Тема 13. Америка

1. Північна (англомовна) америка

Англомовна Америка представлена США як наймогутнішою економічною державою і Канадою, яка є другою за площею після Росії і однією із семи найрозвиненіших держав світу. Обидві країни займають північну частину субматерика західної півкулі, заходячи далеко за полярне коло, де найбільш віддаленою точкою є мис Мерчісон на півострові Бутія в Канаді — 71°58' північної широти, дещо північніше мису Нордкап у Європі і на 7° південніше мису Челюскін (Російська Федерація) — найвіддаленішої точки Азії.

На півночі материк омиває холодний Північний Льодовитий океан, на сході — Атлантичний, на заході — Тихий. Води океанів є природним бар'єром, що визначив торговельно-економічні зв'язки як із державами Південного субматерика Америки, так і зі світом східної півкулі.

Берегова лінія Північної Америки неоднорідна. Атлантичне узбережжя США в основному низинне, сильно розчленоване естуаріями рік, затоками (Св. Лаврентія, Гудзонова, Мексиканська та ін.), які дуже вигідні та зручні для розбудови портів. Однак якщо південна частина атлантичного узбережжя до 35° п. ш. омивається теплими водами течії Гольфстрім із середньорічними температурами +26°, то північна разом із затокою Св. Лаврентія перебуває в полоні холодних вод Лабрадорської течії, що рухається назустріч Гольфстріму. Температура поверхневих вод Лабрадорської течії не перевищує +10°. У районі зустрічі вод теплої і холодної течій створюються умови для циклонної діяльності і утворення туманів. Холодна течія приблизно до 43° п. ш. доносить із півночі айсберги, що разом із туманами створюють велику загрозу для судноплавства. З іншого боку, змішування цими течіями вод сприяє розвитку мікроорганізмів, що є доброю поживою і місцем розмноження морських риб (Ньюфаундлендська котловина).

Берегова лінія з боку Тихого океану менш розчленована. За винятком північного узбережжя, де в материк заглиблюються фіорди, а вздовж берега тягнуться великі і малі острови — Ванкувер, Королеви Шарлотти та ін. Тут знаходиться найбільш зручна бухта тихоокеанського узбережжя П'юджет-Саунд. Межею між Тихим океаном і Беринговим морем виступає півострів Аляска. З боку Берингового моря у материк заходять великі затоки Нортон і Коцебу.

Північний Льодовитий океан, що впирається у низку островів (о. Елсмір, о-ви Свердруп, Королеви Єлизавети та ін.), вкритий великими плаваючими островами льоду. Деякі із таких дрейфуючих островів використовуються для посадки літаків.

Площа Північної Америки — близько 19 млн. км2, населення 309,5 млн. осіб (середина 2000 р.). Територія загосподарована неоднаково. Більша частина північної Канади і майже вся Аляска мало придатні для життєдіяльності людини.

Природні умови та ресурси. Сучасна орографія Північної Америки відбиває геологічну історію розвитку материка і основні риси геотектонічної будови. Особливістю орографії материка є меридіальне розташування основних елементів поверхні. Через його середню частину від Мексиканської затоки до Північного Льодовитого океану простягається смуга рівнин і понижень. На заході і південному заході тягнеться складна система гір під загальною назвою Північноамериканські Кордильєри. У східній частині простягаються Аппалачські гори, які дуже зручні для господарського освоєння.

Основу материка становить старовинна Північноамериканська геологічна платформа, що займає майже три чверті його поверхні і значну частину Канадського Арктичного архіпелагу. Приблизно дві треті платформи не вкриті осадковими відкладами і кристалічна основа виступає безпосередньо на поверхню, утворюючи так званий Канадський щит, дуже багатий на корисні копалини. Краї платформи опушені і зайняті осадковими відкладами. Висоти на внутрішніх частинах рівнини не перевищують 200 м. і лише на краях поверхні поступово піднімаються до 300 і навіть 400 м., а на півострові Лабрадор виступає гірський кристалічний хребет Торнгат, що досягає висоти 1500 м.

