2. Центрально-східна європа

РЕСПУБЛІКА ПОЛЬЩА

Площа — 313 тис. км2

Населення — 38,7 мли осіб

Столиця — Варшава (1,65 млн. осіб)

Загальна характеристика країни. Польща — європейська країна, яка знаходиться на північному сході Середньої Європи. Офіційна назва держави — Республіка Польща. Столиця — Варшава.

Площа Польщі — 312,79 тис. км2, що приблизно у два рази менше площі України. За цим показником вона знаходиться на 68 місці у світі і на дев'ятому, після Росії, України, Франції, Іспанії, Швеції, Німеччини, Фінляндії, Норвегії — в Європі. Населення Польщі — 38,7 млн. осіб (1999). Це 29 місце у світі і восьме, після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії, Франції, України, Іспанії — в Європі.

Крайніми точками Польщі є: північна — Пшилондек Розеви (на Балтиці, Поморське воєвод.); східна — Городло (Холмщина, Люблінське воєвод.); південна — Ополонок (Лемківщина, Підкарпатське воєвод.); західна — Цединія (Західно-Поморське воєвод.). Протяжність території країни з заходу на схід — 689 км., з півночі на південь — 649 км. Польща, разом з Німеччиною, Чехією, Словаччиною та ін. знаходиться у першому (середньоєвропейському) годинному поясі. Різниця між середньоєвропейським та східноєвропейським, прийнятим в Україні, годинними поясами становить одну годину.

Протяжність кордонів Польщі становить 3 582 км. На півночі країна має широкий вихід до Балтійського моря — 528 км. (15% загальної довжини кордонів). Польща має сухопутний кордон з сімома країнами. На північному сході вона межує з Калінінградською обл. (колишня східна Пруссія) Росії — 210 км. (6%), на сході з Литвою — 103 км. (3%), Білоруссю — 416 км. (11%) та Україною — 529 км. (15%), на півдні зі Словаччиною — 539 км. (15%) та Чехією — 790 (22%), на заході з Німеччиною — 467 км. (13%). Найстарішим є польський політичний кордон з Чехією та Словаччиною. З Німеччиною, Литвою, Білоруссю та Калінінградською обл. Росії лінія кордону встановлена у 1945 р. З Україною — остаточно у 1951 р., після обміну району Христинополя (Надбужанщина) на район Устрік Долішних (Карпати).

Польща член Організації Об'єднаних Націй (ООН), Ради Європи, з 1999 р. — НАТО та інших міжнародних і регіональних (європейських) організацій. Серед країн "першої хвилі" (у 2004 р.) вона вступила до Європейського Союзу (ЄС). Польща першою, разом з Канадою, визнала незалежність України 2 грудня 1991 р.

Природні умови і ресурси. Польща — рівнинно-низовинна країна. Її територія нахилена з півдня на північ. Середня висота над рівнем моря — 173 м. 97% площі країни займає рівнина, яку іноді називають польською, або середньоєвропейською рівниною. Польська рівнина також дуже неоднорідна. 91% площі країни — це території з висотою до 300 м (тобто низовина) і тільки 6% — від 300 до 500 м. Це такі височини, як Поморське поозер'я (північний захід), Мазурське поозер'я (північний схід), Свєнтокшиські гори, Люблінська височина та Розточчя (південний схід). В околицях села Ельблонгзькі Рачки, на північному сході країни, знаходиться найнижча точка Польщі — 1,8 м. нижче рівня моря. Гірські території займають 3% площі країни. Вони розташовані на півдні та південному заході. Це гори

Карпати й Судети. Найвища точка польських Карпат і Польщі в цілому — гора Риси (2499 м.) знаходиться в Татрах. В Судетах найвищою є гора Снєжкза (1602 м.) в масиві Карконоше.

Морські береги Польщі на Балтиці розчленовані слабо. Великих бухт є дві — Гданська з Віслінською затокою та Поморська з Щецинською затокою, відокремленою островом Волін.

Практично вся територія Польщі (99,7%) належить до басейну Балтійського моря. Це перш за все басейн Вісли (54% території країни), Одри (34%) та невеликих річок Балтійського узбережжя Преголи та Неману. До басейну Чорного моря відноситься невелика територія в районі Устрік Долішніх Підкарпатського воєводства (р. Стривігор, притока Дністра). До басейну Північного моря належать невеликі ділянки південно-західних схилів Судетів (притоки р. Лаби). Найдовшою є р. Вісла (1047 км.) — "національна" польська ріка. Великими є також р. Одра (742 км.) та р. Варта (808 км.), притока Одри. У Польщі нараховується близько 9300 озер з площею поверхні більше одного гектара. Вони займають близько 1% території країни. Найбільшими озерами є Снярдви (площа 114 км2) та Мамри (104 км2). В країні є також цілий ряд водосховищ різної величини. Найбільші з них — Солінське (472 км2) на Сяні (Лемківщина) та Влоцлавецьке (408 км2) на Віслі.

Клімат Польщі є перехідним типом клімату помірного поясу. Для нього характерними є часті зміни погоди і значні коливання тривалості пір року в різні роки. Основними макрорегіональними рисами клімату є: у центрі — клімат помірний, з дуже малою кількістю опадів, наближеними до середніх амплітудами температур; на півночі — значним впливом моря з великою кількістю похмурих днів і значною кількістю опадів, малими амплітудами температури, що зростають з віддаленням від моря, коротким літом і короткою зимою, тривалість якої збільшується з просуванням на схід; на сході — переважанням континентального впливу, вищими від середніх у країні амплітудами температур, відносно малою кількістю опадів, тривалим літом з великою кількістю сонячних днів, довгою зимою з тривалим сніговим покривом; на півдні — переважанням впливу океану на заході й континентальним впливом на сході, який змінюється під впливом гір, низькими середніми температурами, більшою кількістю опадів, великою диференціацією погодних умов залежно від висоти місцевості; на заході — значним впливом великої кількості опадів і меншими за середні в країні амплітудами температур, а також більш тривалою весною, довгим літом і короткою м'якою зимою.

У Європі Польща належить до країн зі значним природно-ресурсним потенціалом. Виділяються земельні та лісові ресурси і мінеральні корисні копалини.

Серед земельних ресурсів основними є ґрунтові. У Польщі переважають підзолисті й бурі лісові ґрунти (82% поверхні країни), степові чорноземи складають лише 1%, решту 17% — змішані ґрунти. У загальній площі ріллі добрі ґрунти становлять 29%, середні — 39%, решту — 32% — гірші ґрунти.

Лісистість Польщі — 28%. Причому за другу половину XX ст. вона зросла: у 1946 р. становила лише 21%. В структурі лісів виділяються бори, груди та вільхові ліси. Переважають бори, чи хвойні ліси, або мішані з перевагою хвойних — 78%. Груди — високоякісні листяні ліси займають близько 10%, решта 12% — вільхові ліси.

У Європі Польща належить до країн багатих на енергетичну сировину, проте це стосується тільки вугілля. Запаси кам'яного вугілля становлять 65 млрд. т. Вони зосереджені у трьох басейнах: Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та Люблінському. Запаси бурого вугілля значно менші — 14 млрд. т. Вони розміщені у центральній та південно-західній Польщі — Конінський, Белхатувський та Турошувський басейни. Запаси нафти і газу невеликі і становлять: нафти — 10 млн. т. і газу — 150 млрд. м3. Основні нафтоносні басейни — Західно-Польський та Прикарпатський. Головні газоносні площі розташовані у Малопольському та Підкарпатському і Великопольському воєводствах.

Серед інших видів корисних копалин слід ще назвати мідні руди та сірку. Легніцько-Глогувський мідний район розташований у Нижній Сілезії, його запаси — 3,4 млрд. т. Поклади сірки у Польщі є одними із найбагатших у світі (0,8 млрд. т.). Район залягання сірки розташований у Люблінському та Підкарпатському (Розточчя) і Свєнтокшиському воєводствах.

Політичний лад і адміністративно-територіальний устрій. З 1989 р. Польща є президентсько-парламентською республікою, що існує на засадах демократії, розподілу законодавчої, виконавчої і судової влади, формування органів законодавчої влади і місцевого самоврядування шляхом виборів.

Згідно з Конституцією Польщі від 1997 p., вищим законодавчим органом влади є парламент — Національні Збори. Вони складаються з двох палат — Сейму і Сенату, які обираються терміном на чотири роки. Основною є нижня палата (Сейм), до складу якої входить 460 депутатів. Верхня палата (Сенат) включає 100 сенаторів. Виконавчу владу здійснюють Президент і Рада Міністрів. Президент Польщі є главою держави і обирається терміном на п'ять років. Безпосередньо виконавчу владу здійснює Рада Міністрів, якою керує прем'єр-міністр. Судову владу здійснюють незалежні суди.

З 1999 р. в Польщі існує трирівневий адміністративно-територіальний устрій. Верхній рівень становлять воєводства, середній — повіти, нижній — гміни. З урахуванням диференціації країни на історико-географічні регіони сформовано 16 воєводств. Назви воєводств, як правило, не збігаються з назвами їхніх воєводських центрів. Це такі воєводства: Вармінсько-Мазурське (центр — Ольштин); Великопольське (Познань); Західно-Поморське (Щецін); Куявсько-Поморське (Бидгощ, Торунь); Лодзьке (Лодзь); Люблінське (Люблін); Любуське (Гожув Великопольський, Зелена Гура); Мазовецьке (Варшава); Малопольське (Краків); Нижньо-Сілезьке (Вроцлав); Опольське (Ополє); Підкарпатське (Жешув); Підляське (Бєлосток); Поморське (Гданськ); Свєнтокшиське (Кельце); Сілезьке (Катовіце). У Куявсько-Поморському та Любуському воєводствах два центри. У першому (Бидґощ та Гожув Великопольський відповідно) знаходиться виконавча влада — воєводи. У другому (Торунь та Зелена Гура відповідно) перебуває представницька влада — воєводські сеймики.

Воєводства поділяються на повіти, які формують середній рівень. Всього повітів 373, з них міст на правах повіту — 65. Найбільше — 42 у Мазовецькому воєводстві, найменше — 12 в Опольському. На чолі повітів стоять старости. Нижній рівень представлений ґмінами, на які поділяються повіти. Як правило, у повіті є 5-10 гмін. Усього гмін 2489. З них сільських — 1604, селищних — 567, міських — 318. Керівниками сільських гмін є війт, малих міст — бургомістр, великих міст — президент. Границі гмін з 1975 р. майже не змінювалися.

У сучасному трирівневому адміністративно-територіальному устрої гміни відповідають за діяльність базових шкіл, дитсадків, бібліотек, місцевої соціально-культурної сфери, а також за роботу транспортної системи на локальному рівні. У віданні повітів — середні школи, дитячі будинки, лікарні, значні культурні осередки, відділення поліції, пожежна охорона і податкова служба. Воєводства поєднують вищий рівень самоврядування з центральною (загально-польською) владою.

Населення Польщі. Чисельність і динаміка населення. Чисельність населення країни — 38,7 млн. осіб (1999). За другу половину XX ст. вона зросла на 13,7 млн. осіб і в 1950 р. становила 25 млн. осіб. За цей період у Польщі було проведено такі переписи населення: 14.02.1946 р.; 03.12.1950 р.; 06.12.1960 р.; 08.12.1970 р.; 07.12.1978 р.; 07.12.1988 р.; 17.05.1995 р. Частка населення Польщі у світі становить 0,7%, в Європі — 5,3%.

Відтворення і структура населення. Основну роль у відтворенні населення відіграє його природний приріст. У 1997 р. народжуваність становила 10,7%, смертність 9,8%, природний приріст — 0,9%. Найбільший природний приріст населення спостерігався у перші повоєнні десятиліття. Це був так званий компенсаційний приріст, пов'язаний із тенденцією до відновлення воєнних втрат та поліпшенням умов життя після війни. Найбільшим природний приріст був у першій половині 1950-х років. У 1955 р. показник природного приросту був рекордним — 19,3%. Характерним для цього часу є те, що показник природного приросту в містах був вищим, ніж у селах. Це пов'язано з міграціями (в основному молоді) з сільської місцевості до міст. У наступних десятиліттях, в міру старіння того покоління, яке пережило війну, показник природного приросту населення систематично знижувався.

Найбільші зовнішні переміщення населення (міграції) у Польщі відбулися в другій половині 1940-х років. За цей період з території сучасної Польщі було виселено близько 4 млн. осіб — німців, литовців, білорусів та українців. Натомість до країни в'їхало 4,4 млн. поляків, в основному, з Литви, Білорусі та України. Це сприяло перетворенню Польщі у переважно однорідну за національним складом населення країну. За останні три десятиліття зовнішні міграції Польщі мають негативне сальдо. У 1970-х роках воно становило приблизно — 20 тис. осіб, в 1980-х роках близько — 25 тис. осіб. В 1997 р. негативне сальдо дорівнювало — 12 тис. осіб (еміграція 20 тис. осіб, імміграція 8 тис. осіб). Серед внутрішніх міграцій виділяються три напрями. Перший — внутрішньо-воєводські міграції. Найбільша частка серед них у 1990-х роках припадала на міграції з села до міста — 35%. Ще 23% зайняли міграції з міста до міста. Другий — міграція населення зі слаборозвинених і непромислових регіонів Польщі до найбільших міських агломерацій країни — Варшави, Лодзі, Кракова, Вроцлава, Познані тощо. Третій — міграція населення зі східних воєводств (Білостоцького, Люблінського та Підкарпатського) в середню та західну Польщу.

Вікова структура населення характеризується високою питомою вагою осіб у працездатному віці — 67%. Частка населення допрацездатного віку становить 21%, післяпрацездатного — 12%. Середня тривалість життя польських чоловіків становить 69 років, жінок — 77 років (в Україні відповідно 62 і 73 роки).

Статева структура населення у 1980-1990-х роках практично не змінилась. Частка чоловіків становить 48,7%, жінок — 51,3%. Із загальної кількості сімей у містах багатодітні сім'ї (ті, що мають троє і більше дітей) становлять тільки 9%, в той же час на селі — 16%.

Рівень освіченості населення в Польщі один із найвищих у світі — 99%.

Протягом останніх десятиліть у Польщі відбулись значні зміни у структурі зайнятості населення. У 1997 р. порівняно з 1960 р. різко зросла частка зайнятих у торгівлі (з 5,3% до 12,3%) та сфері послуг (з 13,0% до24,3%). Натомість дуже зменшилась питома вага зайнятих у сільському господарстві (з 48,0% до 28,1%). Залишилась практично без змін частка зайнятих у промисловості (23,2% та 24,3%) і галузях інфраструктури — будівництві і на транспорті (10,5% та 11,0% відповідно). Специфічною рисою для Польщі є існування великої кількості населення з двома професіями. Це особи, які зайняті поза сільськогосподарським виробництвом і одночасно ведуть своє сільське господарство. Кількість їх значна — близько 20%.

У 1997 р. рівень безробіття дорівнював 11,5%, тобто без постійної роботи залишилось 2,3 млн. осіб. Рівень безробіття найнижчий в економічно розвинених та диверсифікованих регіонах (Мазовецьке, Малопольське та Великопольське воєводства) — 7,5%, найвищий у Вармінсько-Мазурському воєводстві — до 30%, а також у північних і західних воєводствах Польщі, де в сільському господарстві переважали колективні форми організації праці.

Розселення населення. Найважливішим показником заселеності території є щільність населення. За цим показником (124 особи/км2) країна знаходиться на 54 місці у світі. Сусіди Польщі за щільністю населення чітко поділяються на дві групи. Перша — західні і південно-західні сусіди з вищою, ніж у Польщі щільністю населення (Німеччина — 228 осіб/км2 та Чехія — 131 особа/км2). Друга — східні і південно-східні сусіди з нижчою, ніж у Польщі щільністю населення (Україна — 87 осіб/км2, Словаччина — 61 особа/км2 , Литва — 58 осіб/км2, Білорусь — 50 осіб/км2). Найщільніше заселені центральна і південна частини Польщі, де щільність населення досягає 400-750 осіб/км2. Найменш заселені території на півночі й сході — 46-60 осіб/км2.

Рівень урбанізації Польщі зріс з 34% у 1946 р. до 62% в 1997 р. Більша частина загального приросту чисельності міського населення припадала на великі й середні міста. Найвищий рівень урбанізації (більше 70%) у Сілезькому воєводстві, високий (60-70%) у Мазовецькому та північних і західних воєводствах, невисокий (менше 60%) у центральних, східних і південно-східних воєводствах. В Польщі нараховується 845 міст, з них 42 великих (з чисельністю населення понад 100 тис. осіб). Міст з людністю 50-100 тис. осіб (середніх) є 51. Водночас 15 найменших міст мають людність 1,0-1,5 тис. осіб, Більшість міст концентрується в промисловому південному регіоні. У містах з людністю понад 100 тис. осіб сконцентровано 49% міського населення. Найбільшими містами Польщі є Варшава (1,6 млн. осіб, столиця країни з 1596 р.); Лодзь (0,8 млн. осіб); Краків (0,7 млн. осіб, столиця держави у 1138-1596 рр.); Вроцлав (0,6 млн. осіб); Познань (0,6 млн. осіб) та Ґданськ (0,5 млн. осіб).

Більшість великих і середніх міст Польщі знаходиться на території міських агломерацій. У країні виділяють дев'ять агломерацій: Катовіцька, Варшавська, Краківська, Вроцлавська, Познанська, Лодзинська, Ґданська, Щецинська, Бидґощсько-Торунська. Найбільшими агломераціями є Катовіцька, Варшавська та Лодзинська. Катовіцька агломерація відноситься до поліцентричного типу, має близько 3,6 млн. мешканців і охоплює 35 міст. Варшавська та Лодзинська агломерації відносяться до моноцентричного типу і мають 2,4 і 1,0 млн. мешканців відповідно.

У селах проживає 38% населення Польщі. Найвища щільність сільського населення (150-200 осіб/км2) спостерігається на півдні — у смузі Катовіце-Краків-Тарнув-Жешув та навколо Варшави і Лодзі. На півночі і заході щільність сільського населення найнижча — 20-40 осіб/км2. Близько 50% сільського населення проживає у великих селах з людністю більше 500 осіб, які становлять 20% усіх польських сіл. В середніх селах з людністю 300-500 осіб (40% усіх сіл), проживає 35% сільського населення країни. І в малих селах з людністю менше 300 осіб (також 40% усіх сіл), проживає всього 15% сільського населення.

Національний склад населення. Польща відноситься до країн з високим ступенем національної однорідності населення. У всіх післявоєнних переписах етнічна структура населення не відображена. Тому дані, що торкаються національного складу населення, є оціночними.

Поляки становлять близько 97% населення країни. Початок формування польського народу припадає на Х-ХІ ст. Його основою стали сім західнослов'янських племен: поляни (нижня течія р. Варти), серадзяни (верхня Варта), слензяни (сілезяни, верхня Одра), вісьляни (верхня Вісла), мазов'яни (середня Вісла), куяв'яни (нижня Вісла) та поморяни (узбережжя Балтики від Одри до Вісли). Консолідація йшла навколо племені полян. Поляки — один із небагатьох слов'янських народів, які мають переважно слов'янський субстрат. Племені назви частково існують і зараз у назвах деяких воєводств. У 966 р. поляки (Польща) прийняли християнство. Польська діаспора найбільше зосереджена у таких країнах: США — 2 500 тис. осіб, Німеччина — 350, Франція — 300, Білорусь — 250, Канада — 150, Україна — 144, Литва — 120 тис. осіб.

Питома вага етнічних меншин у населенні Польщі — близько 3%. Основними етнічними меншинами є німці (близько 450 тис. осіб), українці (350 тис. осіб), білоруси (250 тис. осіб). Чисельність інших етнічних меншин є незначною, серед них, зокрема, литовці та словаки — по 20 тис. осіб. Основна частина німців проживає у Сілезькому воєводстві. Українці — один з корінних народів Польщі. До середини 1940-х років ареалом їх проживання було так зване Закерзоння на південному сході країни (Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя). У 1944-1946 pp., згідно з польсько-радянською угодою, було переселено в Україну близько 500 тис. українців. Тих, що залишились (близько 150 тис. осіб), насильницьки переселено внаслідок акції "Вісла" (1947) на захід і північ Польщі, звідки перед тим були виселені німці. У 1950-х роках частина виселених українців повернулась на Закерзоння. Це зумовило те, що українці в сучасній Польщі розселені переважно на північному заході — Нижньо-Сілезьке, Любуське, Західно-Поморське, Поморське, Вармінсько-Мазурське воєводства та південному сході — Лемківщина, Надсяння (Малопольське і Підкарпатське воєводства), Холмщина, Підляшшя (Люблінське і Підляське воєводства). Головними українськими геокультурними центрами у Польщі є Перемишль (Підкарпатське воєводство) та Холм (Люблінське воєводство). Білоруси проживають в основному у Підляському воєводстві.

Географія господарства. Загальна характеристика. З 1989 р. Польща приступила до радикальних економічних реформ, метою яких стало створення суто ринкового господарства. Валовий національний продукт (ВНП) на одного мешканця 1999 р. становив $ 3.590. За цим показником країни-сусіди Польщі поділяються на три групи. Перша — південні сусіди Чехія та Словаччина, де показники ВНП на одного мешканця подібні — $ 5.240 та $ 3.680 відповідно. Друга — західний сусід Німеччина, показник ВНП на одного мешканця майже на порядок вищий — $ 28.280. Третя — східні сусіди Литва, Білорусь і Україна, показники ВНП на одного мешканця трохи менші — $ 2.260, $ 2.150 і $ 1.040 відповідно. Ефективність і глибина економічних реформ найбільша у центрі, заході та півночі країни. На півдні Польщі процеси реформування господарства є найскладнішими. Схід країни вважають економічно депресивним. Господарство Польщі є досить диверсифікованим. У структурі національного продукту країни на промисловість припадає 27%, торгівлю і сферу послуг — 15%, сільське господарство — 6%. Грошова одиниця Польщі — злотий.

Промисловість. На промисловість припадає близько 35% ВНП. В Японії, наприклад, 32%, Німеччині — 30%. Однак технологічний рівень польської промисловості значно відстає від цих країн. У 1990 р. частка приватного сектору в продукції промисловості становила кілька десятків процентів, але тепер частка приватних підприємств у промисловому виробництві Польщі домінує. В галузевій структурі промислового виробництва найбільшою є частка легкої і харчової промисловості (29%), машинобудування (28%) та паливно-енергетичного комплексу (23%). Незначними — хімічної (7%) і деревообробної (6%) промисловості та металургії (5%). Найважливішою макрорегіональною особливістю польської промисловості є її надмірна концентрація на півдні країни, особливо у Сілезькому воєводстві.

У Польщі виділяють 22 промислових райони: 1. Верхньосілезький промисловий район (ВПР); 2. Варшавський; 3. Лодзинський; 4. Судейський; 5. Старопольський та ін. На перші два припадає майже третина виробництва промислової продукції країни, зокрема на Верхньосілезький — 17% та Варшавський — 11%.

