зайнятих, 60% виробництва і три чверті обігу шведських фірм.

Структура виробництва ВНП і зайнятість населення відповідає загальним тенденціям, що склалися в інших високорозвинених країнах. Зокрема, зайнятість працездатного населення є найнижчою в

Зайнятість в основних секторах економіки Швеції, % від загальної кількості

Сектор економіки

1970

1980

1990

1995

Сільське господарство, лісівництво, рибальство

7,6

5,2

3,5

3,3

Промисловість, в т. ч. гірнича справа

28,6

24,8

21,0

20,1

Електро-, газо- й водопостачання

0,9

1,0

0,9

0,9

Будівництво

9,9

8,1

7,7

6,1

Приватні підприємства

34,5

34.1

39,0

41,9

Державні установи

18,5

26,8

27,9

27,7

первинному секторі економіки (сільське господарство, лісівництво, рибальство). В обробній промисловості на середину 90-х років працевлаштована одна п'ята частина трудоресурсного потенціалу країни, а в сфері послуг — понад три п'ятих (63,5%), в кінці 90-х останній показник становив 69%.

Промисловість вважається однією з найважливіших галузей національної економіки, її частка у ВНП країни становить 29%. Незважаючи на високу питому вагу традиційних галузей, якими для Швеції є гірничо-видобувна і деревообробна, основними галузями промисловості в сучасних умовах виступають — машинобудування, зокрема автомобілебудування, радіоелектроніка, електротехніка.

Паливно-енергетична промисловість Швеції не забезпечена власними мінерально-сировинними ресурсами, зокрема нафтою, вугіллям. Країна щорічно імпортує 17-20 млн. т. нафти. Зате вона володіє величезними гідроенергетичними ресурсами, які суттєво вплинули як на розвиток, так і розміщення енергетичної та інших галузей промисловості. У північній частині Швеції зосереджено до 80% усіх потенційних гідроресурсів країни. Гідроелектростанції країни продукують значну кількість екологічно чистої електроенергії — 42%.

Потреби в електроенергії, особливо Південної Швеції, забезпечували атомні електростанції. Наприкінці 80-х років вони виробляли понад 50% електроенергії (теплові — лише 3%). На зламі тисячоліть у країні функціонували .12 атомних реакторів потужністю 10 000 мВт.

Чорнобильська катастрофа суттєво вплинула на державну політику Швеції щодо подальшого використання і розвитку атомної енергетики. На референдумі 1990 р. шведи висловилися за поступове виведення з експлуатації атомних електростанцій в країні. Перший реактор закрили влітку 1998 р., другий зупинили в 2001 р. Рішення про поступовий демонтаж інших реакторів прийнято у 2002 р.

У 1997 р. Швеція виробила 143 млрд. кВт/год. електроенергії. В розрахунку на одного жителя —- 15687 кВт/год.

В економіці країни значне місце посідає гірничо-видобувна промисловість, в якій домінує видобуток залізних руд, що здійснюється в горах Кируновара і Еллівара у Північній Швеції. Гірничо-видобувні підприємства цього району дають чотири п'ятих усього обсягу залізних руд, що видобуваються у Швеції. Інші підприємства знаходяться в районі Бергслагена — у Середній Швеції. Щорічний видобуток залізних руд у 1990-х роках перевищив 20 млн. т., приблизно 2% їх загальносвітового видобутку. Переважну більшість залізних руд експортують.

Високоякісні руди (із вмістом 63-65% заліза) вивозяться залізницею до шведського порту Лулео або до норвезького незамерзаючого порту Нарвік, а далі морськими шляхами транспортуються до Німеччини, Великобританії, Бельгії та інших країн.

Швеція володіє значними запасами руд кольорових металів, особливо виділяються північні землі. За видобутком мідних руд (82 тис. т.) і цинкових РУД (170 тис. т.). Швеція займає друге місце у Європі, а за видобутком свинцевих (106 тис. т.) — перше. Розробляються також поклади уранової сировини.

Металургійна промисловість спеціалізується на випуску якісних сталей. Щорічне її виробництво у другій половині 1990-х років становило майже 5 млн. т. Більшість підприємств чорної металургії розміщені не в районі основного зосередження залізних руд (Північної Швеції), а в середній його частині — в районі Бергслагена.

У чорній металургії Швеції переважають малі та середні підприємства, які розташовані у містах Домнарвет, Оксельосунд, Сандвікен, Фагерста, Бурленге, Карлскуга. Найбільшим металургійним підприємством є державний комбінат, що знаходиться в Лулео. В цілому у металургійній промисловості домінують державні компанії.

Значно менший розмах має кольорова металургія. Прокат кольорових металів із шведських руд здійснюється на заводах у Вестеросе і Фінспонге. Алюмінієвий завод у Сундсвалі використовує імпортний глинозем.

Машинобудування у Швеції є найрозвиненішою галуззю обробної промисловості. Понад дві п'ятих промислових підприємств країни припадає на частку машинобудування і металообробку. За кількістю зайнятих і за вартістю продукції, що виробляється, ця галузь займає провідне місце у промисловості. Машинобудування забезпечує майже 50% доходів держави.

У загальному машинобудуванні переважає енергосилове обладнання (парове, гідротурбіни і газове), обладнання для целюлозно-паперової промисловості, авіаційні та автомобільні двигуни, підшипники, офісне обладнання, сільськогосподарські машини.

У транспортному машинобудуванні виділяються автомобілебудування і суднобудування. Найбільші суднобудівельні підприємства Швеції розміщені на західному узбережжі в районі Гетеборг-Уддевалла і в районі Мальме-Ландскруна.

Автомобільна промисловість, що випускає понад 260 тис. автомобілів (в т. ч. 250 тис легкових, більше половини своєї продукції експортує. Домінує концерн "Вольво". Його підприємства розміщуються в Ґетеборзі, Кальмарі, Шевде, Умео, Тролльхеттані, Нордгентигу.

Електротехнічна і електронна промисловість займає провідне місце в економіці Швеції як за кількістю зайнятих, так і за вартістю продукції, що виробляється. Зростає значення радіоелектронної промисловості. Основними центрами вважаються Стокгольм, Вестерос, Ґетеборг, Лінчепінг, Лудвіка.

