Тема 10. Європа

3. Західна європа

НІМЕЧЧИНА

(Федеративна Республіка Німеччина)

Площа — 357,0 тис. км2.

Населення — 82,2 млн. осіб.

Столиця — Берлін (3,4 млн. осіб).

Німеччина розташована у Західній частині Європи. Її оточують дев'ять високорозвинених країн — сусідів: Данія — на півночі, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Франція — на заході, Швейцарія та Австрія — на півдні, Чехія та Польща — на сході.

На півночі Німеччина має досить зручний вихід до Північного і Балтійського морів, які з'єднані між собою Нільським каналом, перетинаючи основу Ютландського півострова. "Морські ворота" Німеччини забезпечують доставку великої кількості вантажів, зокрема палива, сировини, а також вивіз готової продукції найдешевшим видом транспорту.

За обсягом валового національного продукту (2252 млрд. доларів) Німеччина перевищує своїх сусідів — Францію, Англію, поступаючись у світі лише США і Японії.

За розмірами експорту (535,5 млрд. доларів — 1999 р.) випередила Японію на 116 млрд. доларів, поступившись наймогутнішій державі світу — США. Рівень капіталовкладень досяг сукупного рівня Англії і Франції. Золотовалютні запаси Німеччини є найбільшими у світі.

З історії виникнення і становлення Німеччини. Територія сучасної Німеччини була заселена ще в древні часи. Саме слово "німецький" з'явилось, як стверджують дослідники, у VII ст. і спочатку означало лише мову, якою розмовляли у східній частині імперії франків. З розпадом цієї імперії (початок IX ст.) її східну територію заселило німецькомовне населення, яке і дало назву регіонові проживання — "Німеччина".

Німецький західний кордон завжди був досить стабільним, тоді як східний — часто змінювався. Ще на початку X ст. кордон проходив приблизно вздовж рік Ельба і Заале. Пізніше німецький район поселення просунувся далеко на схід. Цей рух припинився лише в середині XIV ст. Досягнутий тоді етнічний кордон між німцями і слов'янами проіснував до Другої світової війни.У середньовіччі, починаючи з XI ст., назва держави звучала "Римська імперія", а з XIII ст. — "Священна Римська імперія".

Найважливішою подією ренесансу (періоду відродження) слід вважати релігійний поділ Німеччини, згідно з яким протестантська конфесія була визнана рівноправною з католицькою (1555). Однак міжконфесійна боротьба тривала ще довго. Так, Тридцятирічна війна (1618-1648), яка була проявом політичних та міжконфесійних протиріч, призвела до спустошення і навіть обезлюднення великої території Німеччини.

У період абсолютизму зміцнили свою економіку Баварія, Бранденбург (пізніше Пруссія), Саксонія, Ганновер.

У XVIII ст. Пруссія і Австрія стали у Європі наймогутнішими державами, але під тиском армії Наполеона (кінець XVIII ст.) імперія розпалася.

Важливою віхою на шляху до єдиної Німеччини було створення Німецького союзу із 39 держав, що відбулося після розгрому армії Наполеона, згідно з рішенням Віденського конгресу 1814-1815 рр. Кількість німецьких держав скоротилась, але роздробленість залишалась. Лише в 1871 р. південно-німецькі держави об'єднались з Північно-німецьким союзом, створивши Німецьку імперію.

У 1918 р. Німеччина стала республікою. Влада перейшла до рук соціал-демократів. У січні 1933 р. до влади в Німеччині прийшли націонал-соціалісти, які поєднали екстремістські антидемократичні тенденції і шалений антисемітизм із псевдореволюційною пропагандою. У Другій світовій війні Німеччина зазнала найбільшої поразки за всю свою історію.

У червні 1945 р. держави — переможці (СІНА, Великобританія, Франція і Радянський Союз) перебрали верховну владу на всій німецькій території. Країна була поділена на чотири окупаційні зони. Східна територія Німеччини в кордонах 1937 р. (Сілезія, Східний Бранденбург, Східна Померанія та південна частина Східної Пруссії) відійшла під Польське адміністративне управління, а північна частина Східної Пруссії — під адміністративне управління Радянського Союзу). Подальший розвиток політичних подій привів до заснування Федеративної Республіки Німеччини (ФРН), яка була утворена на території американської, англійської і французької зон окупації в травні 1949 р.

Територія Німеччини, що контролювалась СРСР, в жовтні 1949 р. теж була проголошена державою — Німецькою Демократичною Республікою (НДР).

Таким чином, Німеччина була розділена на дві держави. Кожна із них йшла своїм шляхом розвитку і зближення.

Високі темпи відбудови і зміцнення авторитету ФРН на міжнародній арені, а також демократичні перетворення у Центрально-Східній Європі привели до об'єднання двох німецьких держав, яке відбулося 3 жовтня 1990 р.

Державна мова — німецька. Основна релігія — християнство (85,1%). Адміністративно-територіальний поділ — 16 земель. ФРН — федеративна держава, кожна із земель має свою конституцію, парламент та уряд.

Керівник держави — федеральний президент, законодавчий орган — бундестаг. Політичні партії: Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний Союз (ХСС), Вільна демократична партія, Соціал-демократична партія, Союз 90 — "Зелені", Партія демократичного соціалізму, Націонал — демократична партія та ін.

Загальна характеристика господарства. Федеративна Республіка Німеччина належить до високорозвинених постіндустріальних країн світу. В загальній структурі господарства переважає сфера послуг — 68,0%. Промисловість становить 31,0% і сільське господарство — всього 1,0%. За обсягом економічного виробництва вона займає третє місце в світі, а у світовій торгівлі — друге. З 1975 р. Німеччина бере участь у діяльності групи семи індустріально найбільш розвинених країн світу, які щорічно узгоджують свою економічну і фінансову політику.

У післявоєнні роки економіка ФРН розвивалася швидкими темпами. Обсяг промислового виробництва Західної Німеччини до 1955 р. зріс удвічі, а до 1965 р. — вчетверо. Це й дало змогу ФРН вийти на одне із перших місць у світі. В наступні роки темпи виробництва не спадали. Наприклад, ВНП Західної Німеччини з 1960 по 1997 рр. зріс з 303 до 2151,4 млрд. доларів.

Східна Німеччина (НДР), як і інші країни Центрально-Східної Європи, розвивалася згідно зі сценарієм, розробленим в СРСР. Та адміністративно-командні заходи, до яких вдавався уряд НДР, не сприяли стабільному піднесенню економіки. Навпаки, темпи розвитку економіки знижувалися, обсяг капіталовкладень скорочувався. Плани наздогнати ФРН за рівнем економічного розвитку не були здійснені. Екстенсивні шляхи розвитку швидко себе вичерпали.

Подальший розвиток господарства НДР формально був спрямований на інтенсивний розвиток. Це забезпечило певні успіхи. Так, до кінця 1960-х- на початку 1970-х років НДР за рівнем загального розвитку вийшла на перше місце серед так званих соціалістичних країн. Однак у 70-80-ті роки XX ст. економічні труднощі наростали.

І тільки після об'єднання Німеччини економічна система колишньої НДР перейшла на засади соціальної ринкової економіки з глобальним управлінням економічними процесами, що означає відмову від державного регулювання і гарантування свободи приватної ініціативи і приватної власності. Для проведення такої економічної політики східні землі Німеччини отримали велику стартову допомогу. Кожна четверта марка федерального бюджету в останні роки витрачається на економічне піднесення нових федеральних земель, при цьому головна роль відводиться розбудові інфраструктури. З 1990 р. у Східну Німеччину вкладається щорічно не менше 100 млрд. німецьких марок загальнодержавних коштів. Значні суми сюди вкладають також приватні фірми, окремі особи.

Промисловість. Основою німецької економіки є промислове виробництво, де переважають невеликі підприємства. Так, у західній частині Німеччини, тобто на території старих федеральних земель, із 46700 підприємств лише близько двох відсотків належать до великих з числом зайнятих понад 1000 осіб.

Промисловість в 1998 р. забезпечила 35,3% вартості валового національного продукту, або 878 млрд. доларів. Правда, внаслідок структурних змін в економіці частка промисловості в західнонімецькому валовому національному продукті зменшилась за останніх десять років майже на 10 відсотків. Одночасно частка галузей сфери обслуговування зросла з 48,3% в 1973 р. до 68% у 1999 р. Частка сільського господарства становила у 1974 р. 4%, а через 25 років зменшилась на 3 пункти.

Загальний хід розвитку промисловості в останні десятиріччя супроводжувався, з одного боку, постійним ростом ВНП, а з другого — відчутними структурними змінами, що стало наслідком:

2) зменшення більш ніж вдвічі частки видобувної промисловості за рахунок значного зменшення видобутку кам'яного вугілля;

3) зменшення частки галузей легкої промисловості, зокрема текстильної, взуттєвої;

4) зростання частки нових галузей — хімії, нафтопереробки, електротехніки, автомобілебудування. Хімічна промисловість є найважливішою галуззю індустрії основних матеріалів і виробництва промислових товарів Німеччини. Оборот хімічної промисловості на початку 1990-х років становив майже 166 млрд. німецьких марок, причому частка експорту перевищила 50% при зайнятості майже 600 тис. працюючих.

За експортом хімічної продукції Німеччина займає перше місце у світі.

У хімічній промисловості розвивається виробництво кислот і мінеральних солей, синтетичного азоту, сірчаної кислоти, а також лаків і фарб.

У Німеччині виділяються два великі райони хімічної промисловості: Північний Рейн-Вестфалія, де ця галузь базується на переробці вугілля і використанні відходів коксування, а також імпортної нафти. Значними центрами хімічної промисловості на цій землі є Леверкузен, Кельн та ін. Другим великим районом є Прирейнський, де розвиваються нафтохімія, виробництво лаків і фарб. Найвідомішими центрами хімічної промисловості тут є Людвігсгафен і Франкфурт-на-Майні.

Найпопулярнішими фірмами, які займаються виробництвом хімічної продукції, є "БАСФ", "Гехст" і "Байер". Вони виробляють до двох п'ятих продукції і три п'ятих її експортують.

Хімічна промисловість непогано була розвинена у колишній НДР, але в умовах ринкової економіки, як свідчать спеціалісти, її продукція не є конкурентоспроможною. Для цього хімічну промисловість Східної Німеччини необхідно реконструювати і привести її до світового рівня.

Автомобілебудування. За кількістю виробництва автомобілів Німеччина посідає третє місце у світі, випустивши у 1998 р. 5,84 млн. автомобілів, в т. ч. 5,5 млн. легкових, що становить понад 14% світового виробництва.

П'ять найпопулярніших у світі фірм: "Даймлер-Бенц", "БМВ", "Фольксваген", а також "Опель" і "Форд" випускають у Німеччині понад 90% усіх автомобілів. При цьому "Форд" — німецька філія американського концерну "Форд", а "Опель" — дочірнє підприємство американської фірми "Дженерал Моторс". Виробництво автомобілів розкидане по всій Німеччині, але головними центрами автомобільної промисловості є Вольфсбург, Енден, Рюссельсгайм, Брауншвайг, Кельн, Штутгардт, Нюрнберг, Мюнхен.

Давні традиції автомобілебудування мають Східні землі. Правда, в умовах вільної конкуренції виробництво автомобілів східнонімецьких марок практично припинилося. Проводиться реконструкція і ведеться будівництво нових виробничих потужностей в Саксонії, Бранденбурзі і Тюрінгії. Західнонімецька промисловість за перших п'ять років єдиної Німеччини вклала в автомобільну промисловість Східних земель близько 10 млрд. німецьких марок.

Серед реконструйованих підприємств Східної Німеччини виділяється колишній завод "ІФА" (м. Людвіґсфельде), що підпорядковується фірмі "Даймлер-Бенц". Він продукує запчастини для вантажних автомобілів і експортує їх у понад 50 країн світу, використовуючи колишній ринок "ІФА". Виключно на експорт (м. Ціттау) працює колишній завод "Робур", що випускає вантажні автомобілі, будучи тепер у складі фірми М.А.Н.

У Німеччині, крім названих вище, продукують автомобілі ще дві незалежні фірми, що спеціалізуються на виробництві суперважких моделей. Це фірми у містах Аугсбург, Найнкірхен-ам-Санд, що знаходяться недалеко Нюрнберга, а також Бутибах (Гессен) і Остергальц-Шарлебекк, що біля Бремена.

Електротехнічна промисловість за вартістю продукції (майже 210 млрд. німецьких марок) і кількістю зайнятих (понад один мільйон осіб) відноситься до провідних галузей промисловості. Електротехнічна промисловість розвинена і на території Східної Німеччини. Правда, реконструкція цих підприємств призвела до значного скорочення виробництва.

Великими центрами електротехнічної промисловості є Мюнхен, Нюрнберг, Ерланґен, Штутгардт, Мангайм, Франкфурт-на-Майні, Кельн, Гамбург, Берлін.

Нафтопереробна промисловість Німеччини переважно базується на імпортній нафті. Власний видобуток нафти забезпечує потреби країни менше ніж на 5%. Основну частину видобутку дають нафтопромисли у міжріччі Везера і Емси. Значними центрами нафтопереробки є Кельн, Карлсруе, Інгольштадт, Гельзенкірхен, Гамбург. Організуючим центром цієї галузі є Гамбург, де розміщуються основні штаб-квартири нафтових компаній. Щорічний імпорт нафти перевищує 100 млн. т.; нафтопродуктів — до 50 млн. т.

Слід сказати, що половина потужностей нафтопереробної промисловості розташована у морських портах — Гамбурзі, Бремені, Вільгельмсгафені. Завершення будівництва великих нафтопроводів: Вільгельмсгафен — Кельн і Роттердам — Кельн сприяло виникненню нових нафтопереробних заводів у землі Північний Рейн-Вестфалія.

Значною підпорою для економіки південних земель Німеччини є постачання нафтопродуктів трубопроводами із Середземномор'я (Марсель, Генуя, Трієст) до німецьких міст Карлсруе і Інгольштадт та ін.

Сільське господарство. Німеччина має високорозвинене сільське господарство. На його частку припадає 1,0% ВНП, що дає змогу повністю задовольняти потреби населення у місцевій сільськогосподарській продукції.

Основою сільськогосподарського виробництва в Німеччині є сільська сімейна ферма. Понад 90% усіх ферм обробляють земельні площі, які є меншими від 50 га. Важливе значення мають також підсобні господарства, де джерелом основного доходу деяких сімей є робота поза сільським господарством. До цієї категорії відноситься майже половина сільськогосподарських ферм.

Сільське господарство Німеччини характеризується високою продуктивністю праці. Якщо в 1950 р. один сільськогосподарський працівник забезпечував продуктами харчування лише десять осіб, то сьогодні — понад 75.

Висока інтенсивність сільськогосподарського виробництва забезпечується широкою механізацією і електрифікацією, використанням добрив і сучасних засобів боротьби зі шкідниками. Структура сільськогосподарського виробництва Німеччини характеризується переважанням тваринництва над рослинництвом. Частка тваринництва у загальній вартості сільськогосподарської продукції перевищує 70%.

В останні десятиріччя змінилися звички і тип харчування німців. У порівнянні із повоєнними роками значно зменшився попит на багаті крохмалом рослинні продукти — картоплю, вироби із зерна. Проте зросло споживання м'яса, птиці, яєць, а також овочів і фруктів.

Тваринництво. Сприятливі умови для розвитку тваринництва мають передгір'я Альп та приморські території півночі. Майже 80% молочної худоби фермери утримують стадами не більше 40 голів. За наявністю великої рогатої худоби Німеччина займає друге місце у Західній Європі (після Франції), нараховуючи 14,9 млн. голів (1999).

Повсюдно в Німеччині поширене свинарство. За поголів'ям свиней Німеччина займає четверте місце у світі і перше у Європі, нараховуючи понад 26 млн. голів (1999). Більшість відгодівельних ферм (80%) утримують стада свиней кількістю до 60 голів.

Рослинництво характеризується відносно високою питомою вагою кормових культур, які разом із пасовищами і природними луками є надійною базою розвитку тваринництва. Товарною продукцією рослинництва є зернові культури, зокрема пшениця, ячмінь, а серед технічних культур — цукровий буряк, хміль.