У паливно-енергетичному комплексі переважає виробництво твердих видів палива, головним чином, кам'яного вугілля. їх частка становить понад 75% (у розвинених європейських країнах — 25-26%). За видобутком вугілля Польща займає восьме місце у світі — 176 млн. т. (113 млн. т. кам'яне і 63 млн. т. буре вугілля). Кам'яне вугілля видобувається у трьох кам'яновугільних басейнах — Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та Люблінському. Основним є Верхньосілезький басейн — 95% усього видобутку. Половина видобутку бурого вугілля припадає на Белхатувський басейн (Лодзинське воєводство), решту дають Конінський (Великопольща) та Турошувський (Нижня Сілезія) басейни. Видобуток нафти незначний, близько 300 тис. т, він зосереджений у Західній Польщі та Передкарпатті. Газ видобувається також в незначних кількостях — у Великопольщі та на Прикарпатті. У Польщі є вісім нафтопереробних заводів — у Плоцку, Гданську, Ясло, Горлицях, Сдлічах, Тшебіні, Кендзіжині-Козлу та Чеховичах-Дзедзичах. Найбільшими є Плоцкий та Ґданський заводи. Виробництво електроенергії базується на вугіллі — 58%, у тому числі 39% на бурому вугіллі. Три енергетичні райони Польщі — Верхньосілезький, Белхатувський та Конінський виробляють більше половини електроенергії. Верхньосілезький (Сілезьке воєводство) — 22%, Белхатувський (Лодзинське воєводство) — 20%, Конінський (Великопольща) — 11%. Електростанції першого району працюють на кам'яному, двох останніх — на бурому вугіллі. Найбільші електростанції Верхньосілезького району розміщені у Рибніку, Явожні, Лацісках. Белхатувська електростанція є найбільшою тепловою електростанцією Європи та найбільшою в світі електростанцією, що працює на бурому вугіллі.

Польська металургія має багатовікові традиції. У 1997 р. вироблено 12 млн. т. сталі та 9 млн. т. прокату чорних металів. Проте ця галузь є технологічно відстала, лише 21% сталі виплавляється у електричних печах, решта — у конверторних і мартенівських. 63% виплавки сталі дає Сілезьке воєводство, 25% — Малопольське. Найбільші металургійні заводи Сілезії розміщені у Домброві Гурнічій, Катовіце, Ченстохові, Малопольщі — у Кракові. За межами цих двох промислових районів важливими є електрометалургійні заводи у Варшаві, Островцу Свєнтокшиському (Свєнтокши- ське воєводство) та Стальовій Волі (Підкарпатське воєводство). Серед кольорової металургії слід виділити мідну промисловість. У 1997 р. вироблено 441 тис. т. міді. Виробництво концентрується у трикутнику Лєґніца-Жуковиці-Орск Нижньо-Сілезького воєводства.

Найбільші машинобудівні підприємства в Польщі розміщено у великих промислових центрах. До найважливіших галузей машинобудування належать — транспортне й важке машинобудування, електротехнічна і електронна промисловість. У 1997 р. випущено 440 тис. легкових, 45 тис. вантажних автомобілів та 2 тис. автобусів. Виробництво легкових автомобілів концентрується у Варшаві, Плонську (Мазовецьке воєводство), Бєльсько-Бялій, Тихи (Сілезьке воєводство), Нисі (Опольське воєводство), Познані, Любліні. Вантажних — у містах Єльч (Нижньо-Сілезьке воєводство) та Стараховіце (Свєнтокшиське воєводство), автобусів — також у м. Єльч та у Сяноку (Підкарпатське воєводство). Електропотяги для приміських сполучень виробляються у Вроцлаві, пасажирські вагони у Познані, товарні вагони — у Зеленій Гурі та Свідніці (Нижньо-Сілезьке воєводство). Виробництво морських суден розташоване у Ґданську, Щецині та Ґдині, річкових -— у Кендзежині-Козлє (на Одрі, Опольське воєводство) та Плоцку (на Віслі, Мазовецьке воєводство). Металургійне обладнання, гірничі машини та інша продукція важкого машинобудування випускається переважно у Сілезькому воєводстві. Головними центрами електротехнічної і електронної промисловості є Варшава, Ґданськ, Вроцлав, Бидґощ, Познань та ін.

Хімічна промисловість Польщі належить до галузей, які динамічно розвиваються. Неорганічна хімічна індустрія базується на багатих покладах кам'яної солі та сірки. Кам'яна сіль видобувається в районі Іновроцлава (Поморсько-Куявське воєводство) та Клодави (Великопольща), сірка Гжибува (Свєнтокшиське воєводство), Тарнобжеґа, Любачова (Підкарпатське воєводство). У 1997 р. вироблено 2,5 млн. т. мінеральних добрив, з яких 75% — азотних. Головні центри виробництва азотних добрив — Пулави (Люблінське воєводство), Влоцлавек (Поморсько-Куявське воєводство), Кендзежин-Козлє (Опольське воєводство) та Тарнув (Малопольща). Найбільші центри виробництва фосфорних добрив — Поліце (Західно-Поморське воєводство), Ґданськ і Тарнобжеґ (Підкарпатське воєводство). Комбінат у Поліце — один із найбільших у Європі. Промисловість органічного синтезу розвинена порівняно слабше. В основному це етилен, пропілен, метанол, бутанол та ін. Весь етилен і пропілен випускається у Плоцку (Мазовецьке воєводство).

Польща має сприятливі умови для розвитку промисловості будівельних матеріалів. Основними є цементна та скляна промисловість. Головні райони цементної промисловості — Опольський (29% усього виробництва в Польщі), Свєнтокшиський (24%) та Холмський (Люблінське воєводство, 10%). Головним районом з багаторічними традиціями скляної промисловості є Судетський округ. Тут працює декілька великих підприємств, зосереджених біля Валбжига, Болеславця і Строня Шльонського (Нижньо-Сілезьке воєводство).

Найважливішою галуззю легкої промисловості Польщі є текстильна. Вона займається обробкою бавовни, штучних волокон, вовни, льону і шовку. Основними районами концентрації текстильної промисловості є Лодзинський, Бельсько-Бялський і Ченстоховський (Сілезьке воєводство) та Білявсько-Судетський (Нижньо-Сілезьке воєводство).

За останні роки харчова промисловість стала найбільш інвестиційно-привабливою у Польщі. Важливою галуззю харчової промисловості, що впливає на розвиток інших її галузей, є цукрова промисловість. У 1997 р. Польща виробила 2,2 млн. т. цукру, що є досить високим показником. Просторова концентрація підприємств цукрової промисловості в країні має форму дуги. Починаючись у Опольському та Нижньо-Сілезькому воєводствах, вона через Великопольське воєводство йде на північний схід в Поморсько-Куявське воєводство. Тут різко повертає на південний схід і через Мазовецьке воєводство йде у Люблінське воєводство, де завершується.

Сільське господарство. Сільське господарство створює близько 7% ВНП Польщі й займає четверте місце в господарській сфері після промисловості, торгівлі та будівництва. Розвиток сільського господарства в країні за багатьма показниками досяг задовільного кількісного рівня. Останнім часом зросло значення приватного сектору в сільському господарстві. Усуспільнені господарства, перш за все державні, стали неефективними. Та вони все ще займають найбільші території земельного користування в західній і північній Польщі — воєводства Любуське, Західно-Поморське, Поморське.

У рослинництві у 1997 р. було вироблено 59% вартості сільськогосподарської продукції. Частка зернових, зокрема, становить 23%, картоплі — 11%, цукрових буряків — 3% і овочів та фруктів — 11%. Основними зерновими культурами є пшениця, жито, ячмінь та овес. У 1997 р. зібрано майже 26 млн. т. зернових. З них 9 млн. т. пшениці, 6 млн. т. жита, 3 млн. т. ячменю та 2 млн. т. вівса. Середні врожаї основних зернових культур дуже різняться в різних регіонах країни. У західній Польщі їхні збори сягають 33-40 ц/га, тоді коли в центрі й на сході країни лише трохи вищі за середні (30,2 ц/га). До 70% посівної площі пшениці займають озимі сорти. Найбільша частка пшениці у структурі посівних площ (понад 35%) на півдні країни, найменша (до 10%) — в окремих регіонах середньої і північної Польщі. Жито вирощують здебільшого приватні господарства, які дають понад 3/4 його загальних зборів — переважно в центральній і східній частинах країни. Концентрація посівів ячменю майже збігається з посівами пшениці. Посіви вівса розміщені переважно в східній Польщі, що пов'язано зі значним використанням коней у цих господарствах.

Валовий збір картоплі досить значний — 25 млн. т. Вирощують її переважно у приватних господарствах (близько 98% загальної кількості продукції). Найбільша концентрація посівів картоплі спостерігається в центрально-східній Польщі.

Посіви цукрових буряків концентруються навколо цукрових заводів. Ареал поширення цукрового буряку збігається з районом найбільшого розвитку цукрової промисловості. Основна частка посівів цукрового буряку (до 20% загальної посівної площі) припадає на Нижньо-Сілезьке, Велико-польське, Мазовецьке та Люблінське воєводства. Валовий збір цукрового буряку постійно зростає, у 1950 р. він становив 6 млн. т., а у 1997 р. — 16 млн. т. Цукровий буряк вирощують переважно в приватних господарствах (до 90% збору).

Польща — відомий у світі виробник овочів та фруктів. Важливу позицію країна займає в зборі порічок (перше місце в світі), полуниць (третє місце), малини (четверте), капусти (шосте), яблук (дев'яте), цибулі (дванадцяте). Земельні площі, зайняті овочами і фруктами, мають найбільше значення для приватних господарств південної і центральної Польщі. Загальна частка овочів і фруктів у фізичному обсязі продукції рослинництва досягає 40%.

Польща належить до країн з середнім рівнем розвитку тваринництва. В 1997 р. частка продукції тваринництва в загальній сільськогосподарській продукції становила 41%. Найбільше виробляється свинини, молока, яловичини, яєць, менше — вовни і баранини, риби тощо. Виробництво м'яса у 1997 р. становило 3,1 млн. т. Свинарство дає 39% загальної вартості продукції тваринництва, розведення великої рогатої худоби — 40%. Найбільше поголів'я свиней на 100 га ріллі (200-300 голів) мають Великопольське та Поморсько-Куявське воєводства. Вирощування свиней тут базується переважно на природних кормах, а також на кормових відходах харчової промисловості. У південно-східній Польщі, де розвиток свинарства базується лише на природних кормах, поголів'я свиней на 100 га ріллі значно менше (100-200 голів). Загальне поголів'я свиней зросло з 9 млн. т. у 1950 р. до 18 млн. т. у 1997 р.

Регіонами з найбільшим поголів'ям великої рогатої худоби на 100 га сільгоспугідь є Малопольське воєводство (близько 60 голів) і Великопольське, Лодзинське, а також Підляське воєводства (50-60 голів). Загальне поголів'я великої рогатої худоби скоротилось з 10 млн. голів у 1990 р. до 7 млн. голів у 1997 р. Виробництво молока зменшилось з 15 млн. т. у 1990 р. до 12 млн. т. у 1997 р. Різке скорочення поголів'я великої рогатої худоби сталося переважно за рахунок західної Польщі, де вирощування тварин базувалось, в основному, на відходах промисловості і меншою мірою на природних пасовищах.

Транспорт. У Польщі успішно розвиваються практично усі види транспорту. Довжина залізничних колій становить 23,4 тис. км. Функціонує 1,6 тис. км. вузькоколійних ліній (насамперед, у західній частині країни). Щільність залізничної мережі становить 7,5 км/100 км2. Просторові диспропорції щільності значні. Наприклад, в окремих промислово розвинених районах південної Польщі щільність залізничної мережі 14-21 км/100 км2, центральній частині — 13 км/100 км2, а на північному сході цей показник не перевищує 4 км/100 км2. Головні транзитні залізничні шляхи: Костшин-Познань-Варшава-Тересполь; Згожелєц-Вроцлав-Краків-Перемишль. Найважливіші національні залізничні шляхи: Гданськ-Бидгощ-Катовіце; Варшава-Катовіце; Варшава-Гданськ; Катовіце-Познань-Щецін. Понад 52% залізничних колій електрифіковано. Основними видами продукції, що транспортується залізничним транспортом є: вугілля (54%); руди і метали (12%); мінеральні добрива (6%); нафта і нафтопродукти (5%). Важлива роль залізниць у пасажирських перевезеннях, особливо це стосується транзитного напряму Захід — Схід, поміж найбільшими містами країни, а також у районах великих агломерацій.

Автомобільний транспорт належить до найрозвиненішої галузі сухопутного транспорту Польщі. Довжина автомобільних доріг — 232 тис. км., в тому числі з твердим покриттям — 190 тис. км. Щільність автошляхів — 74 км/100 км2 території. Просторові відмінності щільності автошляхів майже збігаються з відмінностями у щільності залізниць. Найбільша щільність автошляхів у районі Катовіце — Краків (понад 170 км/100 км2), висока у районі Варшави (150-170 км/100 км2), найменша на північному сході (до 50 км/100 км2). У Польщі налічується 400 км. автострад, з яких близько половини — старі (у Нижній Сілезії та у Західному Помор'ї). В останні роки збудовано короткі відрізки автострад А1 — між Лодзю та Пйотркувом- Трибунальским; А2 — Вжесьня-Конін; А4 — Катовіце-Краків. Автомобілями перевозиться в п'ять разів більше вантажів, ніж залізницями, однак на значно коротші відстані. Найбільша кількість зареєстрованих автомобілів усіх видів на 1000 осіб населення є у Великопольському воєводстві та в районі Варшави (понад 250).

Трубопровідний транспорт Польщі поділяється на нафтопровідний і газопровідний. Загальна довжина магістральних нафтопроводів — 2,2 тис. км. Найважливішим з них є нафтопровід "Дружба", що в Польщі проходить зі сходу, від кордону з Білоруссю, через Плоцк (Мазовецьке воєводство) на захід, до кордону з Німеччиною. Від Плоцка є ще відгалуження на Ґданськ. По цьому нафтопроводу перекачується 31 млн. т. російської нафти. Мережа газопроводів удвічі протяжніше від нафтопроводів. Її утворюють дві системи транспортування природного газу.

Річковий транспорт відіграє в Польщі незначну роль. Найбільші перевезення вантажів здійснюються по Одрі та Віслі. Морський транспорт працює, в основному, у міжнародному і транзитному сполученнях. Транзитні перевезення здійснюються для Німеччини, Чехії, Австрії, Угорщини, Словаччини, Білорусі та України. Перевантаження вантажів здійснюються у морських портах Гданськ-Гдиня (27 млн. т.) та Щецін (23 млн. т., в основному транзитні вантажі). Головним морським пасажирським портом є Щецін (300 тис. пас.).

Повітряний транспорт має велике значення в основному для міжнародних перевезень пасажирів. Найбільшим аеропортом є Варшава (1,7 млн. пасажирів). Вона з'єднана міжнародними авіалініями зі всіма європейськими столицями, а також з Нью-Йорком, Каїром, Делі, Пекіном. Інші великі аеропорти — Краків, Ґданськ, Вроцлав, Познань.

Сфера послуг. Загалом рівень і характер розвитку сектору послуг у Польщі типовий для середньо-розвинених країн. Найважливішими центрами сфери послуг (освіта, наука, культура, охорона здоров'я та ін.) Польщі є, зазвичай, провідні економічні центри. Центрами сфери послуг загально-польського значення є Варшава, Краків, Познань, Вроцлав, Гданськ. Головними регіональними центрами сфери послуг є Лодзь, Люблін, Катовіце, Щецин, Торунь та ін.

За останні десятиліття в Польщі розпочався інтенсивний розвиток туристсько-рекреаційного господарства. Виділяються чотири найважливіших рекреаційних райони. Перший і найбільш відвідуваний — приморський. Це морське узбережжя Балтики у Західно-Поморському і Поморському воєводствах. Другий — Гірський, з двома підрайонами — Судейським і Карпатським. Судейський — це гірська частина Нижньо-Сілезького і Опольського воєводств. Карпатський — гірські території Малопольського і Підкарпатського воєводств. Третій — Мазурське Поозер'я у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Четвертий — Малопольський, в межах Свєнтокшиського та Люблінського воєводств. У 1997 р. Польщу відвідало 88 млн. іноземних туристів, найбільше з Німеччини (47 млн. осіб), Чехії (17 млн. осіб), України (5 млн. осіб), Словаччини та Білорусі (по 4 млн. осіб).

Зовнішньоекономічні зв'язки. За останні десятиліття Польща активно розвиває свої зовнішньоекономічні зв'язки. Зовнішньоторговельний оборот у 1997 р. становив 61,5 млрд. доларів США. З них 24,4 млрд. доларів США — експорт і 37,1 млрд. доларів США — імпорт. Отже, Польща має негативне сальдо зовнішньоторговельного обороту, яке становить 12,7 млрд. доларів США.

У товарній структурі польського експорту провідне місце займають кольорові метали (15%, в основному мідь), електротехнічне й електронне обладнання (13%), текстиль (12%), транспортні засоби (11%) та кам'яне вугілля (8%). Традиційними продуктами експорту Польщі є також сірка, заморожені овочі, сире м'ясо тощо.

Основні статті польського імпорту: електротехнічне й електронне обладнання (25%), мінеральна сировина (11%), хімічна продукція (10%) та текстиль (8%). Польща і надалі залишається залежною від поставок нафти, газу, кольорових металів з Росії.

Протягом 1990-х років Польща суттєво переорієнтувала свої зовнішньоекономічні зв'язки зі сходу на захід. Якщо протягом 1950-1980-х років найбільша частка експорту й імпорту країни припадала на СРСР, то тепер на Німеччину, а Росія перемістилася на друге — третє місце. У географічній структурі експорту найважливішими партнерами є Німеччина (33%), Росія (8%) та Італія (6%), імпорту — Німеччина (24%), Італія (10%), Росія, Франція і Великобританія (по 6%). Як бачимо, найважливішими зовнішньоекономічними партнерами Польщі є Німеччина, Росія та Італія.

На Україну припадає 5% польського експорту і всього 1% польського імпорту. У 1997 р. зовнішньоекономічний оборот Польщі з Україною становив 790 млн. доларів США, в тому числі експорт — 480 млн. доларів США, імпорт — 310 млн. доларів США. Отже, позитивне для Польщі сальдо дорівнює 170 млн. доларів США. Зовнішньоекономічний оборот Польщі з Україною постійно зростає, у 1992 р. він становив тільки 275 млн. доларів США. Найважливішими позиціями польського експорту в Україну є кам'яне вугілля (40%), продукти (17%) та вироби хімічної промисловості (14%). Польський імпорт з України — це перш за все залізна руда (55%) та продукція хімічної промисловості (16%).

Усе більшу роль у Польщі відіграють спеціальні економічні зони (СЕЗ) та вільні митні (інфраструктурного характеру) зони (ВМЗ). СЕЗ концентрується, як правило, на півдні країни. Всього функціонує шість СЕЗ: Лєгніцька, Валбжихська (Нижньо-Сілезьке воєводство), Катовіцька, Лодзинська, Мелецька (Підкарпатське воєводство) та Сувалківська (Підляське воєводство). ВМЗ також є шість, вони розміщені переважно на півночі країни.

Соціально-економічне районування Польщі. Більшість польських економіко — географів підтримують виділення у Польщі шести соціально-економічних районів (макрорегіонів): 1. Центральний; 2. Південний; 3. Центрально-Західний; 4. Північний; 5. Північно-Східний; 6. Південно-Східний. Принципами такого макрорайонування є врахування територіальної структури господарства, розселення населення, а також тенденцій та перспектив регіональної соціальної політики. Найрозвиненішим в економічному відношенні є Південний макрорегіон, найменш розвиненим — Північно-Східний.

Центральний макрорегіон включає Мазовецьке, Лодзинське та Свєнтокшиське воєводства. Найрозвиненіший центр — Варшава, другий центр — Лодзь. У макрорегіоні планується елімінування (видалення) осередків депресії та інтенсивний розвиток на ґрунті переваг центрального положення.

До складу Південного макрорегіону входять Малопольське, Сілезьке, Опольське та Нижньо-Сілезьке воєводства. Переважаючий центр — Краків. Інші важливі центри — Вроцлав та Катовіце. У цьому макрорегіоні найвища концентрація осередків інтенсивного господарювання. Передбачається реструктуризація Верхньо-Сілезького промислового району і Валбжихського округу та ліквідація екологічної загрози.

Центрально-Західний макрорегіон включає Великопольське, Куявсько-Поморське та Любуське воєводства. Перевалюючим центром є Познань. Головними завданнями для макрорегіону є поглиблення стабілізації і пошук шляхів розвитку господарства з використанням переваг транзитного положення.

У склад Північного макрорегіону входять Поморське та Західно-Поморське воєводства. Переважаючий центр — Ґданськ, другий центр — Щецін. Макрореґіон охоплює території зі спеціальним екологічним веденням господарства відповідно до переваг приморського положення.

До складу Північно-Східного макрорегіону входять Вармінсько-Мазурське та Підляське воєводства. Переважаючий центр виразно не окреслюється. У макрорегіоні також має домінувати екорозвиток з раціональним використанням ландшафтів та підпорядкуванням цьому напряму інших галузей господарства.

Південно-Східний макрорегіон включає Люблінське та Підкарпатське воєводства. Переважаючий центр — Люблін, другий центр — Жешув Найважливішим у розвитку макрорегіону є подолання господарського відставання у поєднанні з екологічним природокористуванням та використанням переваг транскордонного положення. Особливе місце у макрорегіон: посідає розвиток соціально-економічних зв'язків з Україною.

ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА

Площа — 78,9 тис. км2.

Населення — 10,3 млн. осіб.

Столиця — Прага (1,3 млн. осіб).

Географічне положення. Чехія — континентальна держава. Маючи витягнуту форму та протяжність з південного сходу на північний захід на 450 км. та з півночі на південь у східній частині на 150 км. і західній на 240 км., вона межує на півночі з Польщею (658 км.), північному заході, заході й південному заході з Німеччиною (646 км.), на півдні з Австрією (362 км.) і сході зі Словаччиною (215 км.), займає центральноєвропейське положення.

Західні і південні сусіди (Німеччина і Австрія) — політично стабільні та високорозвинені країни, тоді як Польща і Словаччина, відповідно північні сусіди — держави, що розвивають демократичні інститути і впевнено йдуть шляхом ринкових перетворень. Вигідність географічного положення посилюється розташуванням країни на перетині інтенсивних міжнародних торговельних потоків, що мають меридіальне та паралельне спрямування, а також безпосереднє сусідство з країнами Європейського Союзу, що сприяє її політичній та економічній інтеграції у Європейське і світове співтовариства.

Історико-географічні особливості формування території та державно-політичний лад. Території сучасної Чеської держави з древніх часів населяли кельтські племена боїв. Від нього пішла її друга назва — Богемія.

У І ст. територію сучасної Чехії заселяли німецькі племена. Згодом їхнє місце зайняли римляни. Вони створили систему укріплень "Римський вал", які тягнулись від Південної Моравії до сучасних передмість Братислави (Словаччина).

Процес інтенсивного заселення територій Чехії слов'янськими племенами відбувався у V-VII ст. Захищаючись від набігів кочівних племен аварів, вони утворили державу Само. Також в цей час відбувся інтенсивний розвиток землеробства і ремесла.

На початку X ст. слов'янські племена моравів і чехів заснували свою першу державу. Продовжився інтенсивний розвиток ремесел, зросло будівництво міст. Посилення впливу католицької церкви сприяло у другій половині XII ст. входженню Чеського королівства до складу "Священної римської імперії".

Загострення протиріч між чеським населенням, релігійною верхівкою та німецькими землевласниками призвело у XIV ст. до відомого в історії Гуситського повстання.