Швеція — відомий у світі виробник зброї. Наприклад, артилерійські системи виробляються в Карлскуґа, а танки — в Ландскруна.

Хімічна промисловість, зокрема нафтохімія, розвивається у Стенунгсунді, що знаходиться на західному узбережжі, а також в Ґетеборзі, Мальме, Стокгольмі, Вестеросі.

Виробництво ліків та біохімія активно змінюють свою ресурсну базу, зосереджуючись поблизу основних науково-технічних центрів країни і районів концентрації висококваліфікованої робочої сили (Середня і Південна Швеція).

Такі популярні колись галузі, як текстильна і взуттєва, наприкінці XX ст. втратили свою престижність. Вони збанкрутували під тиском дешевого імпорту.

Розвитку лісопромисловості Швеції сприяє наявність значних лісових ресурсів. Більше половини території країни вкривають ліси (північніше 66-ї паралелі розміщені хвойні ліси, а на південь — хвойно-широколистяні). Основні центри деревообробної і целюлозно-паперової промисловості зосереджені у північній Швеції. Швеція займає провідне місце у світі за виробництвом пиломатеріалів, газетного і пакувального паперу, картону (9,9 млн. т., 1998 р.). За виробництвом целюлози, наприклад, — третє місце у світі. Вона також великий виробник меблів, дерев'яних будиночків, віконних і дверних блоків і т. д.

Підприємства целюлозно-паперової і деревообробної промисловості розташовані переважно на узбережжі Ботнічної затоки. Провідними центрами деревообробки є Сундсвалль, Умео, Евле, Скупшер та ін.

Сільське господарство. Розвиток сільського господарства Швеції, його структура і спеціалізація дуже залежать від природних умов, які значно погіршуються у північному напрямі простягання країни. Вегетаційний сезон у Швеції триває від 240 днів на Півдні до 140 днів на Півночі.

У Королівстві Швеція обробляється менше 7% території. Більшість орних земель займають територію Півдня, зокрема лену Сконе, що знаходиться на південно-західній частині Швеції. Її ще називають житницею Швеції. Тут вирощують пшеницю, ячмінь, цукровий буряк, соняшник, картоплю, головні овочеві культури. Межа культивування пшениці проходить північніше міста Евле. Центральна частина Південної Швеції і вся Північ мають невеликі площі оброблювальних земель. Вони там тягнуться вздовж річкових долин або займають окремі царинки серед лісових масивів. Тут головними сільськогосподарськими культурами є картопля і сіно. В цілому, землеробство Швеції як галузі сільського господарства підпорядковане інтересам тваринництва. Тому більша частина орних земель використовується для посівів кормових культур.

Тваринництво вважається важливою галуззю господарства Швеції. Частка тваринництва становить три чверті вартості продукції сільського господарства країни. У тваринництві переважає м'ясо — молочний напрямок. Поголів'я великої рогатої худоби досягає 1,8 млн. голів, свиней — 2,3 млн. голів. За виробництвом молочної продукції (майже 140 млн. т.) Швеція входить у десятку найрозвиненіших європейських країн.

М'ясо — молочне тваринництво розвивається повсюдно, тоді як свинарство і птахівництво — переважно на крайньому Півдні Швеції.

На Півночі і в Центрі країни знаходяться дрібні господарства, а великі високотоварні на крайньому Півдні і в річково-приозерних долинах Середньої Швеції. В цілому сільське господарство країни зорієнтоване на внутрішній ринок, хоча окремими продуктами, при виробництві 553 тис. т. м'яса, майже 140 тис. т. твердих сирів і 60 тис. т. масла, Швеція виходить на міжнародний ринок сільськогосподарської продукції.

Рибальство становить невеликий сектор шведської економіки. Через міжнародні угоди Швеція втратила деякі традиційні рибальські райони у Північному морі. Провідним центром рибальства є Ґетеборг. Шведські рибалки виловлюють оселедець, тріску, камбалу, скумбрію, лосось, а також креветки і краби.

Транспорт. Транспортна система Швеції зумовлена не стільки особливостями господарських зв'язків, як характером рельєфу, наявністю значної кількості водних артерій, високим залісненням території, суворістю клімату. Вказані перешкоди найчастіше проявляються у північній частині країни, особливо коли йдеться про розвиток наземних видів транспорту. У південній частині Швеції природні умови більш сприятливі для розвитку залізничного і автомобільного, внутрішнього водного і морського видів транспорту.

Важливу роль у вантажних перевезеннях продовжує відігравати залізничний транспорт. Протяжність залізниць 9800 км. (1998). За їх щільністю Швеція не виділяється серед європейських країн, однак за кількістю кілометрів на тисячу жителів вона випереджує розвинені країни. Переважна більшість залізничного полотна електрифікована (74,8%). За рівнем електрифікації залізниць Швеція випереджає Німеччину, Францію, Великобританію і навіть Італію. Переважна більшість залізниць належить державі.

Мережа залізничних доріг розміщена нерівномірно. Найбільше їх у південній частині — понад дві третини. Решта залізниць припадає на Північну Швецію. Високою вантажонапруженістю виділяється залізниця Лулео-Елліваре-Кіруна-Нарвік, якою перевозять в основному залізну руду на експорт.

Важливою особливістю залізничного транспорту є наявність залізнично-поромних переправ, що з'єднують Швецію з Данією, Німеччиною, Фінляндією.

Перше місце як за перевезенням вантажів, так і пасажирів належить автомобільному транспорту (відповідно 82 і 85%). Автопарк країни нараховує 3,7 млн. легкових і 600 тис. вантажних автомобілів. Розвиток вантажного автомобільного транспорту пов'язаний з ростом вантажоперевезень на невеликі відстані (до 100 км.). Більш далекі перевезення здійснюються залізничним, а часто внутрішнім водним транспортом або навіть морським. Автомобільними дорогами найкраще забезпечені Середня і Південна Швеція. Сучасні автобани, прокладені між Стокгольмом, Ґетеборгом і Мальме і далі по узбережжю Ботнічної затоки, спрямовуються у північні райони країни.