Північно-східну частину материка займає Лаврентійська височина. У її межах знаходиться найбільш загосподарована частина Канади і території США, що розміщується на Захід від Верхнього озера. Поверхня характеризується невисокими пагорбами, що часто чергуються з озерними водоймами. Ця територія відносно недавно звільнилася з-під обширного льодовика, який і визначив своєрідні форми рельєфу: нагромадження валунів, піску, великої кількості прісної води і т. п. Решта території Північної Америки в межах платформи характеризується рівнинним рельєфом. На південь від Лаврентійської височини і на схід від Кордильєр аж до берегів Мексиканської затоки простягається обширний район рівнинних територій.

Ландшафти цих рівнин змінюються не лише з півночі на південь, але й зі сходу на захід. Це підтверджує меридіональне розташування ґрунтово-рослинних зон, зокрема перехід від зони широколистяних лісів на сході до лісостепу, степу і сухих степів на заході материка.

Територію Північної Америки між Аппалачами і Кордильєрами займають обширні природні райони: Центральні рівнини, Великі рівнини, Приберегові низовини.

На сході Америки обабіч р. Міссісіпі і південніше Лаврентійської височини розташована Центральна рівнина висотою 200-500 м над рівнем моря. Сам перехід від височини до рівнини на рельєфі виражений слабо. Це пов'язано з тим, що північна частина рівнини, як і Лаврентійська височина, мають спільні сліди колишнього зледеніння. Далі на південь форми поверхні змінюються. У районі нижніх течій рік Міссурі і Огайо з'являються лесовидні породи, які в поєднанні із кліматичними умовами сприяють високій урожайності теплолюбивих рослин, зокрема сої та кукурудзи. Центральна рівнина сильно піддана ерозійним процесам водотоками басейну Міссурі, особливо на південь від р. Огайо. У басейні р. Грин (притоки Огайо) знаходиться знаменита Мамонтова печера, загальна протяжність якої майже 300 км.

На захід від Центральної рівнини розміщені Високі рівнини, які є верхньою сходинкою "гігантської драбини", що впритул наближається до Скелястих гір. Вони нагадують рівнинні плато, висоти яких зростають у західному напрямі від 500 до 1700 м. Вони зручні для прокладання доріг і для сільськогосподарського використання, особливо там, де проведені меліоративні роботи, спрямовані на зволоження засушливих земель. В американських штатах Міссурі і Південна Дакота берегова частина плато так сильно порізана поверхневими водами, що утворився типовий гірський рельєф з гострими піками висотою понад 200 м. Ці території, які ще називають "дурними землями", практично не придатні для господарського освоєння.

Південна і південно-східна частина субматерика переходить у смугу Приберегових низовин (Примексиканської, Флоридської, Приатлантичної), що омежовується узбережжям Мексиканської затоки і Атлантичного океану. Ця низовина перетворилась у сушу відносно недавно. Майже ідеальна низовинна поверхня піднімається лише на висоту до 100-150 м. Вона покраяна багаточисельними річковими долинами. В деяких місцях поверхня складена вапняками і характеризується широким розвитком карсту, особливо на півостровах Флорида і Юкатан.

Долини рік Приберегових низин, а особливо заболоченої Примексиканської, яку інколи називають низовиною Мексиканської затоки, щедро вкриті алювіальними відкладами. Найбільшої товщини вони сягають у межах Міссісіпської дельти. Ґрунти, клімат крайнього півдня Берегових низовин сприяють розвитку тут субтропічного землеробства, особливо вирощуванню бавовнику, рису, цукрової тростини.

Східну частину Північної Америки займають Аппалачські гори, які за геологічною будовою дуже нагадують центральні райони Західної Європи. Аппалачі — невисокі гори (найвищою точкою є гора Мітчелл з вершиною 2037 м.), які простягаються з північного сходу на південний захід більш ніж на 2000 км., займаючи територію Канади і США.

Північна частина гір, не перевищуючи 1000 м., належить до древньої каледонської гірської системи, а південна, з висотами 2000 і більше метрів, — до герцинської.

На півночі Аппалачі впритул підступають до берега Атлантичного океану, створюючи особливу берегову лінію з островами, півостровами, затопленими гирлами рік і заток, усяких розташовані порт Бостон, найбільше місто Північної Америки Нью-Йорк та ін. Південні Аппалачі з системою хребтів складені кристалічними породами із обривистими схилами. Тут розміщується плато Підмонт, яке піднімається над Приатлантичною низовиною. Ріки, що стікають з Аппалачів, урізаються в кристалічні породи плато і, пересікаючи його східний край, утворюють водоспади. їх тут багато і тому край плато Підмонт називають "лінією водоспадів". Використання енергії цих рік вздовж "лінії водоспадів" відіграло важливу роль у розвитку американської економіки.