Валовий збір зернових у 1999 р. становив 44,7 млн. т., це восьме місце у світі і третє — у Європі. Пшениці у тому ж році було вирощено 19,6 млн. т., або 43,8% вирощеного зерна у країні.

Головним районом вирощування зернових культур (особливо пшениці і ячменю) є так званий зерновий пояс, що простягається від землі Мекленбург-Передня Померанія і Шлезвіг-Гольштейн до Кельнської бухти вздовж передгір'я Нижньої Саксонії і землі Північний Рейн-Вестфалія.

Другим районом вирощування пшениці є Баварське плато, а також долини Рейну і Майну. Овес і жито вирощують переважно у приморських районах.

Цукровий буряк дає високі врожаї у Нижній Саксонії, Саксонії-Ангальт, Північному Рейн-Вестфалії, а також у Баварії. Щорічно німці збирають 26-30 млн. т цих коренеплодів.

Хміль вирощується переважно у Баварії — понад 90% загального збору. У 1997 р. його вирощено 34 тис. т. — перше місце у світі.

Виноградарство і садівництво розвинене в долинах рік півдня Німеччини, а також на схилах мальовничих гір Шварцвальду.

Сільське господарство на сході Німеччини зазнало значних деформацій з боку уряду колишньої НДР. Близько 600 тис. селянських ферм насильно були переформовані у сільськогосподарські виробничі кооперативи, яких у 1990 р. нараховувалось 5100. Визначальним у керівництві підприємствами було виконання спущених зверху планових завдань. Щорічно уряд НДР для підтримання цін на сільськогосподарську продукцію надавав дотацію у сумі 30 млрд. марок.

Після об'єднання Німеччини сільське господарство НДР було реприватизоване. Воно поступово входить у ринкову систему господарювання.

Транспорт. Розвиток транспорту Німеччини пов'язаний із такими особливостями: 1) центральним розташуванням у Європі, зокрема у її західній частині, наслідком чого є прокладання через територію Німеччини важливих міжнародних шляхів, що ідуть із сходу на захід, з півночі на південь і навпаки; 2) віддаленістю більшої частини території від моря і переважанням сухопутних кордонів над морськими; 3) орієнтацією паливно-енергетичного комплексу та гірничо-видобувної промисловості на дешевшу імпортну сировину; 4) розбудовою ефективного внутрішньо-німецького сполучення "схід — захід", у зв'язку із об'єднанням Німеччини і входженням її східної частини у європейський ринок.

У структурі перевезень як пасажирів, так і вантажів перше місце утримує автомобільний транспорт. Обсяг перевезень автомобілями на початку 1990-х років становив 685 млрд. пасажиро-кілометрів, що у десять разів більше, ніж на залізниці. У вантажоперевезеннях на першому місці теж знаходяться вантажні автомобілі — 183 млрд. тонно-кілометрів, або дві п'ятих загального тоннажу.

Мережа доріг міжрегіонального сполучення має загальну довжину 221 тис. км., з них 11 246 км. автобанів та 41 487 км. федеральних доріг. Після США, Німеччина має найбільшу мережу автомагістралей у світі.

Автомобільний парк Німеччини у 1997 р. перевищив 43 млн. зареєстрованих автомобілів. Серед них 41,3 млн. — легкові. Кількість автомобілів, особливо легкових, стрімко зростає. Так, за останніх п'ять років їх чисельність зросла майже на одну п'яту.

Важливим видом транспорту залишається залізничний. Він розділений між німецькою федеральною залізницею і німецькою імперською залізницею. На сьогодні загальна протяжність обох залізниць — понад 46 тис. км., з яких понад 18 тис. — електрифіковані (липень 1999 р.). За їх щільністю Німеччина займає одне із перших місць у світі. Значна частина масових вантажів, таких, як кам'яне вугілля, залізна руда, перевозяться залізницями. Головними залізничними вузлами в країні є Гамбург, Кельн, Берлін, Франкфурт-на-Майні, Лейпциг, Мюнхен. Залізниця вважається найбільш екологічно чистим засобом перевезення вантажів великих обсягів. На заході федеральна залізниця у 1990 р. ввела в експлуатацію свої перші швидкісні магістралі. Вони дають змогу поїздам розвивати швидкість до 250 км/год. Для модернізації залізниць Східної Німеччини потрібно затратити 40 млрд. німецьких марок.

Важливе значення для здійснення економічних зв'язків у середині країни відіграє річковий транспорт. Загальна протяжність водних шляхів Німеччини — 7,4 тис. км. (1999 р.). Найважливішим міжнародним водним шляхом, яким перевозяться близько двох третіх німецьких річкових вантажів, є Рейн. Нині проводиться модернізація річкової мережі, зокрема, Середньо-німецького каналу і каналу Ельба-Гавель для внутрішньо-німецьких сполучень. Зростає значення каналу Рейн-Майн-Дунай, який є прямим водним шляхом сполучення між Північним і Чорним морями.

Морський транспорт обслуговує, головним чином, зовнішньоторговельні перевезення країни. Торговий флот нараховує 1146 суден загальним тоннажем майже 6 млн. брутто — реєстр. тонн.

Найбільшими морськими портами є Гамбург, Бремен, Бремергафен, Вільгельмсгафен, Енден, Любек і Росток.

В економіці Німеччини, як і інших розвинених країн, все більшого значення набирає так званий третій сектор, тобто сфера послуг, до якої відносять транспорт, складське господарство, зв'язок, торгівлю, кредитно-фінансові заклади, страхування, а також освіту, охорону здоров'я і державну обслугу.

За останні роки частка сфери послуг зросла не лише у загальному числі зайнятих, але й у виробництві ВВП. Так, фінансово-кредитна сфера і страхування становить понад 20%.

Центральним банком Німеччини є Німецький федеральний банк у Франкфурті-на-Майні. Він має право випускати банкноти, регулює грошовий обіг і кредитне фінансування економіки і займається банківськими операціями платіжного обороту всередині країни і за її межами. З 1 липня 1990 р. була переведена на німецьку (федеральну) валюта колишньої НДР. Нині грошовою одиницею виступає євро.

У Німеччині функціонують громадсько-правові, акціонерні і приватні банківські установи. їх діяльність спрямована на активізацію господарської діяльності у різних галузях і сферах діяльності.

Активізують фінансову діяльність фінансові ринки, які надають кредити, торгують акціями. Найважливіша біржа цінних паперів знаходиться у Франкфурті-на-Майні. Там здійснюється майже дві третіх усього обороту цінних паперів німецьких бірж.

Важливою галуззю сфери послуг є торгівля. Її частка у ВВП Німеччини перевищує 10%. Тут було зайнято майже 4,0 млн. осіб. Найбільш вагомою є роздрібна система торгівлі, де працює понад 73% зайнятих у торгівлі.

Щорічний грошовий обіг після об'єднання німецьких земель досягнув 850-900 млрд. колишніх німецьких марок. Традиційні торгові ярмарки відбуваються в Ганновері, Франкфурті-на-Майні, Ляйпцігу.

Охорона довкілля в Німеччині є загальнодержавною справою. Її вирішення базується на трьох основних принципах:

5) принцип профілактики, що зобов'язує будь-які нові проекти впроваджувати з урахуванням екологічної безпеки;

6) принцип відповідальності (за забруднення довкілля несе відповідальність не громадськість, яка безпосередньо терпить від забруднення, а прямий винуватець);

3) принцип кооперації (у вирішенні екологічних проблем співпрацюють держава, власник і громадськість).

У Німеччині функціонує надійна програма охорони повітря, спрямована на попередження і ліквідацію можливих джерел забруднення. Так, в постанові про великі опалювальні системи держава змушує власників теплоелектростанцій оснащувати їх таким устаткуванням, щоб забезпечити надійний рівень екологічної безпеки. Як наслідок, небезпечне забруднення повітря двоокисом сірки і окисом азоту в середині 90-х років минулого століття зменшилося на 40%.

Не менш важливою є робота, спрямована на охорону вод, зокрема очистку стічних вод з допомогою біологічних методів. Якщо Рейн і Майн у 70-х роках були практично мертвими річками, то зараз там знову з'явилися різні види риб.

Охорони потребують і природні ландшафти, яких у результаті відчуження земель під будівництво промислових підприємств, житла, доріг стає все менше. У зв'язку з цим у Німеччині оголошено Національними парками десять просторих зон з особливо мальовничими ландшафтами. До них слід також додати значну кількість природних парків і заповідників. Забезпечується охорона населення від шуму, особливо автомобільного. Вулиці міст викладені звукопоглинаючим настилом, а міжміські автостради, що проходять близько населених пунктів, звукозахисними парканами.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Німеччина належить до країн із широкими економічними зв'язками. За обсягом зовнішньоекономічного обігу вона займає друге місце у світі після США. Загальна її вартість у 1999 р. становила майже один трлн. доларів. Протягом тривалого часу у Німеччині експорт переважав над імпортом. Лише в період об'єднання земель експорт із Німеччини дещо зменшився, але позитивне сальдо збереглося. Це пов'язано з великим попитом на товари в нових федеральних землях.

Головними експортними товарами Німеччини є машини, хімічні та електрохімічні вироби, автомобілі, продукти харчування, алкоголь.

До найважливіших імпортних товарів належать: продукція обробної промисловості, транспортне обладнання, сільськогосподарські продукти і вироби текстильної промисловості, а також нафта і нафтопродукти, залізна руда, кольорові метали.

Найбільшими торговельними партнерами — імпортерами Німеччини є Франція, Голландія, Італія. Головні напрями експорту — Франція, США, Великобританія та інші країни ЄС. Так, зовнішній експорт до країн ЄС сягнув майже 60%.

Територіальні відмінності господарства. На території сучасної Німеччини виділяють п'ять економічних районів з відповідними землями: Північ (Шлезвіг-Гольштейн, Нижня Саксонія, Бремен, Гамбург), Північний Захід (Північний Рейн-Вестфалія), Південний Захід (Гессен, Рейнланд-Пфальц, Саар і Баден-Вюртемберг), Південний Схід (Баварія) і Схід (Мекленбург-Передня Померанія, Бранденбург, Берлін, Саксонія-Ангальт, Тюрінгія і Саксонія).

Північ. Розташування району на узбережжі Північного та Балтійського морів визначає домінуючу роль у ньому суднобудування, морського рибальства. На півночі наявні такі корисні копалини, як калійна і кам'яна сіль, вугілля, частково нафта і газ.

Промисловість розвивається на базі розробки корисних копалин і використання переваг приморського розташування. Розвинені в районі чорна і кольорова металургія, калійна промисловість.

Найбільшим промисловим центром району є Гамбург, де розвинені суднобудування, виробництво обладнання для харчової промисловості, будівництва, а також авіапромисловість.

Серед інших промислових центрів виділяються міста Бремен, Ганновер, Вольфсбурґ, де розташований головний завод фірми "Фольксваген", та ін.

Район забезпечує країну сільськогосподарською продукцією, зокрема цукром, продуктами тваринництва, овочами. Він має важливе значення у виконанні транспортно-транзитних функцій. Так, Середньо-німецький канал з'єднує ріки Рейн, Ельбу та Одер, а отже, внутрішні водні шляхи Західної і Центрально-Східної Європи.

Північний Захід (Північний Рейн-Вестфалія) є особливим економічним районом. Займаючи найменшу площу (34,079 км2), він володіє найбільшим економічним потенціалом країни. Тут середня щільність населення перевищує 500 осіб/км2. Рурська частина агломерації утворює суцільний міський масив із населенням 10,5 млн. осіб і є найбільшим не лише в Німеччині, а й у Європі. Цю землю ще називають економічним центром Європейського Союзу. 31 електростанція Рурського басейну роблять його енергетичним центром Німеччини.

Сільське господарство, хоч і не відіграє відчутного значення в економіці району, але є надійним постачальником в межах району сільськогосподарської продукції, особливо овочів, свинини, яєць, м'яса птиці тощо.

Дуже густою є мережа автострад, залізниць та водних шляхів. Вони знаходяться на перехресті транспортних потоків Європи і з'єднують такі великі міста, як Кельн, Ессен, Дортмунд, Дюссельдорф, Дуйсбург, Бохум, Вупперталь, Білефельд, Гельзенкірхен, Леверкузен і Аахен. Дуйсбург є найбільшим річковим портом світу.

Південний Захід серед економічних районів Німеччини займає перше місце за кількістю населення, а за величиною займаної території і щільністю населення — друге. Район за рівнем розвитку промисловості та економічним потенціалом поступається лише Північному Заходу (Північний Рейн-Вестфалія). До району відносяться землі Рейнланд-Пфальц, Баден-Вюртемберг, Гессен, Саар. Усі ці землі об'єднує ріка Рейн у її верхів'ї. Рейн є економічним стержнем цих земель.

Серед корисних копалин району — кам'яне і буре вугілля, сіль, залізна і поліметалеві руди, уран, марганець, срібло і будматеріали. Південний Захід дає майже 50% калійних солей країни. Багатий район на рекреаційні ресурси.

У повоєнний період швидкими темпами розвиваються такі галузі машинобудування, як автомобільна промисловість, електротехнічна, приладобудування. Це найбільший район виробництва електронно-обчислювальної техніки. Важливим економічним центром району є земля Гессен, де найбільшою промисловою агломерацією є Рейнсько-Майнська. Тут знаходяться такі відомі фірми, як "Гехст", "Опель", "Дегусса". Важливим промисловим осередком машинобудування, вагонобудування, автомобілебудування є також місто Кассель із прилеглими територіями.

Сільське господарство Південного Заходу спеціалізується на вирощуванні теплолюбних культур: винограду, хмелю, овочів, ягід, тютюну та інших культур.

Крім названої тут знаходяться такі промислові агломерації, як Рейнсько-Неккарська, Штутгартська, Саарська.

Гори Шварцвальду використовуються як центр літнього і зимового (гірськолижного) туризму. Баденське озеро, або Бадензеє ("Швабське море") — відоме місце відпочинку, як і курорт Баден-Баден із знаменитим казино.

Значними промисловими, транспортними та культурними центрами району є Франкфурт, Штутгардт, Мангайм, Людвігсгафен, Карлсруе.

До Південно-Східного економічного району відноситься земля Вільна держава Баварія. Ця земля має найдавніші традиції державності. Культурно-історична спадщина Баварії нині використовується для розвитку іноземного туризму. Гірські пейзажі Альп з найвищою вершиною в Німеччині Цугшпітце (2963 м.), Баварський Ліс з першим німецьким національним парком приваблюють туристів протягом цілого року.

У Мюнхені (столиці Баварії) значним є осередок української діаспори. Український Вільний Університет є відомим українським культурним центром. Серед галузей промисловості провідна роль належить новим наукомістким виробництвам, зокрема електротехнічній, аерокосмічній, моторобудівній.

Добре розвинена легка промисловість — фарфоро-фаянсова, швейна, текстильна і скляна, а також виробництво музичних інструментів та іграшок.

Із галузей харчової промисловості виділяється виробництво пива (Мюнхен, Нюрнбергг).

У сільському господарстві переважає тваринництво. Найбільшими промислово-культурними центрами Баварської землі є Мюнхен, Нюрнбергг і Аугсбург.

Схід як економічний район є найбільшим за територією (108,568 км2) і другим за кількістю населення (17,4 млн. осіб). Ця територія пройшла складний шлях розвитку, адже на відміну від західної частини Німеччини вона опинилась під контролем радянських військ і розвивалася як соціалістична країна. Переважну частину району займає Північно-Німецька низовина. На півдні — Середньо-німецькі гори, що складаються із Рудних гір, Тюрінгського Лісу і Гарца.

Серед мінеральних ресурсів — родовища бурого вугілля, а також калійної і кухонної солі. У Рудних горах є уранові, а в Гарці — мідні руди.

Серед нових федеральних земель найбільш розвиненою є Саксонія. Вона має найбільшу щільність населення, потужну промисловість. Значними центрами тут є Лейпциг (465 тис. осіб) і столиця Дрезден (467 тис.) (1999 р.). Лейпциг — традиційне місто — ярмарок.