У 1526 р. Чехія була включена на автономних правах до складу Габсбурзької імперії, а в 1618-1620 рр. внаслідок поразки Чеського повстання перетворилась на її колонію.

Процес відродження Чеської держави припадає на 1918 рік, коли після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської монархії і утворилася незалежна Чехословаччина.

У 20-30-х роках XIX ст., під час окупації України та проведення урядами СРСР та Польщі антиукраїнської політики, Чехія стала притулком для багатьох українських національно-патріотично свідомих політичних, наукових та культурних діячів, молоді та інтелігенції. В країні діяли Український Вільний Університет у Празі (1923-1945), Українська господарська академія у Подєбрадах, Вільний педагогічний університет ім. М. Драгоманова.

Значних випробувань Чехія зазнала у 1938 р., коли від неї було анексовано Німеччиною Судетську обл. і пізніше, у 1939 р., загарбано і втягнено у вир Другої світової війни.

У нові політичні та економічні реалії Чехія вступила 1946 р., ставши Чехословацькою Соціалістичною Республікою. У 1968 р. внаслідок проведення демократичних перетворень і побудови соціалізму з "людським обличчям" зазнала вторгнення військ країн Варшавського блоку.

Новітній етап формування Чеської держави припав на 1993 р., коли, згідно з волевиявленням словацького народу, Чехія та Словаччина стали самостійними державами.

Згідно з прийнятою у 1992 р. Конституцією, Чеська республіка стала парламентсько-президентською державою. Глава держави — президент, найвищий законодавчий орган — Національні збори, виконавча влада належить Кабінету Міністрів.

Чехія є членом ООН, країною — членом НАТО, входить до країн Вишеградської групи, є постсоціалістичною країною першої групи вступу до ЄС.

Політичну систему країни формують більше 80 політичних партій. Найбільш впливовими є Чеський демократичний союз, Громадянський демократичний альянс, Демократична партія Чехії, Комуністична партія Богемії та Моравії, Чеська соціал-демократична партія. В країні діє близько 200 молодіжних організацій.

Адміністративно-територіальний устрій становлять 14 країв, 5919 общин.

Грошова одиниця — крона.

Природні умови. Рельєф Чехії різноманітний. Основну частину центральної частини території країни займає Чеський масив — зруйновані середньо-високі гори, відрогами яких на північному сході є Судейські гори (найвища вершина г. Снєжка — 1603 м), на заході — Рудні гори (1000-1500м), на сході — Чеський ліс та Шумава. У західну частину країни заходять відроги Західних Карпат, які відокремлюються від Чесько-Моравської височини Передкарпатським прогином. Серед рівнинних форм рельєфу виділяються долини ріки Лаба з притоками Влтава, Ваг та Морава.

Серед корисних копалин Чехія виділяється запасами кам'яного вугілля (Кладненський, Остравсько-Карвінський) і бурого (Соколівський, Мостецький басейни), коаліну, білої глини, мінеральних вод (Карлови Вари), є невеликі запаси срібла та уранових руд.

Клімат Чехії формується під дією переважаючих атлантичних повітряних мас і характеризується нехолодною погодою (-2° ... -4°) взимку і теплою (+17° ... +21°) влітку. Середній показник кількості опадів становить 600-800 мм, в горах — 1200-1600 мм. Знаходячись на головному європейському вододілі, річкові системи Чехії відносяться до басейнів двох морів — Чорного і Балтійського. Найбільша річка Лаба з притоками Влтавою та Вагом має енергетичне, транспортне та сільськогосподарське значення, річки Одра та Морава — сільськогосподарське (використовується для зрошення). Країна багата підземними прісними і особливо мінеральними водами (Карлови Вари, Маріанські Лазні, Франтішкові Лазні).

На більшій території країни переважають бурі лісові і підзолисті ґрунти. Вони відносно добре структуризовані, але потребують внесення добрив. Чорноземи поширені в основному у долинах річок Лаба і Морава.

Чехія належить до найбільш заліснених країн Європи. Близько 35% її території вкрито лісами. Переважають хвойні породи, зокрема сосна і ялина, серед широколистяних — дуб, бук, граб та ін. Значні площі лісових масивів виконують природоохоронні та рекреаційні функції.

Населення. Кількість населення Чеської республіки на 1.01.1999 р. становила 10,3 млн. осіб. Природний приріст з 1991 по 2000 pp. знизився з 1,2‰ до -0,07 ‰. Чехи становлять 81,2% населення, моравці — 13,2%, словаки — 3,1 %, поляки — 0,6%, німці — 0,5%, інші нації і народності — 1,2%. В Чехії на 1.01.1995 р. проживало більше 7 тис. українців. Населення країни у віці 0-14 років — 16,1%, 15-64 — 70,0%, більше 65 років — 13,9 %. Згідно з результатами опитування світової соціологічної служби "Gallup international", 39,8% населення вважає себе атеїстами (найвищий показник у Європі). Решта населення — 39,2% — католики, 4,6 % — протестанти, 3% — гусити, євангелісти — реформатори, 13,4 % — представники інших вірувань.

Чехія вирізняється високим рівнем урбанізації. В містах проживає 68% населення. Найбільші з них — Прага (1,3 млн. осіб), Брно (391 тис. осіб), Острава (331 тис. осіб), Пльзень (175 тис. осіб). Середня щільність населення у країні — 131 осіб/км2, однак вона вища і становить 142 особи/км2 в Моравії і нижча — 120-125 осіб/км2 у західній та південній Чехії. Середній вік життя жінок 78, чоловіків — 71 рік. Частка безробітних на 1.01.1999 р. становила 9,2 % працездатного населення. Близько 54,5% працездатного населення зайнято у сфері послуг, 41,8% — у промисловості, 3,7% — у сільському господарстві.

Показник ВВП на одного мешканця становить 5450 американських доларів.

Господарство, галузеві та міжгалузеві комплекси. Історично склалося, що Чехія на початок XX ст. сформувалась як найбільш індустріальна частина Австро-Угорщини, а напередодні Другої світової війни стала розвиненою індустріально-аграрною країною Європи, орієнтованою на власний та закордонні ринки.

Суспільно-політичні процеси 90-х років XX ст. спричинили утворення самостійної Чеської республіки, формування національної економіки на ринкових засадах. Сучасний рівень індустріального розвитку Чехії забезпечується наступними чинниками: високим рівнем розвитку паливно-енергетичного, металургійного, металообробного та машинобудівного комплексів; наявністю кваліфікованих трудових ресурсів; високою якістю продукції. Роздержавлення підприємств, залучення до виробництва внутрішніх та закордонних інвестицій стали основою модернізації підприємств та оновлення асортименту продукції, здатної конкурувати на світових ринках.

Основу паливно-енергетичного комплексу становить видобуток вугілля та виробництво електроенергії. Щорічно в найбільших Остравсько-Карвінському й Кладненському басейнах видобувається близько 20 млн. т. кам'яного та Соколовському й Мостецькому басейнах — 66 млн. т. бурого вугілля. Виробництво електроенергії здійснюється на всіх основних видах електростанцій (ТЕС — 77,8%, АЕС — 18,7%, ГЕС — 3,5%) і становить 66-68 млрд. кВт./год.

Металургійне виробництво зосереджене у таких центрах, як Острава, Тршінец, Кладно, Пльзень, працює на власному вугіллі та частково залізній руді і рудах, імпортованих з України і Росії. Щорічне виробництво досягає 7-8 млн. т сталі та 5-6 млн. т. прокату і орієнтоване на внутрішні і зовнішні ринки.

Провідною галуззю промислового виробництва Чехії є машинобудування. Серед його підгалузей виділяються: виробництво транспортних засобів, зокрема, електровозів (Пльзень), тепловозів (Прага), вагонів (Прага, Ческа Липа), трамваїв (Прага), автомобілів (Копршівніце, Прага, Млада Болеслав, Ліберец, Вітковіце), автобусів (Високе Міто), тролейбусів (Остров); верстатів (Брно, Прага, Пльзень); енергетичного обладнання та електротехнічних виробів (Прага, Брно, Пльзень, Пардубіце); сільськогосподарських машин, зокрема, тракторів (Брно), засобів для обробітку землі (Роудніце), картопле-бурякота хмелезбиральних машин (Ічин, Пельгржимов); обладнання для харчової та пивоварної (Пльзень); броньованої техніки і зброї.

Машинобудування Чехії зазнає структурних змін, відбувається переорієнтація підприємств на випуск наукомісткої продукції. Це дозволить галузі успішно виходити на західноєвропейські й світові ринки.

Хімічне виробництво Чехії розвивається на використанні та переробці природних ресурсів, відходів металургійних, нафто - і лісопереробних підприємств. Серед виробництв та центрів виділяються: штучне волокно (Острава, Лісовіце); добрива (Колін, Острава, Усті-над-Лабем); синтетичний каучук (Кралуп); фармацевтичні засоби (Прага, Брно).

Розвиток та функціонування деревообробної і целюлозно-паперової промисловості базується на використанні лісових ресурсів Північної, Західної і Південної Чехії. Лісопильне виробництво зосереджене у місцях лісозаготівлі, виробництво будівельних матеріалів, меблів та іншої продукції — у районах споживання готової продукції. З найбільших центрів виділяються Прага, Брно, Коричани.

Целюлозно-паперове виробництво зосереджене у Повлтав'ї (Ветршні, Лоучовіце) та Полаб'ї (Гостінне), а також Пльзені, Тішнові.

Будівельна індустрія країни розвивається завдяки потужній природно-сировинній базі і високорозвиненій промисловості будівельних матеріалів. Найбільші центри виробництва цементу — Хрудім, Брно, Острава, Кралув Двур, цегли і червоної черепиці — Брно, Годоніца. Високий відсоток використання у будівництві природних матеріалів. У містах діють будівельні комбінати, що здійснюють промислове і житлове будівництво.

Значного рівня розвитку та популярності на світовому ринку досягла скляна і порцелянова промисловість Чехії. Найбільшими її центрами є: Нови-Бор, Каменіцкі-Шенов, Подєбради (кришталеві вироби); Тепліце, Усті-над-Лабем (віконне та тарне скло); Карлови Вари (порцелянові вироби).

Виробничий потенціал легкої промисловості Чехії формують підприємства текстильного, швейного, трикотажного та шкіряно-взуттєвого виробництв. У країні виготовляються бавовняні (Прага, Усті-над-Орліце, Літвінов), вовняні (Брно, Ліберец), лляні (Єсенік, Шумперк), шовкові (Ліберец, Моравска Тршебова) тканини. Трикотажне виробництво зосереджене у містах Пісек, Брно. Географія розміщення швейних підприємств пов'язана із великими містами — Прагою, Брно, Остравою. Чехія входить до десятки провідних країн світу за виготовленням взуття. Щорічно у країні його виробляється близько 100 млн. пар. Найбільші центри — Злін ("Батя"), Тршебич. Разом із продукцією текстильної, швейної, трикотажної промисловості взуттєві вироби є важливою складовою чеського експорту на світові ринки.

Високого рівня розвитку набуло рекреаційне господарство Чехії. Відомі історичні місця та архітектурні пам'ятники Праги, численні замки Моравії, мінеральні води та лікувальні грязі здравниць Карлових Вар приваблюють багатьох відпочиваючих і туристів з різних країн світу.

Чехія відзначається інтенсивним рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. У його структурі переважає частка продукції тваринництва — 52%. Частка рослинництва становить 48%, яке, у свою чергу, забезпечує населення продуктами харчування і створює основу кормової бази для тваринництва.

Переважає розведення великої рогатої худоби, в приміських зонах великих міст вирощують свиней і займаються птахівництвом. У гірських регіонах країни поширені вівчарство, конярство, бджільництво, у численних водоймах розводять рибу.

Сільськогосподарські угіддя становлять приблизно 50% площі Чехії. Основні їх території — Прилабська низовина, горбисті райони Південної Чехії та Чесько-Моравської височини. Серед зернових культур переважають пшениця і кормовий та пивоварний ячмінь (відповідно врожайність 39 і 28 ц/га), а також жито і овес. Загальний збір зернових — близько 7 млн. т. щорічно. Технічні культури представлені вирощуванням цукрового буряку, картоплі, льону та хмелю. Хміль має особливо важливе значення для Чехії, адже він є культурою для варіння пива і йде на експорт. Значні території займають луки і пасовища.

Повсюдно у країні поширені рослинництво та садівництво. У південних районах Моравії займаються виноградарством.

Рівень сільськогосподарського виробництва визначає розвиток харчової промисловості Чехії. За обсягом продукції вона поступається лише машинобудуванню. Основні галузі та центри виробництва: м'ясо та молокопереробна — Прага, Пльзень, Брно, Острава, Глінсько; борошномельна — Прага, Пльзень, Пардубіце; пиво та цукроварна — Пльзень, Ческе-Будейовіце, Пардубіце, Оломоуц, Острава; кондитерські вироби — Прага, Острава, Брно; харчові напівфабрикати — М'єдін, Пардубіце, Оломоуц.

Соціальна сфера. Складова частина господарства Чеської держави — система закладів сфери послуг. Населення країни у середньому витрачає 21,3% свого бюджету на продукти харчування, 12,2% — на транспорт, 21,2% — на квартирну плату, 9,9% — на відпочинок і подорожі, 14,2% — на ресторани та інші громадські заклади, 5,2% — на домашній благоустрій, 16,0% — на інші побутові послуги.

У країні діє близько 3,7 тис. дошкільних і 7,2 тис. різноступеневих загальноосвітніх установ. Фахову професійну підготовку трудових ресурсів забезпечує 240 навчальних закладів, з яких 35 — вищі.

Чехія має добре налагоджену систему охорони здоров'я. У країні з розрахунку на 10 тис. мешканців припадає 100 лікарняних ліжок і 30 лікарів, що відповідає європейським стандартам.

Користувачами електронного і мобільного зв'язку в Чехії є 3,9 і 4,3 млн. громадян, Інтернету — 900 тис. (2000).

Щорічно надається побутових послуг на суму більше 5 млрд. крон. Розвиваються масовий спорт та туризм.

Транспорт. На початку XXI ст. у Чехії сформувалась ефективна транспортна система. Сприяло цьому особливе (внутрішньоконтинентальне) положення, периферійне розміщення основних видів корисних копалин в країні, рельєф, високий рівень розвитку економіки та зовнішніх зв'язків.

Основний обсяг перевезень Чехії (близько 80% вантажів і 90% пасажирів) здійснюється залізничним і автомобільним видами транспорту. У державі склались два потужні транспортні вузли — Празький і Брненський, які забезпечують близько половини перевезень вантажів і пасажирів країни. Протяжність діючих залізниць у країні 9,4 тис. км., з яких 65,4% електрифіковані. Основні вантажі — вугілля, залізна руда, метали, продукція машинобудування, харчової та легкої промисловості, будівельні матеріали.

Протяжність автомобільних доріг Чехії — 128 тис. км. Значна їх частина відповідає міжнародним стандартам. Основне навантаження автомобільних перевезень у країні припадає на магістраль Прага-Брно, а також на райони інтенсивного промислового розвитку Остраву і Пльзень.

Чехія не має виходу до Світового океану, однак орендує морські гавані й портову інфраструктуру у містах Щецин і Гданськ (Польща), розвиває власний торговий флот і здійснює транспортні перевезення. Для внутрішніх і міжнародних перевезень використовуються порти на річках Одра та Лаба.

Від кордонів зі Словаччиною проходить система трубопроводів (3,5 тис. км.), які транспортують нафту і газ у всі регіони країни.

Діє п'ять міжнародних (Прага, Брно, Пльзень Острава, Карлови Вари) та більше десяти внутрішньодержавних авіапортів.

Зовнішні зв'язки. На рівні міждержавних зв'язків Чехія відома як член ООН. Вона є країною — учасницею Північно-Атлантичного блоку (НАТО), входить до Ради Європи, до країн Вишеградської групи, належить до першої групи країн — майбутніх членів ЄС.

Країна бере активну участь у багатьох міждержавних політичних та економічних організаціях, входить, як і Україна, до асоціації країн Центрально-Східної Європи.

Новітній період розвитку Чехії спричинив активізацію міждержавних економічних зв'язків. Станом на 01.01.2000 р. у країні діяло більше 47 тис. підприємств з іноземним капіталом. Це сприяло надходженню в економіку держави іноземних інвестицій, прогресивних технологій.

За період з 1993 по 2000 рр. відбулася трансформація зовнішньоторговельних відносин. Із 34 до 61% зросла частка експортного обороту з країнами Західної і Центрально-Східної Європи та знизилася з 48 до 18% з країнами СНД. Основними торговельними партнерами країни є Німеччина (43% експорту та 37,5% імпорту), Словаччина (відповідно 8,4% і 6,7%), Російська Федерація (1,8% і 4,6%), Австрія (6,6% і 6,2%), Франція (4,0% і 5,4%), Італія (5,9% імпорту), Польща (5,6% експорту). Розширилась географія економічної співпраці з країнами Північної та Латинської Америки, Азії, Африки. В структурі товарообігу країни переважає імпорт — 28,8 млрд. доларів. Експорт продукції становить 26,9 млрд. доларів.

Основна продукція Чехії, що йде на експорт, — автомобілі і локомотиви, трамваї, тролейбуси, електротехнічне обладнання, метал, тканини, продукція харчової промисловості, озброєння. В структурі імпорту переважають енергетичні ресурси, залізна руда, кольорові метали.

Територіальні відмінності. У соціально-економічному розвитку територія Чехії неоднорідна. Причиною є нерівномірне розміщення і поєднання природних ресурсів та умов, історичні особливості формування населення та його діяльності, формування економічної системи і галузевої структуригосподарства. Ці та інші чинники дали змогу виділити в межах країни чотири соціально-економічні райони (СЕР).

Центральний СЕР (столиця Прага — місто з крайовим статусом, Карловарський, Градецкраловський, Оломоуцький, Середньо-Чеський, Пльзенський, Пардубіцький краї). Територія — 36,7 тис. км2, населення — 4,7 млн. осіб. Розвиток району визначають — гірські масиви Чеського Лісу і Брди, Середньо-Чеська височина і низовини річки Лаба і її притоки Влтави, поклади кам'яного і бурого вугілля, марганцеві і поліметалічні руди, коалін, численні будівельні матеріали, висококваліфіковані трудові та багаті історико-краєзнавчі ресурси, столичне положення. Основні галузі спеціалізації — гірничодобувна промисловість, чорна та кольорова металургія, машинобудування, хімічне та текстильне виробництво, харчова і фармацевтична промисловість, рекреаційне господарство. Район є основною житницею країни, спеціалізується на вирощуванні зернових (пшениці, ячменю, жита), технічних культур (цукровий буряк, льон, хміль), садівництві та овочівництві, розведенні великої рогатої худоби, свиней, птахівництві. Наявність найбільшого у країні Празького транспортного вузла.

Прага (1,3 млн. осіб) — політичний, фінансово-економічний, транспортний, культурно-освітній і туристичний центр країни, районоформуюче ядро Центрального СЕР. Основні галузі господарства — металообробка, машинобудування, хімічна, харчова, текстильна галузі промисловості, фармацевтика. Центр туризму. Пльзень (168 тис. осіб) — крайовий адміністративний, господарський і культурний центр. Виробничу спеціалізацію визначають: гірничодобувна промисловість, металургійне виробництво, машинобудування (комбінат "Шкода"), пивоваріння. Градец Кралове (99 тис. осіб) — крайовий адміністративний і культурний центр. Основні галузі господарства — машинобудування, хімічна і харчова промисловість. Карлови Вари — (103 тис. осіб) — крайовий адміністративний, рекреаційний, економічний і культурний центр. Економічна діяльність спрямована на розвиток рекреаційної інфраструктури та надання послуг.

Північний СЕР (Устецький і Ліберецький краї). Територія — 8,5 тис. км2, населення — 1,3 млн. осіб. Особливості району: зручне (близьке) розташування до столичного Центрального СЕР; переважання гірських територій (Рудні та Лужицькі гори, відроги Судетів); значні запаси бурого вугілля, залізної руди; вигідне транспортне сполучення з країнами Центральної Європи. Галузі спеціалізації — паливно-енергетична промисловість, металургійне виробництво, металообробка і машинобудування, текстильна і харчова промисловість. Вирощування зернових, овочівництво та садівництво, розведення великої рогатої худоби, свинарство, у передгір'ї — вівчарство.

Усті-над-Лабем (96 тис. осіб) — крайовий адміністративний центр, районоформуюче ядро Північного СЕР. Галузі господарства — машинобудування, нафто - та вуглехімія, текстильне, скляне виробництво. Ліберец (99 тис. осіб) — крайовий адміністративний, економічний та культурний центр Північного СЕР. Виробнича спеціалізація — транспортне машинобудування і текстильне виробництво.

Південний СЕР — (Будейовіцький край). Територія — 10,0 тис. км2, населення — 0,6 млн. осіб. Район має зручне (близьке) розташування до столичного Центрального СЕР. Особливими рисами є: переважання гірських територій масиву Шумави; відсутність значних запасів паливно-енергетичних ресурсів, наявність водних, лісових ресурсів та будівельних матеріалів; вигідне транспортне положення з країнами Центральної Європи. Основна спеціалізація — гідроенергетика, металообробка і машинобудування, деревообробна, текстильна і харчова промисловість. Вирощування кормових культур, овочівництво та садівництво, розведення великої рогатої худоби, свинарство, у передгір'ї — вівчарство.

Ческе-Будейовіце (99 тис. осіб) — крайовий адміністративний, економічний та культурний центр, районоформуюче ядро Південного СЕР. Галузі господарства — машинобудування, деревообробна і харчова промисловості.

Східний (Моравський) СЕР — (Брненський, Їглавський, Злінський і Остравський краї). Територія — 23,5 тис. км2, населення — 3,6 млн. осіб. На розвиток району впливають гірські масиви Судейського пасма, горбогір'я Чесько-Моравської височини і рівнинні території долини річки Мариці; значні поклади вугілля Остравсько-Карвінського басейну, наявність руд кольорових металів; сприятливі агрокліматичні й ґрунтові ресурси; сформовані традиції металургійного виробництва. Галузі спеціалізації: гірничодобувна промисловість, металургійне виробництво, машинобудування, текстильна, швейна і взуттєва галузі промисловості. Район є другою житницею країни. Інтенсивне сільськогосподарське виробництво представлене вирощуванням зернових у поєднанні з технічними і кормовими культурами, овочівництвом та садівництвом, розведенням великої рогатої худоби, свиней та вівчарством.

Брно ( 384 тис. осіб) — крайовий адміністративний, економічний, транспортний, освітньо-культурний і рекреаційний центр Моравії, ядро Східного СЕР. Основні галузі — машинобудування, текстильна і харчова промисловість. Місто є відомим виставково-інформаційним центром Європи. Острава — ( 322 тис. осіб) — крайовий адміністративний та індустріальний центр. Розташоване на річці Одра. Один з найбільших вуглевидобувних і металургійних центрів Чехії.

УГОРСЬКА РЕСПУБЛІКА

Площа — 93 тис. км2.

Населення — 10,3 млн. осіб.

Столиця — Будапешт (2 млн. осіб).

Загальна характеристика країни. Угорщина — європейська країна, розташована на південному сході Середньої Європи. На сході вона межує з країнами Східної, а на півдні — Південної Європи. Офіційна назва — Угорська республіка. Державна мова — угорська. Столиця — Будапешт.