У країні добре розвинений громадський автобусний транспорт. Основою місцевої транспортної системи столиці Швеції — Стокгольма є єдине в країні метро.

Основні внутрішні водні шляхи прокладені в Середній Швеції, які з'єднують східне і західне узбережжя країни. Вони проходять озерами Веттерн, Венерн, Ельмарен, Меларен, які пов'язані між собою ріками і каналами, утворюючи так звану Гьотську водну систему.

Ріки Північної Швеції не мають розвиненої системи внутрішніх водних шляхів. Повноводні річки Норланду і досі використовуються для лісосплаву.

Морський транспорт домінував у Швеції багато століть. В сучасних умовах його значення теж немале. Адже більшість галузей національної економіки країни пов'язані із зовнішнім ринком, міжнародною торгівлею. На морський транспорт припадає 15% внутрішнього вантажообігу і понад 90% зовнішньої торгівлі. Ним здійснюється перевезення залізних руд, продукції деревообробної промисловості, паперу, картону, деяких видів обладнання, а також здійснюється ввіз сирої нафти, кам'яного вугілля, деяких видів машин.

Шведський морський флот характеризується значною тоннажністю — 2,7 млн. бр. - реєстр. т., хоча за останні 30 років він скоротився майже вдвічі.

Повітряний транспорт дуже важливий для Швеції вид транспорту, адже в умовах півночі він часто буває незамінним. В країні нараховується 48 аеропортів. Зовнішні повітряні перевезення здійснює Скандинавська авіакомпанія "САС" (у корпорації з Данією, Норвегією). Це одна із найбільших авіакомпаній Європи.

Сфера послуг. В економіці Швеції важливу роль відіграє сфера послуг. У так званому третинному секторі зайнято 68% працездатного населення країни. У створенні ВНП сфера послуг становить 69% (на кінець 1997 р.).

Серед широкого спектру галузей, що входять до сфери послуг (торгівля, кредитно-фінансова система, культурні заклади, побутове обслуговування населення), зупинимось на характеристиці освіти, охорони здоров'я і туризму.

Освіта. Система освіти Швеції є державною, відкритою для всіх громадян і безплатною.

Обов'язковим для дітей є дев'ятирічне навчання, яке „ розпочинається з 6-річного віку (1991). Середня школа поділяється на три ступені: початкову, середню і вищу. За обов'язковими програмами діти навчаються шість років. Перша іноземна мова (англійська) викладається з третього класу. У наступних класах можуть вивчатися й інші іноземні мови. З сьомого класу пропонується вибіркове освоєння предметів, тобто за бажанням учнів. Близько 90% шведських учнів продовжують навчання у вищій середній школі (гімназії), основним завданням якої є підготовка до вищої школи. Дворічне навчання в гімназії дає професійно-технічну підготовку. Успішне складання випускних екзаменів у гімназії є "перепусткою" на гуманітарні і природничі факультети університетів країни. У Швеції зараз нараховується 13 великих університетів. Найстаріший з них знаходиться в Уппсала, що заснований в 1477 р., дещо пізніше був заснований університет у Лунді (1668). Відомими є також університети Стокгольма (1877), Ґетеборга (1891).

Охорона здоров'я. Рівень охорони здоров'я в Швеції відповідає найвищим світовим стандартам. Країна поділена на шість лікувально-оздоровчих районів, в яких функціонують щонайменше один медичний центр з лікувальним комплексом, навчальними закладами різного рівня підготовки, науково-дослідною базою тощо. Населенню надається також безкоштовна швидка медична допомога. В країні широко розвинене державне медичне страхування, яке забезпечує виплату компенсацій при травмах і захворюваннях. Вказані та інші заходи впливають на зменшення смертності і підвищення тривалості життя шведів, яке наприкінці 90-х років наблизилось до 80-х років (чоловіки 77, а жінки 82 роки).

Туризм. Швеція відноситься до країн, що мають глибокі традиції, пов'язані із розвитком туризму. Перші туристичні клуби були створені в країні наприкінці XIX ст. Найпопулярнішим серед населення є гірськолижний туризм.

У теплий період року високоатрактивними вважаються дзеркально чисті озера, має своїх палких прихильників також заполярне літо.

У країні є надійна база для розміщення туристів — 500 тис. ліжко-місць, в тому числі 25% місць — це приміщення готельного типу. Щорічно Швецію відвідує від 750 тис. до 1 млн. туристів. Прибуток від їх обслуговування сягає майже 3 млрд. дол. Найчастішими гостями є норвежці (30%), німці (20%), фіни (8-10%), данці (близько 8%).

Зовнішні економічні зв'язки. Швеція належить до країн, для яких зовнішня торгівля має надзвичайно важливе значення. На зовнішній ринок йде до двох п'ятих промислової продукції країни. Надходження від експорту забезпечують третину ВВП. Експорт країни наприкінці 90-х років наблизився до 85 млрд. доларів, а імпорт стабілізувався на показнику 65-70 млрд. доларів. Позитивний торговельний баланс 1990-х років свідчить про стабілізацію економічного розвитку національно-господарського комплексу Швеції.

Значні зміни відбулися у товарній структурі зовнішньої торгівлі Швеції. Вони пов'язані зі зміною попиту на світовому ринку, що привело до зміни структури експорту. Акцент в експорті з торгівлі сировиною і напівфабрикатами у вигляді целюлози, сталі, деревини змістився до готових товарів, насамперед продукції машинобудування (легкові автомобілі, обладнання для телекомунікації, гідроелектростанцій тощо). Основними торговельними партнерами Швеції стабільно виступають Німеччина, Великобританія, США, Норвегія, Фінляндія і Данія, на які припадає більше 50% шведського експорту.

У результаті змін у промисловому виробництві відбулися зрушення в структурі імпорту Швеції . Якщо до 1980-х років найважливішою статтею імпорту була нафта — 25% загальної вартості імпорту, то вже у 90-х роках цей показник знизився до 5%. Тепер майже половину вартості імпорту становить продукція машинобудування: транспортні засоби, комп'ютерне обладнання та інше устаткування. Серед харчових продуктів переважають кава, чай, фрукти, риба. Іншою статтею імпорту є продукція хімічної і текстильної промисловості. Найбільшими поста чальниками-імпортерами для Швеції вже багато років виступають Німеччина, США, Великобританія, Данія і Норвегія.