У м. Хемніц розвивається машинобудування, мікроелектроніка, а в районі Цвіккау — автомобілебудування. Замість малолітражки часів НДР "Трабі" в Мозелі коло Цвіккау виробляють "Фольксваген-Поло".

Саксонія є батьківщиною Роберта Шумана, Ріхарда Вагнера, Тюрінгія — Йоганна Себастьяна Баха.

Земля Саксонія-Ангальт виділяється колишніми великими осередками хімічної і буревугільної промисловості (сьогодні у значно менших розмірах) — Галле, Біттерфельд, Вольфен. Центром важкого машинобудування тут є Магдебург (столиця землі Саксонія-Ангальт), де знаходяться технічний університет і медична академія. Район має непогані аграрні традиції. Найбільш вираженою сільськогосподарською спеціалізацією виділяється земля Мекленбург-Передня Померанія, де однаково добре розвинуте землеробство і тваринництво. Конкурентоспроможною в районі є нова галузь — туристика, що базується на привабливості північних озер та пам'ятках архітектури.

Берлін, як столичне місто, упродовж чималого часу був символом "холодної війни" між західними державами і Радянським Союзом. 9 листопада 1989 р. була зруйнована мурована стіна, що розділяла єдиний німецький народ. Берлін сьогодні знову повертає собі значення визначного німецького і європейського культурного центру.

ФРАНЦІЯ

(Французька Республіка)

Площа — 552,0 тис. км2.

Населення — 59,1 млн. осіб (2000 р.).

Столиця — Париж (9,3 млн. осіб, включно з передмістями).

Політичний устрій. В адміністративному відношенні Франція поділена на 22 райони, а ті, в свою чергу, — на 96 департаментів. До її складу входять такі володіння: у Південній Америці — Французька Гвіана; у Вест-Індії — острови Гваделупа і Мартініка; в Індійському океані — острів Реюньйон і острів Майотта, у Північній Америці — острови Сент-П’єр і Мікелон, у Тихому океані — Французька Полінезія. Всі вони представлені у французькому парламенті.

Великі міста — Ліон (1,3 млн.), Марсель (1,25 млн.), Тулуза (608 тис.), Ніцца (476 тис.) і Страсбург (338 тис.).

Склад населення досить однорідний. Французів проживає 93,6%, алжирців — 1,1%, португальців — 1,1, марокканців — 1,0%, італійців — 0,4% та інших національностей (бретонці, фламандці, корсиканці, німці (в Ельзасі та в Лотарингії), баски) — 2,8%. В країні нараховується 2 млн. робітників — іммігрантів (вихідців з Південної Європи і Північної Африки), а разом із сім'ями — близько 4 млн.

Державна мова — французька. Основна релігія — християнство (77,7%).

Глава держави — президент. Парламент як законодавчий орган складається із двох палат — національних зборів і сенату. Політичні партії: Об'єднання на підтримку Республіки, Союз французьких демократів, Республіканська партія, Партія радикалів і радикал-соціалістів, Французька соціалістична партія, Рух лівих радикалів, Французька комуністична партія та ін.

Франція розташована у Західному макрорегіоні Європи. Вона має сухопутні кордони на південному сході з Іспанією, Андоррою, на півночі і північному сході межує з Бельгією, Люксембургом, Німеччиною, на сході — з Швейцарією, на південному сході — з Італією, на заході омивається водами Атлантичного океану, а на півдні — Середземного моря.

Франції належать острів Корсика та малі прибережні острови.

Загальна характеристика господарства. Франція відноситься до високорозвинених постіндустріальних країн світу. Вона була однією з перших країн, що стали на шлях індустріального розвитку. У середині XIX ст. була другою у світі за рівнем економічного розвитку і наявністю колоніальних володінь після Великобританії. Пізніше темпи розвитку економіки Франції дещо спали. На початок XX ст. Франція була аграрно-індустріальною країною і характеризувалась сповільненими темпами розвитку економіки. Серед причин, що гальмували економічний розвиток, спеціалісти вказують на архаїчність сільського господарства, бідність запасів кам'яного вугілля, втрату перспективних областей — Ельзасу і частини Лотарингії після поразки у франко-прусській війні 1870-1871 рр., переважний експорт французького капіталу за кордон, що гальмувало розвиток національної економіки.

Згідно з Версальським договором, після Першої світової війни Франція повернула собі Ельзас і Лотарингію — разом із Лотаринзьким залізорудним басейном вона отримала металургійні заводи, текстильну і машинобудівну промисловість.

Під час Другої світової війни Франція була захоплена фашистською Німеччиною. Країна зазнала значних руйнувань. Відбудова економіки розпочалася в 1944 р., після визволення Франції з-під німецької окупації.

У перші повоєнні роки було здійснено націоналізацію Французького банку, найбільших підприємств вугільної, газової, авіаційної промисловості, повітряного транспорту і автомобільних заводів фірми "Рено". Конкурентна боротьба між політичними партіями за владу супроводжувалася змінами в економічному і політичному житті: в 1949 р. Франція увійшла до Північноатлантичного блоку, а в 1966 р. вийшла із цієї військової організації, через короткий період знову повертається в НАТО, в 1957 р. вступила у Європейське Економічне Співтовариство. До середини 60-х років XX ст. Франція втратила основну частину колоніальних володінь, на місці яких утворилися нові незалежні держави.

За останніх п'ятдесят років Франція значно зміцнила свою економіку. Обсяг промислового виробництва виріс майже у шість разів, а продукція сільського господарства — більше ніж удвоє. За обсягом промислового виробництва і розміром ВНП (1500 млрд. доларів) Франція займає четверте місце у світі після США, Японії і Німеччини. У структурі ВНП питома вага промислової продукції значно перевищує частку продукції аграрного сектору, але поступається сфері послуг (частка сільського господарства — 3,6%, промисловості — 21,3% і сфери послуг — 76,0%). Продукція промисловості домінує і в експорті країни.

Промисловість. Пік розвитку промисловості Франції припав на 1960- 1973 рр. при середніх темпах росту близько 7%. Але згодом темпи почали спадати і у 80-х роках вже становили 1%. Особливо зменшилося виробництво традиційних товарів — текстилю, шкіри, а також паперу, металургійної продукції, будівельних матеріалів. Менших змін зазнали хімічна та харчова промисловість.

Характерною особливістю розвитку промисловості 1990-х років є високі темпи розвитку галузей, що визначають НТП. На світовому ринку отримали визнання такі галузі промисловості, як аерокосмічна і воєнна промисловість, загальне машинобудування і металообробка, автомобілебудування, кольорова і чорна металургія, електронна і електротехнічна промисловість, атомна енергетика, фармацевтика, парфумерія, хімічна промисловість. Франція все більше орієнтується на наукомісткі галузі економіки, що посилює конкурентоздатність промислової продукції.

Провідні позиції Франція займає у робототехніці, засобах зв'язку, виробництві нових матеріалів, біотехнології, мікроелектроніці і навіть в енергетиці.

Енергетика є розвиненою галуззю у Франції. Вона спирається на використання як власних, так і імпортних паливно-енергетичних ресурсів: вугілля, нафти, природного газу, атомного палива. Країна забезпечена власними енергетичними ресурсами менше ніж на половину. Більше половини енергоносіїв Франція імпортує.

Серед країн Європи і світу Франція виділяється високою часткою електроенергії, що виробляється на атомних електростанціях (три четвертих). АЕС працюють переважно на власному урані, який видобувають у Центральному масиві. За рівнем розвитку атомної енергетики Франція поступається лише США. У Франції, на відміну від України, переважають невеликі атомні електростанції потужністю до 1 млн. кВт.

Серед інших електростанцій виділяються ТЕЦ, що споруджені у промислових районах та біля великих міст (7,3%).

Великі ГЕС знаходяться на р. Рона і її альпійських притоках, багато їх також у центральному масиві, Піренеях і на витоках Рейну. ГЕС виробляють 17,0% електроенергії.

Вугільна промисловість країни переживає кризу. Видобувається вугілля також у Центральному масиві і на півночі країни. Видобуток вугілля постійно скорочується. У 1995 р. у Франції видобуто 7,5 млн. т. кам'яного вугілля і понад 2 млн. т. бурого вугілля, а через наступних 5 років — відповідно 3 і 0,5 млн. т. Головним районом видобутку вугілля залишається Лотарингія.

Незначним є видобуток нафти і природного газу, хоча заводи Франції переробляють понад 75 млн. т. сирої нафти. Нафта надходить переважно з країн Південно-Західної Азії і переробляється на нафтопереробних заводах Марселя, Гавра, Дюнкерка, Руана, Бордо, Страсбурга.

Природний газ імпортується із Алжиру, Нідерландів, Росії.

Виробництво електроенергії у Франції постійно зростає. Якщо у вісімдесятих роках вироблялось близько 260 млрд. кВт/год., а в середині дев'яностих (1995) — 493 млрд. кВт/год., то наприкінці 1990-х років цей показник перевищив 500 млрд. кВт/год.

Частину виробленої електроенергії Франція експортує.

У Франції добре розвинена чорна металургія. Республіка відноситься до найбільших виробників чорних металів, займаючи друге місце у Західноєвропейському економіко — географічному макрорегіоні і п'яте — у Європі після Росії, Німеччини, Італії і України.

Для виробництва чорних металів використовується, головним чином, місцева сировина. Франція, видобуваючи близько 12 млн. т. залізної руди і виплавляючи понад 13 млн. т. чавуну і 20 млн. т. сталі, входить у десятку найбільших виробників чорних металів у світі.

Найбільше залізної руди видобувається у Лотарингії. Металургійні заводи повного циклу функціонують в Лотарингії, у містах Дюнкерк (північ Франції) і Фоссюр-Мері (район Марселя), у Савойї, у групі міст Центрального масиву.

Франція має розвинену кольорову металургію, особливо алюмінієву, мідну і свинцево-цинкову. За видобутком бокситів країна займає перше місце у Західноєвропейському макрорегіоні і входить у двадцятку найбільших світових виробників (490 тис. т), а за виплавкою алюмінію (620 тис. т) поступається у Європі лише Російській Федерації і Норвегії, входячи у десятку найбільших світових виробників (1998 p.). Відомими виробниками алюмінію у Франції є департаменти Вар і Еро. Свинцево-цинкові руди видобуваються у департаменті Гар (родовище Магин) і Tape (Нуайяк-Сен-Солві). За виробництвом свинцю (300 тис. т.) і цинку (328 тис. т.) країна займає відповідно сьоме і десяте місця у світі (1998 p.). У Франції видобувають також мідь, срібло, вольфрам, літій, сурму. Франція є основним виробником золота у Західній Європі — 2,5 т. на рік (родовища Салсінь у масиві Монтань-Нуар і Бурней у Центральному масиві).

Машинобудування — головна галузь промисловості Франції. У ній функціонує 6500 підприємств. Частка галузі у загальній вартості продукції обробної промисловості країни становить майже одну третю, дещо поступаючись за цим показником США, Японії, Німеччині.

За вартістю продукції машинобудування Франція займає четверте місце у світі, поступаючись майже вдвічі Німеччині, у чотири рази — Японії і у сім разів СІНА.

Особливістю машинобудування розвинених країн є високий експортний потенціал їхньої продукції. Хоча у Франції він удвічі нижчий, ніж у Японії, однак більше третини загальної вартості експорту країни припадає на продукцію машинобудування.

Машинобудування розвинене у всіх районах Франції, але понад дві п'ятих зайнятих у цій галузі концентруються в районах Іль-де-Франс, Рона-Альпи і Нор-Па-де-Кале.

Провідною галуззю машинобудування є транспортне машинобудування, хоча у дев'яності роки XX ст. його обсяги дещо зменшилися. Однак окремі галузі, зокрема автомобільна, розвиваються. Наприклад, у 1998 р. у Франції вироблено майже 3 млн. автомобілів, у тому числі понад 80% — легкових, що є четвертим показником у світі. Більшість автомобільних підприємств змістились на окраїни Столичного району і навіть у віддалені райони Франції — Нормандію, Ельзас, Північ, Рона-Альпи. Правда, у виробництві сільськогосподарських машин намітився відчутний спад. Основні автомобільні заводи знаходяться у Парижі, Ліоні, Сошо-Монбельярді. Найбільш відомою автомобільною фірмою є "Пежо-Сітроен", яка забезпечує понад 30% випуску автомобілів у Франції.

Важливою галуззю машинобудування є авіаракетна. За виробництвом літаків (Airbus, Falkon, Mirage) Франція займає перше місце у світі. За кількістю зайнятих і обсягом виробництва у світі вона поступається лише США. Центри авіаційної промисловості — Париж, Тулуза, Бордо і Маріньяні. Авіаракетна промисловість у Франції, на відміну від інших західноєвропейських країн, належить державі.

Суднобудування перебуває у стадії депресії. Великі верфі знаходяться в Сен-Назаре, Нанті, Дюнкерку.

Франція є відомим виробником залізничного обладнання, тепло - і електровозів. За виробництвом швидкісних поїздів займає перше місце у світі.

Значного розвитку досягла електротехніка і електронна індустрія, яка поряд із побутовими товарами випускає вироби промислового, наукового і військового призначення, електронно-обчислювальні машини. Вагому частину цієї продукції дають підприємства Великого Парижа. У цій підгалузі машинобудування міцні позиції займає американський капітал.

Хімічна промисловість займається виробництвом мінеральних добрив, гуми, пластмас, синтетичного каучуку, синтетичних волокон, миючих засобів, медикаментів тощо. Хімічні заводи базуються переважно на дешевій сировині та енергії. Так, в Лотарингії на базі місцевої сировини розвинені вуглехімія і виробництво соди, в Ельзасі — виробництво калійних добрив, в Ландах — лісохімія, в Альпах і Піренеях — електрохімія.

Енергетична криза сімдесятих років XX ст. вплинула на зміну територіально-галузевої структури хімічної промисловості Франції. Посилилось значення великих центрів нафтохімічної промисловості, що орієнтується на імпортну сировину (Марсель, Нижня Сена). Водночас будуються дрібні підприємства наукомістких підгалузей, особливо фармацевтики і парфумерії в районах, що добре забезпечені кваліфікованою робочою силою (Париж).

Виробництвом синтетичних волокон у Франції виділяється хімічний концерн "Рон-Пулен" — четвертий у світі виробник хімічних волокон.

Важливою галуззю легкої промисловості залишається текстильна, яка займає традиційні райони — на півночі (Рубе-Туркуен, Лілль, Армантьєр, Комбре), де розвивається вовняне, лляне, джутове і бавовняне виробництво. На схилах Вогезів і Ельзасу — бавовняне виробництво. У Ліоні, колишньому центрі виробництва тканин з натурального шовку, тепер розміщується головний ареал продукування хімічних волокон і тканин із них.

Центрами трикотажної промисловості є Париж, Труа, Рубе. Париж і сьогодні вважається законодавцем мод і найбільшим центром швейної промисловості не лише Франції.

Серед інших галузей промисловості важливе значення зберігає харчова промисловість. Для неї характерні невеликі підприємства, розміщені у малих містах та у сільській місцевості. Провідними субгалузями є м'ясна, молочна, борошномельна, консервна, хлібобулочна, виробництво алкогольних, зокрема марочних вин — шампанське, бордоське, анжуйське, бургундське, кагор, коньяк) і безалкогольних напоїв. Підприємства первинної переробки сільськогосподарської продукції зосереджені у районах виробництва сировини, а також поблизу місць споживання.

Найбільшою концентрацією підприємств харчової промисловості виділяються Іль-де-Франс, Нор-Па-де-Кале, Пікардія, Бретань, землі вздовж Луари.

Сільське господарство Франції традиційно займає важливе місце у суспільному виробництві, хоча в останній період його частка значно зменшилась. Якщо в 1950 р. частка сільського господарства у ВНП держави займала 16,2%, а у вісімдесятих роках зменшилась приблизно на десять пунктів, то в кінці дев'яностих років — 3,0%. Одночасно зменшилась зайнятість із 29,2% працездатного населення 1950 р., до 5,0% у 1997 р., що є найвищим показником серед країн Західноєвропейського макрорегіону.