Аппалачі багаті на корисні копалини, зокрема метал, кам'яне вугілля і гідроресурси. їх передгір'я і долини густо заселені та інтенсивно освоюються.

Кордильєри займають західну окраїну Північної Америки, від Аляски до Мексики і далі продовжуються у Південній (Латинській) Америці. А в недалекому минулому навіть з'єднувались з Азією.

В орографічному відношенні це величезна гірська система із поздовжнім розміщенням гірських хребтів, між якими лежать малозволожені плато й плоскогір'я, до яких високе берегове пасмо гір не пропускає зволоженого океанічного повітря.

У прибережній смузі майже паралельно простягаються два ланцюги гір. Особливою висотою виділяється віддалений ланцюг гір. До нього відноситься Аляскінський хребет з найвищою вершиною Північної Америки горою Мак-Кінлі (6194 м.), Береговий хребет Канади з висотами понад 4000 м і Сьєрра-Невада.

На півострові Аляска є чимало вулканів — від недіючих або згаслих до надзвичайно активних, які періодично вивергають хмари попелу і потоки лави (вулкан Катмай, виверження відбулося у 1912 р., Сент Хеленс, 1980 р. та ін.).

Внутрішній пояс Кордильєр утворюють системи плато і плоскогір'їв. Так, наприклад, більшу частину Аляски займає плоскогір'я Юкон, на кордоні Канади зі США розвинулось Колумбійське плато з висотами до 1500 м. Особливістю його будови є наявність лавового покриву, порізаного поверхневими водами. Так, на р. Колумбія утворено цілу систему глибоких каньйонів, що можуть заглиблюватись до 1000 м. Найбільшим плоскогір'ям Північної Америки є Великий Басейн із річками внутрішнього стоку, які дуже маловодні і не доносять своїх вод до океану. Східний край Кордильєрського гірського поясу займає розгалужена система гір, які утворюють Скелясті гори. Вони беруть початок у Канаді, південніше від гір Маккензі, продовжуючись у США. Південна частина гір сильно роздроблена на окремі хребти і великі котловини. В одній із них розміщується Єллоустонський національний парк. Тут проявляються післявулканічні виверження гейзерів, Грязєвих вулканів, термальних джерел, що приваблюють туристів.

Надра Північної Америки забезпечені величезними запасами корисних копалин, особливо у межах Канадського Кристалічного щита (залізна руда, кольорові і коштовні метали). Передгірські і міжгірські прогини у межах Аппалачських гір і гірської системи Кордильєр є районами накопичення осадкових корисних копалин органічного походження.

Кам'яне вугілля поширене у Центральній і Східній частинах материка, значно менше його у Кордильєрах. Більшість запасів кам'яного вугілля знаходиться на території США. Переважають пласти середньої і великої потужності із неглибоким заляганням. Особливо значні запаси коксівного вугілля зосереджені у так званій Східній провінції — Аппалачський і Пенсильванський басейни. У Внутрішній провінції, на південь від Великих озер знаходиться Іллінойський басейн і в басейні Міссісіпі — Західний. На півночі Великих Рівнин розвідано великий басейн бурого вугілля — Форт-Юніон. Буре вугілля видобувають також у внутрішніх котловинах Скелястих гір — басейн Юніта (Юта, Колорадо). У Канадській частині Північної Америки вугілля зустрічається у Аппалачівській зоні і у Внутрішніх рівнинах. Знайдено вугілля і на Алясці.

Нафта — одне із головних багатств Північної Америки. Вона поширена як на платформі, так і в зоні гористої системи Кордильєр. Майже всі кам'яновугільні басейни у межах платформи є одночасно нафтоносними і газоносними.

Найбільші родовища нафти і газу зосереджені на півдні Внутрішніх Рівнин на Примексиканській низовині (на захід від Міссісіпі) і в районі Тихоокеанського узбережжя. Промислове значення мають також території окраїн Аппалачів. Більше половини нафтових ресурсів США припадають на шельф Мексиканської затоки, Тихого океану біля південної Каліфорнії і на узбережжя Льодовитого океану у Північній Алясці. Промислове значення мають також нафтоносні сланці (штати Колорадо, Юта і Вайомінг).