Площа Угорщини 93 030 км2, що майже у шість разів менше площі України. За цим показником вона знаходиться на 108-му місці у світі. Протяжність території Угорщини з заходу на схід — 528 км., а з півночі на південь — 268 км.

Угорщина разом зі Словаччиною, Австрією та іншими знаходиться у другому (середньоєвропейському) годинному поясі. Різниця між середньоєвропейським та східноєвропейським, прийнятим в Україні, годинними поясами становить одну годину.

Через країну протікає р. Дунай, через яку Угорщина має вихід до Чорного моря. Після введення у дію каналу Райн-Майн-Дунай країна отримала також вихід до Північного моря. Загальна протяжність кордонів — 2242 км. Угорщина межує на півночі зі Словаччиною (608 км.), на сході — зУкраїною (135 км.) та Румунією (432 км.), на півдні — з Югославією (151 км.) та Хорватією (329 км.), на південному заході — зі Словенією (102 км.) і на заході — з Австрією (356 км.). Сучасні політичні кордони Угорщини встановлені, як правило, у 1919 р.

Угорщина — член Організації Об'єднаних Націй (ООН), Ради Європи, Дунайської комісії, з 1999 р. — НАТО, інших міжнародних та регіональних (європейських) організацій. Серед країн "першої хвилі" (у 2004 р.) вона вступила до Європейського Союзу (ЄС). Угорщина третьою, після Польщі та Канади, визнала незалежність України — 3 грудня 1991 р.

Природні умови і ресурси. Угорщина в цілому (приблизно на 80%) рівнинна країна з перевагою низовин, які займають більше половини її території. У природному відношенні Угорщина поділяється на дві великі частини — Правобережну (на захід від Дунаю) та Лівобережну (на схід від Дунаю).

Більшу частину Правобережної Угорщини займає сильно розчленована рівнина Дунантуль (переважаючі висоти 150-200 м, найбільша — близько 300 м.). Дунантуль з південного заходу на північний схід перетинають п'ять височин (від 400 до 700 м.) — Баконь, Вертеш, Герече, Піліш та Вишеград. На південному сході Дунантулю розташована височина Мечек (висота до 680 м.), а на північному заході — низовина Кішальфьольд (висота від 120 до 180 м.).

Основна частина Лівобережної Угорщини — це Велика Угорська низовина (Альфьольд) з висотами 100-200 м, яку на півночі облямовує Північне Середньогір'я, що є відрогами Карпат. Останнє складається з чотирьох масивів — Бьоржьонь, Матра, Бюкк та Земплен. Гора Кекеш (1014 м.) у масиві Матра є найвищою точкою Угорщини.

Територія Угорщини повністю розташована в басейні Дунаю. В межах країни довжина цієї ріки 410 км. На північній ділянці, де Дунай тече з заходу на схід, по ньому проходить кордон зі Словаччиною. Ріка на всій території Угорщини судноплавна. Ширина Дунаю в районі Будапешта 300- 350 м., південніше значно більша — 400-550 м. Приблизно половина території розташована в басейні власне Дунаю, інша половина — його притоки Тиси. Довжина Тиси в межах країни 600 км., це більше, ніж довжина Дунаю. Тиса перетинає з північного сходу на південний захід Лівобережну Угорщину, або Альфьольд. Найбільше озеро країни і всієї Центральної Європи — Балатон (590 км2), яке угорці іноді називають "угорським морем". Воно розташоване у південно-західній Угорщині і через ріку, що з'єднується з Дунаєм. Між Балатоном та Будапештом знаходиться озеро Веленце.

Клімат у країні помірно континентальний. На нього значною мірою впливає положення посередині гірської дуги Карпат. Вплив Карпат помітний перш за все взимку, коли гори стримують холодні маси повітря, які рухаються з півночі і північного сходу. Відкрита теплим повітряним масам з заходу і північного заходу у зимові місяці, Угорщина має більш високу температуру, ніж області, що розміщені східніше у цих же широтах. Континентальні повітряні маси, які надходять зі сходу, часто витісняються океанічними і середземноморськими повітряними масами. Зима в країні порівняно м'яка, літо довге і в цілому жарке. Середня температура найтеплішого літнього місяця (липня) — 21-22°С. Осінь довга, як правило, суха і тепла, що сприяє кращому дозріванню фруктів і винограду. Річна кількість опадів знижується з 600 мм. на заході до 550 мм. у центрі Альфьольду. Така кількість опадів у цілому може вважатися достатньою для переважної більшості вирощуваних в Угорщині культур. Однак нерівномірність річного розподілу опадів і їхні часті коливання вимагають створення зрошувальних систем, перш за все у більш засушливому Альфьольді.

Для угорських рівнин характерними є чорноземні ґрунти на лесовидних суглинках. У гірських і горбогірних районах — бурі лісові і дерново- карбонатні ґрунти. В Альфьольді зустрічаються слабородючі і засолені ґрунти.

Колись майже вся територія Угорщини була вкрита лісами. Тепер лісовкрита площа становить лише 17%. Вона розташована переважно на височинах. В основному (до 50%) — це бук і дуб, на другому місці (15%) акація. Цікаво, що вона була завезена із Північної Америки для закріплення пісків у межиріччі Дунаю і Тиси. Господарське значення деревини, що заготовлюється, невелике. Близько 15% території країни займають луки і пасовища.

Угорщина не багата на корисні копалини. Невеликі поклади кам'яного вугілля є на південному сході Дунантулю, в районі височини Мечек. Буре вугілля залягає на північному заході Дунантулю (височини Баконь і Герече) та в районі Північного Середньогір'я (масиви Матра і Бюкк). В Альфьольді, на середній і нижній Тисі, є значні запаси природного газу. З рудних корисних копалин найбільше значення мають боксити (височини Баконь і Вертеш) та марганець (височина Баконь) на північному заході Дунантулю. В масиві Матра (Північне Середньогір'я) відкриті перспективні запаси міді.

Найважливішими природно-заповідними територіями Угорщини є заповідники Барч (медьє ПІомодь), Мартей (медьє Чонград), Пуштакочі-Моґарак (медьє Сольнок-Яс-Надькун), національні парки Кішкуншаг (медьє Бач-Кішкун), Бюкк (медьє Гевеш та Боршод-Абауй-Земплен), Аґтелек (медьє Боршод-Абауй-Земплен) та Гортобадь (медьє Гайду-Бігар). У національному парку Агтелек (північний захід медьє Боршод-Абауй-Земплен) особливо цінною є Північно-Боршодська карстова височина із знаменитою системою сталактитових печер. Національний парк Гортобадь (захід медьє Гайду-Бігар) — це величезне заповідне пасовище — "пушта"(степ).

Політичний лад і адміністративно-територіальний устрій. Згідно з Конституцією, Угорська Республіка є демократичною незалежною країною, що поєднує цінності буржуазної демократії і демократичного соціалізму.

За політичним ладом Угорщина парламентська республіка. Глава держави — президент, що обирається Державними зборами на п'ять років. Законодавчим органом країни є однопалатні Державні збори, що складаються із 386 депутатів і обираються терміном на чотири роки. За результатами парламентських виборів 1998 р. до влади прийшла національно-громадянська коаліція у складі трьох партій: Союз молодих демократів — Угорська громадянська партія (ФІДЕС-МПП, 148 депутатів); Незалежна партія дрібних підприємців (48 депутатів); Угорський демократичний форум (17 депутатів). Разом правляча коаліція має 213 місць у парламенті. Опозиція представлена двома партіями соціал-ліберального напрямку (158 місць у парламенті): Угорська соціалістична партія (134 депутати) та Союз вільних демократів (24 депутати). Решту депутатів становлять представники Угорської партії справедливості і життя (14 депутатів) та один незалежний депутат.

Виконавчим органом є Рада Міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Вона обирається Державними зборами і відповідальна перед ними.

За політичним устроєм Угорщина — унітарна країна. Вона поділяється на 19 медьє і Будапешт, який утворює окремий дистрикт і прирівняний до медьє. Сучасні угорські медьє це: Бараня (адміністративний центр м. Печ); Бач-Кішкун (Кечкемет); Бекеш (Бекешчаба); Боршод-Абауй-Земплен (Мішкольц); Ваш (Сомбатхей); Веспрем (Веспрем); Гайду-Бігар (Дебрецен); Гевеш (Егер); Дьор-Мошон-Шопрон (Дьор); Зала (Залаегерсег); Камаром-Естергом (Татабаня); Ноград (Шальготарян); Пешт (Будапешт); Саболч-Сатмар-Берег (Ніредьгаза); Толна (Сексард); Феєр (Секешфегервар); Чонград (Сегед); Шомодь (Капошвар); Яс-Надькун-Сольнок (Сольнок). Як бачимо, тільки назва у медьє Веспрем збігається із назвою адміністративного центру. З Україною межує медьє Саболч-Сатмар-Берег. Медьє поділяються на сільські і міські муніципалітети.

Найбільшими за площею (7-8 тис. км2) медьє є Бач-Кішкун та Боршод-Абауй-Земплен. Найменшими (близько 2-3 тис. км2) — медьє Ноград та Камаром-Естергом. За населенням найбільшим є медьє Пешт та Боршод-Абауй-Земплен (0,7—0,9 млн. осіб). Найменшими (0,2-0,3 млн. осіб) — медьє Ноград та Толна. Як бачимо, медьє Боршод-Абауй-Земплен є лідером у країні як за площею, так і за населенням, а медьє Ноград, навпаки, займає останні позиції за цими показниками.

Границі угорських медьє є відносно стабільними. їм, як правило, близько тисячі років.

Населення Угорщини. Чисельність і динаміка населення. Населення країни — 10,3 млн. осіб (2000). Це 70-те місце у світі. За останні два десятиліття чисельність населення Угорщини зменшилась приблизно на 600 тис. осіб. У 1900 р. населення країни становило 6,8 млн. осіб.

Народжуваність в Угорщині становить 10%, смертність 14%. Таким чином, природний приріст населення від'ємний — 4%. Природний приріст найвищий у північній і центральній частинах країни. Найнижчий він у сільськогосподарських районах південної Угорщини. В останнє десятиліття спостерігається імміграція в країну представників угорської діаспори з-за кордону.

Склад і структура населення. Середня тривалість життя угорських чоловіків 66 років, жінок — 75 років.

В Угорщині помітні диспропорції у статевій структурі населення. Жінки становлять 51,5% населення, чоловіки — 48,5%. Ці диспропорції особливо відчутні у старших вікових групах.

Структура зайнятих виглядає наступним чином: промисловість — 35%; сільське господарство — 20%; сфера послуг — 45%.

Рівень безробіття упродовж другої половини 1990-х років був стабільним і становив 10,5%. В абсолютних величинах це становить 460-480 тис. осіб.

Рівень урбанізації країни за останні 50 років зріс з 60 до 67%. Серед міст переважають малі і середні. Близько двадцяти з них нараховують більше 50 тис. осіб, у тому числі вісім — більше 100 тис. осіб. Найбільше місто Угорщини — її столиця Будапешт (1,9 млн. осіб). Характерною особливістю країни є дуже велика питома вага столиці у чисельності населення — близько 20%.

Будапешт утворився у 1872 р. внаслідок об'єднання розміщеної на правому березі Дунаю Буди, Обуди (північніше Буди) та розміщеного на лівому березі Дунаю Пешта. Будапешт — столиця Угорщини. Буда була столицею країни у 1361-1541 pp. Будапешт займає виключне у всіх відношеннях місце в системі міст Угорщини. По суті, практично вся країна є зоною впливу Будапешта. Разом з навколишніми містами він формує єдину в країні агломерацію. Інші великі міста: Дебрецен (204 тис. осіб); Мішкольц (173 тис. осіб); Сегед (158 тис. осіб); Печ (158 тис. осіб); Дьор (128 тис. осіб); Ніредьгаза (113 тис. осіб); Секешфегервар (105 тис. осіб). Секешфегервар був столицею Угорщини у ХІІ-ХІІІ ст.

Характер сільського розселення в окремих частинах країни різний. В Дунантулі і Північному Середньогір'ї переважає густа мережа відносно невеликих і середніх за розміром сіл. В Альфьольді ж — рідка мережа великих і дуже великих сіл поряд з великою кількістю хуторів.

Розселення населення. Щільність населення країни 108 осіб/км2. Із семи сусідів Угорщини два — Словаччина та Югославія мають приблизно однакову щільність населення. Три — Австрія, Словенія та Румунія, дещо меншу — близько 100 осіб/км2. Хорватія та Україна — суттєво меншу, до 90 осіб/км2. За щільністю населення Угорщина поділяється на дві різко відмінні частини — густо заселену північну та рідко заселену південну. Щільність населення північної частини — 90-150 осіб/км2. Найщільніше заселені (100-150 осіб/км2) медьє — Дьор-Мошон-Шопрон, Комаром-Естергом, Пешт, Боршод-Абауй-Земплен. Південна частина має середню щільність населення 50-80 осіб/км2. Найменша щільність (50~70 осіб/км2) у медьє Шомодь, Толна та Бач-Кішкун.

Національний склад населення. Угорщина, по суті, — держава однієї нації. Угорці становлять 97% населення країни.

Угорці є одним із небагатьох народів Європи, які чітко усвідомлюють своє неєвропейське (азіатське) походження. Це народ угорської мовної групи уральської мовної сім'ї. їх самоназва "мадяри" давньоугорською означає "людина". Предки угорців (сім племен) переселились з Південного Уралу на територію сучасної Угорщини у 896 р. Проникнення проходило через Верецький перевал (Українські Карпати), Трансільванію та пониззя Дунаю. У 974 р. угорці прийняли християнство і стали частиною європейської цивілізації.

Етногенез угорців дуже складний, у ньому брали участь представники слов'янських, германських, романських, тюркських та іранських народів. Це вплинуло, зокрема, на збереження у складі угорців окремих етнографічних груп (субетносів). Основні з них — це кумани і яси, палоці, робокези і гетеші та гайдуки. Кумани і яси розселені на південний схід від Будапешта у медьє Бач-Кішкун, Пешт та Яс-Надькун-Сольнок. На сході медьє Ноград розселені палоці. В етногенезі куманів і палоців взяли участь половці (кумани), ясів — племена, споріднені з північнокавказькими осетинами. Робокези і гетеші, близькі за матеріальною культурою до словенців, населяють крайній захід країни у медьє Ваш. Гайдуки, за історією формування і способом життя близькі до українських козаків, розселені навколо Дебрецена у медьє Гайду-Бігар.

Майже 4 млн. угорців проживають за межами Угорщини. Зокрема, 1,9 млн. осіб — у Румунії. Там вони утворюють окрему етнографічну групу угорців — секеї, або секлери. У Словаччині проживає 0,6 млн. угорців, у Югославії — 0,5 млн., у США — 0,6 млн. і Канаді — 0,1 млн. В Україні — 157 тис. осіб, з них 152 тис. — на Закарпатті.

Основними етнічними меншинами є цигани (130 тис.), німці (70 тис.), словаки (35 тис.), хорвати (30 тис.), румуни (25 тис.), серби та словенці (по 5 тис.). Українців в Угорщині приблизно 1000 осіб. Цигани розселені невеликими групами по всій території Угорщини. Німців найбільше на заході і півдні країни. Словаків — на південному сході Угорщини, в медьє Бекеш. Це переселенці зі Словаччини XVIII ст., Хорвати, румуни, серби та словенці розселені переважно вздовж кордону з Хорватією, Румунією, Югославією та Словенією.

Українські поселення у північно-східній Угорщині виникли у XVII- XVIII ст. як результат просування закарпатських українців на рівнину після звільнення цих районів від турецького панування. У XIX, а такожXX ст. майже все українське населення було мадяризоване. Свідченням української присутності в минулому у північно-східній Угорщині (медьє Саболч-Сатмар-Берег та східна частина медьє Боршод-Абауй-Земплен) є близько 300 тис. угорців — греко-католиків, що проживають тут. Українці у даних медьє проживають розпорошено. Найбільш відомими є села Комлошка та Ракаца, Руська Гадна і Кани у медьє Боршод-Абауй-Земплен, а також Нірпіліш у медьє Саболч-Сатмар-Берег.

Географія господарства. Упродовж 1990-х років Угорщина провела кардинальні економічні реформи, особливістю яких було широке залучення чужоземного капіталу, зокрема у сфері приватизації. Валовий національний продукт (ВНП) на одного мешканця становить — $ 4,5 тис. Економіко-географічне положення країни за цим показником своєрідне. На заході Угорщина межує з високорозвиненою Австрією (ВНП на одного мешканця — $ 27,9 тис.). На південному заході — з розвиненою Словенією (9,8 тис. $). Північні і південно-західні сусіди Угорщини — Словаччина та Хорватія — мають подібні показники, відповідно 3,7 і 4,1 тис. доларів США. Східні та південно-східні сусіди країни — Україна, Румунія та Югославія — є менш розвиненими, показники — відповідно 1,0 , 1,4 та 1,0 тис. доларів на одного мешканця. У структурі національного продукту на промисловість припадає 30%, сільське господарство — 7%, сферу послуг — 63%: Грошова одиниця Угорщини — форинт, який поділяється на 100 філерів.

Промисловість. У 1990-х роках середні темпи росту у промисловості становили 3,4%, зокрема, у машинобудуванні — 23,5%, електроенергетиці — 4,3%. Невеликий ріст спостерігався у гірничовидобувній промисловості і промисловості будівельних матеріалів. Випуск продукції харчової промисловості був стабільний. Виробництво у решти галузях скоротилось. На Будапешт припадає близько половини промислового виробництва країни. Спостерігаються великі регіональні диспропорції у розміщенні промисловості. Близько 4/5 промислового потенціалу країни сконцентровано на півночі Угорщини.

Енергетичні потреби країни менше ніж наполовину забезпечені власними ресурсами. Переважно це малоякісне буре вугілля (близько 90% видобутку). Виділяються три райони видобутку бурого вугілля — Північно-Дунантульський (коло Татабані), Центрально-Дунантульський (коло Балатону) та Північно-Середньогірський (Мішкольц). Кам'яне вугілля видобувається на півдні, у медьє Бараня (Комло). Головним районом нафто - і газовидобутку в Угорщині є південний схід — район м. Сегед. Основна частина нафти імпортується з Росії та країн Близького Сходу, газу — з Росії та Румунії. У виробництві електричної енергії Угорщини домінує теплоенергетика. Найпотужніша ТЕС — в Сазхаломбатті (південніше Будапешта). Інші великі ТЕС концентруються в районах вуглевидобутку. Потужна АЕС діє в Пакші (медьє Толна). Виділяються тільки дві малопотужні ГЕС на Тисі.

У металургії країни провідне місце належить кольоровій металургії. Чорна металургія практично повністю працює на імпортній сировині. 3/4 всієї продукції виробляють старі підприємства в Озді і Мішкольці (медьє Боршод-Абауй-Земплен) та новий комбінат в Дунауйвароші (медьє Феєр). Із руд кольорових металів особливе місце належить бокситам. За їх запасами Угорщина займає провідне місце в Європі і в світі. Видобуток досягає 3 млн. т. на рік. Брак енергоресурсів зумовив різні масштаби розвитку стадій алюмінієвого виробництва. Найбільше розвинено виробництво глинозему, найменше — виплавка алюмінію. Видобуток бокситів зосереджений на північ від озера Балатон (височини Баконь і Вертеш). Виробництво глинозему поряд, у містах Айка (медьє Веспрем), Мошонмадяровар (Дьор-Мошон- Шопрон) та Алмашфюзіте (Комаром-Естергом). Виплавка алюмінію в містах Айка, Варпалота (Веспрем) і Татабаня. У Секешфегерварі випускається алюмінієвий прокат.

Серед галузей машинобудування провідними є радіотехнічна, електротехнічна, оптична, приладобудівна, електронна, автомобільна. Головний центр машинобудування — Будапешт. Інші важливі центри — Дебрецен, Мішкольц, Сеґед, Дьор, Секешфегервар. Потужності з виробництва автобусів "Ікарус" зосереджені у Будапешті (головне підприємство) і Секешфегерварі та Сегеді (філіали). У Секешфегерварі став до ладу завод американської корпорації "IBM".

Основними галузями хімічної індустрії є виробництво добрив для сільського господарства та фармацевтична промисловість. Азотні добрива виробляються на північному сході — Казінцбарціка, Тисауйварош (Боршод-Абауй-Земплен) та північному заході — Варпалота (медьє Веспрем). Найбільший центр з виробництва фосфорних добрив — Сольнок на сході країни. Фармацевтичні фабрики "Гедеон Ріхтер" сконцентровані в основному у Будапешті. У хімічній промисловості створено ряд підприємств з залученням чужоземних інвестицій, зокрема, голландських, німецьких та швейцарських.

Угорщина має високорозвинену харчову промисловість, яка практично повністю базується на власній сировинній базі. Велика частка продукції харчової промисловості експортується. Існує регіональна спеціалізація окремих експортних видів харчової продукції. Наприклад, більшу частину експорту твердокопчених ковбас (угорська "салямі") виробляють у південному медьє Чонґрад. Харчова промисловість характеризується високим рівнем приватизації. Частка держави в ній становить тільки 43%, приватних угорських підприємців — 17%, чужоземних інвесторів — 40%.

Сільське господарство. Угорщина виділяється в Європі і світі як важлива сільськогосподарська країна. Вона замикає п'ятірку європейських країн — чистих експортерів сільськогосподарської продукції, поступаючись Нідерландам, Франції, Данії та Ірландії. Для потреб сільського господарства використовують 3/4 території країни. Воно є інтенсивним. У межиріччі Дунаю і Тиси практикують штучне зрошення. Системи зрошення охоплюють більше 7% сільськогосподарських угідь. За вартістю продукції незначно переважає рослинництво.

На зернові припадає 60% посівної площі. Дві основні культури угорського землеробства — пшениця і кукурудза. Пшениця вирощується повсюдно, основні масиви знаходяться на чорноземних ґрунтах Альфьольду. Подібно ж широко розповсюджена кукурудза, головні райони вирощування якої — південь і схід Альфьольду, а також долина Дунаю на південь від Будапешта. Урожайність цих двох культур висока, пшениці — близько 40 ц/га, кукурудзи — близько 50 ц/га.

Серед інших сільськогосподарських культур важлива роль належить цукровому буряку, люцерні і різноманітним овочам. До останніх належить знаменитий червоний перець (угорська "паприка"). Найкращий сорт цього перцю, так званий благородний червоний перець, вирощується на півдні країни, в районі міст Сеґед і Калоча (медьє Бач-Кішкун). Найкращий сорт цибулі вирощується також на півдні, в районі міста Мако (медьє Чонґрад). Околиці Будапешта — район вирощування високоякісних сортів капусти, помідорів та спаржі.

Великим попитом користуються угорські фрукти: яблука, абрикоси, персики, сливи, груші, черешні та ін. Основних районів вирощування три — південний захід, межиріччя Дунаю і Тиси та північний схід. В останньому вирощується знаменитий угорський сорт яблук "джонатан". Найбільш якісні абрикоси вирощують у межиріччі Дунаю і Тиси. З них, серед іншого, виробляють знаменитий ароматний спиртний напій "барацкпаленка". Основні райони вирощування персиків — прибалатонські височини та околиці Будапешта.

Головна галузь угорського тваринництва — свинарство, воно розвинене повсюдно і дає основну частину м'яса, що споживається у країні та надходить на експорт. Простежується тенденція збільшення поголів'я свиней і скорочення поголів'я великої рогатої худоби. Головні регіони розведення великої рогатої худоби — менш засушливі райони Дунантулю, Північного Середньогір'я і околиць Будапешта. Зростає також поголів'я птиці. За рівнем розвитку птахівництва Угорщина займає одне із перших місць у світі.