Вивільнене населення із сільського господарства було надійним джерелом поповнення робочою силою Паризької агломерації.

Основним виробником товарної сільськогосподарської продукції у Франції є фермери, які господарюють переважно на невеликих ділянках землі площею 20-25 га., але їх праця добре механізована. Так, у Франції на 100 га. оброблюваної площі припадає 8 тракторів. Хоча це у 2,5 раз менше, ніж у сусідній Німеччині, але значно більше, ніж у інших країнах Європи, що мають розвинене сільське господарство.

За останніх 30 років виробництво сільськогосподарської продукції у Франції зросло щонайменше у п'ять разів. Правда, подорожчання енергії в останні десятиріччя вплинуло на підвищення цін на мінеральні добрива, пестициди, обладнання, що ослабило ресурсну базу сільського господарства і перетворило його у досить ризиковану галузь. Нині для отримання одного євро прибутку у сільському господарстві треба вкласти чотири євро, що дорівнює ефективності капіталовкладень у важку промисловість. Якщо до енергетичної кризи 1973-1974 рр. французькі селяни на закупівлю палива тратили 10% прибутку, то вже у вісімдесятих роках — 20%, а у 90-х — ще більше.

У цілому ж Франція є відомою аграрною країною. Так, за виробництвом збіжися (1999 р.) вона займала четверте місце у світі і перше у Європі, цукрового буряку — перше у світі і в Європі, винограду — друге у світі і в Європі (після Італії). За кількістю вирощених свиней — 9 місце у світі і 5 у Європі, а за наявністю ВРХ — 13 місце у світі і друге у Європі (після Російської Федерації). Франція є відомим експортером сільськогосподарської продукції.

Структура сільського господарства характеризується великим розмаїттям галузей і приблизно однаковою значимістю рослинництва (47%) і тваринництва (53%) у вартості виробленої продукції.

Тваринництво. У Франції інтенсивно розвивається молочно-м'ясне тваринництво із використанням концентрованих кормів і пасовищного кормовиробництва. Важливим чинником підвищення продуктивності худоби вважається поліпшення кормової бази тваринництва, на відміну від своїх сусідів — Нідерландів, Бельгії, де дуже висока частка імпортних кормів (відповідно 50 і 40%). Франція використовує їх у мінімальній кількості — всього близько 10%.

Орієнтація Франції на власну кормову базу, використання досягнень селекції та сучасної індустріальної бази дає змогу нарощувати виробництво тваринницької продукції навіть при деякому скороченні поголів'я ВРХ. У 1999 р. нараховувалось 20,2 млн. голів ВРХ. Франція вважається одним з найбільших продуцентів молока у Європі і п'ятою країною у світі (24,5 млн. т.), поступаючись лише СІНА, Росії, Індії і Німеччині. Франція вважається основним виробником волового м'яса і телятини у Європі, випередивши за цим показником Німеччину, Італію і Великобританію. Дуже вплинуло на збільшення виробництва м'яса і зміну структури тваринництва свинарство. Поголів'я свиней у Франції зростає. В 1999 р. нараховувалось 16,1 млн. голів свиней. Для Франції характерне інтенсивне свинарство беконного і напівсального напрямку спеціалізації — третє місце у світі після СІНА і Німеччини. Інтенсивне свинарство розвинене у Центральному районі.

На вівчарстві спеціалізується район Косс-Нуар.

У Франції розвивається також промислове птахівництво. Воно наближене до споживача — великих агломерацій і промислових центрів.

У цілому сільське господарство Франції залишається найбільшим виробником продовольства у Європі, продукція якого використовується не лише для власних потреб, а й для експорту на європейський і світовий ринки.

У рослинництві найбільшу питому вагу займає зернове господарство (30%). Основна культура — пшениця. У 1999 р. її вирощено майже 37 млн. т (57,7% від усієї кількості зернових). Основними пшеничними районами є Північно-французька і Аквітанська низовини, де особливо багато великих капіталомістких господарств, а також у субрайонах Центр, Пікардія, Шампань-Ардени, Іль-де-Франс. Середня врожайність пшениці перевищує 50 ц/га. Другою зерновою культурою є кукурудза. Головні посіви зосереджуються на південному заході країни. Середній збір зерна кукурудзи, при врожайності 80-100 ц/га, у кінці дев'яностих років XX ст. впритул наблизився до 17 млн. т., що становить понад четверту частину від загальної кількості зібраних зернових. Третьою зерновою культурою є ячмінь. Його збір сягає 10 млн. т. На півночі Франції місцями вирощують овес, а на бідніших ґрунтах Центрального масиву — жито. На зрошуваних землях у дельті Рони — рис.

Важливе місце у рослинництві займають виноградарство і овочівництво. Тут збирають щорічно 7-8 млн. т. винограду. Середземноморське узбережжя майже все вкрите виноградниками. Багато виноградників у Шампані, де у довгих підземних галереях витримують всесвітньо відомі шампанські вина. Основна частина винограду іде на виготовлення вин. Окрім "Шампанського", відомими у світі є такі французькі напої, як "Коньяк", "Кагор" та ін. За якістю і кількістю вироблених виноградних вин, а їх продукується майже 5,6 млн. т. (1999), Франція поділяє перше і друге місця у світі з Італією. Основний район виноградарства — Лангедок, який дає 40% вин. Марочні вина виробляються у районі Бордо (Жиронда), у Шампані, Ельзасі, долині Луари.

Овочівництво найбільше розвинене в індустріальних районах та у передмістях великих населених пунктів, зокрема навколо Йарижа. Товарне овочівництво характерне також і для узбережжя Бретані, долини Луари, Паронни і Рони. Садівництво найбільш розвинене у помірних широтах, де вирощують високоврожайні сорти яблук, груш, персиків. У Середземномор'ї Франції — оливкові.

Транспорт. У Франції успішно розвиваються усі види транспорту. Однак у внутрішніх перевезеннях переважає автомобільний транспорт. На його частку припадає більше половини перевезень пасажирів і понад дві п'ятих вантажів. Автопарк за станом на 01.01.1997 р. нараховував майже 26 млн. автомобілів, з яких понад 85% — легкові.

Франція характеризується досить високою насиченістю автомобілів. Так, на 1000 жителів тут припадає майже 442 легкові автомобілі, що є п'ятим показником у Європі.

Вантажними автомобілями, яких у Франції 3,7 млн. одиниць, щорічно перевозиться величезний обсяг вантажів. Він становить 120-130 млрд. тонно/км.

Розвиток автомобільного транспорту залежить від стану і протяжності автомобільних доріг. Протяжність доріг з твердим покриттям становить 974 тис. км., в т. ч. на відстані понад 7 тис. км. прокладені сучасні автостради (1997 р.).

Друге місце у внутрішніх вантажоперевезеннях займає залізничний транспорт (8,2%). Правда, його частка в останні десятиріччя зменшується. Якщо в 1960 р. залізницями було перевезено 56,9 млрд. тонно/км вантажів, то в середині 1990-х роках — приблизно 50. Зате перевезення пасажирів за відповідний період зросло майже удвічі і досягло приблизно 65,0 млрд. пас./км, причому не за рахунок прокладення нових залізниць, а у результаті значного підвищення швидкості — до 180-250 км/год. Швидкість залізниці Париж — Ліон сягає 400 км/год. За таких умов залізничний транспорт стає конкурентоспроможним на ринку транспортних послуг.

Протяжність залізничного полотна Франції значно скоротилась. Якщо у 1940 р. вона становила 45 тис. км., то в 1998 — всього 32,0 тис. км. У цілому Франція відноситься до країн Європи із середньою густотою залізниць 5,8 км/100 км2 території. Це майже вдвічі більше, ніж у Іспанії чи в Греції, але менше, ніж у Німеччині, Чехії, Угорщині, Бельгії, Швейцарії, Великобританії, Австрії. Найбільшою густотою залізниць відрізняються Північний, Паризький і Східний промислові райони. Важливою залізницею є Париж-Ліон-Тулуза. У Франції ведеться будівництво швидкісних залізниць, що з'єднують окраїни держави зі столицею. Через протоку Ла-Манш прокладено тунель, який теж забезпечує швидкісний залізничний зв'язок.

Трубопровідний транспорт у Франції досить розвинений. Головними нафтопроводами є Марсель-Ліон-Страсбург і Гавр — Париж. Мережа газопроводів з'єднує райони видобутку газу у Франції (в Ланке) і морські порти, що приймають газ із Північної Африки. Природний газ надходить також з Нідерландів та Російської Федерації.

Франція відома у Західноєвропейському регіоні за рівнем розвитку річкового транспорту. В останні роки модернізуються канали. Головні водні артерії: Сена, Рона та ряд каналів, що з'єднують Сену з Марною та Рейном. Найбільшими річковими портами Франції є Париж, Страсбург і Руан.

Для зовнішніх торговельних і пасажирських перевезень важливе значення мають морський і авіаційний транспорт. Загальна тоннажність морського торгового флоту становить приблизно 4,7 млн. брутто реєстрових тонн. Понад 90% вантажообігу забезпечують такі морські порти, як Марсель, Гавр, Дюнкерк, Бордо, Нант, Руан. Найбільшим морським портом вважається Марсель, вантажообіг якого становить майже 90 млн. т. Щорічно порти Франції ввозять понад 62 млн. т. вантажів і вивозять 180 млн. т.

У цілому транспортна система Франції має виражену радіальну конфігурацію, її головні транспортні артерії (залізниці, автостради, водні і повітряні шляхи) сходяться у Парижі.

Сфера послуг відіграє важливе місце в економіці Франції. Про це свідчить її частка у ВНП країни — 76%.

Серед галузей сфери послуг вагоме місце займає фінансово-кредитна сфера і страхування, становлячи одну четверту вартості послуг усієї сфери. Серед перших 25 банків світу 4 французьких.

Важливою галуззю сфери послуг, що підтримується державою, є освіта. Серед особливостей французької освіти є тривалість навчання. Близько 30% випускників шкіл отримують бакалаврат, який дає право продовжувати навчання в університеті. Але значна кількість дітей здобувають освіту після 16 років за допомогою різних форм фахового навчання, що практично позбавляє їх права на отримання вищої освіти.

Світовою славою користуються вищі навчальні заклади, зокрема університет Сорбонна у Парижі, де готуються висококваліфіковані спеціалісти з різних галузей знань. Серед гуманітарних вищих навчальних закладів відомими є Школа хартій, Національна школа сучасних східних мов, Паризька вища нормальна школа. Серед вищих технічних шкіл великою популярністю користується Політехнічна школа, яка забезпечує дворічну підготовку з технічних дисциплін. Особливе місце у системі освіти Франції займає Колеж де Франс. Тут доступ до лекцій вільний, і для вступу не потрібно документів про отриману раніше освіту.

Франція здавна відома як популярний центр науки в Європі. Крім вказаних навчальних закладів своєрідним науковим центром є Інститут Франції, що об'єднує п'ять академій — Французьку академію, Академію надписів і вишуканої словесності, Академію фізико — математичних наук, Академію мистецтв і Академію моральних і політичних наук.

Серед учених, що прославили французьку науку — математики Декарт, Ферма, Паскаль, фізик Ампер, астрономо-геодезист Лаплас. Значний вклад у розвиток географічної науки внесли учасники кругосвітньої експедиції Бугенвіля (1766-1769), Лаперуза (1785-1788), а також праці Е.Реклю, Демантона, Мартонна. Значний вклад у розвиток біологічної науки і медицини вніс Пастер, з іменем якого пов'язано становлення мікробіології та ін.

Французька культура найбільш повно проявила себе у живописі. Французька романтична школа, французький імпресіонізм були новим етапом у розвитку світового мистецтва.

Франція — країна високої музикальної культури. Оперні театри "Гранд-Опера", "Опера Комік", консерваторія заслужено користуються міжнародною славою.

У світовій художній культурі особливе місце займає французький театр. Драматургія Мольєра, комедії Бомарше є помітними в історії світового театру.

Французи залишили глибокий слід у створенні кіно і кіномистецтва. Так, брати Люм'єр вперше продемонстрували кіно, що тривало одну хвилину, у 1895 р. Суто французьким жанром вважаються пародійні фільми. Щорічно французькі кіностудії випускають понад півтори сотні кінофільмів.

Величезною спадщиною духовної культури є французька література. Найбільшого розквіту вона досягнула в XIX ст., коли В. Гюго, Стендаль, О. де Бальзак, П. Меріме, Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Франс, Р. Роллан та інші піднесли національну літературу на світовий рівень.

Важливим елементом французької культури є характер поселень, житло і національна кухня.

Для рівнинної і горбистої північно-східної Франції найбільш характерними є села вуличного плану, до яких примикають відкриті не огороджені поля і сади. У Центральному масиві переважають хутори і невеликі поселення.

Будівлі найчастіше бувають кам'яні або з глини на дерев'яному каркасі. Великі ферми, що розміщуються у північно-східній Франції, Паризькому районі, в Пікардії і Фландрії нагадують фортеці, будівлі яких огороджені зі всіх сторін.

Особливістю національної кухні є те, що французи багато споживають овочів, але менше — молока, ніж у сусідніх європейських країнах. Серед молочних продуктів найпопулярнішим є сир. Особливою рисою французького столу є щоденне споживання місцевих вин.

Серед інших галузей сфери послуг особливого розвитку досягнув туризм. У французів найпопулярнішим є автотуризм, завдяки якому місцеві туристи щонайменше двічі на рік відпочивають раз у горах, а раз — на березі теплого Середземного моря.

Більшість туристсько-рекреаційних об'єктів розміщається на узбережжі Середземного моря й Атлантики (44%) і в горах (26%), переважно в Альпах. Туристсько-рекреаційні місцевості мають розвинуту інфраструктуру, необхідну для обслуговування і створення комфортних умов для найрізноманітнішого контингенту відпочиваючих.

Усе більшого значення і популярності набуває відпочинок у гірській місцевості. У післявоєнний період кількість спортивних гірськолижних баз, які приймають любителів лижного катання, зросла у 15 разів. Більшість нових спортивно-оздоровчих баз сьогодні відкриваються у французьких Альпах на висоті понад 1500 м. над р. м.

На світовому ринку рекреаційних послуг Франція характеризується значною концентрацією міжнародного туризму. Щорічно її відвідує не менше 60 млн. туристів, що становить понад 15-16% кількості міжнародних туристів Європи. Понад чотири п'ятих іноземних туристів — це люди сусідніх європейських країн (з Німеччини приїжджає 25%, з країн Бенілюксу — 20%, Великобританії — 17% і Швейцарії — 10%), з Північної Америки — 6%, в т.ч. зі США — 5% і з Африки — 3%. Значна кількість іноземних туристів (понад дві п'ятих) відвідують столицю Франції — Париж.

Щодо завантаження туристичних об'єктів, то максимум відпочиваючих припадає на літні місяці (липень — серпень) — 32% і на другу половину весни і початок літа (квітень — червень) — 30% та ранню весну (березень) — 20%. У зимовий сезон приїжджає іноземних туристів найменше — 5%.

Популярним у Франції є конгресовий туризм. Так, у Конгресовому палаці Парижа щорічно відбувається 500 конгресів. Іншими центрами конгресового туризму є Каннес, Ніцца і Ліон. В цілому у Франції відбувається близько 15% міжнародних конгресів світу.

Чимало французів відпочивають за межами своєї країни. Щорічно понад 10 млн. жителів Франції поповнюють потоки іноземних туристів, які спрямовуються у Середземноморські країни, зокрема до Іспанії і Португалії — 35%, в Італію — 13, у країни Близького Сходу — 5%. Деяка частина відпочиває в Австрії — 4%.

З 1970 р. Франція має додатне сальдо балансу у туризмі. В 1998 р. воно становило більше 13 млрд. дол.