Відносини Швеції з Україною мають глибокі історичні корені. Однак в сучасних умовах вони перебувають на етапі становлення і потребують всесторонньої підтримки з обох сторін.

У 1995 р. укладена торговельно-економічна угода. Торговельний баланс між Україною і Швецією залишається від'ємним. При експорті 11,7 та імпорті 63,2 млн. доларів у 1995 р. цей баланс становив мінус 51,5 млн. доларів. Частка Швеції у зовнішньому торговельному обігові України — 0,23%.

Територіальні відмінності. Швецію найчастіше поділяють на три економічні райони: Середню, Південну і Північну.

Середня Швеція включає територію Середньо-шведської низовини, де знаходяться такі великі озера, як Венерн, Веттерн, Меларен і Ельмарен. Цей район займає майже третину площі країни. Має вигідне економіко-географічне положення: на сході — вихід до Балтійського моря, а на заході — до Північного моря і Атлантичного океану; з півночі район відмежовується залісненим Нормандським плато, а з півдня — Споландською височиною.

З давніх часів Середня Швеція була політичним і економічним центром держави. Нині тут проживає майже 60% населення і зосереджено дві третини промислового потенціалу країни. Щільність населення висока, вища від середньої по країні в 3~4 рази. Тут знаходяться великі міста, зокрема столиця Швеції Стокгольм і друге за чисельністю населення та економічним потенціалом — м. Ґетеборг.

Середня Швеція — це економічно найбільш розвинений район країни. Тут розміщені більшість підприємств машинобудівної, металообробної, електротехнічної, радіоелектронної, деревообробної промисловості та чорної металургії.

Район займає значну частину орних найродючіших земель країни. Вони використовуються для розвитку землеробства і тваринництва, в основному м'ясо — молочного.

Південна Швеція. На південь від озера Веттерн знаходиться територія Південної Швеції. До її складу входить височина Споланд та півострів Сконе. За рівнем розвитку промисловості Південна Швеція поступається Середній Швеції, зате вважається важливим зерновим і тваринницьким районом усієї країни. Основу сільськогосподарської спеціалізації становлять пшениця, ячмінь, цукровий буряк, ВРХ, свинарство і птахівництво.

Великим містом Південної Швеції і третім за величиною в країні є м. Мальме. У місті розвивається різноманітна промисловість, але найбільше воно відоме як суднобудівний центр, другий після Ґетеборга.

Північна Швеція (Норланд). Цей район займає більшу частину території країни. Тут зосереджені основні запаси хвойних лісів Швеції, рудні корисні копалини і головний енергетичний ресурс країни — гідроресурси.

Найбільш загосподарована приморська частина Норланду, тобто узбережжя Ботнічної затоки. Тут зосереджені основні промислові об'єкти та більшість населення району. Найменш загосподарованим і відповідно залюдненим є північний захід району. Середня щільність населення тут заледве перевищує 1 особу на км2, тоді як в середньому по району вона у 5-6 разів вища.

Північна Швеція поступається двом попереднім економічним районам як за рівнем розвитку промисловості, так і сільського господарства. Зате вона володіє значними запасами природних ресурсів. У Норланді видобувають чотири п'ятих залізних руд і руд кольорових металів країни.

У приморській південній частині району вирощують овес, ячмінь, жито. Це також основна зона розвитку тваринництва Північної Швеції. Провідним центром лісообробної промисловості вважається м. Сундсвалль. Тут виробляють целюлозу, а з привізної сировини — алюміній, розвивається також виробництво обладнання для целюлозно-паперової промисловості тощо. Місто Лулео — центр чорної металургії. На р. Лулеельвен споруджено могутній каскад гідроелектростанцій.

Відомим центром кольорової металургії Норланду і всієї Швеції вважається м. Шеллефтео. У Заполяр'ї біля м. Кіруна знаходиться найбільша у Європі копальня залізних руд, що залізницею транспортуються у норвезький порт Нарвік, а далі морем — на експорт.

НОРВЕГІЯ (Королівство Норвегія)

Площа 323,9 тис. км2 (разом з архіпелагом Шпіцберген та іншими островами — 387 тис. км2).

Населення — 4,5 млн. осіб (2001).

Столиця — Осло (488 тис. осіб).

Великі міста — Берґен (220 тис.), Тронгейм (141 тис.), Ставангер (101,5 тис. осіб). Щільність населення — 13,6 особи/км2.

Серед населення переважають норвежці — 97%, проживають також саами, фіни, данці, шведи та ін. Державна мова — норвезька (існує два види норвезької мови — старонорвезька "бокмель", якою розмовляють 80% населення, і новонорвезька "ньорск" — 20% населення). Саамською мовою користується незначна кількість населення — приблизно 30 тис. осіб. Панівна релігія — лютеранство. Грошова одиниця — норвезька крона.

В адміністративно-територіальному відношенні Норвегія поділена на 19 фюльке, якими керують губернатори. Слово "фюльке", яке означає "плем'я, народ", використовується в адміністративному відношенні як поняття "провінція, область". Главою держави є король. Вищим законодавчим органом виступає парламент (стортінг), який формують 150 депутатів. Політичні партії: Норвезька робітнича партія (НРП), створена в 1887 р. і найбільша в країні Соціал-демократична партія (хейре) — заснована в 1885 p., представляє інтереси крупного капіталу; Партія прогресу, створена в 1973 р. має праву орієнтацію; Соціалістична ліва партія (СЛП) — створена в 1975 p., має ліву орієнтацію; Християнська народна партія (ХНП) — заснована в 1933 p., виражає позиції релігійної частини населення та ін.