Транспорт. Із всіх видів транспорту найбільше значення для континентальної Угорщини мають залізниці та автомобільні дороги. Протяжність залізниць — 7,8 тис. км. Найбільш вантажонапружені лінії електрифіковані (1,8 тис. км.). Мережа залізниць (як і автомобільних доріг) має радіальну конфігурацію. Можна виділити шість основних напрямів, які представлені окремими лініями. Північ: Будапешт~Вац і далі у Словаччину. Північний схід: Будапешт-Мішкольц-Ніредьгаза-Загонь-Чоп (Україна). Схід: Будапешт-Сольнок-Пюшпьокладань-Добрецен; Пюшпьокладань-Береттьоуйфалу і далі в Румунію; Сольнок-Бекешчаба і далі в Румунію. Південний схід: Будапешт-Кішкунхалаш і далі в Югославію. Південний захід: Будапешт-Капошвар і далі в Хорватію; Будапешт-Секешфегервар-Надькані- жа і далі в Хорватію. Захід: Секешфегервар-Веспрем-Сомбатхей і далі у Австрію; Будапешт-Татабаня-Комаром-Дьор-Мошонмадяровар і далі в Австрію; Комаром-Комарно (Словаччина). На залізничний транспорт припадає близько 2/3 вантажообороту та 1/5 перевезень пасажирів, питома вага яких з року в рік скорочується.

Останнім часом за перевезенням вантажів і пасажирів на перше місце вийшов автомобільний транспорт — більше половини всіх вантажів і близько 60% пасажирів. Загальна довжина автомобільних доріг Угорщини — близько 30 тис. км. Найважливішою автомагістраллю є ділянка трансєвропейської траси Братислава-Будапешт-Белград. Вона перетинає країну з північного заходу на південь. Іншими двома важливими автомагістралями є Будапешт-Сольнок-Орадя (Румунія) та Будапешт-Сегед-Арад (Румунія). Запроектовано будівництво нової транзитної автомагістралі напряму південний захід — північний схід: Любляна-Будапешт-Львів-Київ.

В Угорщині відносно добре розвинений трубопровідний транспорт. Магістральних нафтопроводів два. Нафтопроводом "Дружба" транзитом через Україну надходить російська нафта. З Хорватії в Угорщину прокладений нафтопровід "Адрія", яким транзитом через Хорватію надходить нафта з країн Близького Сходу. Також з України в Угорщину прокладені транзитні газопроводи "Союз", "Прогрес" та ін. По них до країни надходить російський газ. Для постачання до Угорщини румунського газу діє ряд газопроводів з Румунії.

Річковий судноплавний транспорт розвинений перш за все на Дунаї, озері Балатон та річці Шіо, що сполучає Балатон з Дунаєм. Річковий транспорт функціонує також на р. Тиса. Частка річкового транспорту у перевезеннях вантажів не перевищує 5%, а у перевезеннях пасажирів становить близько 1%. По Дунаю перевозиться, зокрема, частина імпортної залізної руди і кам'яного вугілля.

В авіаційному транспорті Угорщини існує тільки міжнародне сполучення. Найбільшою національною авіакомпанією є "Малев". Міжнародний аеропорт розташований у Будапешті (Пешті). Внутрішні авіарейси через їх нерентабельність і добрий розвиток сухопутних видів транспорту були у 1960-х роках ліквідовані. "Малев" обслуговує численні міста Європи, Близького Сходу, Африки та Північної Америки.

Сфера послуг. Угорщина відрізняється від ряду сусідніх країн відносно високим рівнем розвитку сфери послуг. Найважливішими центрами сфери послуг є, як правило, провідні економічні центри. Загальна і безкоштовна освіта існує для дітей віком від 6 до 16 років. Обов'язковою є восьмирічна основна школа. Середню освіту (12 років) отримують у гімназіях та середніх професійних навчальних закладах.

Для Угорщини важливе значення має міжнародний туризм. У 1999 р. країну відвідало 29 млн. чужоземних туристів. Це майже у три рази більше, ніж населення Угорщини. Доходи від обслуговування чужоземних туристів — важлива стаття бюджетних надходжень країни (9 %). Туристів приваблюють як природна, так і культурна спадщина Угорщини. Це, зокрема, Будапешт і курорти Балатону, а також курорти Північного Середньогір'я, центри єпископатів, колишні столиці, літні королівські резиденції тощо.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Угорщина ще в часи так званого "соціалістичного табору" (1950-1980) відрізнялась західною спрямованістю своїх зовнішньоекономічних зв'язків. За останнє десятиліття цей процес посилився.

У 1999 р. експорт становив — $ 25 млрд., імпорт — $ 28 млрд. Таким чином, сальдо зовнішньоторговельного обороту негативне — $ 3 млрд.

Основними видами експортних товарів є продукція машинобудування (48%), хімічна продукція (10%), транспортні засоби (9%) та текстиль (7%). Головні товарні групи імпорту — продукція машинобудування (43%), транспортні засоби (9%), хімічна продукція (7%) та мінеральна сировина (7%).

У географічній структурі зовнішньої торгівлі на розвинені країни припадає близько 80% угорського експорту та 75% імпорту. На країни середньої та східної Європи — близько 10% експорту та 15% імпорту. Найважливішими зовнішньоторговельними партнерами Угорщини є Німеччина, Австрія, Італія, Франція та США.

Угорсько-український товарообіг у 1997 р. становив близько — $ 450 млн. З них угорський експорт — $ 200 млн. та імпорт з України — $ 250 млн. Основні види товарів, які Угорщина експортує в Україну, — продовольчі товари — ($ 65 млн.), хімічна продукція ($ 45 млн.) та продукція машинобудування ($ 30 млн.). Головними видами товарів, що імпортуються з України, є мінеральні корисні копалини ($ 140 млн.), хімічна продукція ($ 55 млн.) та метали ($ 25 млн.). Для сприяння розвитку угорсько-української співпраці та пожвавлення трансєвропейської торгівлі між Заходом і Сходом на сході Угорщини, у медьє Саболч-Сатмар-Берег планується створити спеціалізовану економічну зону Загонь-Кішварда-Вашарошнамень.

Угорщина виділяється високим рівнем чужоземних капіталовкладень. 95% всіх капіталовкладень (інвестицій) припадає на розвинені країни. Найбільші інвестори — Німеччина (37%), США (19%), Франція (13%) та Австрія (6%).

За ініціативою Угорщини створено міжрегіональну транскордонну організацію "Карпатський Єврорегіон". Декларацію про створення цього єврорегіону прийнято в угорському місті Дебрецен у 1993 р. До складу "Карпатського Єврорегіону" входять суміжні райони Угорщини, Словаччини,Польщі, України та Румунії. Від Угорщини це медьє Саболч-Сатмар-Берег, Боршод-Абауй-Земплен, Гайду-Бігар, Гевеш та Яс-Надькун-Сольнок.

Соціально-економічне районування Угорщини. Країну, як правило, поділяють на чотири соціально-економічні райони: Центральний (Будапештський); Дунантульський; Північний та Альфьольдський.

Центральний (Будапештський) район включає дистрикт Будапешт та медьє Пешт. Переважаючий центр Будапешт. У Будапешті сконцентровано близько 3/4 промисловості району та 1/3 промисловості країни. Медьє Пешт — перш за все сільськогосподарські території з високою часткою промисловості у передмістях Будапешта.

До складу Дунантульського соціально-економічного району входять дев'ять медьє: Дьор-Мошон-Шопрон; Комаром-Естерґом; Ваш; Веспрем; Феєр; Зала; Шомодь; Толна та Бараня. Переважаючі центри — Секешфегервар, Дьор та Печ. Це високорозвинений індустріально-аграрний район. На нього припадає основна частина чужоземних інвестицій, особливо у медьє Дьор-Мошон-Шопрон, Ваш та Феєр.

Північний соціально-економічний район складається з чотирьох медьє: Ноград; Гевеш; Боршод-Абауй-Земплен та Саболч-Сатмар-Берег. Переважаючий центр — Мішкольц. Даний район є переважно промисловим. На сході — медьє Саболч-Сатмар-Берег (центр Ніредьгаза) — він межує з Україною.

У склад Альфьольдського соціально-економічного району входять п'ять медьє: Яс-Надькун-Сольнок; Гайду-Бігар; Бач-Кішкун; Чонград та Бекеш. Переважаючі центри Дебрецен та Сегед. Це, в основному, аграрно-індустріальний район.

СЛОВАЦЬКА РЕСПУБЛІКА

Площа — 49 тис. км2.

Населення — 5,4 млн. осіб.

Столиця — Братислава (452 тис. осіб.).

Загальна характеристика країни. Словаччина — європейська країна, яка знаходиться у Середній та Центральній Європі. Вона розташована на сході цих регіонів. Офіційна назва — Словацька Республіка. Словаччина — незалежна країна з 1993 р. Перша спроба незалежності припадає на 1939- 1945 рр.

Площа Словаччини 49 035 км2, за цим показником вона знаходиться на 126-му місці у світі. Населення 5,4 млн. осіб (99-те місце у світі).

Крайньою північною точкою країни є Оравська Полгора (Жилінський край), східною — Новоселиця (Нова Седліца, Пряшівський край), південною — Патінце (Нітранський край), західною — Загорська Вес (Братиславський край). Максимальна відстань між західними і східними кордонами 429 км., північними і південними — 226 км. Словаччина знаходиться у середньоєвропейському годинному поясі. Різниця між словацьким і київським часом — одна година.

Словаччина межує з п'ятьма країнами. Загальна протяжність кордонів — 1677 км. На північному заході з Чехією (протяжність кордону становить 252 км., або 15% довжини усіх кордонів країни), на півночі з Польщею (542 км, або 32,3%), на сході з Україною (98 км., або 5,8%), на півдні з Угорщиною (678 км., або 40,5%) і на південному заході з Австрією (107 км., або 6,4%). Не має виходу до моря.

Словацька Республіка є членом цілого ряду міжнародних, світових і європейських організацій — ООН, Ради Європи та ін. Серед країн "першої хвилі" вона вступила до Європейського Союзу.

Природні умови і ресурси. Більшу частину Словаччини займають Західні (або Словацькі) Карпати. Вони піднімаються до 1000-1500 м. Високогірний характер має лише масив Високі Татри, його скелясті вершини досягають 2500 м. Карпатські хребти розділені поперечними і поздовжніми котловинами. На півдні Карпати поступово знижуються і переходять у Подунайську та Потиську низовини.

Найвищою точкою Словаччини є гора Грлаховскі Штіт (2655 м.) у Високих Татрах (Пряшівський край). Найнижчою — долина ріки Бодроґ (94 м.), на кордоні з Угорщиною (Кошицький край).

У природному відношенні Словаччина поділяється на три провінції: Західні Карпати; Східні Карпати; Дунайська рівнина. За площею найбільшими є Західні Карпати, далі йде Дунайська рівнина і найменшу площу займають Східні Карпати. У Західних Карпатах виділяють десять областей: Словацьке Рудногір'я; Нітрансько-Татранська; Словацьке Середньогір'я; Лученсько-Кошіцька рівнина; Матрансько-Сланська; Словацько-Моравські Карпати; Західні Бескиди; Середні Бескиди; Східні Бескиди; Підгально-Маґурська. Словацькі Східні Карпати поділяється на три області: Вігорлатсько-Гутинська; Полонини; Низькі Бескиди. На Дунайській рівнині виділяються також три області: Віденська котловина; Мала Дунайська котловина; Велика Дунайська котловина.

Річкова мережа країни досить густа, проте великих і багатоводних річок дуже мало. Стік майже всіх річок упродовж року різко коливається. Майже вся територія Словаччини належить до басейну Дунаю, або Чорного моря. Найбільшими ріками країни за довжиною є Ваґ (367 км.), Грон (278 км.), Іпель (198 км.). Усі вони впадають в Дунай на південному заході Словаччини. Інші великі ріки — Горнад (179 км.), Дунай (172 км. у межах країни, на південному заході Словаччини), Нітра (168 км., притока Вагу), Бодроґ (154 км.), Попрад (143 км у межах країни, єдина велика ріка Словаччини басейну Вісли, або Балтійського моря), Морава (107 км у межах країни, притока Дунаю на крайньому заході Словаччини). За площею річкового басейну основною є ріка Ваг (14 268 км2) на заході і північному заході країни, близько третини площі Словаччини. Велику площу мають також басейни рік Грон, Нітра, Іпель (відповідно 5465 км2, 4501 км2 та 3649 км2 на заході країни) та Бодрог і Горнад (відповідно 7265 км2 та 4414 км2, на сході). Більш-менш значних озер немає. Ресурси підземних вод незначні. Більшість рік взимку замерзає, хоч і ненадовго. Гідроенергетичний потенціал країни становить близько 3 млн. кВт.

Клімат Словаччини помірно континентальний, причому ця континентальність зростає з заходу на схід. Значний вплив на клімат має велика неоднорідність рельєфу країни. Особливо великими є різниці у літніх температурах. Наприклад, якщо на Подунайській і Потиській низовинах середня температура липня досягає 20°С, то у високих місцях Карпат 10-11°С, середня температура січня відповідно -2°, -4°С та -7°, -8°С.

Більше третини площі Словаччини (19 879 км2) займають ліси. Близько половини лісовкритої площі займає бук і дуб.

У країні немає значних покладів корисних копалин. Можна виділити лише відносно невеликі родовища залізної руди, марганцю, сурми, поліметалічних руд, магнезиту, піриту та ін. У Словаччині велика увага приділяється природоохоронній діяльності. Більше 4% площі країни займають п'ять національних парків: "Низькі Татри"; "Татранський"; "Мала Фатра"; "Словацький рай"; "Пекінський".

Політичний лад і адміністративно-територіальний устрій. За політичним ладом Словаччина є парламентською республікою. Глава держави — президент, що обирається терміном на п'ять років.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту — Народній Раді, до якої входять 150 депутатів. Вона обирається на чотири роки. Вибори проводяться за пропорційною системою. На останніх парламентських виборах 1998 р. до Народної Ради пройшли шість політичних партій і блоків. Найважливішими з них є три: Рух за демократичну Словаччину (РДС); Словацька демократична коаліція (СДК); Словацька угорська коаліція (СУК). Найбільшу кількість голосів набрав РДС. СДК здобув відносну перемогу в високо-урбанізованих районах — Братиславі (на заході), Кошице, Пряшеві, Спіші (на сході), Банській Бистриці (в центрі). СУК перемогла в місцях розселення угорської меншини — на півдні.

Виконавчу владу — уряд очолює прем'єр-міністр.

В адміністративно-територіальному устрої країни виділяються два рівні: вищий — краї, нижчий — окреси. Словаччина за устроєм — унітарна країна. Вищий рівень утворюють вісім країв: Бансько-Бистрицький; Братиславський; Жилінський; Кошицький; Нітранський; Пряшівськихі; Тренчинський; Трнавський. З Україною межують Пряшівський та Кошицький краї. Краї поділяються на 79 окресів. Найбільшу кількість окресів — по 18 мають Бансько-Бистрицький та Пряшівський краї, найменшу — по 7 Нітранський та Трнавський краї. Специфіка устрою країни полягає в тому, що Братислава поділяється на п'ять внутрішньоміських окресів, а Кошице — на чотири. Сучасний адміністративно-територіальний устрій введений у 1996 р.

Населення Словаччини. Упродовж XX ст. чисельність населення країни змінювалась. У 1922 р. воно становило 3,1 млн. осіб, в 1938 р. — зросло до 3,7 млн. осіб і через дев'ять років максимально зменшилось до 3,4 млн. осіб. На час здобуття незалежності у 1993 р. населення Словаччини становило 5,3 млн. осіб і у 1999 р. досягло 5,4 млн. осіб. Найбільшими за чисельністю населення є Пряшівський (769 тис. осіб) та Кошицький (756 тис. осіб) краї. Найменшим (548 тис. осіб) — Трнавський край.

Природний приріст населення країни зменшився з 6,1% у 1987 р. до 1,3‰ в 1997 р. Народжуваність становить 11,1%, смертність 9,8%. У чотирьох краях природний приріст є позитивним (в Пряшівському краї максимальний +5,4%) і в чотирьох негативним (найбільш від'ємний у Нітранському краї -1,5%).

У 1995 р. до Словаччини іммігрувало 3055 осіб, емігрувало з країни 213 осіб. Таким чином механічний приріст склав 2842 особи. Країнами найбільшої імміграції в Словаччину були західні та східні сусіди, Чехія — 1497 осіб та Україна — 393 особи. Найбільша еміграція з Словаччини до Чехії — 108 осіб. Це пов'язано, очевидно, з тим, що до 1993 р. Словаччина і Чехія становили одну державу.

У 1990-х роках частка жінок становила 51%. На 1000 чоловіків припадає 1054 жінки. Середня тривалість життя чоловіків — 69 років, жінок — 77 років. За відношенням до сім'ї є відмінності у структурі між статями. У чоловіків 47% неодружених, 48% одружених, 3% розлучених і 2% вдівців. У жінок заміжніх менше — 38%, незаміжніх та розлучених приблизно така ж частка, відповідно 46 і 4% і вдів суттєво більше — 12%.

З 1950 р. і до 1997 р. питома вага населення допрацездатного віку у всьому населенні дуже зменшилась — з 29 до 21%. Працездатного віку — відповідно 59 і 61%. Суттєво зросла частка населення післяпрацездатного віку — з 12 до 18%. Така ситуація негативно впливає на розвиток економіки Словаччини. Економічно активне населення становить 48,2%. Рівень безробіття високий — 12,5%. Найвищий він у Пряшівському (17,8%) та Кошицькому краях (17,1%). Найнижчий — у Братиславському (4,1%) та Тренчинському краях (8,3%).

Розселення населення. Всіх поселень у Словаччині 2865. З них 2 (0,1%) людністю більше 100 тис. осіб, 9 (0,3%) людністю 50000-100000 осіб, 61 (2,1%) людністю 10000-50000 осіб, 50 (1,7%) людністю 5000-10000 осіб і 2 743 (95,8%) людністю менше 5000 осіб. Найбільше населення (33,2%) проживає у поселеннях людністю менше 5000 осіб, а також (24,9%) у поселеннях (містах) людністю 10000-50000 осіб. Приблизно порівну (12,8% і 12,3%) у поселеннях (містах) людністю відповідно більше 100000 осіб та 50000- 100000 осіб. Найменше (6,8%) — у поселеннях (містах) людністю 5000-10000 осіб.

Рівень урбанізації країни становить 57%. У XX ст. він постійно зростав, наприклад, в 1922 р. дорівнював 18%, а у 1970 р. вже 37%. З 2865 словацьких поселень 136 є містами. З них два великі міста — Братислава (452 тис. осіб, столиця країни) та Кошице (241 тис. осіб). Дев'ять міст є середніми, це Пряшів (93 тис. осіб), Нітра (87 тис. осіб), Жиліна (87 тис. осіб), Банська-Бистриця (85 тис. осіб), Трнава (70 тис. осіб), Мартін (61 тис. осіб, Жилінський край), Тренчин (59 тис. осіб), Попрад (55 тис. осіб, Пряшівський край), Превідза (54 тис. осіб, Тренчинський край). Середні міста концентруються в основному на заході, в долині Вагу. Тут зосереджено 6 із 9 середніх міст. Малих міст — 61. У Словаччині є два міста з людністю менше 2000 осіб. Для віднесення до категорії міст повинні бути історичні, соціальні і економічні підстави. Найстарішими містами країни є Нітра, заснована у 826 р. як столиця найдавнішого словацького Нітранського князівства, а також Братислава (907 р., сучасна столиця) та Шаля (1002 р., Нітранський край).

Щільність населення Словаччини становить 109 осіб/км2. Це приблизно така ж щільність населення, як і у південного сусіда — Угорщини. У північних і північно-західних сусідів — Польщі і Чехії щільність населення трохи вища, близько 130 осіб/км2. В західних і східних — Австрії та України, навпаки, нижча, відповідно близько 100 осіб/км2 і 90 осіб/км2. Щільність населення найвища на заході країни. Тут, у Братиславському та Трнавському краях, вона досягає 140-160 осіб/км2. Висока щільність населення (120-140 осіб/км2) у Жилінському, Нітранському, Тренчинському та північно-східному Пряшівському краях. Найнижча щільність населення в середній частині, особливо на серединному Півдні, у Бансько-Бистрицькому та Кошицькому краях — 80-100 осіб/км2.

Національний склад населення. За національним складом населення Словаччина відносно однорідна країна, словаки становлять 85,7% населення, або 4600 тис. осіб. Початок формування словацького народу відноситься до IX ст. Його основою стали слов'янські племена, що в середині І тисячоліття переселились з північних схилів Карпат. Вони асимілювали населення, переважно кельтів, що проживали тут. Словаки переважають на всій території країни, за винятком півдня і північного сходу. Виділяють три культурно-територіальні групи словаків — західну, середню та східну. Крім того, культурно-етнографічними особливостями володіють словаки-горяни, мешканці Карпат. Словацька діаспора за кордоном налічує 800 тис. осіб, зокрема у США — близько 400 тис. осіб, Чехії — 200, Югославії — 50, Канаді — 40, Румунії — ЗО, Польщі — 20 та Україні близько 6 тис. осіб.Першою за кількістю етнічною меншиною є угорці — 568 тис. осіб (10,6%). Ареал проживання угорців — вузька смуга на південь від лінії Братислава-Галанта-Нове Замки-Левіце-Лученець-Рожнява-Кошице-Требішов. Цигани є другою за питомою вагою (1,6%) етнічною меншиною — 85 тис. осіб. Вони розосереджені майже по всій країні, але їх найбільші групи знаходяться у Східній Словаччині. Третьою етнічною меншиною (1,0%) є чехи — 58 тис. осіб. Вони проживають у найбільших містах.

Четвертою етнічною меншиною є українці — русини. Згідно з офіційними даними, їх 32 тис. осіб (0,6%). Українці — русини є автохтонами північно- східної Словаччини в адміністративних межах Пряшівського краю. Територія їхнього розселення — Південна Лемківщина, або Пряшівщина. Словацько-українська етнічна границя проходить по лінії Стара Любовня-Сабинів-Бардіїв-Гіральтівці-Стропків-Гуменне — Собранце. На північ та схід від цієї лінії переважають українці — русини. Територія заселення і чисельність українців — русинів ще в недалекому минулому були набагато більшими. На це, серед іншого, вказує наявність у Словаччині значного числа (близько 180 тис. осіб) греко-католиків, основна частина яких тепер словаки, а у минулому були українцями — русинами. Близько 100 тис. греко-католиків Словаччини проживає у Пряшівському краї і 70 тис. осіб у Кошицькому краї. Таким чином, можна припустити, що українців — русинів та словаків українського походження у Словаччині близько 200 тис. осіб. Головними українсько-русинськими геокультурними центрами на словацькій Лемківщині є Пряшів, Свидник, Межилабірці, Стропків, Гуменне, Снина та ін.

Німецька етнічна меншина є п'ятою за часткою у населенні (0,1%), або 5 тис. осіб. Вони розселені на півночі Словаччини переважно у Спиші (Пряшівський край). Шостою, і останньою, значною етнічною меншиною (0,06%) є поляки — 3 тис. осіб. Мікроареалом їхнього розселення є північно-західна Орава (Жилінський край).