Зовнішньоекономічні зв'язки. За оборотом зовнішньої торгівлі (584,0 млрд. доларів) Франція займає четверте місце у світі після США, Німеччини, Японії. Понад три четвертих експорту Франції (в 1997 р. він склав 496,5 млрд. дол.) — це готова продукція і напівфабрикати, а саме: сільськогосподарські товари і продовольство становили 15,6%, устаткування — 25,0, хімічні вироби — 15,0, автомобілі — 13,2, споживчі товари — понад 15, метали — 8,2 та інші товари — майже 8%. Більшість товарів (62,9%) відправляються у країни Європейського Союзу.

Імпортує Франція товарів і напівфабрикатів на суму 287,3 млрд. доларів. Переважають хімічні вироби — 15,7%, споживчі товари — 15,6%, автомобілі та інші засоби транспорту — 11,7%, продукти харчування — 11,5%, паливно-енергетичні ресурси — 8,0%, промислова сировина — 27,0% та інші товари — 10,5%. Головними імпортерами є країни ЄС, зокрема Німеччина — 17,4%, Італія — 10,1, країни Бенілюксу — 8,4, Великобританія — 8,4% та інші. США постачають товарів у Францію на суму 19,3 млрд. дол., що становить 7,9% від загального імпорту.

Товарообіг Франції з середини 90-х років XX ст. став позитивним. У 1999 р. загальна сума експорту перевищувала імпорт на 9,1 млрд. дол. Загальний товарообіг на одного жителя склав у Франції 10683 дол., що на 4338 дол. більше, ніж у США, але на 1610 менше, ніж у Німеччині.

Масштаби зв'язків Франції з Україною невеликі, але вони поступово зростають. Частка Франції у зовнішньоторговельному обігу України — 1,07%.

Територіальні відмінності господарства Франції досить істотні і просторово диференційовані. Проявляються вони у виробництві на душу населення промислової та сільськогосподарської продукції, а також у доходах на одного жителя. З огляду на це, уряд розробив довгострокову програму вирівнювання соціально-економічного розвитку країни, яка передбачає децентралізацію промисловості і особливо впливу столиці, індустріалізацію аграрних департаментів, реконструкцію промисловості старих районів (Лотарингія), стимулювання розвитку центрів економічних районів. Для розв'язання цих проблем країну поділено на 22 адміністративно-планувальні райони, які згруповані у сім економічних районів.

Найбільшим за площею (29% території і майже дві чверті населення) є Паризький район. Він розташований на Північно-французькій низовині і включає сім адміністративно-планувальних районів: Уль-де-Франс, Шампань, Пікардію, Центр, Бургундію, Верхню та Нижню Нормандію. Характеризується найбільш розвиненою обробною промисловістю, найінтенсивнішим сільським господарством, густою мережею шляхів сполучення. Ядром району є Великий Париж з його майже десятимільйонним населенням і найпотужнішим інтелектуальним потенціалом країни. Промисловість Парижа спеціалізується на виробництві технічно складної і дорогої продукції. Головними галузями паризької промисловості є автомобільна, авіаційна, електротехнічна, виробництво верстатів, хімічна, поліграфічна, швейна. На Паризький район припадає понад 50% всього товарообігу Франції.

Паризький район — значний виробник сільськогосподарської продукції, який має великий ринок збуту. Віддалені від столиці райони є великим виробником винограду і вина, цукрового буряку, овочів, молочної і м'ясної продукції.

Північний район (Нор-Па-де-Кале) займає найменшу територію, але володіє значними трудовими ресурсами і економічним потенціалом. Він є типовим старим промисловим районом, що займає перше місце у Франції за рівнем розвитку текстильної промисловості і текстильного машинобудування, виробництвом гірничого і залізничного обладнання. Поступається лише Східному району за виплавкою чавуну і сталі. Займає друге місце (після Паризького) за машинобудуванням і металообробкою. Важливіше місце відіграє хімічна промисловість, виробництво електроенергії, паперу, скла, цементу, зерна, цукру. Основна частина текстильних і швейних фабрик концентрується в агломерації Лілль-Рубе-Туркуен. Тут розміщено багато машинобудівних і хімічних заводів.

Район спеціалізується на виробництві пшениці, ячменю, цукру, буряків, картоплі, льону. На його крайньому північному заході розвинене молочне тваринництво. Зовнішньоекономічні зв'язки район здійснює через порти Дюнкерк і Кале. В Дюнкерку працює потужний металургійний комбінат на імпортній сировині.

У Східний район входить Лотарингія, Ельзас і Франш-Конте. Лотарингія має великі запаси залізної руди і коксівного вугілля, будучи надійною базою розвитку чорної металургії і важкого машинобудування. Великі металургійні підприємства знаходяться у Гандраже, Сереманже, Тьонвіле.

Ельзас займає французьку частину долини Рейну і Східний схил Вогезів. Район густозаселений — понад 190 осіб на 1 км2. Основна галузь промисловості текстильна. На Рейні, який ще є судноплавним і у цій частині, побудовано ГЕС. У Страсбурзі, як головному місті Ельзасу, розвинені транспортне машинобудування, нафтопереробна, харчова і деревообробна промисловість.

У сільському господарстві домінує виноградарство, овочівництво, плодівництво, вирощують хміль, тютюн, виробляють м'ясо та молоко.

У Франш-Конте розвинена автомобільна промисловість — в Сото-Монбельєрі знаходяться завод "Пежо", а також годинникові підприємства. У гірській частині краю розвинене молочне тваринництво, лісова і паперова промисловість.

Ліонський район займає південну частину Франції і знаходиться між Східним і Середземноморським районами. У його склад входять два підрайони: Рона-Альпи і Овернь. Територія району включає долину Рони і Сени, а також Альпи і Центральний масив. За площею і кількістю населення район займає четверте місце у країні, зате значно поступається за щільністю населення найбільш густозаселеному (Північному) — майже в 3,5 разу. У структурі зайнятості серед галузей матеріального виробництва промисловість переважає сільське господарство в чотири рази. Це свідчить про значний промисловий потенціал району, що виділяється потужною гідроенергетикою, електрометалургією, а також електрохімією. Район спеціалізується на випуску вантажних автомобілів, автомашин, тканин із хімічних волокон і шовку. Міжнародне значення мають гірськолижні спортивні бази та гірські курорти.

Центр району — Ліон. Це друге місто у Франції як за величиною, так і за рівнем розвитку промисловості, транспорту. Він є значним фінансовим центром. У Ліоні розвинене виробництво автомобілів, електротехніки. Щорічно тут відбуваються міжнародні ярмарки.

Важливим промисловим центром району є місто Сент-Етьєн, де зосереджено виробництво тканин, зброї, велосипедів, галантереї.

В Оверні знаходиться потужний завод, що виробляє автомобільні шини.

В Альпах збудовані гідроелектростанції, на базі яких працюють заводи, що випускають алюміній, електросталь, азотні добрива.

Сільське господарство спеціалізується на молочному тваринництві, використовуючи гірські пасовища, а також на вирощуванні пшениці, картоплі, винограду тощо.

Західний район, який ще називають Північно-Західним за його географічне розташування, включає підрайони Бретань, землі вздовж Луари, Пуату-Шаранта. Він майже збігається з межами Армориканського масиву.

За площею і кількістю населення це третій у Франції район і перший за кількістю зайнятих у сільському господарстві.

Район спеціалізується на розведенні великої рогатої худоби, свиней, коней. Він займає перше місце за виробництвом молока і м'яса. У рослинництві головною культурою є пшениця, овес, картопля, овочі і кормові трави. Розвинені садівництво і виноградарство.

Приатлантичне розташування визначає спеціалізацію бретонців на рибальстві і переробці риби.

Серед галузей промисловості виділяються суднобудування і харчова промисловість.

Головне місто району — Нант є важливим морським портом на Атлантичному узбережжі, що розташоване у гирлі Луари.

Південно-Західний район займає Аквітанську низовину, північну частину Піренеїв і Західну окраїну Центрального масиву. До складу району входить Аквітанія, Піренеї і Лімузенія.

Природно-кліматичні умови (теплий вологий клімат, досить родючі ґрунти) сприяють розвитку сільського господарства. Район багатий на енергетичні ресурси (гірська область Піренеїв, західна окраїна Центрального масиву). Промислове значення мають уранові руди та місцеві глини, що використовуються для фарфорової промисловості (Центральний масив), природний газ, сірка, буре вугілля, ліс (рівнина Ланд). Серед галузей промисловості найбільш розвинені авіаракетна, лісообробна, а також харчова, алюмінієва і хімічна промисловість.

У сільському господарстві добре розвинені рослинництво і тваринництво.

У рослинництві переважають пшениця, кукурудза, тютюн. Це другий район за рівнем розвитку виноградарства. Важливе місце займає також садівництво і вирощування овочевих культур. Серед галузей тваринництва найбільш розвинені свинарство і птахівництво.

За площею Південно-Західний район є другим у Франції, а за щільністю населення — останнім. Найбільш густозаселеними є долини Гаронни і Дордоні.

У гірській області Піренеїв переважає гірсько-пасовищне тваринництво. Найбільш загосподарованою є західна частина гір, де проживають баски, які зберегли свою древню мову і культуру.

Головним Центром району є Бордо. Це відомий морський порт, через який французи мають зручний вихід до моря у південно-західній частині Франції. Тут розвивається промислова переробка імпортної нафти, виробництво фосфоритів, а також суднобудівна і судноремонтна промисловість.

Важливим центром промисловості є Тулуза, де розвивається переважно воєнна промисловість — авіаракетна, виробництво зброї, електронні товари. У місті розміщений центр космічних досліджень Франції.

Район приваблює відпочиваючих. Найбільш популярними є морський курорт Біарріц, який має сучасну рекреаційну базу, понад 100 готелів. Щорічно тут оздоровлюється 150-200 тис. туристів. Понад 90% із них відпочивають у теплу пору року.

Середземноморський район розташований на березі Ліонської затоки, яка розділяється на дві частини дельтою Рони. Західну займає субрегіон Ланґедок-Руссільон, а східну — Прованс-Лазурний берег. Район характеризується типовим середземноморським кліматом — м'якою зимою і гарячим сухим літом, майже не буває великої хмарності та й опадів тут найменше серед інших районів Франції.

Західна частина району суттєво відрізняється від східної — вона більш загосподарована. Зона Лангедока — одна з найбільших у світі областей вирощування винограду. Узбережжя Лангедока — Руссільона (180 км.) останні тридцять років інтенсивно використовується як туристичний регіон.

Східна частина району порізана бухтами і затоками. Впритул до узбережжя наближені Південні Альпи. В районі добре загосподаровано лише узбережжя. Розвинені виноградарство, вирощування квітів, культивуються оливкові.

У цій частині району знаходиться один із найпопулярніших курортних районів Європи і світу — Рив’єра, або Лазурний берег. Курортна місцевість простягається від Марселя до італійських кордонів. Центром Рив’єри є Ніцца, що нагадує нашу Ялту. Щорічно Ніццу відвідує 1,5 млн. туристів, з них 800 тис. — влітку і 300 тис. — взимку, а решта — у міжсезоння. Доходи від туризму сягають 500 млн. доларів щорічно.

Центром французького Середземномор'я є понад мільйонний Марсель, який займає третє місце за чисельністю населення у Франції, після Парижа і Ліона. Марсель — значний торговельно-промисловий комплекс Півдня Франції. Тут розміщені великі нафтопереробні, нафтохімічні, судноремонтні і авіаційні заводи, розвинена харчова промисловість.

У Середземноморському районі є такі корисні копалини, як боксити, уранова руда, буре вугілля, сіль. Розвинене вівчарство.

До складу району входить острів Корсика, що займає найпівденнішу частину Франції. Господарство острова зорієнтоване на вирощування винограду, цитрусових та обслуговування туристів.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

Площа 245 тис. км2.

Населення — 59,4 млн. осіб.

Столиця — Лондон (7,6 млн. осіб).

Географічне положення. Країна розташована на острові Великобританія, північно-східній частині острова Ірландія та групі сусідніх малих островів. Офіційна назва — Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії. До її складу входять чотири основні історико-географічні області: Англія як основне ядро держави і також приєднані до неї Уельс, Шотландія та Північна Ірландія (Ольстер).

Слід мати на увазі, що назви Сполучене Королівство, Велика Британія та Англія не є синонімами. Англія — це лише одна з історико-географічних областей Королівства, Велика Британія (Великобританія) включає Англію, Уельс та Шотландію, тоді як Сполучене Королівство — назва держави — об'єднує крім Великобританії ще й Північну Ірландію.

Серед островів Великобританії найбільшими є Уайт і Мен, а із острівних груп — Гебридські, Оркнейські і Шотландські острови в Атлантичному океані і Нормандські острови у протоці Ла-Манш. Володіння Великобританії: у Європі — Гібралтар, Вест-Індія — острови Монтсеррат, Віргінські, Кайман, Теркс і Кайкос; в Атлантичному океані — Бермудські острови, Фолклендські, Вознесіння, Св. Єлени, Трістан да-Кунья, Південні (Георгія, Оркнейські, Шотландські); в Індійському океані — острови Чагос; в Тихому океані — острів Піткерн. Між Великобританією і Аргентиною точаться суперечки за володіння Мальвінськими (Фолклендськими) островами біля берегів Південної Америки. Острівну державу відділяють від материка протоки Ла-Манш і Па-де-Кале.

На суші Великобританія межує лише з Ірландською Республікою. Решта кордонів є морськими: західні береги Уельсу та Центральної Англії омиваються Ірландським морем; західна Шотландія та північні береги Ольстеру — Атлантичним океаном; на півдні Англії (між Сполученим Королівством і Францією) кордон проходить протоками Ла-Манш (Англійський канал), Па-де-Кале (Дуврська протока); на сході Великобританію омивають води Північного моря.

Розвиток міждержавних зв'язків привів до того, що Великобританія опинилася на пожвавленому перехресті морських шляхів, а після відкриття Америки — на основній магістралі міжконтинентального судноплавства і торгівлі.

В епоху Великих географічних відкрить Великобританія захопила величезні заморські території і стала метрополією обширної Британської імперії, де у XIX ст. проживало близько 40% населення земної кулі. Розпад колоніальної системи у XX ст. привів до нових форм політичного і економічного об'єднання колишніх колоніальних територій. Ними стала Британська Співдружність, куди на цивілізованих засадах нині входять близько 50 країн і територій, що колись належали Британській імперії. Членами співдружності є також домініони Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші незалежні і залежні від Великобританії території.

У другій половині XX ст. економіко — географічне положення Великобританії змінилося. Утворення Спільного ринку посилило перевагу географічного розташування континентальної Європи. Великобританія опинилася, до певної міри, на окраїні загальноєвропейських інтересів Європейського Співтовариства.

Максимальна протяжність острова Великобританія з півночі на південь простягається майже на тисячу кілометрів, а зі сходу на захід — менше ніж на 500 км. Північна Ірландія має максимальну протяжність 120 км. — із півночі на південь і близько 200 км. — зі сходу на захід.

Природно-ресурсний потенціал. Клімат Великобританії характеризується м'якою вологою зимою, прохолодним і вологим літом. Лише південь і південний схід придатні для вирощування всіх сільськогосподарських культур помірного поясу.

Корисні копалини в країні досить обмежені — є родовища кам'яного вугілля, залізних руд, а також руд кольорових металів. У 60-х роках XX ст. на континентальному шельфі Північного моря відкрито нові потужні родовища нафти і газу, що вивели Сполучене Королівство на перше місце в Західній Європі за наявністю енергетичних ресурсів. Країна володіє значними запасами вапняків.

Близько 20% території Великобританії займають ліси, гористі місцевості, болота. Решта поверхні освоєна і використовується для сільськогосподарських угідь і під населеними пунктами, промисловими зонами, комунікаціями.

Населення. Основу сучасної англійської нації становлять племена англосаксів, які прийшли із Європи і завоювали Британські острови у V-VІ ст., витіснивши місцеве населення — кельтів. Англійців сьогодні — 80%, шотландців — 10%, ірландців — 4%, уельсців (валлійців) — 2%, індусів — 1%, інших народностей (переважно вихідці із держав Співдружності) — 3%. В Англії проживає понад 30 тис. українців.

Серед релігій переважає християнство. Англійці сповідують англіканську віру, ірландці — католицьку, шотландці — пресвітеріанську. Досить поширені мусульманство, а також інші вірування.