Норвегія — найбільш північна і найдовша в просторовому плані у Північній Європі країна. Вона займає західну і північну частину Скандинавського півострова і витягнута з півночі (від мису Нордкін) на південний захід (до мису Ліннеснес) на 1752 км. Ширина країни коливається від 434 км. на півдні до 6,3 км. на широті м. Нарвік, що на півночі. На північному сході країна межує з Фінляндією і Російською Федерацією, на сході — зі Швецією. На Півночі омивається водами Баренцового моря, на Півдні — Скагерракською протокою, а на Заході — Атлантичним океаном (Норвезьким і Північним морями). Протяжність берегової лінії, включаючи фіорди і затоки, досягає 20 тис. км.

До Норвегії, крім архіпелагу Шпіцберген, що офіційно відійшов під її контроль з 1920 p., належить острів Ян-Майєн (1929). Обидва вони розміщуються в водах Північного Льодовитого океану. Норвегії належить також безлюдний острів Буве, що знаходиться в Південній Атлантиці. Загалом у прибережній зоні Норвегії нараховується 50 тис. островів.

Особливості розвитку і загальна характеристика господарства. Норвегія — гірська країна, близько двох третин її території вкриті горами і високими плоскогір'ями. Вузька смуга долини, що притиснена до моря безплідними горами, ніколи не забезпечувала життєвих потреб місцевого населення. Це змушувало скандинавів шукати джерела існування поза своєю територією у морських просторах. Як говорять самі норвежці: море завжди "годувало" і "зігрівало" країну. Практично воно з'єднувало Норвегію із зовнішнім світом. Будучи відмінними мореплавцями, древні скандинави перепливали Атлантичний океан, досягали Ісландії, Гренландії, Нюфаундленда, берегів Північної Америки, контролювали морські береги від Британських островів до Середземного моря, інколи захоплювали території і засновували там свої держави (наприклад, Нормандію у північно-західній Франції). Найбільш грабіжницькими були походи норманів в епоху вікінгів (ІХ-ХІ ст.).

Після прийняття християнства (XI ст.) і утвердження централізованої монархії поступово змінювався і державний устрій народів Північної Скандинавії. У XII ст. Норвегія почала вступати у торговельні відносини із багатьма країнами світу, що згодом посприяло їх політичному об'єднанню. Настав нетривкий період великодержавності Норвегії. Та економічна слабкість держави змусила її шукати союзів з іншими країнами. В 1319 р. була заключена унія Норвегії зі Швецією, а в 1380 р. — з Данією. В 1537 р. Норвегія була перетворена в провінцію Данії і остаточно втратила незалежність. Нове економічне відродження країни розпочалося в середині XVII ст. Норвезькі купці вивозили у Європу, зокрема в Англію, ліс. В середині XVIII ст. тут відкрили перший металургійний завод. У Європі, зріс попит на норвезьку руду, багату на залізо. Розвивалося суднобудування. Поступове зростання добробуту громадян сприяло пробудженню національно-визвольного руху. Політичні події на початку XIX ст. докорінно змінили ситуацію і в Північній Європі. Згідно з рішенням антинаполеонівської коаліції, Норвегія як колонія Данії, була відчужена від неї і передана Швеції (1814). Ідея національної незалежності переросла у відкриту боротьбу проти підпорядкованості Швеції. Та боротьба ця мала переважно парламентський характер. Лише в 1905 р. норвезький парламент прийняв резолюцію про ліквідацію унії.

Довготривала національна незалежність не сприяла економічному розвитку, зокрема промисловості. На початку XX ст. більшість працездатного населення займалась рибальством, лісовим або сільським господарством. Продукти морських і лісових промислів становили понад три чверті експорту країни.

Важливі зміни в економічній структурі Норвегії відбулися напередодні і під час Першої світової війни. Гостра потреба в нових конструктивних матеріалах — алюміній, нікель, цинк, феросплави, а також хімічні продукти — посприяла виникненню і швидкому розвитку енергомістких галузей, а саме: електрометалургії і електрохімії. Економічна привабливість Норвегії притягувала іноземний капітал США, Канади, Великобританії, Франції, Швеції, Бельгії, який інвестувався у будівництво гідроелектростанцій, електрометалургійних і електрохімічних заводів. У результаті, Норвегія стала відомим виробником таких важливих стратегічних матеріалів, як алюміній, феросплави, нікель, цинк, азотні сполуки. Економіка країни поступово набирала темпи. Однак у роки Другої світової війни вона зазнала відчутних втрат. У післявоєнні роки розбудові та зміцненню економіки допоміг правильно вибраний курс на пріоритетний розвиток експортних галузей (електрометалургійна, електрохімічна, целюлозно-паперова галузі промисловості). Поряд із енергомісткими галузями успішно розвивалось виробництво електротехнічного, енергетичного обладнання, машинобудування, зокрема суднобудування. Відкриття і освоєння родовищ нафти і газу у норвезькому секторі Північного моря теж вплинули на підвищення ефективності норвезької економіки. Нафта і газ стали важливою статтею норвезького експорту. Норвегія перетворилась у високорозвинену індустріально-аграрну країну. Якщо за виробництвом валового національного продукту (151 млрд. доларів США) Норвегія зайняла 28-ме місце у світі, то за його виробництвом на одного жителя (34310 доларів, 1998) вона посіла третє місце після Люксембургу і Швейцарії.

У структурі ВНП питома вага промислової продукції становить 35%, аграрного сектора — 3%. Значно зросла частка сфери послуг, яка наприкінці 90-х років досягнула 63,0%.

Промисловість. У промисловості зайнята майже чверть працездатного населення. Виробляється третина ВНП Норвегії.

Виробничі потужності промислових підприємств значно перевищують вітчизняні потреби. Тому значна частина продукції експортується, зокрема нафта, природний газ, продукція деревообробної промисловості, деякі готові промислові вироби. Більшість підприємств країни — невеликі за розмірами і за кількістю зайнятих. Лише 5% норвезьких промислових підприємств і компаній нараховує понад 100 робітників. Вони продукують половину промислової продукції. Невеликі фірми і підприємства, як правило, працюють на умовах сімейного підряду. Компанії, що контролюються іноземним капіталом, виробляють приблизно 10% промислової продукції. Більшість компаній є незалежними, лише кілька великих концернів перебувають у державній власності.