Географія господарства. Словаччина є індустріально-аграрною країною. Валовий національний продукт становить $ 3,7 тис. на одного мешканця. Північний сусід Польща має подібний показник — $ 3,6 тис. на одного мешканця. На південь і захід від Словаччини розташовані країни з вищим рівнем розвитку господарства. Це Угорщина — $ 4,5 тис. на одного мешканця, Чехія — $ 5,2 тис. на одного мешканця і, особливо, Австрія — $ 27,9 тис. на одного мешканця. На сході розташована Україна з нижчим валовим національним продуктом — $ 1,0 тис. на одного мешканця. Таким чином, у економіко — географічному відношенні надзвичайно важливим для Словаччини є сусідство на південному заході з високорозвиненою Австрією. У 1990-х роках, під час поступової переорієнтації економіки країни на захід, Словаччина стала отримувати серйозні інвестиції із розвинених країн. Найбільшими інвесторами є Німеччина (20,2%), Австрія (19,1%), Великобританія (12,3%), США (12,3%), Чехія (9,3%) та Франція (6,3%). Грошова одиниця — словацька крона, яка поділяється на 100 гелерів.

Структура господарства за зайнятими виглядає таким чином: промисловість — 30%; сільське господарство — 10%; будівництво — 7%; торгівля — 14%; транспорт — 7%; сфера послуг — 14%; освіта — 8%; охорона здоров'я — 6%; інші галузі — 4%.

Промисловість. Сучасна промисловість Словаччини розвинулась за другу половину XX ст. Найбільша концентрація промислового виробництва на заході, північному заході та сході країни.

Електроенергетика Словаччини виробляє близько 26 000 млн. кВт/год. електричної енергії. Найбільша частка — 40% припадає на атомну енергію. Основна АЕС в Ясловське-Богуніце (Трнавський край). Теплоелектростанції виробляють близько 35% і гідроелектростанції 25% електричної енергії. Основні ТЕС — Вояни (Пряшівський край), Новаки (Тренчинський край) та Братиславська. Найбільша концентрація виробництва гідроенергії на р. Ваг — каскад із 18 ГЕС. Продовжується також, спільно з Угорщиною, спорудження великої ГЕС на Дунаї. Словаччина видобуває близько 70 тис. т нафти і 350 млн. м3 газу. Цього явно замало, тому основна частина нафти і газу імпортується. В районі м. Новаки (Тренчинський край) видобувається буре вугілля. Головним підприємством паливної (нафтопереробної) промисловості є комбінат "Словнафт" у Братиславі.

У Словаччині відносно добре розвинена металургія, зокрема, чорна металургія. Видобуток залізної руди невеликий (1,1 млн. т.), тому основна частина імпортується, зокрема з України. Залізна руда видобувається на сході Словацького Рудногір'я (західна частина Кошицького краю). Центром видобутку марганцю є Попрад у Пряшівському краї. Виплавляється близько 10 млн. т. сталі та прокату. Основним виробником сталі є металургійний комбінат — гігант у Кошице. Словаччина виплавляє близько 20 тис. т алюмінію на базі угорських бокситів. Виплавка алюмінію зосереджена у м. Жяр-над-Гроном (Бансько-Бистрицький край).

Основними центрами машинобудування у Словаччині є Братислава, Кошице, Пряшів, Жиліна, Трнава (виробництво автомобілів), Мартін (Жилінський край), Тренчин, Попрад (Пряшівський край), Комарно (центр словацького річкового суднобудування, Нітранський край), Рожнява (Кошицький край), Зволен (виробництво автобусів, Бансько-Бистрицький край).

Хімічна промисловість концентрується в основному на південному заході країни, у Сеніце (Трнавський край) та Шаля (Нітранський край). Найбільшим центром нафтохімії є комбінат "Словнафт" у Братиславі.

Словаччина виробляє близько 0,4 млн. т паперу (Україна — 0,1 млн. т.). Основні підприємства деревообробної та целюлозно-паперової промисловості знаходяться на півночі країни, у Жилінському та Пряшівському краях.

Сільське господарство. На сільськогосподарські землі припадає близько половини (2446 тис. га) всієї площі країни. Рілля займає 61% площі сільськогосподарських угідь. Друге місце за питомою вагою належить сіножатям і пасовищам — 34%.

У рослинництві основною продукцією, що вирощується, є зернові, картопля, цукрові буряки, олійні, кормові та овочі. Валові збори зернових — близько 3,5 млн. т. Зокрема, пшениці — 2,0 млн. т., кукурудзи — 0,6 млн. т., гороху — 0,1 млн. т. Особливістю Словаччини є великі обсяги вирощування ячменю — 0,8 млн. т. Вирощується також 0,5 млн. т. картоплі, 1,7 млн. т. цукрових буряків, 0,2 млн. т. олійних та ін. Головним рослинницьким регіоном країни є Подунайська низовина. Тут вирощується основна частина пшениці, кукурудзи, гороху та олійних. Необхідний для пивоваріння солодовий ячмінь вирощується на Подунайській низовині, а фуражний — в гірській частині Словаччини. Основні райони вирощування картоплі — північ і схід країни. Посіви цукрового буряку концентруються головним чином, на півночі Подунайської низовини. Урожайність вирощуваної продукції досить висока. Наприклад, пшениці 44 ц/га, ячменю 34 ц/га, картоплі — 155 ц/га та цукрового буряку 350 ц/га. На південному заході Словаччини розвинене виноградарство та садівництво, особливо багато абрикосових садів.

Поголів'я великої рогатої худоби становить 0,9 млн. голів, свиней 2,1 млн. голів, овець 0,4 млн. голів і птиці — 13,4 млн. голів. Головне місце у тваринництві займає розведення великої рогатої худоби. На Подунайській низовині поширене стійлове і пасовищне утримання великої рогатої худоби, в гірській частині — пасовищне. Свиней відгодовують на сало та м'ясо.Овець розводять головним чином на карпатських пасовищах, туди їх переганяють, як правило, влітку, а навесні і восени овець випасають на пасовищах коло сіл. Словаччина виробляє близько 400 тис. т. м'яса, в тому числі близько 100 тис. т. м'яса птиці, 1,2 млн. л. молока, 1,6 млн. штук яєць 2,1 тис. т. овечого сиру та 1,1 тис. т. вовни. Надої молока від однієї корови становлять 3,2 тис. л. на рік.

Транспорт. Переважно гірський характер, крім Подунайської рівнини на південному заході, території країни зумовлює специфіку конфігурації її транспортної мережі. Довжина залізниць становить 3665 км., з них 1472 км. електрифіковано і 1024 км. двоколійні. Протяжність автомобільних доріг набагато більша — 17869 км., з них магістральних 198 км. Довжина Дунайського водного шляху у Словаччині становить 172 км.

У транспортній залізничній мережі основними є три широтні та п'ять меридіональних ліній. Широтні лінії це: північна, Жиліна-Мартін-Попрад-Пряшів-Гуменне; середня, Зволен-Банська-Бистриця-Брезно-Кошице; південна, Братислава-Нове Замки-Зволен-Рожнява-Кошице-Требішов Меридіональні лінії проходять три на заході і дві на сході. Західні: Братислава-Трнава-Тренчин-Жиліна, Нове Замки-Нітра-Превідза-Мартін та Банська-Бистриця-Мартін. Східні: Кошице-Пряшів та Требішов-Гуменне. Найбільшими транспортно-залізничними вузлами є Братислава та Нітра. Словаччина пов'язана з Україною двома залізничними переходами, Чиєрнанад-Тисов — Чоп та Вельке-Капушани-Ужгород.

У Словаччині починає втілюватись в життя програма побудови швидкісних автострад. До ладу вже стали такі чотири автостради, або їх ділянки: Братислава-Кути (в Чехію); Братислава-Трнава-Горна Стреда (планується продовження до Тренчина); Ліптовска Тепла-Гибе (Жилінський край) та Кошице-Пряшів.

Найбільше вантажів перевозить залізничний транспорт — 60 млн. т., далі автомобільний — 32 млн. т. і найменше річковий — 2 млн. т. У перевезеннях пасажирів ситуація дещо інша. Найбільше їх перевозиться автомобільним транспортом — 720 млн. осіб, суттєво менше залізничним — 90 млн. осіб і найменше річковим — 0,2 млн. осіб. Майже весь дунайський річковий вантажо- і пасажирооборот країни концентрується у двох портах — Братиславі і Комарно.

Важливе значення для Словаччини має трубопровідний транспорт. По ньому до країни надходять російська нафта та газ. Нафтопровід "Дружба", газопроводи "Братерство", "Союз" та "Прогрес" починаються на південному сході, на українсько-словацькому кордоні, і проходять півднем Словаччини на захід. Нафтопровід "Дружба" переходить до Чехії, від нього є вітка до Братислави. Газопроводи зі Словаччини продовжуються до Чехії та Австрії.

Сфера послуг. Найважливішими центрами освіти, науки, культури та охорони здоров'я Словаччини є Братислава, Кошице, Нітра, Жиліна, Банська-Бистриця, Трнава та Зволен (Бансько-Бистрицький край).

Головні словацькі вищі школи — Університет Коменського у Братиславі (найстаріший словацький університет, заснований 1919 р., 19 тис. студентів), Університет Шафарика в Кошице (7 тис. студентів), Університет Бела у Банській-Бистриці (4 тис. студентів) та Трнавський університет (1 тисяча студентів). Технічні університети є у Братиславі, Кошице та Зволені (Бансько-Бистрицький край). У Нітрі дві основні вищі школи — педагогічна та сільськогосподарська.

Усього початкових шкіл 2165, середніх 554 (з них 190 гімназій та 364 середніх спеціалізованих школи). Мова викладання у початкових та середніх школах словацька, угорська, українська, а також словацька і угорська та словацька і українська. Шкіл з українською мовою навчання 11 (з них 10 початкових та 1 гімназія). Зі словацькою та українською мовами навчання 4 школи (з них 2 початкові, 1 гімназія та 1 середня спеціалізована школа). Ще в 22 початкових школах зі словацькою мовою викладання вивчається українська мова. У шістьох школах вивчається так звана "русинська" мова.

Упродовж 90-х років у Словаччині суттєво розвинулась рекреаційна сфера. Головними рекреаційними регіонами та центрами є Високі Татри, Низькі Татри, Орава, Мала Фатра та Пєштяни (Трнавський край), Тренчянське Тепліце (Тренчінський край), околиці Попрада, Бардіїв, Левоча, Спиське Підгороддя (Пряшівський край) Банська Штявніца (Бансько-Бистрицький край). Чисельність чужоземних організованих туристів зросла з 69 тис. осіб у 1992 р. до 175 тис. осіб у 1995 р. З них найбільше із України — 65 тис. осіб, Німеччини — 43, Австрії — 17, Чехії — 13 та Польщі — 10 тис. осіб.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Особливістю зовнішньоекономічних зв'язків Словаччини є значна рівновага обсягів між експортом та імпортом. У 1995 p., наприклад, словацький експорт становив 255 млрд. крон, а імпорт 261 млрд. крон.

У товарній структурі експорту головна роль належить продукції машинобудування — 19%, хімічній — 13%, продуктам харчування — 6% та сировині — 5%. Основні товарні групи імпорту — це продукція машинобудування — 29%, хімічна — 14%, паливо — 18%, продукти харчування — 8% та сировина — 6%.

У географічній структурі виділяються десять найважливіших партнерів. Це Чехія (зовнішньоекономічний оборот — 162 млрд. крон), Німеччина (85), Росія (43), Австрія (26), Італія (24), Польща (18), Угорщина (17), Франція (11), США (10) та Україна (9 млрд. крон). Як бачимо, наша країна замикає десятку найважливіших зовнішньоекономічних партнерів Словаччини. Зовнішньоекономічний оборот України зі Словаччиною найменший з її країн — сусідів, вдвічі менший від словацько-польського.

Експорт Словаччини в Україну становить 6 млрд. крон, імпорт — 3 млрд. крон. Таким чином, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі Словаччини з Україною становись 3 млрд. крон. Основні товарні групи експорту — продукція машинобудування (23%), продукти харчування (16%), хімічна продукція (8%) та сировина (4%). Серед імпорту найбільшу частку займає сировина — 60%. Це переважно залізна руда з Кривбасу для металургійного комбінату в Кошице. Далі йдуть паливо (11%) та хімічна продукція (10%).

Словаччина бере активну участь у регіональному економічному співробітництві. Схід країни разом з суміжними територіями Польщі, України, Угорщини, а також Румунії задіяний в роботі "Карпатського Єврорегіону". Участь у цьому єврорегіоні беруть середньо-східні окреси Пряшівського та Кошицького країв. У Кошицькому краї створена вільна економічна зона (БЕЗ) "Кошице".

Територіальні відмінності. За територіальними особливостями у Словаччині виділяють чотири регіони: Південно-Західний; Північно-Західний; Південний; Східний.

До складу південно-західного регіону входять Братиславський, Трнавський та Нітранський краї. Беззаперечним лідером тут є Братислава. Це основний район машинобудування, електроенергетики, хімічної індустрії та інтенсивного сільського господарства.

Північно-західний регіон складають Тренчинський та Жилінський краї.

Переважаючим центром є Жиліна. Провідне значення мають енергетика, деревообробна промисловість та рекреаційна сфера.

Південний регіон формує Бансько-Бистрицький край. Переважаючий центр — Банська-Бистриця. Виділяються гірничо-видобувна промисловість, кольорова металургія та машинобудування.

До складу східного регіону входять Кошицький та Пряшівський краї. Переважаючим центром є Кошице. Провідне значення мають гірничо-видобувна промисловість, потужна чорна металургія та туризм. Важливими для цього району є міжнародні зв'язки з Україною.

РЕСПУБЛІКА БІЛОРУСЬ

Площа — 207,6 тис. км2.

Населення — 10,2 млн. осіб.

Столиця — Мінськ (1,6 млн. осіб).

Географічне положення. Республіка Білорусь на заході межує з Польщею, на північному заході — з Литвою, півночі — з Латвією, сході — з Російською Федерацією, південному сході та півдні — з Україною. Найбільша протяжність території з заходу на схід — 600 км., а з півночі на південь — 390 км.

Головна особливість географічного положення Білорусі — це проходження через її територію сухопутних комунікацій, що з'єднують Росію з країнами Європи. Через її територію проходить важливий транспортний коридор Європи Париж-Берлін-Познань-Варшава-Мінськ-Москва (скорочено Париж-Москва). Для забезпечення міждержавних зв'язків у Бересті створено потужний залізнично-автомобільний транспортний вузол.

Білорусь — внутрішньоконтинентальна держава, однак судноплавні ріки — Дніпро, Західна Двіна, Німан — забезпечують їй вихід до портів Балтійського та Чорного морів.

Політичний устрій. Білоруси належать до східних слов'ян, племена яких тісно пов'язані загальним процесом суспільно-історичного розвитку. У "Повісті временних літ" згадується, що на цій території проживали східнослов'янські племена — радимичі, дреговичі, полочани.

У ХІ-ХІІ ст. територія Білорусі перебувала у складі Київської Русі, на початку XIV ст. — у складі Великого князівства Литовського.

У результаті московсько-польських воєн 1654-1667 рр. та Андрусівського перемир'я 1667 р. землі на захід від Дніпра відійшли до складу Речі Посполитої, на схід — до Росії.

Наприкінці XVIII ст. у результаті поділів Польщі Білорусь остаточно відійшла до Російської імперії. До 1917 р. її територія входила до складу Вітебської, Могильовської, Мінської, Віденської та Гродненської губерній Росії. Після жовтневого перевороту 1917 р. в Мінську була створена Білоруська Національна Рада, яка у березні 1918 р. проголосила Білоруську національну Республіку. 1 січня 1919 р. була проголошена БРСР, що на час свого створення займала приблизно четверту частину сучасної території. У 1939-1941 рр. відбулось остаточне розмежування території Білорусі з Україною і Литвою (до України відійшли Камінь-Каширський район та деякі суміжні населені пункти). У 1945 р. — розмежування кордону між Білоруссю і Польщею (до Польщі відійшла Білостоцька обл.).

Згідно з Конституцією, Білорусь — президентсько-парламентська республіка. У зовнішньополітичній діяльності орієнтується на Росію, про що свідчить проголошення союзної держави Росії і Білорусі на чолі з Вищою Радою з почерговим головуванням президентів обох країн. Білорусь входить до трьох інтеграційних об'єднань, створених з ініціативи Росії — Міжпарламентської Асамблеї країн СНД, Євразійського економічного співтовариства (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан), воєнної організації "Ташкентський пакт" (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Вірменія).

Природно-ресурсний потенціал. У структурно-тектонічному відношенні територія Білорусі належить до західного краю Східноєвропейської (Руської) платформи, де розміщені западини, заповнені товщею осадочних порід. На деяких ділянках спостерігаються також виступи кристалічної основи давньої до палеозойської суші.

Для рельєфу Білорусі характерне чергування горбистих височин і плоских рівнин. Найбільш підвищеним і порізаним є рельєф на північному заході, де простягається Білоруське пасмо, розбите долинами річок на окремі височини (Мінську, Гродненську, Вакавиську, Слонімську, Новогрудську, Оршансько-Вітебську). Висоти тут коливаються від 150 до 350 м. над рівнем моря.

Серед низовин виділяються Полоцька, Німанська низовини, Прибузька низовина, низовини Білоруського Полісся.

Геологічна будова і склад гірських порід зумовлюють наявність корисних копалин осадового типу: кам'яної солі, калійної солі, мінеральних будівельних матеріалів, піску для скляної промисловості тощо.

Поклади кам'яної солі знайдено у Гомельській обл. (с. Давидівка); калійної солі (Салігорський район Мінської обл.); ресурси для виробництва цементу в Гомельській і Могильовській областях; скляні піски в Речицькому і Бобруйському районах.

З місцевих видів палива наявні торф (до 15 % запасів колишнього СРСР), а також нафта (Речицьке родовище).

Клімат Білорусі характеризується поступовим зниженням температури з південного заходу на північний схід: влітку від 18 °С у Берестейській до 15 °С у Вітебській областях, в січні відповідно від -4 °С до -8 °С. Середньорічна кількість опадів — 500-700 мм.

За кліматичними особливостями на території Білорусі можна виділити три райони: північний — помірно-прохолодний, вологий клімат, вегетаційний період — 175-185 днів; південно-західний — помірно-теплий клімат, з більш рівномірним розподілом тепла і вологи, вегетаційний період — 200-205 днів; південно-східний — досить теплий, більш континентальний клімат, нерівномірний розподіл опадів, вегетаційний період — 185-195 днів.

Білорусь має достатньо розвинену озерно-річкову систему (щільність річкової мережі — 25 км. на 100 км2 території). На північному заході річкова мережа щільніша, ніж на плоскій низовині Полісся.

Більше половини площі Білорусі належить до басейну Дніпра (на території Білорусі його протяжність 700 км. з 2300 км.). Решта площі припадає на басейни Західної Двіни (400 км. з 1000 км.); Німану (450 км. з 850 км.), Західного Бугу, що належать до басейну Балтійського моря.

Для забезпечення зв'язку між річковими басейнами прокладено канали: Дніпровсько-Бузький, Дніпровсько-Німанський (Огінський), Березінський.

У ґрунтовому покриві Білорусі переважають дерново-підзолисті ґрунти (70% території). Поширені також дерново- і торфово-болотні, алювіальні дерново-глеєві ґрунти.

Первинна природна рослинність Білорусі представлена мішаними лісами, які займають понад 30% її території. У деревостані переважають хвойні (70%), поширені також осиково-березові та вільхові (25%) і широколистяні (5%) ліси.

Крім господарської ліси виконують також ґрунтозахисну й водоохоронну функції. Лісові масиви виділені в окремі заповідники ("Біловезька Пуща", Березинський). Заповідник "Біловезька Пуща" має світове визнання. Загальна його площа — 130 тис. га., з них у Білорусі — 75 тис. га., решта — у Польщі.

Населення. Кількість населення Республіки Білорусь на середину 2000 р. становила 10,2 млн. осіб, середня щільність населення — 49,6 осіб/км2. Як і в інших країнах Центрально-Східної і Східної Європи, в Білорусі складною є демографічна ситуація. Якщо згідно з даними ООН, у 1995 р. коефіцієнт народжуваності становив 11,0%, коефіцієнт смертності — 13,0, коефіцієнт природного приросту — 2,0%, то за період 1995-2000 рр. кількість населення в середньому скорочувалася за рік на 0,3%. Про складну демографічну ситуацію свідчить невисокий показник плідності жінок — 1,36. У віковій структурі населення частка представників молодшого віку (0-14 р.) — 19%, середнього віку (15-64 р.) — 68, старших 65 р. — 13%.

У релігійній структурі переважають віруючі російської православної церкви (60%). Частка віруючих католицької та інших церков — відповідно 8% і 2%. Решта віруючих — члени різних сект (30%).

Індустріалізація Білорусі зумовила ріст урбанізації: частка міського населення у 1939 р. становила 21%, 1959 р. — 31, 1970 р. — 43, 1979 р. — 55, 1993 р. — 67, 2000 р. — 71%. За період 1995-2000 рр. міське населення в середньому зростало на 0,38% за рік, тоді як сільське населення зменшувалось на 1,9%. Найбільші міста: Мінськ — 1,6 млн. осіб, Гомель — 503 тис. осіб, Вітебськ — 369 тис. осіб, Могильов — 363 тис. осіб, Гродна — 285 тис. осіб, Берестя — 258 тис. осіб. У міському розселенні переважають містечка з людністю до 10 тис. осіб.

Заселена Білорусь досить рівномірно. Дещо більшою є щільність населення у центральній частині — поблизу Мінська, Барановичів, Слуцька та в західній — у районі Вакависька, Пінська, Берестя, а також у басейні Дніпра та його притоки Сожу. Менша — на півночі та півдні країни, особливо на Поліссі.

В етнічній структурі переважають білоруси — 77,9%, росіян — 13,2%, поляків — 4,1, українців — 2,9, інших — 1,9%. Росіяни проживають переважно у великих містах, українці — на прикордонних з Україною землях, зокрема у Берестейщині.

Верховна Рада України ратифікувала Договір між Україною і Білоруссю про Державний кордон. Договором, який було підписано у травні 1997 р., визначається лінія проходження українсько-білоруського Державного кордону, довжина якого — 1084 км. Підписанням Договору завершено делімітацію українсько-білоруського кордону, яка тривала з 1993 до 1997 р.

Проблема українсько-білоруської етнічної межі ще до кінця не досліджена. Наприклад, за переписами 1926-1931 рр., що проводились в СРСР та Польщі, чисельність українців у Білорусі становила 34,5 тис. осіб, а у 1939 р. — 164,3 тис. осіб. За переписом 1989 р. у Білорусі нараховувалося 291,0 тис. українців. Найбільше українців проживає у прикордонних з Україною Гомельській та Берестейській областях (у 1989 р. відповідно 68,6 тис. та 60,6 тис.), а також у Мінську (53,2 тис. осіб). В інших областях відповідно: Мінській — 29,6 тис., Могильовській — 29,4 тис., Вітебській — 26,1 та Гроднанській — 23,4 тис. осіб. Найвища частка українців серед усього населення також у Гомельській (5,1 %), Берестейській (4,2%) областях і в Мінську (3,3%). В інших областях частка українців не перевищує 2%.