Англіканська протестантська церква є офіційною релігією в державі. У Північній Ірландії триває протистояння на конфесійному ґрунті — протестантів з римо — католиками, що нерідко викликає криваві сутички.

Для Великобританії здавна характерним є низький приріст населення. Так, у перші десятиріччя після Другої світової війни він становив 15,0- 17,0% за рік. У наш час — 0,18%. Відбувається старіння нації. Населення віком понад 60 років становить 21,0% (2000 р.). Середня тривалість життя на 10 років більша, ніж у світі в цілому, але дещо нижча, ніж у сусідніх західноєвропейських країнах — 74,5 років у чоловіків і 79,8 років — у жінок.

Переважає міський тип розселення: 89% населення — жителі міст, причому майже половина з них проживає у великих містах і міських агломераціях. Найбільш урбанізованою є південно-східна і центральна частини країни — між містами Лондон, Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер і Лідс. Поза цими агломераціями знаходяться ще три великі центри розселення: Ньюкасл, Глазго і Белфаст. За чисельністю населення найбільшими містами Великобританії є Лондон (7,6 млн. осіб), Бірмінгем (2271 тис. осіб), Манчестер (2252 тис. осіб), Лідс (1456 млн. осіб), Ліверпуль (877 тис. осіб).

Сільськогосподарські поселення у Великобританії дуже різноманітні. Для Південно-Східної і Південно-Західної Англії типовими є села і окремі ферми, для Шотландії — невеликі села. В Уельсі і Ольстері переважають багатолюдні села.

Середня щільність населення — 242 осіб/км2. Це друге місце серед західноєвропейських країн після Бельгії (330 осіб/км2).

Політичний устрій. Великобританія — унітарна парламентська монархія. Формально законодавча влада належить монарху і парламенту, який складається із палати общин (650 осіб), палати лордів (близько 1200 осіб). Фактично — Кабінету Міністрів, що його формує прем'єр-міністр.

Основними політичними партіями є Консервативна і Лейбористська. Консервативна партія заснована у 1867 р. і виражає інтереси монополістичного капіталу, земельної аристократії і частини управлінського персоналу. Лейбористська партія створена у 1890 р. і перебуває під впливом соціал-реформістів та профспілкових лідерів.

У Великобританії існує також Ліберальна партія, яка організаційно оформлена в 1877 р. Вона відстоює інтереси середніх і дрібних власників та інтелігенції. У наш час її вплив на політичне життя країни незначний. Існують й інші менш впливові політичні партії.

Традиційно велике значення у державному будівництві мають профспілки. Британський конгрес тред-юніонів об'єднує понад 10 млн. осіб.

Великобританія входить до складу Європейського Союзу і є членом Північноатлантичного блоку (НАТО).

Сучасна структура господарського комплексу. Великобританія відноситься до високорозвинених постіндустріальних країн світу. За останні два століття вона пройшла складний шлях розвитку: від найбагатшої колоніальної держави світу, батьківщини індустріального суспільства ("світової майстерні" і "світового банкіра") з величезними надприбутками, до кризи 30-х років XX ст., повоєнної відбудови господарства, до поступового відставання від своїх основних конкурентів — США, Японії, Німеччини і навіть Франції.

У господарській структурі за величиною ВНП домінує невиробнича сфера — 71,0%, на промисловість припадає 28,0, на сільське господарство — 2,0% (1999 р.).

За рівнем валового національного продукту — 1257 млрд. доларів (1999 р.) Великобританія змістилася на п'яте місце у світі. Зате у фінансовій сфері Лондон продовжує надійно займати друге місце у світі, поступаючись лише Нью-Йорку.

Для післявоєнного економічного розвитку Великобританії характерними були низькі темпи виробництва у порівнянні з іншими високорозвиненими країнами. Якщо в західноєвропейських країнах середньорічні темпи росту промисловості в 1961-1979 рр. становили 5,9%, то у Великобританії — 2,9%. Ця тенденція збереглася у 80-х і дещо покращилась у 90-х роках XX ст.

Відчутно змінилася структура економіки. Найбільш динамічно розширювалась сфера послуг, особливо банківська справа. Скоротилася питома вага обробних галузей, енергетики, сільського господарства. Розширювалося дрібне підприємництво. У цьому секторі у 80-х роках щорічно створювалось близько 350 тис. робочих місць. Розвиток малого підприємництва стимулював ріст венчурної (рискованої) індустрії. Ефективності економіки сприяло підвищення рівня кваліфікації управлінського персоналу тощо.

Наростанню ділової активності на початку 90-х років XX ст. сприяло підвищення у світі попиту на англійські товари; якщо в 1994 р. темпи росту імпорту становили 3,9% у порівнянні з 1990 р., то ріст експорту перевищив 8%. Відповідно знизився дефіцит торговельного балансу. Сучасна структура зайнятості працездатного населення Великобританії виглядає таким чином: частка у сфері послуг становить 71,5%, в промисловості і будівництві 26,4% і в сільському господарстві — 2,1%.

Згідно з прогнозами, економічний ріст у Великобританії продовжуватиметься завдяки збільшенню особистих доходів англійців, зростанню зайнятості, поступовому підвищенню заробітної плати основних верств населення.

Промисловість. Характеризуючи промисловість в цілому, слід сказати про зміну як її галузевої, так і територіальної структури. Наприклад, вугільна промисловість весь післявоєнний період, незважаючи навіть на державну підтримку, згортається, а нафтогазова вже понад 20 років інтенсивно розвивається. Криза охопила чорну металургію, суднобудування, важке машинобудування, текстильну промисловість. Разом із тим зростає значення високотехнологічних галузей промисловості, а саме: електротехніки і телекомунікації, авіа - і аерокосмічної промисловості, деяких галузей хімічної промисловості (нові матеріали, біотехнології, фармацевтики). Нові й найновіші галузі характеризуються високою мобільністю. Вони зміщуються із центральних і південних районів країни на периферію. Наприклад, нафтогазова промисловість, зосереджена спочатку у Східній Англії, у зв'язку із відкриттям нафти і газу у Північному морі, різко змістилася на північ.

У цілому, розміщення промисловості у післявоєнний період стало більш рівномірним.

Енергетика. У розвитку енергетики Великобританії відчутні зміни відбулися у 70-ті роки, коли розпочалась інтенсивна експлуатація нафтових та газових родовищ шельфу Північного моря. Великобританія, починаючи з 1975 р., стала використовувати енергоносії з власних родовищ. На початку 90-х років вона увійшла до десяти найбільших нафтовидобувних країн світу (щорічно видобувається понад 120 млн. т., або щоденно 2735 тис. барелей нафти).

Нафтопереробна промисловість Великобританії в основному створена після війни. Потужні заводи розташовані в гирлі Темзи (Шелхейвен, Корітон), поблизу Саутгемптона, біля берегів Уельсу (Мілдфорд — Хейвен, Пембрук, Мандарсі і Баглан-Бей), вздовж Манчестерського каналу (Стенлоу), в Тиссайді (Тиспорт), в Шотландії (Грейнджмут), поблизу Іммінгема (Кімінгхолм).

Використання нафти у паливно-енергетичному балансі Великобританії призвело до зменшення видобутку вугілля. За останні 25 років (1970-1995 роки) видобуток зменшився майже у 2,9 раз і в 1995 р. становив 51 млн. т., а в 1997 р. — 48 млн. т. Цікаво, що Великобританія ще сто років тому видобувала кам'яного вугілля значно більше, ніж тепер. В 1913 р., наприклад, його було видобуто 292 млн. т. Продуктивність праці у сучасних шахтах Великобританії в чотири рази нижча, ніж у високорозвинених країнах світу, зокрема у США, звідки і завозиться частина значно дешевшого вугілля.

Найбільші запаси енергетичного вугілля зосереджені в Йоркширському кам'яновугільному басейні. Тут видобувається 60% усього вугілля, причому його видобуток утричі дешевший, ніж в інших басейнах країни.

Нортумберленд — Даремський басейн, що забезпечує трохи більше 10% видобутку, виділяється якіснішим коксівним вугіллям. Однак умови роботи тут складні через малу потужність вугільних пластів. Ще один кам'яновугільний басейн — Південно-Уельський — відомий своїми антрацитами.

Інші басейни — Середньо-Шотландський, Північно-Східний, Ланкаширський, Західно-Мідлендський — мають другорядне значення.

Основна частина кам'яного вугілля використовується для ТЕС, до 10% — у чорній металургії.

Природний газ використовується не лише як паливо, а й як важлива сировина хімічної промисловості. В 1996 р. його було видобуто більше 90 млрд. м3.

Великобританія експлуатує прибережні газові родовища Північного моря з 1964 р. За рівнем видобутку природного газу вона входить до четвірки найбільших країн світу. Газопроводи із морських родовищ прокладені до Східної Англії, а звідти — до магістрального газопроводу Лондон-Ланкашир і далі в інші райони країни.

На базі власних та привозних енергоносіїв Великобританія має досить потужну електроенергетичну промисловість. У 1997 р. вона виробила 345 млрд. кВт/г електроенергії і зайняла за цим показником восьме місце у світі. Основою енергетичної галузі є теплоелектростанції. Частка АЕС становить 10%.

У металургійній промисловості Великобританії важливе місце відводиться чорній металургії, яка залишається важливою галуззю промисловості, хоча обсяги виробництва чавуну і сталі зменшуються. Якщо в 1990 р. було виплавлено 12,8 млн. т. чавуну і 18,8 млн. т. сталі, то в 1997 р. — відповідно 8,5 і 16,6 млн. т. Виплавка сталі проводиться передовими киснево-конвертерним і електроплавильним способами. Як і більшість розвинених країн світу, Великобританія нині спеціалізується на виробництві якісної сталі і складних видів прокату.

Галузь забезпечена власним коксом, але крім марганцю і легуючих металів імпортує майже всю необхідну залізну руду.

У Великобританії традиційно метал виплавлявся поблизу вугільних басейнів (Південно-Уельського, Північно-Східного, Шотландського, Ланкаширського) у Західному Мідленді і поблизу залізорудних родовищ (Комберлендського, Лінкольширського, Нортгемптонширського). В останні десятиріччя металургія змістилася до морського узбережжя у зв'язку з доставкою імпортної сировини через порти країни.

У структурі галузі суттєво зросло значення переробної металургії, яка базується на металобрухті. Досить сказати, що виробництво сталі майже в 1,5 разу перевищує виплавку чавуну.

Серед країн Європи Великобританія замикає п'ятірку найбільших виробників чорних металів (після Російської Федерації, Німеччини, Італії, України), у світі вона займає одинадцяте місце (1996).

Основною формою розміщення чорної металургії у Великобританії є не ізольовані металургійні центри, а металургійні райони. Найбільшим таким районом є Південний Уельс. Поєднання кам'яного вугілля, що видобувається у Південно-Уельському кам'яновугільному басейні, із залізними рудами Центральної Англії, а також близькість морських портів (Порт-Толбот і Манверн поблизу Ньюпорта) роблять місцеву чорну металургію конкурентоспроможною на сучасному ринку конструкційних матеріалів.

Серед інших металургійних підприємств виділяються прибережні міста: Сканторп (поблизу Хамберсайде), Тиссайде (Лакенбі — Редкар), Шотландії (Равенскрейг). У центральній частині виділяється ще один металургійний район — Шеффілдський, який базується на використанні вугілля Середньо-Англійського кам'яновугільного басейну і місцевих залізних руд, продукуючи високоякісну сталь для машинобудівної промисловості.

У цілому галузь чорної металургії є найбільш монополізованою. Адже 90% сталі і 75% стального прокату виробляється компанією "Брітіш стіл", яка займає провідне місце у світі за виробництвом сталі.

Кольорова металургія Великобританії переважно орієнтується на переробку привозних неочищених металів і брухту. З власної сировини в незначних кількостях видобувають тільки олово і вольфрам.

Великобританія майже повністю задовольняє власні потреби в олові. Значна його частина використовується у виробництві білої бляхи, зосередженому на півдні Уельсу.

За останні десятиріччя зросло виробництво алюмінію. У 1998 р. його виплавлено 500 тис. т. (90% від потреби). За виробництвом алюмінію Великобританія відкриває другу десятку найбільших виробників світу.

Інших кольорових металів для господарського комплексу країни не вистачає. Так, власною рафінованою міддю і цинком країна забезпечена всього на 40%. Зато продукує 350 тис. т свинцю (майже 6% світового виробництва).

Як і в чорній металургії, виробництво кольорових металів тяжіє до портових міст, куди надходить сировина, зокрема до Ліверпуля, портів Південного Уельсу, Лондонського порту. Виробництво алюмінію наближене до джерел продукування енергії (на о. Англс і Лінмуте та ін.), біля ГЕС Шотландії.

Серед англійських компаній, що займаються виробництвом кольорових металів, виділяються "Ріо Тінто-Зінк" і "Джонсон Маттей". Вони входять до числа 25 найбільших виробників кольорових металів у світі.

Хімічна промисловість орієнтується на власну сировину (вуглехімія), власну і привозну сировину (нафтохімія, основна хімія), зростає значення пластмас, синтетичних смол і волокон.

Хімічна промисловість найбільшого розвитку досягнула у повоєнні роки, коли вона базувалася на місцевих коксохімічних продуктах, кам'яній солі і частково — на імпортній мінеральній сировині. Розвиток нафтопереробної промисловості посприяв швидкому становленню синтетичної хімії. Завдяки цьому галузь займає провідні позиції у світі. Так, за виробництвом синтетичного каучуку Великобританія займає сьоме місце у світі (274 тис. т.), за виробництвом автопокришок — десяте.

Головним районом розміщення хімічної промисловості є Південний Схід із такими великими центрами нафтохімії як Фолі, фармацевтичної промисловості — Великий Лондон. Серед інших районів значною концентрацією основної хімії виділяється Ланкашир з центром в Чеширі. Північний Схід спеціалізується на виробництві органічної і неорганічної хімії — Біллінґем — Уілтон. Шотландія, особливо в середній її частині, відома нафтохімією Грейнджмута. У Південному Уельсі значним центром переробки нафти є Севернсайд, а також Хамберсайд, що знаходиться недалеко від Іммінгема. В цілому нафтохімія наближена до портових міст, куди надходить як вітчизняна, так і імпортна нафта. Виробництво мінеральних добрив розраховане на потреби споживача (Південний Схід, Йоркшир).

Найбільшою компанією хімічної промисловості є "Імперіал Кемікл Індастріз" (ІКІ), яка є п'ятою в світі за обсягом реалізації хімічної продукції і серед промислових компаній країни займає третє місце, виробляючи 22% поліефірних і поліамідних волокон серед індустріально розвинених країн світу та 25% вибухових речовин промислового призначення. Це один із найбільших виробників сільськогосподарських хімікатів, фарб, аміаку, хлору, синтетичних волокон.

За останні роки особливо швидко розвивається виробництво косметичної та фармацевтичної продукції.

Машинобудування є провідною галуззю британської економіки.

Основними секторами машинобудування є загальне, електротехнічне (включаючи електроніку) і транспортне машинобудування.

За вартістю продукції і кількістю зайнятих перше місце займає загальне машинобудування, що включає виробництво промислового обладнання, будівельної техніки, підіймально-транспортних, сільськогосподарських машин, зокрема колісних тракторів. За виробництвом різного сільськогосподарського обладнання Великобританія займає одне з перших місць у світі.

В останні десятиріччя зросла питома вага електротехнічних і електронних виробів, які є базою технічного переобладнання і автоматизації господарства. В електротехніці найдинамічніше розвивається виробництво електронно-обчислювальної техніки, інтегральних схем, мікропроцесорів. Ринок комп'ютерної техніки Великобританії один із найбільших у Європі. Однак домінуючі позиції тут займають японські і американські фірми, які не лише реалізують свою продукцію на внутрішніх ринках Великобританії, а й створили групу власних підприємств, наприклад, завод напівпровідників у Единбурзі. У різних містах країни розміщені підприємства, що випускають магнітофони, різну звукову і відеоапаратуру.