Енергетика. Енергетичне господарство країни формувалося у ті роки, коли не вистачало паливно-енергетичних ресурсів. Зокрема, кам'яного вугілля, що видобувалось на Шпіцбергені, було замало, а власної нафти не було зовсім. На перший план вийшли гідроенергетичні ресурси, які активно використовувались в період індустріалізації Норвегії. Навіть відкриття нафтових родовищ у шельфі Північного моря суттєво не змінило традиційну структуру паливно-енергетичного балансу країни. На початку 90-х років частка енергії, що вироблялася на гідроелектростанціях, становила 99,5%. Це найвищий показник у світі. І лише 0,5% його виробництва припадало на теплові електростанції. Атомна енергетика у країні не розвивається зовсім. Відкриття нафтового родовища Екофіск в 1969 p., а також багатих шельфових покладів нафти і природного газу в 1980 р. вздовж північно-західного узбережжя країни, докорінно змінило енергетичну базу, створило нові можливості для розвитку паливно-енергетичної промисловості Норвегії.

За виробництвом електроенергії, яке за останніх 25 років зросло майже в чотири рази (123 млрд. кВт/год.), Норвегія входить у двадцятку країн світу, а за величиною цієї продукції на душу населення (27,9 тис. кВт/год.) займає перше місце.

Гірничо-видобувна промисловість в економіці Норвегії відіграє важливу роль. Частка галузі у ВВП країни є найбільшою у Європі, більше 18%. Серед рудних корисних копалин перше місце належить залізній руді, запаси якої перевищують 1 млрд. т., однак вміст заліза у ній відносно невеликий (30-35%), а це вимагає додаткових затрат для її збагачення. Видобуток залізної руди здійснюється у Північній Норвегії (родовище Сьорварангер, Кіркенесе).

Важливим ресурсом Норвегії вважаються пірити (сірчисті колчедани), за видобутком яких вона займає провідне місце в Європі. Норвегія виділяється також видобутком молібдену, вольфраму, нікелю, титану. Більшу частину залізних руд і кольорових металів Норвегія експортує.

Відкриття нафтогазових родовищ у шельфі Північного моря докорінно змінило структуру гірничо-видобувної промисловості. Протягом 1980- 1990 pp. сира нафта і природний газ стали важливою за вартістю статтею експорту — понад 48% сумарного експорту. За видобутком нафти (понад 150 млн. т.) Норвегія займає сьоме місце у світі і друге у Європі (після Російської Федерації). За видобутком природного газу (34 млрд. м3) Норвегія посідає дванадцяте місце у світі, але у Європі — третє (після Російської Федерації і Голландії).

Обробна промисловість. У структурі обробної промисловості, хоч і переважають галузі, безпосередньо пов'язані з первинним сектором економіки, однак близько третини припадає на машинобудування. Основні підприємства галузі розміщуються у містах Осло, Берген, Ставангер, Драммен, Тенсберг, Крістіансанн, Фредрікстад. Тут виробляється електротехнічне, енергетичне устаткування, машини і обладнання для металургійних, хімічних, деревообробних заводів і підприємств харчової промисловості. У цих містах розташовані основні суднобудівні заводи. Якщо суднобудування у 80-х роках XX ст. дещо втратило колишні позиції, то виробництво обладнання для нафтової і газової промисловості розвивається досить інтенсивно. Традиційними галузями промисловості стає електроніка, виробництво комп'ютерів, телекомунікаційних систем. Нарощується виробництво корабельних двигунів на експорт та устаткування для нафтової промисловості.

Багата гідроенергетична база сприяє розвитку електрометалургії, зокрема виробництву електросталі і різних феросплавів. Виробництво сталі становить 0,5, феросплавів — 0,9 і алюмінію — 0,9 млн. т.

Наявність дешевої електроенергії сприяє виробництву не лише алюмінію, а й таких кольорових металів, як мідь, нікель, цинк та ін. Виробництво алюмінію і нікелю базується на імпортній сировині.

Наявність сировинної бази (піритів, руд кольорових металів, нафти і газу), а також дешевої електроенергії, зумовлює розвиток хімічної промисловості, особливо електрохімії. В країні виробляються азотні добрива, сірчана кислота, аміак, різні синтетичні матеріали.

Норвегія володіє сучасною індустрією виробництва мінеральних добрив, будівельних матеріалів.

Важливу роль в економіці країни відіграє целюлозно-паперова промисловість, основу якої становить випуск целюлозно-паперової продукції. В країні щорічно виробляється 2 млн. т. паперу.

Більшість підприємств деревообробної промисловості розміщені у східному економічному районі країни.

У сільському господарстві працює 140 тис. осіб, що становить 7% загального числа зайнятих. Частка сільськогосподарського виробництва у валовому національному продукті країни наблизилась до 2%, значно поступаючись промисловості. Основою норвезького сільського господарства є тваринництво. Складні кліматичні та особливі ґрунтові умови, гірський рельєф ускладнюють вирощування сільськогосподарських культур.

Фермерські господарства, як правило, невеликі. Лише третина фермерів володіє площею понад 10 га. сільськогосподарських угідь, а площею 50 га. — всього 1%. Рівень механізації сільськогосподарських робіт хоч і високий, однак робочої сили на селі не вистарчає і тому більшість робіт виконується сімейним підрядом. Загальне збільшення сільськогосподарської продукції забезпечується не додатковою зайнятістю, а підвищенням рівня механізації праці, впровадженням сучасних технологій тощо.

Тваринництво становить основу сільського виробництва. В країні нараховується 1,0 млн. голів великої рогатої худоби, 800 тис. свиней, 2,3 млн. овець. Молочно-м'ясне тваринництво переважає у південній частині країни. У гірських районах центральної Норвегії розвинене вівчарство, а у північній Норвегії — оленярство. Тваринництво в основному забезпечує країну необхідними продуктами харчування (м'ясо — молочними продуктами). Частина продукції, а саме: масло, молоко, сир, свинина, яловичина експортується.