Структура господарства. Республіка Білорусь, як і інші країни, що утворилися після розпаду СРСР, переживає складну економічну ситуацію. В складі СРСР економіка країни розвивалася на гарантованих поставках сировини і палива і збувала продукцію на обширному радянському ринку. Білорусь і тепер виступає за посилення інтеграції нових незалежних держав шляхом створення єдиної банківської системи, рубльової зони тощо.

Економічні реформи в країні проводяться вкрай повільно. Рівень приватизації низький (85% зайнятих працює на державних підприємствах).

Незважаючи на Закон про приватну власність на землю, фермерство майже не розвивається (38% загального обсягу продовольства виробляється на особистих підсобних господарствах).

Білорусь належить до країн, де здійснюються ринкові перетворення (виробництво валового національного продукту на душу населення становило у 1998 р. 1360 дол. США, в Україні — 824 дол. СІНА). За структурою народного господарства — це індустріально-аграрна країна: на промисловість припадає 55,8% національного доходу країни, сільське господарство — 29,3%.

Концепція соціально-економічного розвитку країни передбачає, насамперед, подальший розвиток обробної, хімічної промисловості та машинобудування.

Розвиток машинобудування зумовлюється значними виробничими потужностями, створеними ще в колишньому СРСР. Зокрема, це виробництво тракторів (Мінськ), вантажних автомобілів (Мінськ, Могильов, Жодіна), сільськогосподарських машин (Гомель, Ліда), верстатів (Мінськ, Вітебськ, Гомель, Орша, Молодечно, Барановичі).

Хімічна промисловість розвивається на місцевих ресурсах калійної та кам'яної солі (Салігорськ). На базі російської нафти працюють нафтопереробні комбінати у Новополоцьку і Мозирі, на газі з Російської Федерації функціонує багато підприємств, що виробляють штучні волокна, азотно-туковий завод в Гродна.

Комплексний розвиток господарства передбачає повніше використання лісових ресурсів шляхом модернізації лісопереробної промисловості (виробництво фанери, сірників, будівельних матеріалів, паперу, картону, продуктів лісохімії). Найбільші центри лісопереробної промисловості — Бобруйськ, Борисов, Гомель, Добруш, Чашники, Молодечно, Мости.

На світовий ринок країна може виходити з продукцією легкої промисловості — льоноволокном і льняними тканинами (Орша, Шклов, Слонім).

Республіка Білорусь має достатньо розвинене сільське господарство. У структурі посівних площ переважають зернові культури (більше 40%), головним чином, жито. Республіка повністю забезпечує себе зерном за рахунок власного виробництва. Значна частка у структурі посівних площ припадає на кормові культури (більше 35%) та картоплю (до 15%). Природна кормова база, а також розвинене картоплярство зумовлюють розвиток тваринництва, зокрема свинарства. Картопля, а також продукція тваринництва є експортними товарами Білорусі. Розвиток галузей промисловості та сільського господарства забезпечується достатньою інфраструктурою: електроенергетикою, транспортом.

Електроенергетика країни представлена багатьма ТЕС, з яких найбільшою за потужністю є Лукомльська (2,4 млн. кВт.).

Основне значення для внутрішніх та зовнішніх зв'язків країни має залізничний транспорт (щільність залізниць 26 км. на 1000 км2 території). Основні залізничні вузли: Мінськ (чотири напрями), Барановичі (шість напрямів), Орша (шість напрямів).

Протяжність експлуатованих водних шляхів — понад 4 тис. км. Для перевезення вантажів використовуються Дніпро, Прип'ять, Березина, Сож. Західна Двіна та Німан використовуються, головним чином, для лісосплаву.

Зовнішні економічні зв'язки Білорусі відображають особливості господарського комплексу, а також політичні орієнтири країни. У структурі експорту переважає продукція машинобудування (48,9%). Продукція легкої та хімічної промисловості становить відповідно 12,7 та 12,2%. Експортний потік товарів спрямований в країни СНД (понад 70%). З країн Заходу найбільш тісні зовнішньоекономічні зв'язки Білорусь підтримує з Польщею (12,8% експорту) та Німеччиною (11,9%).

У структурі імпорту переважають енергоносії (38,7%), продукція машинобудування (18,5) та хімічної промисловості (13,8%).

Зовнішньоекономічна діяльність Білорусі, крім зовнішньої торгівлі, здійснюється шляхом залучення іноземних інвестицій і технічної допомоги, будівництва спільних підприємств, активізації прикордонного співробітництва ("Єврорегіон "Буг").

Однак ці процеси, порівняно з іншими країнами СНД, значно сповільнені (за обсягом грошового обороту в спільних підприємствах на душу населення Білорусь більш ніж у два рази поступається Росії і в сім разів — Україні).

Білорусь — член Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР), а також Євразійського економічного співтовариства (колишній Євразійський митний союз). До складу останнього входить п'ять країн колишнього Радянського Союзу — Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан.

Внутрішні територіальні відмінності. За специфікою природних та соціально-економічних особливостей на території Білорусі традиційно виділяють три райони: північний, центральний та південний.

Північний район охоплює басейн Західної Двіни і верхів'їв Дніпра у межах Вітебської області. Галузева структура господарства представлена машинобудуванням (головним чином верстатобудуванням), нафтопереробкою, лісо - та льонопереробкою в промисловості, а також льонарством та молочно-м'ясним скотарством у сільському господарстві.

Центральний район займає центральну частину країни (Мінська, Могильовська та Гроднанська області). Основна галузь спеціалізації — машинобудування (виробництво автомобілів, тракторів, верстатів, різноманітних приладів, радіо - та електротехніки). Крім машинобудування господарський комплекс включає виробництво калійних та азотних добрив, механічну та хімічну переробку деревини, а також переробку сільськогосподарської продукції (молоко, м'ясо, овочі).

Південний район займає південну частину Полісся (Берестейська та Гомельська області). Господарська спеціалізація району — лісопереробка, видобуток торфу, переробка сільськогосподарської продукції. Господарський профіль району змінився після спорудження нафтопроводу "Дружба", а також у зв'язку з використанням місцевої нафти.

Традиційні територіальні відмінності соціально-економічного розвитку Білорусі за останні роки зазнають істотних змін. Це зумовлено такими факторами. По-перше, південно-східна частина держави (Гомельська, південь Могильовської областей) внаслідок несприятливої екологічної ситуації, зумовленої наслідками Чорнобильської аварії, є районом соціально-економічного неблагополуччя (нижчі, порівняно з загальнодержавними, показники динаміки виробництва, вище безробіття, від'ємне сальдо міграції). По-друге, західні області — Берестейська, Гроднанська, а також північно-західні райони Мінської обл., що характеризуються більшою щільністю автошляхів, вищою ефективністю сільського господарства, розвитком прикордонного співробітництва, виступають як регіон прискореного економічного росту, притоку іноземного капіталу і більш активного проведення економічних реформ.

У травні 1998 р. Берестейська обл. вступила до транскордонного об'єднання "Єврорегіон "Буг", куди входять Волинська обл. України та прикордонні з Білоруссю воєводства Польщі. Входження Берестейської обл. до "Єврорегіону "Буг" зумовлюється територіальною близькістю, подібністю історії розвитку господарства, наявністю давніх функціональних зв'язків між цими територіями. Тут функціонують пасажирські та товарні кордонні переходи європейського значення; Кукурики-Берестя, Тереспіль-Берестя, Славатичі-Дамачава.

РЕСПУБЛІКА МОЛДОВА

Площа — 33,8 тис. км2.

Населення — 4,38 млн. осіб.

Столиця — Кишинів (754 тис. осіб).

Географічне положення. Республіка Молдова розташована у Центрально-Східній Європі, займаючи межиріччя Пруту і Дністра, тільки незначна частина її території розміщена на лівобережжі Дністра. Вона простягається на 350 км. з півночі на південь і на 150 км. із заходу на схід. Незважаючи на невелику площу і незначну кількість населення, Молдова займає помітне місце в регіоні. По-перше, вона контролює разом з Румунією важливу водну транспортну артерію Європи — Дунай. По її території протікає ще одна велика ріка — Дністер. По-друге, сприятливі природні умови, насамперед агрокліматичні характеристики та ґрунти, мають важливе значення для розвитку сільського господарства. На півночі, сході та півдні Молдова межує з Україною (протяжність кордону — 1194 км.), на заході — з Румунією.

Негативною рисою географічного положення країни є відсутність прямого виходу до моря (вихід до моря здійснюється через ріки Дністер і Прут).

Молдова розміщена на перетині важливих транспортних шляхів від Балтійського до Чорного морів, а також з Європи в Азію. Вона входить до багатьох міжнародних політичних та економічних угруповань (Організації Чорноморського економічного співтовариства, "Дунайської комісії").

Політичний устрій. Територія Молдови постійно була складовою частиною різних державних утворень — князівства Молдовського, Османської імперії, Російської імперії, королівства Румунії і, врешті, ЄРСР. Та й сьогодні суверенітет Молдови обмежений через присутність російських миротворчих сил, які намагаються врегулювати конфлікт у Придністров'ї.

Процес освоєння території сучасної Молдови почався ще у І ст. до Христа, коли племена готів і даків створили тут дакоготську державу. У 106-273 рр. територія Молдови входила до складу Римської імперії. З IV ст. цю територію заселили проукраїнські племена антів, з IX ст. — тиверці та уличі. При змішуванні слов'янських і романських племен виникла етнічна спільність волохів, яких вважають найближчими предками молдован.

З X ст. Молдова перебувала у сфері впливу Київської держави, у XII- XIV ст. вона входила до складу Галицько-Волинського князівства (галицькі купці в цей час заснували на Дунаї Малий Галич). У ХІІ - першій половині XIII ст. втікачі з Галицько-Волинської держави (берладники) заснували на півдні Молдови Берладське князівство.

У ході російсько-турецьких воєн наприкінці XVIII ст. Молдова то потрапляла під вплив Росії, то знову поверталася до Туреччини. У 1828 р. Росія окупувала Молдову і за Андріянопільським договором (1829 р.) здобула над нею співпротекторат. У 1856 р. в результаті Паризького конгресу Молдова об'єдналась з Волощиною під назвою Румунського воєводства.

Під час Першої світової війни Молдова була ареною політичних подій і в 1918 р. відійшла до складу Румунії (крім Бессарабії за Дністром), де перебувала аж до початку Другої світової війни.

На бессарабській частині Молдови у 1924 р. була утворена Молдавська Радянська Автономна Республіка з центром у м. Балта. Після 1940 р. лівобережна і правобережна частини були об'єднані й створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Під час Другої світової війни Молдову знову захопила Румунія. У 1944 р. вона була включена до складу СРСР. Суверенітет Молдова проголосила 23 червня 1990 р., а незалежність — 27 серпня 1991 р.

За формою правління Молдова — президентсько-парламентська республіка, за адміністративно-територіальним устроєм — унітарна держава. Адміністративно-територіальний поділ — 10 жудеців і Гагауз-Ері (Гагаузька автономія з центром у м. Комрат). Жудеці створені на основі об'єднання колишніх 38 районів. Столиця — Кишинів. Глава держави — президент. У межах Молдови існує не приєднана Придністровська Молдовська Республіка зі столицею в Тирасполі (4,03 тис. км2, 740 тис. осіб). Молдова не визнає Придністровської Молдовської Республіки (за адміністративно-територіальним поділом це Тираспольський жудець). Країнами — гарантами виконання угод між ними є Україна і Росія.

Державну владу в країні представляють президент і парламент. Парламент Молдови складається з двох палат: палати законодавців і палати представників. Судову владу представляє Верховний Суд Молдови, а також районні і міські суди.

Для політичної системи Молдови характерна багатопартійність. У парламенті Молдови до президентських виборів 2000 р. було представлено 13 політичних партій і ряд незалежних кандидатів. Основну кількість місць займали представники Демократичної Аграрної Партії, Союзу Соціалістичних Партій і Руху за Рівноправність і Свободу, Християнсько-Демократичного Народного Фронту, Блоку селян і інтелектуалів. Крім цих партій існують ще Націонал-Цараністська Партія Молдови, Комуністична Партія Молдови, Ліберальна Партія Молдови, Партія Відродження і Злагоди та ін.

Гострою політичною проблемою Молдови є відносини з її західним сусідом — Румунією. Історична близькість Молдови і Румунії зумовила те, що деякі політичні сили країни намагаються приєднати її до Румунії. За приєднання до Румунії виступають парламентський блок аграрників та інтелектуалів, Християнсько-Демократичний Народний Фронт Молдови. Представники цих партій вимагають румунізації країни, запровадження офіційної румунської мови. Проти румунізації виступають Аграрно-Демократична партія Молдови, Соціалістична партія, Комуністична партія Молдови.

Природно-ресурсний потенціал. Геологічна будова території Молдови досить складна. Тут виділяються три основні геологічні структури: окраїнна частина Східноєвропейської (Руської) платформи (на півночі), Перед добруджинський прогин (південні райони) і схил кристалічного масиву Добруджа (крайній південь країни). Близькість Карпат зумовила сейсмічність території (7-8 балів).

Молдова бідна на корисні копалини. Найбільш цінними є будівельні матеріали, зокрема білий вапняк. Поклади вапняків є поблизу Кишинева, Оргіїва, у північно-західній Молдові та в долині Дністра. Важливе значення мають поклади особливого вапняку, який використовується для рафінування цукру. У середній течії Дністра розвідані запаси цементної сировини. У багатьох місцях знайдені і розробляються поклади глин, суглинків, бентонітів, пісків, пісковиків, гіпсу, гравію. Всього в Молдові розвідано близько 260 родовищ мінеральної сировини. Але цих ресурсів недостатньо, тому більшість з них, особливо паливні, Молдова імпортує з інших країн — України, Росії, Румунії та ін. Це ставить її в певну залежність від цих держав.

Рельєф Молдови сильно розчленований, рівнинно-горбистий. У її середній частині розташована Центрально-Молдовська височина (350-400 м.), яка на північному сході та сході змикається з Придністровською височиною (300-350 м.), на півночі і північному заході — з Північно-Молдовською (Бєльською) горбистою рівниною (150-200 м.). На півдні простягається Південно-Молдовська рівнина (Буджак), що дуже порізана ярково-балковою сіткою. Вона поступово знижується на південь, де переходить у Причорноморську низовину. На заході рівнини піднімаються Баймаклійські висоти (до 300 м.). На лівобережжя Молдови заходять відроги Подільської височини, що розчленовані долинами притоків Дністра.

Клімат Молдови помірно теплий з короткою теплою зимою і тривалим жарким літом. Середня температура липня від + 19,5°С на півночі до 23 °С на півдні, січня відповідно — від -5,4°С до -3°С. Найбільша кількість опадів спостерігається в підвищених центральних і північних районах (450-500 мм.), найменша на півдні (300-400 мм.). В окремі роки (особливо на півдні) бувають посухи. Вегетаційний період триває понад 200 днів (з половини березня до кінця жовтня), що дає змогу вирощувати теплолюбиві культури.

Країна небагата поверхневими водами: щільність річкової мережі коливається від 0,1 до 0,4 км/км2. Особливе значення мають ріки Дністер і Прут, які на 92% забезпечують потреби Молдови у воді (водами Дністра забезпечуються Кишинів, Тирасполь, Бендери).

Дністер має водозабірний басейн площею 72,1 тис. км2, середньорічна витрата води становить 317 м3/с. Площа басейну Пруту — 27,5 тис. км2, середньорічна витрата — 76 м3/с.

Великий об'єм стоку (45%) припадає на час весняних повеней (наприклад, витрата води на Дністрі становить тоді 3430 м3/с).

У зимові місяці обидві ріки часто замерзають. Дністер у середній і нижній течії, а Прут тільки в нижній є судноплавними ріками.

Велике природне багатство Молдови — ґрунти, особливо чорноземи (типові, звичайні та ін.). Вони поширені, головним чином, в межах Північно-Молдовської та Південно-Молдовської рівнин. На півдні поширені південні чорноземи, але їх використання через нестачу води є незадовільним. На височинах переважають бурі лісові та сірі лісові ґрунти (вміст гумусу 80-180 т/га), по долинах великих рік — алювіально-лучні ґрунти.

Ґрунтово-кліматичні умови зумовлюють зміну природної рослинності з півночі на південь від зони широколистяних лісів до лісостепу та степу.

Зона широколистяних лісів (бук, дуб) займає підвищену і більш багату на опади частину території (Центрально-Молдовська височина, Придністровська височина). Ліси найкраще збереглися на Центрально-Молдовській височині, де створено природні резервати. Загалом вирубка лісу в Молдові обмежена, деревина в основному імпортується з Росії.

Лісостепова зона займає горбисту місцевість від м. Бєльці на півночі до нижньої течії Пруту в Південній Молдові, а також на відрогах Подільської височини. Природна рослинність складається тут з трав, кущів та низькорослих дерев, які через значну сільськогосподарську освоєність території майже знищені.

Степова зона займає Буджацьку низовину і тераси нижнього Дністра. Упродовж тисячоліть ця територія використовувалась для вигінного тваринництва.

Населення. Чисельність населення Молдови становить 4,38 млн. осіб.

У статевій структурі населення переважають жінки (52,9%). Демографічна ситуація в країні більш сприятлива, ніж в сусідніх країнах. У 1993 р. народжуваність у Молдові становила 17%, смертність — 10, відповідно природний приріст — 7%.

У віковій структурі населення переважають молодь і люди середнього віку. На середину 2000 р. частка осіб у віці 0-14 р. становила 23%, 15-64 — 69%, 65 р. і старших — 10%.

Молдова має високу щільність населення — 127 осіб/км2 (Україна — 85,6, Румунія — 98,1, Болгарія — 81,1, Угорщина — 110 осіб/км2). Найбільша щільність — у придністровських районах, найменша — у південних.

У релігійному складі переважають віруючі румунської та російської православної церков.

У селах проживає 54% населення, у містах — 46%. За період 1995- 2000 рр. середній щорічний приріст міського і сільського населення був однаковий і становив 0,02%. Донедавна для країни було характерне постійне зменшення кількості сільського населення, яке зараз призупинилось. У зовнішніх міграціях переважає еміграція. Молдова ще у 80-ті роки мала від'ємне сальдо міграції (щорічно в Росію виїжджали 1-3 тис. осіб). У 1992 р. Молдову покинули 37 тис. осіб, з них 10 тис. осіб виїхали до Росії.

На фоні відносно щільної мережі міських поселень (21 місто та 47 смт.) виділяється столиця Молдови — м. Кишинів (754 тис. осіб). Другу групу утворюють міста -"сто тисячники": Тирасполь (186 тис. осіб), Бєльці (165 тис. осіб), Бендери (142 тис. осіб). Решта міст належать до малих. Молдовські села, як правило, великі, багато з них за людністю не поступаються невеликим містам.

У цілому країна добре забезпечена трудовими ресурсами. У господарстві зайнято 2 млн. осіб, що сприяє розвиткові працемістких галузей сільського господарства і промисловості.

Корінне населення країни — молдовани, народ, що належить до романської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Вони становлять більшість населення Молдови — 64,5%.

Кількість молдовського населення до 80-х років зменшувалась у відсотковому відношенні, але у 80-х роках внаслідок внутрішньо-радянських міграцій кількість молдовського населення зросла з 63,9% (1978 р.) до 64,5% (1989 р.).

Більша частина молдован — сільські жителі (60,5%) і менша — міські (39,5%). Молдовани розселені по всій країні, але найбільш компактно вони живуть у центральних районах. Молдовське населення утворює абсолютну більшість також у малих і середніх містах (Унгень, Оргіїв, Флорешть), відносну більшість — у великих містах, найнижча частка — у Кишиневі (49,2%).

Українці — друга за величиною етнічна група Молдови (13,8%). Вони утворюють абсолютну більшість у таких містах: Рибніца, Брічани, Атаки, а також в численних селах на схід від Дністра та на півночі Молдови. В етнічному складі населення Придністровської Молдовської Республіки частка українців становить 30%, тому Україна надзвичайно зацікавлена у якнайшвидшому вирішенні придністровської проблеми.

Частка росіян у результаті планового заселення протягом останнього часу постійно зростала: з 10,6% у 1959 р. до 13,0% у 1989 р. Росіяни проживають виключно у містах. У Дністровську вони утворюють абсолютну більшість, у Тирасполі і Бендерах — відносну більшість.

Гагаузи — християни — ортодокси, зрусифіковані вихідці з Туреччини — живуть на півдні Молдови: в містах Комрат, Чадир-Лунґа, Вулканешть, а також у навколишніх селах. Частка гагаузів у населенні Молдови становить приблизно 3,5%. Малий етнос після утворення Молдови проголосив "Гагаузьку республіку". Гагаузи залишаються у складі держави, але вимагають особливого статусу.

Болгари становлять приблизно 2,0% загальної кількості населення країни і проживають переважно на півдні.

Частка колись багаточисельного єврейського населення зменшилася внаслідок від'їзду євреїв з 3,3% у 1959 р. до 1,5% у 1989 р. Найбільша кількість євреїв проживає у Кишиневі (35 тис. осіб), Бєльцях (9 тис. осіб).

Крім того, в країні проживають білоруси, поляки, цигани та представники інших етносів.

Структура господарського комплексу. Розрив господарських зв'язків у межах СНД, а також негативний вплив війни у Придністров'ї, де були зосереджені потужні індустріальні об'єкти, призвели до тяжких наслідків. За 1990-1995 рр. ВВП країни зменшився на 61%, промислове та сільськогосподарське виробництво скоротилося відповідно на 56 та 34%. У 1998 р. виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення становило тільки 374 долари США.

Як у більшості країн перехідної економіки, у господарському комплексі Молдови переважає виробнича сфера (71%). Провідне місце відіграє АПК, представлений сільським господарством та іншими галузями, функціонально з ним пов'язаними.

На сільське господарство Молдови припадає більше половини всього національного доходу, а на переробну сферу АПК — більше 40% продукції промисловості.

Основна галузь сільського господарства — рослинництво, на частку якого припадає 2/3 валової продукції сільського господарства.

Загальна площа сільськогосподарських угідь — 2,5 млн. га. (74 % усієї площі країни). З них на ріллю припадає 68% угідь, решта становлять виноградники та плодово-ягідні насадження, пасовища та сіножаті.

Для Молдови характерна висока розораність території, але забезпеченість землею низька (на од\жителя припадає 0,4 га. ріллі). Резервних земель для розширення сільськогосподарських угідь практично немає. У Придністров'ї та в низов’ях Пруту проводиться суцільне, а на решті території — вибіркове зрошення (площа зрошуваних земель — 270 тис. га).

Провідні галузі землеробства — виноградарство і садівництво. За площею виноградників (до 200 тис. га.), валовим збором та експортом винограду Молдова займає одне з перших місць в СНД. Виноградарство найбільш інтенсивно розвивається в центральній та південно-західній частинах держави.

Сади в Молдові займають найбільшу площу (більше 200 тис. га.). Вирощують яблука, персики, абрикоси, сливи, вишні. Особливо багато садів є на південному заході держави.

Овочівництво розвинене на поливних землях Придністров'я, заплавах Пруту, Реуту та інших річок.

Значна частина фруктів та овочів переробляється на консервних заводах в Тирасполі, Кагулі, Калараші.

З технічних культур у Молдові вирощують тютюн, цукровий буряк, соняшник. Основні посіви тютюну розміщені на Придністровській височині. Центр ферментування тютюну — Оргіїв, виробництво тютюнових виробів — Кишинів. Цукровий буряк вирощують на північному заході держави. Виробництво цукру здійснюється на старих переробних підприємствах у Бєльцях, Рибніці, а також на нових у Дрокії, Брічанах.