Транспортне машинобудування займає важливе місце у промисловості країни, хоча виробництво суден, тепловозів, електровозів постійно зменшується. Зате виробництво автомобілів дещо зросло. Якщо в 1990 р. було випущено 1627 тис. автомобілів, то в 1997 р. — 1924 тис., що на 15,4% більше. Особливо збільшилося виробництво легкових автомобілів — із 1278 до 1700 тис., або на 33,0%.

Донедавна вважалося, що британське автомобілебудування спеціалізується на випуску малолітражних машин. У 1980-ті роки виробництво таких машин зменшилося, проте зріс випуск машин середнього класу. Великобританія утримує лідерство за випуском автомобілів вищого класу — "Роллс-Ройс", "Ягуар", 70% яких експортується. У цій галузі домінують компанії, а саме: "Ровер", "Форд", "Пежо-Талбот" та три японські компанії "Ніссан", "Тойота", "Хонда".

Швидкими темпами розвивається авіаракетно-космічна промисловість, займаючи третє місце серед розвинених країн світу, після США і Франції. Найбільшою англійською компанією в цій галузі є "Брітіш Аероспейс". Компанія є другою у світі за виробництвом літальних апаратів. Спеціалізуючись на виробництві цивільних і військових літаків, а також супутників зв'язку. Друга англійська компанія — "Роллс-Ройс" займається виробництвом авіаційних двигунів. Її продукція користується попитом на світовому ринку.

Серед інших галузей транспортного машинобудування найбільший спад намітився у суднобудуванні. Судноверфі технічно застаріли і фінансово не спроможні швидко модернізуватись, тому будівництво кораблів на них затягується, до того ж вони дорожчі, ніж у країнах — конкурентах. Великобританія відома виробництвом обладнання для суден і будівництвом бурових платформ.

Розвинене в країні і загальне машинобудування, зокрема виробництво сільськогосподарської техніки і верстатів, текстильного обладнання (за виробництвом останніх Великобританія займає сьоме місце у світі).

Електротехнічна і електронна промисловість представлені виробництвом комп'ютерів, суперкомп'ютерів, засобів телекомунікації (системи зв'язку, оптико-волокнистого кабелю, радарів).

Машинобудування Великобританії розвивається повсюдно, але певні галузі мають свої особливості розміщення. Так, електротехнічна і електронна промисловість переважно зосереджені у Великому Лондоні, виробництво автомобілів — у Західному Мідленді (Бірмінгем і Ковентрі), на Південному Сході (Великий Лондон, Лутон, Оксфорд) і менше — в Ланкаширі, авіакосмічна промисловість — на півдні і в центрі країни (Брістоль з округою навколо Великого Лондона), у Східному Мідленді (Дербі) і Західному Мідленді, суднобудування — у Клайдсайді, на північному Сході Англії, Белфасті, Беркенхеді (передмістя Ліверпуля), Барроу-ін-Фернессі.

Важливе місце в економіці країни займає харчова промисловість (12,5% від обсягу промислової продукції), включаючи виробництво шотландського віскі, джину і молока.

Легка промисловість. Ця галузь упродовж століть була провідною і до Першої світової війни знаходилась поза конкуренцією. Сильний спад у 30-х роках XX ст. підірвав позиції галузі настільки, що Великобританія поступово перетворилася з постачальника бавовняних і навіть вовняних тканин у їх імпортера. Британські фірми належать до провідних виробників тканин, килимів.

Основним районом бавовняної промисловості є Ланкашир, вовняної — Йоркшир, лляної — Північна Ірландія, трикотажної — Східний Мідленд.

Сільське господарство Великобританії завжди було другорядною галуззю господарства. В умовах метрополії, коли продовольство ввозили із колоній, економічно займатися сільськогосподарським виробництвом було невигідно. Лише під час Другої світової війни, коли довіз продовольства ускладнився, уряд почав всіляко заохочувати розвиток сільського господарства. У післявоєнні роки аграрникам надавались субсидії, що сприяло розвитку сільського господарства більш швидкими темпами. Країна наполовину забезпечує себе власними продуктами харчування.

У Великобританії збереглися великі землевласники, які здають землю в оренду фермерам. Середній розмір ферми тут більший, ніж у сусідніх країнах Західної Європи. Площею понад 50 га землі володіють близько 30% усіх ферм; від 50 до 10 га — 40%, дрібні ферми, у яких менше 10 га землі, становлять понад 20%. Типова британська ферма — це високомеханізоване товарне господарство, що широко використовує найману працю, а також досягнення сучасної агротехніки і ветеринарії. У сільському господарстві зайнято понад 1,0% трудових ресурсів країни. Майже дві третини сільськогосподарських земель є приватною власністю.

Важливою галуззю аграрного сектора стало тваринництво, де виробляється більше двох третин сільськогосподарської продукції (у вартісному вимірі). Тваринництво Великобританії має молочний напрямок, а особливо на заході країни. Цьому сприяють наявність природних пасовищ і сінокосів, що на значній території використовуються цілорічно, а також високий попит на молочну продукцію. Значна частина молока, що виробляється у приміських зонах великих міст та агломерацій, реалізується у свіжому вигляді. На віддалених від міста молочних фермах молоко переробляють, що дає змогу транспортувати його на значні відстані.

Важливою субгалуззю тваринництва є скотарство. Поголів'я великої рогатої худоби нараховує понад 11 млн. голів, 20% з яких молочні корови (1999). Британські тваринники вивели багато порід корів, овець, свиней, що мають міжнародну репутацію. Наприклад, м'ясна порода Абердин Ангус або молочна порода Джерсі відомі у всьому світі.

Найбільшою проблемою 90-х років для скотарства Сполученого Королівства стало захворювання на синдром Крайтуфельда Якоба (сказ). До середини 1994 р. цією хворобою були заражені 130 тис. голів ВРХ. Після заборони продавати телячі нутрощі в 1994 р. споживання волового м'яса знизилось більш ніж на 10%. У зв'язку із загрозою розповсюдження цього небезпечного захворювання на континентальну Європу країни ЄС в середині 1990-х років встановили тимчасове обмеження на імпорт британського волового м'яса.

На вирощуванні ВРХ спеціалізуються Східний Мідленд, Північно-Східна Шотландія і Південно-Східна Англія.

Динамічно розвивається свинарство, яке поширене у всіх районах країни, але найбільше — поблизу великих міст, де є відходи молочного тваринництва і значний попит на готову продукцію. Інтенсивне свинарство спеціалізується на вирощуванні беконного напівсального м'яса, що є серйозною конкуренцією воловому м'ясу.

У Великобританії поголів'я свиней сягає майже 8 млн. голів. Традиційною галуззю тваринництва Великобританії є вівчарство (28,8 млн. голів, 1996 р.). Правда, в останні роки поголів'я овець зменшилось. Розвивається як вовняне, так і м'ясне вівчарство.

Високопродуктивним є рослинництво. Середньорічний збір збіжжя балансує на рівні 20-22 млн. т., картоплі — 7 млн. т., цукрових буряків — майже 10 млн. т. (дані 1994-1999 рр.).

Рослинництво в основному спеціалізується на забезпеченні тварин кормами. Близько двох третин посівних площ зайняті кормовими культурами, зокрема люцерною, ріпаком, конюшиною. У закритому ґрунті вирощують овочі, фрукти і зелень. У приміській зоні також вирощують квіти та декоративні рослини.

Розвивається рибальство. Причому колись рибу виловлювали переважно у Північному морі, зараз же англійські рибальські судна ідуть на промисел у всі океани і навіть до берегів Антарктиди.

Рибу розводять також у ставках і озерах, особливо в Шотландії та Північній Ірландії.

Основними районами вирощування зернових є Східна Англія і територія Південно-Східної Англії. Територію на південь від Темзи називають '' Садом Англії". Навколо Белфаста (Північна Ірландія) теж вирощують овочі, фрукти, ягоди, квіти.

Транспорт. Серед різних видів транспорту найважливішим для Великобританії залишається морський.

Британський морський флот за тоннажністю (5,98 млн. брутто реєстрових тонн) займає вісімнадцяте місце у світі, друге — у Європі і перше — у Західному макрорегіоні континенту. Його частка на фрахтовому ринку світу скоротилася з 10% в 1917 р. і 4% в 1984 р., до 1,3% на середину 1990-х років. На морський флот сьогодні припадає близько 90% за вагою і дві третини за вартістю вантажообігу держави. Великобританія має широку мережу морських портів. Найбільшими серед них за вантажообігом є порти Лондона, Ліверпуля, Манчестера, Белфаста. Серед спеціалізованих портів (нафтоналивних) виділяються Мілфорд-Гейвен, Саутгемптон, Іммінгем і ті, що приймають багатотоннажні рудовози — Порт-Тобот, Редкар та ін. З середини 1980-х років, коли пожвавилася торгівля з континентальною Європою, зокрема з країнами ЄС, все більшого значення набувають південні і південно-східні порти Англії. Ще на початку XIX ст. (1825 р.) у Великобританії відкриті перші у світі залізничні лінії: Стоктонська та Дарлінгдонська з паровозною тягою. Нині залізничний транспорт працює з великим недовантаженням, виконуючи тільки 8,6% вантажообігу країни. Протяжність залізниць у другій половині XX ст. постійно скорочується. За останні 10 років, наприклад, вона скоротилась на 2 тис. км. і становить всього 17 тис. км. Найінтенсивнішою за кількістю перевезень є промислово-міська вісь Лондон — Ліверпуль. Зростає навантаженість найдовшої магістралі Лондон-Едінбург. У зв'язку з впровадженням нового покоління вагонів і локомотивів, здатних транспортувати надважкі ешелони з підвищеною швидкістю, конкурентоспроможність залізниць зростає. Все більшу популярність здобуває 50-кілометровий євротунель під Ла-Маншем, із яких 37 км. проходять під водою, що з'єднав острівну Великобританію з континентальною Європою (Франція). Тунель відкрито в травні 1994 року.

Зростає значення автомобільного транспорту, вантажообіг якого щонайменше у 8 разів перевищує залізничні перевезення. Країна має густу мережу автомобільних шляхів — 161 км. на 100 км2 площі. Найважливішою автомагістраллю є Лондон-Бірмінгем-Манчестер-Глазго.

Внутрішній водний транспорт втратив своє колишнє значення. Нині більшість каналів, що з'єднують річкову систему Великобританії, мало використовуються для судноплавства, за винятком поглиблених естуаріїв великих річок. У загальному вантажообігу частка перевезень водними артеріями становить всього 1,7%. При цьому 20% вказаних перевезень припадає на ріки південно-східної Англії, переважно на Темзу.

Особливу роль в господарстві Великобританії відіграє трубопровідний транспорт, що використовується для постачання нафти, природного газу із свердловин шлейфу Північного моря до споживачів. Він забезпечує перевезення 23% вантажів. Трубопроводи прокладаються морським дном, що вважається складним технологічним процесом навіть у сучасних умовах.

Із 1999 року функціонує газопровід від англійського міста Бакстон до бельгійського Зебрюгге, куди вже надходить газ із норвезьких морських промислів.

Важливе міжнародне значення має повітряний транспорт. Адже через аеропорти Великобританії здійснюються міжнародні авіарейси між Європою і США, а також між країнами Північної і Південної Європи та Північної Африки. Головним міжнародним аеропортом країни є Лондон (Гітроу, Гатвік), через які щорічно перевозиться близько 80 млн. пасажирів. Великими летовищами є також Бірмінгем, Манчестер та ін.

Сфера послуг у Великобританії розвинена добре. Її частка у ВНП у 1999 р. становила понад 71%, дещо більше, ніж у Німеччині. Причому обсяг послуг зростає. Особливо високими темпами розвиваються фінансово-кредитна сфера і торгівля.

У фінансово-кредитній сфері Великобританії особливе місце займає банківська справа. Визначним банківським центром не лише Сполученого Королівства, а й розвинутих країн світу виступає Лондонський Сіті. Тут зосереджена значна кількість банківських активів (цінні папери, майно, гроші). Частка Великобританії становить понад 13% усіх банківських активів розвинених країн світу.

Основою банківської системи є комерційні банки, зокрема т. зв. "Велика четвірка" — "Барклейз Бенк", "Нешнл Вестмінстер бенк", "Лойдз бенк" і "Мідлен бенк". На них припадає понад 90% усіх вкладів у лондонські клірингові банки.

Торгові банки Сіті беруть активну участь у міжнародних операціях. Сімнадцять найбільших торгових банків країни мають понад 140 підрозділів майже у 50 країнах світу.

Крім того, Сіті має свої представництва, філіали і відділення у понад 500 іноземних банках. У Лондоні найбільше представлені американські і японські банки, серед європейських країн — італійські та французькі.

Сфера діяльності банків давно вийшла за межі фінансово-банківських операцій. Вони займаються, крім основної, факторською і лізинговою (орендною) діяльністю.

Важливе місце в Сіті займають страхові компанії. На їх частку припадає 20% загального страхування розвинених країн світу. Провідними страховими компаніями є "Пруденшл", "Лічел енд дженерал", "Ройал", "Коммершел юніон" та ін.

Значними фінансовими центрами вважаються Манчестер, Кардіфф, Ліверпуль, Единбург.

Зміцнюють свої позиції також спеціалізовані кредитні заклади, які дають в оренду промислове обладнання, засоби транспорту тощо.

Останнім часом за часткою у ВВП Великобританії на друге місце виходить королівський двір, який відтіснив на третє місце торгівлю. За кількістю зайнятих перше місце займають послуги, що не вказуються як основні. Серед них виділяється реклама. У Великобританії існує декілька сотень спеціалізованих рекламних агентств, які організовують рекламну діяльність для промислових, торговельних, банківських та інших компаній. Із загальних затрат на рекламу попереду — преса, далі — телебачення, пошта, а відтак — комерційне радіо і фільми. Загальні витрати на рекламу становлять майже 1,6 млрд. доларів СІНА, що відповідає 1,5% ВВП країни.

Туризм. Другою за значимістю галуззю сфери послуг виступає туризм. Щорічно Великобританію відвідує близько 25 мли іноземних туристів. Зокрема зі СІНА прибуває 17%, з Франції — 13, Німеччини — 12, Ірландії — 7,5, Голландії — 5,5, Канади — 4%.

Іноземний туризм є прибутковою галуззю сфери послуг — щорічно від нього одержують понад 8 млрд. доларів. Більшість поїздок до Великобританії здійснюється з метою відпочинку (46%), а також відвідування друзів, родичів (20%). Середня тривалість перебування туристів у країні — близько 12 днів. Максимальна чисельність туристів припадає на третій квартал (37%), мінімальна — на перший (15%). Розвиток іноземного туризму у Великобританії базується на привабливих природних ландшафтах, унікальних історико-культурних пам'ятках, широкій мережі готелів із загальною кількістю 650 тис. місць тощо.

Особливою атрактивністю відзначаються історико-культурні пам'ятники — ранньої англійської готики (собори в містах Кентербері, Лінкольн, Солсбері, Йорк, Ексетер, Лондон, доби класицизму (архітектурні ансамблі бальнеологічного курорту Бат), будівлі сучасної архітектури тощо.

Привабливістю і концентрацією художніх цінностей виділяється Лондон, де знаходяться такі відомі у світі музеї, як Британський музей, Музей природничої історії, Музей науки, Музей Вікторії і Альберта (прикладного мистецтва), Королівська обсерваторія і Морський музей в Грінвичі, картинні галереї, Музей воскових фігур мадам Тюссо та ін.

Приваблюють туристів також королівські палаци — Букінгемський, Віндзорський і Хемптон-Кортський, а також Вестмінстерське аббатство, де коронувались і знайшли свій вічний спочинок майже всі британські монархи. На особливу увагу заслуговують англійські парки — Сент-Джейнс, Бін, Ріджент-парк і Гайд-Парк. Останній відомий не лише в Англії "куточком ораторів".

Відомим туристським центром Великобританії є м. Стратфорд-апон-Ейвон-парк, де народився Шекспір, університетські центри в Кембріджі і Оксфорді.