Більшість земель (понад 70%) непридатні для сільськогосподарського і навіть лісогосподарського виробництва. В основному це землі, які займають територію північніше 62-ї паралелі. Лише 5% території зайнято під сільськогосподарськими угіддями. Основними районами землеробства вважаються низовини у південній і середній частинах країни. Площі під зерновими найбільші в Остландеті (приблизно 70% розораної землі), в Тронделагу — менше 15% і в Північній Норвегії — близько 3%. Основні зернові культури — овес і ячмінь. Жито і пшеницю частково вирощують на півдні. Овочівництво (переважно в закритому ґрунті) розвивається навколо великих міст. Якщо тваринництво можна вважати самодостатнім, то зернові культури, зокрема пшеницю, Норвегія імпортує.

У Норвегії добре розвинене рибальство. Вилов риби в останнє десятиріччя становив 2,5-2,8 млн. т. за рік. За кількістю риби на одного жителя (648 кг.) і за експортом рибної продукції країна займає другі місця у світі.

Транспорт. Економіко-фізико-географічні особливості Норвегії, зокрема повздовжнє розташування, гористість території, великі малозаселені простори та суворий клімат, зумовили особливі вимоги до транспортних послуг. Лише район навколо м. Осло має достатню транспортну насиченість, що забезпечує прибутковість наземним громадським перевезенням. На більшості території Норвегії регулярні сухопутні перевезення є дорогими (протяжність автодоріг 88,8 тис. км.) і тому держава змушена дотувати як їх прокладання, так і функціонування. Автобусні перевезення переважають у громадському транспорті, йому допомагають близько 250 фіордових поромних переправ. Більшість доріг (2/3) мають сучасне тверде покриття. Серед проблем транспорту — прокладання нових автомобільних доріг, реконструкція вузьких доріг, сезонність їх експлуатації. Наприклад, автострада між містами Осло і Бергеном закривається на 4-6 місяців в холодний період року. Не менш проблемним є використання так званого Арктичного шосе (від Тронгейма до Кіркенеса). Більше половини із 4,2 тис. км. залізниць Норвегії електрифіковані і перебувають у державній власності. Норвезькі залізниці функціонують у Південній і Центральній частинах країни. На крайній півночі єдиною залізницею є вітка від шведської залізничної системи до міста Нарвік, що використовується для перевезення залізної руди на експорт. Існує три інших залізничних коридори. Вони з'єднують шведську залізницю однією віткою з Тронгеймом і двома іншими — зі столицею Норвегії Осло.

Повітряний транспорт в суворих кліматичних умовах Норвегії має важливе значення. Країна перебуває на одному із перших місць у світі за внутрішніми перевезеннями пасажирів літаками (в розрахунку на особу). Норвегія є партнером Скандинавських авіаційних систем, яка була першою в освоєнні комерційних польотів над Арктикою. Міжнародне значення мають аеропорти, розташовані поблизу Осло, Ставангера і Бергена.

Серед основних видів транспорту, що розвиваються в Норвегії, першочергове значення має морський. Судноплавство завжди вважалося традиційною галуззю норвежців. Величезний морський флот (23,6 млн. бр. - реєстр. т., шосте місце у світі) забезпечує не лише внутрішні прибережні перевезення, але й закордонні вантажні перевезення. Понад 90% тоннажу зайнято на міжнародних перевезеннях за іноземними фрахтами. Існує поромна переправа в Данію. Найбільшими морськими портами є Осло, Берген, Ставангер, Крістіансанн та ін., через які щорічно ввозять 150-160 і вивозять 20-25 млн. т. вантажів.

Норвегія, як і будь-яка розвинена країна, має сучасну сферу послуг. Її частка у ВНП становить 63,0%, займаючи понад дві третини працездатного населення.

У системі освіти Норвегії — 4 університети, що знаходяться в Осло, Бергені, Тронгеймі і Тромсе. У Норвегії розвинена система урядових позик для студентів, що навчаються у вищих закладах. Середня освіта є обов'язковою (9 класів).

Медичне обслуговування в Норвегії досить своєрідне. Обов'язкове членство в державній страховій системі забезпечує норвежцям безплатне лікування у лікарнях, невідкладну медичну допомогу, компенсації за втрачену працездатність. Більшість лікарень є власністю держави. Активні програми превентивної медицини здолали давні норвезькі хвороби, а саме туберкульоз.

Норвежці зробили важливий внесок у світову культуру. Наприклад, драматург Генріх Ібсен (1828-1906), композитор Едвард Гріг (1843-1907). Нобелівськими лауреатами в літературі стали Бйорнст Ерне Бйорнсон, Кнут Гамсун (1859-1952), Сігрід Ундсен.

Норвезька нація дала людству чимало знаменитих мандрівників, зокрема Фрітьофа Нансена (1861-1930), Руала Амундсена (1872-1928) та ін.

Країна є серед лідерів книговидання в розрахунку на одного жителя. Річний наклад нових найменувань книг становить близько 5 тис. прим., дві третини з яких видані норвезькою мовою. В системі радіо і телебачення домінує служба Норвезького державного мовлення.

У Норвегії розвинений туризм. Щорічно країна обслуговує майже 3 млн. туристів, забезпечуючи понад 2 млрд. доларів прибутку. Країна має привабливі рекреаційні ресурси: гірські ландшафти, фіорди, льодовики, пам'ятки вікінгів, собори, музеї, фортеці, центри зимових Олімпійських ігор в Осло (1952) і Ліллеганнері (1994).

Територіальні відмінності. В підходах до економіко — географічного районування Норвегії немає одностайності. Найбільш виразно внутрішні відмінності Норвегії простежуються в чотирьох районах: Східний (Остландет), Західний (Вестландет), Центральний (Тронделаг) і Північний (Норд- Норге).

Східний (Остландет) район — це головний економічний район Норвегії. Тут виробляється більше половини промислової і дві третини сільськогосподарської продукції, зосереджено більше половини населення країни, яке проживає у міських агломераціях по обидва боки Осло — Фіорду і затоки Бохус. В глибині однойменного фіорду розташована столиця Норвегії — Осло, яка разом із передмістями утворює агломерацію Велике Осло, де проживає понад 700 тис. осіб. Фактично кожен шостий громадянин Норвегії мешкає у столичному агломераційному центрі.