Велика частина сільськогосподарських угідь зайнята під зерновими культурами (43%), 15% площі якої становлять посіви пшениці та кукурудзи, на решті площі вирощують овес, жито, ячмінь та інші культури. Врожайність зернових у Молдові була значно вищою, ніж в середньому по СРСР (у 1990 р. 34 ц/га проти 19,9 ц/га). Основні посіви зернових знаходяться у північних та південних районах країни.

Основний напрям тваринництва — молочно-м'ясне скотарство.

Для переробки продукції тваринництва в Молдові діють великі та малі переробні підприємства: молокопереробні — в Бєльцях, Кишиневі, Унгенах; м'ясо переробні в Кишиневі, Бєльцях, Чєадир-Лунзі та ін.

Крім АПК в Молдові розвивається і машинобудівний комплекс. Машинобудування і металообробка спеціалізуються на приладобудуванні, обчислювальній і робототехніці, електротехніці, тракторобудуванні, центрами яких є Кишинів, Бєльці, Тирасполь, Бендери. У Рибніці функціонує переробний металургійний комбінат.

Електроенергетика Молдови представлена Молдовською ДРЕС (2,5 млн. кВт.), яка знаходиться на території Придністровської Молдовської Республіки і не працює для потреб всієї країни. Інші електростанції (ТЕЦ в Кишиневі і Бєльцях, Дубоссарська ГЕС на Дністрі) невеликі за потужністю.

Основні центри легкої промисловості: Тирасполь (текстильна галузь), Бендери (текстильна, шкіряно-взуттєва галузі), Кишинів (трикотажна, швейна, шкіряно-взуттєва, хутрова галузі), Унгени (виробництво килимів) та ін.

Будівельний комплекс представлений заводами з виробництва будівельних матеріалів і конструкцій в Кишиневі, Тирасполі, Рибніці, Бендерах, Бєльцях, цементними заводами в Рибніці та Резині.

Деревообробна промисловість працює на привізній сировині і представлена виробництвом меблів і тари в Кишиневі та Тирасполі.

Молдова має добре розвинену систему залізничного та автомобільного транспорту. Основні залізничні магістралі: Тирасполь-Кишинів-Унгень; Тирасполь-Рені. Річковий транспорт набув найбільшого розвитку на Дністрі та в нижній течії Пруту. Певні перспективи має освоєння невеликої ділянки на лівому березі Дунаю (1 км.). Довжина судноплавних шляхів у Молдові становить 1100 км.

Зовнішні зв'язки. Зовнішньоторговельний оборот Молдови — 346 млн. доларів (1993 р.). Експорт — 164 млн. доларів. Імпорт — 182 млн. доларів. У зовнішньо торговельному обороті переважає імпорт.

У структурі експорту переважають продукція сільського господарства і харчової промисловості (52%), продукція легкої промисловості (20), продукція машинобудування і металообробки (17), У структурі імпорту — продукція машинобудування і металообробки (29), продукція легкої промисловості (20), енергоносії (10), деревина (5%).

Оскільки Молдова тривалий час перебувала в рамках єдиної системи СРСР, після розпаду Союзу основними її торговельними партнерами залишилися Росія (60% зовнішньоторговельного обороту Молдови у 1993 р.) і Україна (20%). Зараз їх частка дещо скоротилась за рахунок зростання питомої ваги у зовнішньоторговельному обороті Молдови західних країн. З цих держав основними торговельними партнерами є Румунія (35%) зовнішньоторговельного обороту Молдови з західними державами), а також Німеччина — 16%, Болгарія — 10, Нідерланди — 10%.

Дуже важливими для Молдови є стосунки з Україною, особливо створення спільних підприємств з переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, а також прикордонне співробітництво.

ЗАХІДНА ЄВРОПА

Західна Європа займає площу 1422,8 тис. км2, що становить 16,6% усієї території Європи. У склад регіону входить одинадцять країн. Три з них (Німеччина, Франція, Великобританія) відносяться до семи найбільш розвинених країн світу. Інших шість (Австрія, Бельгія, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Швейцарія) — малі високорозвинені країни, а Монако та Ліхтенштейн залишаються у ранзі "карликових" держав.

У цілому регіон характеризується високим рівнем розвитку економіки, значними доходами населення і відповідно — найвищим життєвим рівнем населення в світі.

Важливою особливістю географічного розташування (положення) Західної Європи є широкий доступ найрозвиненіших держав до Світового океану, який упродовж багатьох віків використовувався для прокладання морських шляхів, завоювання заокеанських територій та утворення таких могутніх у минулому колоніальних держав, як Великобританія, Франція, Нідерланди, Бельгія.

Подальший розвиток відносин між метрополіями і залежними від них територіями був дуже складним, у більшості випадків загарбницьким, однак в цілому він сприяв міжнародному поділу праці, формуванню світогосподарської системи, "рушійною силою" економічних реформ.

Інші країни — Австрія, Ліхтенштейн, Люксембург — хоч і не мають прямого виходу до моря, але, користуючись внутрішніми водними шляхами, густою мережею сучасних автодоріг і залізниць, долають просторову замкнутість і створюють всі передумови для відкритості свого господарства. Східні та південно-східні терени регіону, зокрема Німеччини, Австрії, Швейцарії, межують із Центрально-Східною та Південною Європою, кордони з якими у більшості випадків проходять вздовж рік, гірських хребтів, що не є перешкодою для прокладання залізниць, автодоріг.

Вплив океану особливо відчувається на господарській діяльності західних прибережних територій, а також південної Англії. Чимало морських портів стали відомими урбанізованими центрами — Лондон, Ліверпуль, Роттердам, Гамбург та ін. До таких центрів тяжіють внутрішня транспортна система і окремі галузі господарства, зокрема суднобудування, нафтопереробна та інші галузі, що спеціалізуються на переробці імпортної сировини. Водночас не слід відкидати центроформуючого значення столичних міст та регіональних центрів, що сформувалися як значні політичні, економічні та культурні осередки, віддалені від моря, але розміщені на вигідних європейських перехрестях доріг: Париж, Бонн, Берлін, Відень, Люксембург та ін.

Економіко — географічна оцінка природних умов і ресурсів. Західна Європа виглядає досить компактною територією, за винятком Британських островів, які зміщені далеко на захід, врізаючись в океанічний простір Атлантики. Таке специфічне положення впливає на кліматичні умови регіону. Якщо для Британських островів клімат є типово морським, де річні суми опадів можуть перевищувати 1500 мм., а річні амплітуди коливань температури є незначними (майже безморозна зима, відносно прохолодне літо), то для континентальної частини регіону його зміна пов'язана із трансформацією морських повітряних мас при їх переміщенні у глибину материка. Наприклад, на крайньому заході Нідерландів річна сума опадів становить 700-800 мм. з максимумом випадання взимку, переважно у вигляді дощу, із середніми температурами холодного місяця від +1 до -1 °С. Віддаляючись на схід, річна кількість опадів зменшується і на східних кордонах Німеччини середня температура січня повсюдно від'ємна (-2...-З °С), а середня температура липня +20 °С з річною кількістю опадів близько 500 мм., максимум яких припадає на другу половину весни і початок літа, що сприяє розвитку землеробства, особливо просапних культур. Подібною закономірністю зміни клімату характеризується середня і частково південна частина регіону. Правда, тут важливе значення має не лише географічне розташування, а й характер рельєфу. Якщо північну частину Західної Європи займає Середньоєвропейська рівнина, де клімат змінюється у східному напрямі, набуваючи поступово континентального характеру, то південну частину займають плоскогір'я і гори Альпи, клімат яких залежно від висоти гірських масивів, наявності замкнених котловин та сторін схилу може бути дуже різним. Прикладом м'якого і теплого клімату з континентальним відтінком може бути Верхньо-Рейнська рівнина, яка вважається дуже сприятливою для розвитку землеробства. Прикладом унікального клімату гірських територій можуть бути південні схили Швейцарії, Австрії, які використовуються для розвитку кліматичних курортів та сільськогосподарського освоєння гірських схилів.

У цілому територія Західної Європи розташована у зоні помірного клімату. Майже вся її материкова частина, окрім альпійських районів і вузької смуги середземноморського узбережжя Франції, а також півночі Великобританії, має річну суму активних температур від 2200° до 4000°, що дає змогу вирощувати основні сільськогосподарські культури із середнім і довгим вегетаційним періодом: пшеницю, жито, овес, цукровий буряк, соняшник, кукурудзу і т.д. Для Шотландського нагір'я, Ірландії та високогірних районів континентальної частини сума активних температур вдвічі менша — від 1000° до 2200°, тут вирощують культури з коротким вегетаційним періодом. Лише вузька смуга середземноморського узбережжя Франції відноситься до субтропічного клімату із сумою активних температур від 4000° до 6000°. Тому тут вирощують такі теплолюбні культури, як цитрусові, оливкові, виноград та ін.

У Західній Європі переважно м'які зими із середньо-січневими температурами, що рідко опускаються нижче нульової відмітки (за винятком гірських районів і східних кордонів Німеччини). Літо не жарке, а середня температура липня коливається від +16 до +24 °С.

Західна Європа характеризується високою зволоженістю, особливо її західна частина. Сільськогосподарські землі Великобританії, прибережні землі Франції, Нідерландів і Німеччини потребують осушення, особливо на глинистих ґрунтах, які слабо пропускають атмосферну вологу. Гірські масиви регіону, найбільше Альпи, стримуючи атлантичні повітряні маси, конденсують значну кількість вологи — від 1500 до 3000 мм. опадів на рік. Альпи мають чітко виражену висотну зональність (поясність) — від теплого помірного клімату до помірного холодного із суворим високогірним кліматом верхньої частини гір. Для господарських цілей гори найактивніше використовуються до висоти 1500_2000 м.

Ґрунти Західної Європи не є дуже родючими, але завдяки впровадженню високого рівня агротехніки їх якість помітно зросла. Це дає змогу розвиненим країнам Західної Європи отримувати дуже високі врожаї основних сільськогосподарських культур.

Більшість території Західної Європи давно освоєна людиною, окультурена, лише на півночі Великобританії та в Альпах збереглися куточки дикої природи. Там і знаходяться праліси. Лише одна п'ята території регіону вкрита лісами. Найбільшою лісистістю виділяються гірські райони континентальної Європи (30%), найменшою — Британські острови ( в Ірландії — менше 3%).

Країни Західної Європи мають густу річкову систему. Майже всі ріки повноводні, більшість із них у нижній і середній течії судноплавні. Транспортне значення рік підсилюється наявністю прокладених каналів. За обсягом ресурсів річного стоку на душу населення регіон займає високе місце у світі. Серед країн регіону на першому місці перебуває Ірландія — 13,7 тис. м3, на другому Австрія — 7,70, на третьому Швейцарія — 7,28. Серед великих країн обсяг водних ресурсів річного стоку на душу населення становить: для Франції — 4,57; Великобританії — 2,73 тис. м3, а для Німеччини — ще менше.

Значна концентрація водних ресурсів знаходиться в Альпах — на високогірних льодовиках. Вони займають 3200 км2 площі, маючи запаси 3500 км3 води.

До країн, непогано забезпечених водними ресурсами, відносять Великобританію та Францію.

Гірські ріки Західного регіону володіють потужними гідроенергоресурсами: Франція — 80 млрд. кВт • год./рік, Австрія — 44 і Швейцарія — 39 кВт • год./рік. На їх частку припадає майже одна четверта загальних запасів гідроенергії Європи.

У геологічному відношенні територія регіону, як і всієї Європи, вивчена досить добре. Серед корисних копалин важливе господарське значення мають вугілля, залізна руда, нафта.

Кам'яне вугілля залягає майже у всіх країнах регіону, та найбільшими запасами виділяються Рурський (Рейнсько-Вестфальський) басейн, родовища Північної Франції, Великобританії та Бельгії. Буре вугілля, яке є доброю сировиною для хімічної промисловості, розташоване на окраїнах альпійської складчастої системи (східна Німеччина).

Металургійні ресурси західного регіону Європи некомплектні. Із основних руд чорних металів (залізна, марганцева, хромова) великими запасами виділяється лише залізна руда. Основні її родовища знаходяться у Великобританії, північно-західній Франції і Люксембурзі. Правда, ці рудимають відносно низький вміст металу: у Франції і Люксембурзі — від 30 до 40%; в Англії і Німеччині — від 20 до 35%.

Значні запаси алюмінієвої сировини (бокситів) є у Франції, сурми і молібдену — в Австрії.

Західна Європа багата на важливі види хімічної сировини — калійної і кухонної солі. Головні їх родовища зосереджені у Німеччині.

Серед енергетичних ресурсів крім вугілля і водних ресурсів регіон володіє запасами нафти, природного газу і урану.

Нафтою багатий шельф Північного моря — особливо та його частина, що належить Великобританії. Слідом за нафтою у 70-ті роки були відкриті великі родовища природного газу, але переважно у шельфі Норвегії, що значно змінило енергетичне господарство не лише цієї країни, а й сусідніх країн Північного макрорегіону.

Промислові запаси урану залягають на території Франції.

І все ж, незважаючи на деяке поліпшення паливно-енергетичного балансу за рахунок внутрішніх резервів, основним джерелом поновлення енергоносіїв залишаються країни — експортери з інших регіонів світу.

Населення. Населення регіону на середину 2000 року нараховувало майже 246 млн. осіб, що становить 37% загальної чисельності всієї Європи, будучи у 7,7 разу більшою, ніж у Північній Європі, і на 47,2% більшою, ніж у Центрально-Східній, та на 73,2% більшою, ніж у Південній Європі. Понад чотири п'ятих населення регіону припадає на три країни — Німеччину, Францію, Великобританію.

Західна Європа відноситься до найбільш густозаселених регіонів світу. Середня щільність населення тут перевищує 173 особи на 1 км2, що у 5 разів більше, ніж у Північній, у 3,5 разу — ніж у Східній, у 1,7 разу — ніж у Центрально-Східній та в 1,8 разу — ніж у Південній Європі. За показником середньої щільності населення Нідерланди, Бельгія входять до числа перших п'яти країн світу. До першої десятки входять також Німеччина і Великобританія. Найбільшою щільністю в регіоні виділяються центральна та північно-західна частини регіону: Нідерланди — 382 особи/км2, Бельгія — 330, Англія — 238, Німеччина — 230 осіб/км2. Лише окраїни Західної Європи, зокрема територія Шотландського нагір'я, Західна Ірландія і Альпи, заселені менше.

Західна Європа здавна вважається одним із найбільш урбанізованих районів земної кулі. У містах проживає понад три чверті населення, зокрема у Бельгії майже 97%, у Великобританії — близько дев'яти десятих, у Німеччині — понад 85%. У цій частині Європи розташовано багато міст-мільйонерів. Майже вдвоє більше великих міст (від 500 тис. до 1 млн. жителів), багато середніх і малих міст. Мережа міст в регіоні є найгустішою у світі. Значного розвитку у Західній Європі досягли міські агломерації, особливо у Великобританії, Німеччині, Франції. В агломераціях концентрується значна кількість населення. Лише в Лондонській і Паризькій агломераціях проживає понад 10 млн., у Рурській — 6 млн.

Розвиваються групові форми розселення — міські агломерації. Найбільшим містом є Великий Париж, де зосереджено одну п'яту населення і більше п'ятої частини робочих місць Франції. Рурська агломерація простягається на відстані понад 100 км. при середній ширині 20 км. Тут проживає понад 10 млн. осіб.

За темпами приросту населення Західна Європа значно відстає від інших регіонів, займаючи останнє місце у світі. Наприклад, у 1983-1993 рр. темпи приросту становили менше одного відсотка в рік, а в наступні п'ять років стали від'ємними, тоді як для країн, що розвиваються, цей показник

Народжуваність у високорозвинених країнах Західної Європи у 1960-2000 рр., %

Країна

1960

1970

1980

1990

2000

Бельгія

16,9

14,7

12,5

12,8

11,0

Великобританія

17,5

16,3

13,5

13,9

12,0

Голландія

20,8

18,3

12,8

13,2

13,0

Німеччина

17,8

13,8

10,1

11,2

9,0

Франція

17,9

16,8

14,8

13,3

13,0

перевищує 2 і навіть 3,0%. Частка регіону у складі населення світу невелика — 4,3%.

Головною причиною зменшення темпів приросту населення є спад народжуваності. З таблиці видно, що найнижчою народжуваністю характеризується високо-урбанізована Німеччина (9,0%), а також Бельгія (11,0%). Відповідно низьким для цих та інших промислово розвинених країн є народжуваність дітей на одну жінку"(коефіцієнт сумарної народжуваності), вона становила в 1995-2000 рр. від 1,3 до 1,7 дитини, тоді як смертність немовлят є незначною. На 1000 народжених в 2000 р. в Західній Європі померло 5 дітей. У деяких країнах, що розвиваються, такий показник становить навіть 140 і більше дітей (Західна Сахара, Сьєрра-Леоне, Ліберія).

У регіоні смертність населення невисока. Вона стабілізувалась на показнику 8-10 померлих за рік на 1000 осіб населення. Загальний коефіцієнт природного приросту (приріст на 1000 осіб населення) стабілізувався на середньому показнику 1,0—3,5. Найвищий приріст серед країн Західної Європи (2000 р.) мають Нідерланди — 1,0, а найнижчий Німеччина, Люксембург, Франція — 4.

У віковій структурі населення зростає частка найстаріших вікових груп. Середня тривалість життя у регіоні серед чоловіків становить 72,4 року, що є найвищою у Європі і 74,9 року серед жінок, поступаючись життям лише жінкам Північної Європи.

Трудові ресурси, що становлять понад 3/5 усього населення регіону, використовують не повністю. Шукаючи доброго заробітку, місцеве населення часто відмовляється від дешевих робочих місць, і їх займають робітники — іммігранти, яких на середину 90-х років у країнах Західної Європи нараховувалось майже 7 млн. осіб. Найбільше їх осіло у Німеччині, Великобританії та Франції, — понад чотири п'ятих усіх іммігрантів, що працюють і проживають у регіоні. Вони переїжджають сюди як із європейських країн (Іспанії, Італії, колишньої Югославії, Греції, Португалії), так і з країн Африки, Східної та Південно-Східної Азії.

Майже все населення регіону належить до великої європеоїдної раси (білої), яка умовно розділяється на північну європеоїдну, або балтійську, і південну європеоїдну, або індо-середземноморську. Північна європеоїдна раса займає територію більшості країн Західної Європи. Її характерними ознаками є відносно високий зріст, світлий колір волосся і очей, густий заріст на обличчі і тілі, видовжена форма черепа.

Більшість народів регіону розмовляють на індоєвропейських мовах, що належать до германської групи: німці, німці — швейцарці, австрійці, люксембуржці, ельзасці та лотаринзці, голландці, фризи, фламандці, англійці, шотландці, шотландо-ірландці.

Другою за чисельністю індоєвропейською мовною групою Західної Європи є романська, що сформувалася на базі латинської мови. До цієї групи належать французи, франко-швейцарці, валлони, корсиканці, італійці, італо-швейцарці, ретороманці.

Найменш поширеною в регіоні є кельтська група мов. До неї відносяться народи, що заселяють Британські острови: ірландці, уельсці, гели та бретонці (Франція).

Основні етапи економічного розвитку країн Західної Європи. Економіка країн Західної Європи пройшла тривалий і своєрідний шлях розвитку.

Вирішальний вплив на зміни економічного статусу багатьох європейських держав мали Великі географічні відкриття ХV-ХVІІ ст., які дали початок колоніальним завоюванням і поділу заокеанських земель між європейськими державами.

На початку XVIII ст. особливо укріпили свою економіку Нідерланди та Англія. Торгівля із країнами світу приносила їм величезні прибутки, а аграрні революції прискорювали інтенсифікацію сільського господарства.

Наприкінці XVIII ст. особливо зросло значення Англії. Вигідне географічне положення, величезні доходи від колоніальної торгівлі, реформи у сільському господарстві сприяли перетворенню землеробства у крупно-товарне виробництво, а найголовніше — промисловий переворот сповна використав економіко — географічне поєднання кам'яного вугілля та залізно руди, що стало важливою передумовою для створення базової галузі економіки — важкої індустрії.

Французька революція 1789 р. стала передумовою подальшого розвитку економіки як Франції, так і інших країн Європи, розташованих на схід від Англії. Але війна 1812 р. відкинула французів від економічного поступу і призвела до закріплення Англії як наймогутнішої держави XIX ст. До середині: цього ж століття фактично була створена нова могутня держава — Британська імперія.

У 50-60-х роках XIX ст. перехід від ремесла до машинного виробництва активно сприяв утворення централізованих національних держав. Після франко-прусської війни 1870-1871рр. було завершено об'єднання Німеччини. До її складу ввійшли крім Пруссії Баварія, Саксонія, Тюрінгія, Вюртенберг, Баден та ще кілька десятків невеликих самостійних земель.

На початку XIX ст. остаточно сформувалися території Бельгії та Голландії.

На зламі століть (кінець ХІХ- початок XX ) відбулися значні зміни у структурі господарства європейських країн. Цьому сприяли поява електричного струму, двигуна внутрішнього згорання тощо. У цей період складаються контури основних індустріальних районів заходу Німеччини, півдня Великобританії, півночі Франції, а також країн Бенілюксу.

До Першої світової війни Західна Європа сконцентрувала до 60% світового обігу міжнародної торгівлі і понад половину експортованого капіталу.

Та незважаючи на значні фінансово-економічні зрушення, переважаюча роль Європи, що тривала протягом трьох століть, була втрачена. Світовий центр промислової і фінансової могутності наприкінці ХІХ- на початку XX ст. перемістився у США. Перша світова, міжвоєнний період і Друга світова війни не принесли особливих змін в економіці західноєвропейських та й інших держав континенту. Навпаки, остання війна створила зовсім нову політико — економічну ситуацію. На території регіону утворилась нова республіка Ірландія. Великобританія, Франція, Бельгія фактично втратили свої заокеанські колонії. Розпалися колоніальні імперії. Повоєнну Німеччину було розділено на дві держави: ФРН і НДР. У Європі розростався вірус "холодної війни" між прибічниками Радянського Союзу та країнами Організації Північно-Атлантичного Договору (НАТО), до якого початково ввійшли 12 держав. Із них п'ять були країнами Західної Європи: Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Зовсім нова ситуація зобов'язувала країни Західної Європи формувати економічні союзи. У процесі створення єдиного європейського економічного простору у країнах ЄЕС відбувалась масштабна перебудова технологій виробництва. Одночасно впроваджувалась єдина система оподаткування і соціального захисту населення. На базі більшості країн регіону в 1992 р. (в Маастрихті — Нідерланди) підписано договір про Європейський Союз (ЄС). Згідно з цим договором, передбачено створити економічне і політичне об'єднання європейських країн зі спільними органами управління, єдиною фінансовою системою і грошовою одиницею, де б окремі держави аніскільки не були принижені у своїй державності, національній гідності чи економічній доцільності.

Право

Природознавство

Психологія і педагогіка

Російська мова

Соціологія

Фізика

Філософія

Французька мова

Українська мова

Хімія

Підручники в PDF

Добавить свое объявление

Загрузка...

ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ

Розділ другий

РЕГІОНИ І КРАЇНИ СВІТУ