Північна Америка володіє значними гідроресурсами (Аппалачі, Кордильєри), а також запасами прісної води. Гідроенергетичний потенціал Північної Америки — один з найбільших у світі.

Залізні руди поширені головним чином у районі Великих озер. Більша частина родовищ знаходиться на території Канади, менша — в США. Великі запаси залізної руди є на півострові Лабрадор, а також — в Аппалачах (штат Алабама).

Значними у Північній Америці є запаси мідних і нікелевих руд. Найбільші родовища їх зосереджені на Канадському щиті у межах Канади. Значні ресурси молібдену і вольфраму знаходяться на території гірського штату Колорадо. Свинцево-цинкові руди сконцентровані в Айдахо, свинцеві — у Західних штатах Юта і Монтана, а також на Центральній Рівнині у штаті Міссурі. Коштовні метали (золото, срібло, метали платинової групи) виявлені у багатьох районах Північної Америки. Так, в Кордильєрах золото зустрічається від Аляски до Мексики, а також у південній частині Канадського щита, де воно залягає у архейських гранітах.

Уранові руди зосереджені у межах Канади на окраїнах Кристалічного щита, у районі Великих Канадських озер, а також у зоні Скелястих гір (США).

Солі досить поширені на материку. Так, калійні солі зустрічаються по окраїнах платформи (штат Нью-Йорк). Найбільші запаси сірки знаходяться на березі Мексиканської затоки.

На півострові Флорида знаходяться великі запаси фосфоритів. В останні роки відкриті нові родовища нафти, природного газу і кольорових металів на Канадському Арктичному архіпелазі, Алясці.

Клімат. На території субматерика розміщені практично всі кліматичні зони: помірний і субтропічний морський (узбережжя Тихого океану); континентально-морський (узбережжя Атлантичного океану); континентальний (Внутрішні рівнини, плоскогір'я Юкон); різко континентальний (внутрішні плато і плоскогір'я Кордильєр); арктичні (північний край Аляски і північно-східна Канада, що займає територію до 60° п. ш. на західному березі Гудзонової затоки і до 55° пн. ш. півострова Лабрадор); субарктичний (Центральна і Південна Аляска, центральна частина півострова Лабрадор, південне узбережжя Гудзонової затоки і територія на захід від неї, що звужується у північно-східному напрямі), а також тропічний, що займає південний край півострова Флорида і Гавайські острови як окремий штат США.

Клімат Північної Америки формується під впливом повітряних мас, що легко проникають із Атлантичного Заходу, холодної Півночі і теплого Півдня. Адже меридіальне розміщення гірських хребтів Кордильєр сприяє вільному переміщенню холодного повітря з Півночі і теплого — з Півдня.

У холодну пору року материк прогрівається дуже нерівномірно. Найхолоднішою є територія на північ від полярного кола, де панує полярна ніч, тут середня січнева температура -40°...-35°. Середня частина материка теж дуже охолоджується. На рівні озера Верхнє, що відповідає широті Одеси, середня температура січня приблизно на 10-15° нижча, ніж в Одесі (-15°...-20°). І лише Крайній Південь взимку нагрівається. В цілому період від'ємних температур для різних частин материка є дуже різним. Так, на півночі він триває 300 днів на рік, на кордоні двох північноамериканських держав майже півроку (180 днів), а на Півдні (Мексиканська низовина) — морозів практично не буває. Тому Південь Канади і Північ США сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур помірного поясу: пшениці, жита, картоплі, а Крайній Південь США — теплолюбних: бавовнику, рису, цитрусових.

Глибина снігового покриву має властивість зменшуватися з північного сходу на південний захід. Так, якщо на півдні півострова Лабрадор і північному сході Аппалачів потужність снігового покриву може досягати двох метрів, то на лінії північної частини озера Мічиган і міста Міннеаполіс і верхів'я Міссурі — лише 15-20 см. Південніше сніговий покрив незначний і не оберігає землю від глибокого промерзання.

Улітку більша частина материка Північної Америки досить сильно нагрівається. Найгарячіше у липні на території США, коли середня температура на півдні внутрішніх плато і плоскогір'їв становить +32°. Правда, на півночі і північному сході температура повітря досить низька, що пов'язано із впливом Північного Льодовитого океану, а також холодної Лабрадорської течії.