У східному районі зосереджено більше половини лісових ресурсів і половина оброблюваних земель Норвегії. Ліси в районі займають територію між шведським кордоном і р. Гломма, що знаходиться на схід від Осло. Орні землі локалізовані в долинах, що простягаються на схід і південь від кордону з Швецією. Ґрунти досить родючі, осадкового походження. Вирощуються зернові культури, які рідко зустрічаються на таких широтах. Переважають дрібнотоварні господарства (ферми), на яких поряд з вирощуванням домашньої худоби, овочів, фруктів займаються лісівництвом як другим видом основної діяльності, оскільки значна частина лісів належить фермерам.

Сьогодні район спеціалізується на машинобудуванні і металообробці, зокрема підприємства Осло випускають енергетичне і целюлозно-паперове обладнання, платформи для морського видобутку нафти, обладнання для електротехніки і радіоелектроніки, морський порт Драммен відомий як центр машинобудування та електротехніки. Розвивається також суднобудування (Фредрікстад); целюлозно-паперова і деревообробна промисловість (Шієн, Драммен, Фредрікстад, Сарпсборг); електрохімічна промисловість, яка представлена заводами, що виробляють азотні добрива (портове місто Порсгрунн); чорна металургія (Драммен); рибний промисел (порт Саннефйорд) та ін. Зосередження значних природних багатств великого трудоресурсного потенціалу і сучасної матеріально-технічної бази виробництва та інфраструктури навколо затоки Осло — Фіорд сприяє найвищим доходам населення поміж усіма чотирма районами Норвегії.

Західний район (Вестландет) обіймає вузьку прибережну зону, що включає всю територію південної Норвегії на захід від осьової лінії Скандинавських гір до берегів Північного моря разом із мальовничими скелястими фіордами і прибережними островами.

Найбільш відмінною є південна частина району, де знаходиться Північна Жерен, що займає територію на південь від м. Ставанґер. Ґрунти льодовикового походження, винятково помірні зими, відносно довгий вегетаційний період сприяють розвитку землеробства.

Місто Ставанґер — великий індустріальний центр. Він здавна славиться як риботорговельний порт. Рибальство, обробка і переробка риби, виготовлення консервів і тари — традиційні для міста галузі. У післявоєнні роки тут збудовані суднобудівні і електрометалургійні заводи. Ставанґер в останні десятиріччя став головною базою нафто - і газовидобутку у Північному морі, а також відомим центром переробки нафти.

Прибережний острів Карл вважається багатим сільськогосподарським районом і місцем розташування алюмінієвого та магнезійового заводів. Місто Берген можна вважати природним центром Вестландету. Починаючи з пізнього середньовіччя Берген був центром важливих міжнародних зв'язків. Це друге за кількістю населення (215 тис. осіб) і економічною значимістю місто Норвегії. Тут розвинені суднобудування, машинобудування, рибальство, обробка риби, харчова, текстильна і швейна промисловість. Це важливий експортно-імпортний порт, а також відомий культурний і науковий центр країни.

У районі м. Олесунн знаходяться машинобудівельні фірми, а також підприємства меблевої промисловості.

Фермерські господарства, що знаходяться в районі міст Мьолде і Крістіансанн, крім основного сільськогосподарського виробництва, ще додатково займаються рибальством.

У глибині Вестландетських фіордів розміщені найбільші в Норвегії металургійні заводи, які розраховані на використання багатих гідроенергетичних ресурсів (їх тут 40% від загальних запасів у країні).

Центральний район (Tpoндeлaг) розташований на північний схід від території Західного району. За розвитком промисловості він значно поступається попереднім районам. В економіці важливе місце займають сільське і лісове господарство.

Основними галузями промисловості вважаються гірничо-видобувна, металообробна, целюлозно-паперова, деревообробна і харчова. Значна частина підприємств розміщена в Тронгеймі, Ці підприємства виробляють близько 50% промислової продукції району.

Тронгейм — третє за величиною місто, яке було столицею держави, а зараз — економічний центр Тронделагу. Рівнинні і родючі землі навколо широкого Тронгеймського фіорду використовуються для розміщення тваринницьких ферм, які займаються переважно вирощуванням великої рогатої худоби. Землеробство відіграє допоміжну роль.

Близько третини району заліснена доволі продуктивними лісами. Основні підприємства лісообробної промисловості розташовані на узбережжі.

Північна Норвегія (Норд-Норге) — обширний за площею район, більшість його території знаходиться за Полярним колом і є справжньою землею "полярного сонця" влітку і "полярної ночі" взимку. На більшій території регіону переважають гори, вкриті тундровою рослинністю. Впритул до материкової частини наближена смуга доволі великих островів, що врізаються в Норвезьке море.

Північна Норвегія володіє багатою сировинною базою. Значні запаси залізних руд, руд кольорових металів (мідних, свинцевих і цинкових) посприяли створенню у віддаленому холодному краю центрів чорної і кольорової металургії. Тут функціонує металургійний завод в Му, завод з виробництва алюмінію в м. Мушеен, електрохімічний завод в Гломфіорді та ін. Транспортна доступність району значно ускладнюється у зимову пору року. Часто головні автомагістралі закриваються і тоді надається перевага морському або повітряному транспорту.

Сільське господарство розвинене слабо, що пояснюється несприятливими кліматичними умовами. Сприятливою є база для розвитку тваринництва, зокрема оленярства. Деякі, захищені від холодних арктичних вітрів долини, вкриті лісом. За підрахунками спеціалістів вони займають до 20% території району.

В економіці району домінують гірничо-видобувна та деякі галузі обробної промисловості (чорна і кольорова металургія), рибальство.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Норвегія належить до великих торгових країн світу. Експорт становить майже 45 млрд. доларів. Переважає продукція нафтовидобутку, нафтохімічної, лісообробної, електрохімічної, електрометалургійної промисловості, продовольство. Імпорт — 37 млрд. доларів (1999). За його рахунок покривається потреба в кам'яному вугіллі, бокситах, деякій частині залізної, марганцевої і хромової руд, автомобілях, деяких видах продовольства, споживчих товарах. Основними зовнішньоторговельними партнерами виступають країни ЄС, зокрема Великобританія, Швеція, Німеччина, Данія, Голландія, США.