Жителі Великобританії теж беруть участь у міжнародних поїздках. Щорічно у закордонні мандри виїжджає не менше 25 млн. осіб. В основному — у країни Європи (понад 50%). Найпопулярнішими є поїздки до Франції, Іспанії та Ірландії.

Організацією туризму займається близько 460 компаній. Найпопулярніші з них — "Томсон Холідейз", "Інтерсан", "Хорайзон", "Б. А. турс" та ін.

Велику увагу розвитку вітчизняного туризму приділяє уряд: значні субсидії витрачаються на збереження і відновлення ландшафтів, будівництво готелів, спортивних комплексів, знижуються податки на окремі види туристського обслуговування.

Зовнішні економічні зв'язки. Упродовж століть Сполучене Королівство більше ввозило товарів, ніж вивозило. Ця тенденція збереглася до наших днів. Так, в 1999 р. імпорт перевищив експорт на 51,4 млрд. доларів, при експорті товарів на суму 268,9 млрд. доларів і імпорті — 320,3 млрд. доларів. Правда, у повоєнний період (1956, 1958, 1971, 1980-1982 рр.) домінував експорт.

У структурі зовнішньої торгівлі Сполученого Королівства за останні три десятиріччя відбулися відчутні зміни, особливо в експорті мінерального палива. Якщо в 1970 р. експортувалося 2,6% сирої нафти, то 1999 р. вона майже подвоїлась, дещо скоротилась частка машинобудування. У групі готових виробів і напівфабрикатів спостерігалося збільшення товарів електротехнічної і хімічної промисловості. За експортом продукції хімічної промисловості Сполучене Королівство займає третє місце у світі, після Німеччини і США, де переважає продукція тонкого хімічного синтезу.

Із продукції машинобудування експортується авіаційна техніка, особливо реактивні двигуни і газові турбіни, наукові прилади, електронна техніка, а також насосно-компресорне і дорожньо-будівельне обладнання. Дещо зменшився експорт сільськогосподарських тракторів і автомобілів, металообробних верстатів.

У структурі експорту промислових виробів Сполученого Королівства високу питому вагу займає продукція загального машинобудування. За часткою хімічних товарів, електротехніки, транспортних засобів Великобританія поступається Німеччині, але частково переважає Францію. Важливе місце у зовнішній торгівлі країни займає експорт зброї і військового спорядження.

Змінилася товарна структура імпорту. У ньому зросла питома вага готових виробів і напівфабрикатів (з 50,6 до 85% за 1970-1999 рр.). Скоротилася частка продовольства. Імпорт готових виробів і напівфабрикатів зріс за рахунок товарів з більш високим рівнем обробки.

Найбільші зміни відбулися в структурі імпорту машин та обладнання. Частка цих товарів зросла з 16,6 майже до 60,0%. Різко зріс ввіз легкових автомобілів та іншої техніки.

В імпорті хімічних товарів провідне місце займають хімікати виробничого призначення, а також синтетичні смоли і пластмаси.

Із нафтопродуктів Сполучене Королівство імпортує головним чином більш важку близькосхідну нафту, на яку зорієнтовані потужності нафтопереробки. Країна також ввозить кам'яне вугілля, переважно коксівне, і приблизно чверть природного газу від існуючої потреби.

У структурі імпорту продовольчих товарів близько 20% припадає на м'ясні продукти, овочі і фрукти, зернові, каву, какао, чай, тютюн. Зменшилася частка сировини. Це пов'язано із зниженням потреби на метали і текстильну сировину. Зокрема у Великобританії із імпортованих руд виплавляють майже всі основні кольорові метали, при цьому 80% продукції галузі припадає на виробництво алюмінію.

Провідне місце серед країн Європи Сполучене Королівство займає в імпорті лісоматеріалів та целюлози. Частка імпорту деревини становить майже 90% від загальної потреби.

У зовнішній торгівлі найтісніші зв'язки Сполучене Королівство має із розвиненими країнами, зокрема ЄС (56,9% в експорті і 54,0% в імпорті товарів). З країнами, що розвиваються, питома вага експорту й імпорту за всіма основними товарними групами знизилася. Це пов'язано із відносним скороченням ввозу із цих регіонів продовольчих і сировинних товарів.

Великобританія поступово розширює зв'язки з Україною. В лютому 1993 р. у Лондоні підписаний договір між Україною та Великобританією про принципи відносин і співробітництва. Частка у зовнішньому торговельному обігу України з Великобританією становить 0,97%.

Територіальна структура господарства. Дослідники Великобританії виділяють на її території одинадцять економічних районів, які характеризуються історичними особливостями формування господарства в основних історико-географічних областях — Англії, Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії.

Англія. До її складу входять Південно-Східний (Столичний), Західно-Мідлендський, Східно-Мідлендський, Ланкаширський, Йоркширський, Північно-Східний, Північно-Західний та Південно-Західний економічні райони. На відміну від інших історико-географічних областей Англія не має внутрішньої самоврядності, або автономних інституцій. Однак її метропольне панування в економіці, культурі, політиці очевидне. Англія займає приблизно половину площі острова Великобританія (130,4 тис. км2). На півночі межує з Шотландією, на заході — з Уельсом. Вся інша територія омивається морськими та океанічними водами.

До XVIII ст. економіка Англії мала аграрну спрямованість. У XVIII- XIX ст. — це уже індустріально-аграрна країна з провідними галузями машинобудування, а також сталеварною, металообробною, текстильною, суднобудівною галузями, розвиненими найбільше у північно-східній частині. Криза традиційних галузей у 30-ті роки XX ст. зумовила помітне зміщення робочої сили у південно-східні графства, де успішніше розвивались автомобільна, хімічна, електроенергетична та інші галузі економіки.

Серед економічних районів Англії найбільш розвиненим є Південно- Східний (Столичний) район. Особливо висока питома вага району в електротехнічній, електронній, автомобільній, авіаракетній, хімічній галузях промисловості, а також у транспорті, торгівлі, фінансовій сфері.

За рівнем розвитку Південно-Східний район ділять на три пояси (мікрорайони) — Великий Лондон, Зовнішній метрополітенівський пояс та Зовнішній Південний Схід.

Перед Другою світовою війною прискореними темпами розвивався Великий Лондон. У 40-60-ті роки XX ст. — Зовнішній метрополітенівський пояс і починаючи з 70-х років, — Зовнішній Південний Схід. Про це свідчать також міграційні потоки населення. Якщо у перші післявоєнні роки люди переселялись із столиці у Зовнішній метрополітенівський пояс, то вже у 70-80-ті роки — на периферію Південного Сходу і навіть у сусідні економічні райони, зокрема у Південно-Західний.

Важливе значення для розвантаження Великого Лондона та зміни просторової структури розселення і розміщення господарства району відіграли нові міста, а саме Стівенідж (1946 р. заснування), Крош (1947 р.), Хемел-Хемпсмід (1947 р.), Харлоу (1947 р.), Хатфілд (1948 р.), Бразілдон (1949 р.), Мілтон-Кенс (1967 р.), Нортгейптон (1968 р.) та ін., що розмістились у радіусі 35-100 км. від Лондона. Такі міста зорієнтовані на нові танайновіші галузі промисловості — електроніку, авіаракетну, приладобудування, автомобільну та сферу послуг. Зокрема, у передмісті Лондона розміщуються світової слави університетські центри — Оксфорд і Кембридж.

Лондон, як столиця Сполученого Королівства, є портом і фінансовим центром світового значення. Цьому сприяє його вигідне економіко — географічне розташування, зручний вихід до моря, близькість до високорозвинених країн європейського континенту і важливих світових торговельних шляхів.

Сільське господарство Столичного району — це багатогалузеве високотоварне землеробство, яке спеціалізується на виробництві зерна, цукрового буряку, овочів, продукції садівництва. Тваринництво спеціалізується на відгодівлі свиней, птиці, худоби.

Західний Мідленд — другий за значенням район країни. Головна його спеціалізація — виробництво автомобілів, верстатів, електротехніки, озброєння. Район славиться ювелірними виробами, фарфоро-фаянсовою продукцією, обробкою кольорових металів.

Головним промисловим, транспортним, культурним та адміністративним центром району є м. Бірмінгем. Великими містами є також Ковентрі, Сток-он-Трент та ін.

У сільському господарстві переважає молочне тваринництво.

Східний Мідленд спеціалізується на легкій промисловості — виробництві трикотажу, взуття, а також літакобудуванні. На кам'яному вугіллі південної частини Йоркширського басейну працюють ТЕС. Найбільшими промисловими та культурними центрами є міста Ноттінгем, де виробляють товари легкої промисловості, верстати, авіадеталі, ліки, електротехніку. Тут розташований університет. Дербі — транспортний вузол, центр залізничного машинобудування, авіабудування; Лестер і Нортгемптон — основні виробники взуття в країні.

У межах Англії виділяються також Ланкашир і Йоркшир як економічні райони. Перший з них історично спеціалізується на текстильній, головним чином, бавовняній промисловості, з центром у Манчестері. Нова його спеціалізація — хімія, кольорова металургія і різні галузі машинобудування.

Йоркшир історично спеціалізується на виробництві вовняних тканин, а також на металообробній галузі. Новою спеціалізацією є високоякісна металургія і сучасні галузі машинобудування.

Йоркшир в останні десятиріччя досяг деяких переваг. Це пов'язане із переорієнтацією торгівлі на країни Європейського Союзу, до якого входить і Великобританія, тому перспективними стали східні порти району.

Північні райони Англії, зокрема Північно-Західний і Північно-Східний, спеціалізуються на "старших" галузях (вугільній, металургійній, текстильній і т.д.) при недостатньому розвитку нових і найновіших галузей і характеризуються відносно слабшим розвитком сфери послуг та інфраструктури в цілому.

Північно-Східний район. Крім старих і кризових галузей, зокрема кам’яновугільної, чорної металургії і суднобудування, в районі розвивається хімічна промисловість. Держава також підтримує розвиток підприємств електротехнічної і швейної промисловості. Тіссайдський промисловий вузол відомий не лише в районі, а й у всій Великобританії як центр виробництва чавуну, сталі, прокату. Важливою галуззю спеціалізації є хімічна промисловість (органічна і неорганічна), що останнім часом використовує північноморську нафту. Комплекс нафтопереробки і нафтохімії розвивається в Уілтоні, Біллінгемі, Тіспорті. Індустрія зосереджена у прибережній зоні району.

На рівнинах розвивається молочне, у передгір'ях — м'ясне тваринництво.

Північно-Західний район займає півострів Камберленд. Особливості рельєфу дають змогу на узбережжі і по окраїнах гірського масиву займатися землеробством, м'ясним і молочним скотарством. Гірська місцевість використовується для тваринництва — розведення овець і молодняка великої рогатої худоби, а також для розвитку туризму.

У районі видобувається незначна кількість вугілля, функціонують підприємства чорної металургії, металомістке машинобудування і хімічна промисловість. Важливим промисловим центром є Барроу-ін-Фернесс, де розвивається металургія, суднобудування, зокрема виробництво підводних човнів та іншої продукції машинобудування.

Південно-Західний район відносять до перспективних районів Англії. Це пояснюється його економіко — географічним розташуванням — безпосереднім виходом до моря через зручні порти (Брістоль, Плімут), близькістю до Столичного району тощо.

Головним промисловим вузлом району є порт Брістоль, що спеціалізується на авіаракетній, харчовій, хімічній промисловості та кольоровій металургії.

Плімут — відома військово-морська база і центр невеликих курортів, що розвинулися на узбережжі Англійського каналу.

Сільське господарство спеціалізується на молочному скотарстві, базою для якого є природні пасовища.

Шотландія — найбільш віддалений північний район Великобританії. Вона займає приблизно третину площі острова (73,2 тис. км2). На півдні межує із Англією. З інших сторін омивається водами Атлантичного океану і Північного моря.

Сьогодні Шотландія є адміністративною автономією. Тут проживає п'ять млн. осіб.

Донедавна головним мінеральним ресурсом краю було вугілля. Сьогодні його видобуток на значних глибинах став нерентабельним і наприкінці 80-х років минулого століття чисельність діючих шахт зменшилася. Серед інших мінералів, що залягають у Шотландії, але не мають промислового значення, є золото, срібло, хром, доломіти, торф. На сьогодні найціннішим ресурсом є нафта, що залягає у шельфі Північного моря. Центрами нафтової індустрії стали Абердін і частково Шетлендз.

Важливу роль у шотландській економіці відіграють морські ресурси. Наприклад, понад дві третини вилову риби у Великобританії припадає на Шотландію.

Якщо в минулому розвиток промисловості базувався на видобутку вугілля, виробництві сталі, суднобудуванні, то останнім часом ці галузі стали неконкурентоспроможними, у зв'язку із зменшенням попиту на їх продукцію.

Шотландія всесвітньо відома як найбільший виробник віскі.

Значним фінансовим центром і столицею краю є Единбург (440 тис. жителів), який за обсягом фінансових операцій в країні поступається лише Лондону.

Завдяки роботам, пов'язаним із розробкою нафти, значно поліпшилось транспортне сполучення на сході і півночі краю. Розвивається сфера послуг. У сільському господарстві переважають молочне тваринництво та землеробство. Останнє спеціалізується на вирощуванні картоплі, ячменю, вівса, пшениці. Гориста місцевість дуже зручна для випасання овець.

Уельс займає півострівну територію Великобританії площею 20,7 тис. км2.

Одним із головних ресурсів Уельсу традиційно залишається кам'яне вугілля, однак його видобуток останнім часом помітно зменшився.

Промисловість зазнає реструктуризації: відбувається поступовий перехід від "димарних" виробництв до високотехнологічних. Важливого значення набирають газопереробна, металообробна галузі, загальне машинобудування, особливо у південно-східній та північно-східній частинах району. Так, південний схід Уельсу виділяється найбільшою у Британії концентрацією японського капіталу — в основному в електронну галузь; розвинені тут машинобудування та фармацевтична промисловість. В Уельсі розміщується низка морських портів загальнодержавного значення: порти Холіхед і Фішгард є важливими вузлами Ірландсько-Британських морських сполучень, а порт Мілфорд-Гейвен — одним із найважливіших нафто-імпортуючих та нафтопереробних центрів Європи. Центром авіаперевезень є Кардіффське летовище, а сам Кардіфф (270 тис. жителів) є адміністративною "столицею" Уельсу.

У гірській частині Уельсу розводять велику рогату худобу і овець. У прибережній смузі району розвивається інтенсивне сільське господарство, де переважає молочне скотарство.

Північна Ірландія, або Ольстер, походить від історичної області Ірландії, захопленої англійцями і шотландцями у XVII ст. Її економіка майже повністю інтегрована у господарство Сполученого Королівства.

Північна Ірландія бідна на корисні копалини. Хоча більша частина вивізної продукції, що тут виробляється, — промислові товари. Ця обставина спричинила велику залежність Північної Ірландії від імпорту сировини (серед власних ресурсів переважає сировина для цементної і цегельної промисловості).

У Сполученому Королівстві Ольстер має найнижчий рівень економічного розвитку. І хоч тут найвищою є зайнятість у сільському господарстві, специфічні погодні умови не дають змоги вирощувати високі врожаї сільськогосподарських культур. Однак вони створюють максимально сприятливі умови для випасу худоби (трава росте цілий рік). Звідси і основна спеціалізація аграрного сектору — розведення молодняка, який продається на відгодівлю в Англію. Розводять також свиней, в гірській місцевості — овець. Три чверті землі займають кормові угіддя, а решту — овес, картопля, льон.

Економічним, адміністративним і культурним центром Північної Ірландії є Белфаст (302 тис. жителів, з передмістями 550 тис.). Провідна галузь — машинобудування, в якій виділяється суднобудування, а також авіабудування і електротехніка. В районі розвинута лляна промисловість, тютюнова і харчова.

У характері розселення Північної Ірландії переважають невеликі міста. За останні двадцять років розширилась сфера послуг: освіта, медицина, фінансово-банківська справа. Зайнятість у цій сфері зросла майже втричі. Неабиякі можливості для розвитку має туризм. Однак політична нестабільність не сприяє паломництву туристів і стабільному розвитку економіки.