У гірських районах Кордильєр повітряні маси сильно прогріваються. В котловинах Великого Басейну зафіксовані абсолютні максимальні температури на Землі, що сягають +50°...+57°. Але на піднятих територіях Скелястих гір, Сьєрра-Невади, плато Колорадо і навіть Великого Басейну переважають оптимальні теплові умови. Найбільшою бідою Заходу, особливо території США, є дуже незначна кількість опадів (за винятком вузької смуги вологого тихоокеанського північного заходу), яка на внутрішніх плоскогір'ях і плато не перевищує 400 мм., а в пустелі Мохаве і на крайній Півночі Канадського Арктичного архіпелагу — менше 100. Тоді як у центральних і східних районах США, а також на території південно-східної Канади за рік випадає 1000-2000 мм. опадів. На захід кількість опадів зменшується: Центральні рівнини — 600-900 мм., на Великих рівнинах — 250-600 мм. На підгір'ях плато Кордильєр періодично бувають сильні зливи, що сприяють посиленню ерозійних явищ. На Великих рівнинах у літні місяці досить часто утворюються смерчі — торнадо, які завдають великих збитків господарству, а також пилові бурі, утворені сухими західними вітрами.

Водні ресурси Північної Америки дуже різноманітні і значні. З її поверхні стікає майже одна п'ята світового стоку води. Найбільшу частку у водному балансі субматерика займають ріки США і Канади, і в першу чергу ріки басейну Атлантичного океану. Найбільшою рікою Північної Америки є Міссісіпі (протяжність 3950 км.). За розмірами вона поступається своїй великій притоці — Міссурі — 4740 км. Інша притока — Арканзас має 2410 км., а Ред-Рівер — 2050 км. Водний басейн Міссісіпі займає 40% території США. Це одна із найбільших рік світу і найбільш водоносна ріка Північної Америки. За господарською значимістю та історичною цінністю для американців вона має таке значення, як Дніпро для українців. Її повноводні ліві притоки володіють значними гідроресурсами (Огайо, Теннессі), праві притоки (Міссурі, Арканзас) інтенсивно використовуються для зрошення. Гірські ріки Тихоокеанського басейну — Колумбія і Колорадо — судноплавні лише у нижній течії, але в цілому — це важливі об'єкти гідроенергії і води для зрошення міжгірських понижень і засушливих плато. Так, Колумбія завдяки великому перепаду висот, що сягає 2000 м., володіє великими гідроресурсами (близько 40 млн. кВт.), що становить майже чверть усіх гідроенергоресурсів США і Канади.

Якщо південні райони Кордильєр недостатньо забезпечені прісними водами, то північна частина гірської системи має чимало повноводних рік: Фрейзер, Юкон, Скіна.

Значні водні ресурси зосереджені у ріках басейну Північного Льодовитого океану. Головне значення для їх живлення мають сніги і льодовики, а регулюють їх сток численні озера. Найбільшими річками басейну Північного Льодовитого океану є Маккензі, Черчілль, Нельсон, Гамільтон. Більшість рік і озер містять чисту слабомінералізовану воду. Немає сумніву, що в майбутньому ці води будуть використовуватись для водопостачання промислових районів Канади і США.

Загальна площа Великих озер становить 245,2 тис. км2, а загальний обсяг води 22,7 тис. км3. Це найбільше у світі скопичення прісних вод: Верхнє, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо, але на сьогодні вони сильно забруднені, оскільки великі міста, що розташовані на берегах озер, постійно викидають у їх басейни стічні води.

Ґрунтово-рослинні зони відповідно до клімату і рельєфу змінюються переважно у меридіальному напрямі. Значну частину островів і всю північ материка займає тундра. Зокрема це західна і північна частини Аляски і все узбережжя північної частини материка. На Лабрадорі тундра доходить до 55° п. ш., а на Ньюфаундленді опускається ще південніше. Тут панує вічна мерзлота. Крайня північна частина вкрита лише мохами і лишайниками. Велику територію займають болота. У південній частині тундри ростуть карликові берези, вільха, верба, окремі види трав. На островах Канадського Арктичного архіпелагу проживає невеликий за розмірами дикий північний олень, якого в Америці називають карібу. Він добуває собі харч зимою, розкопуючи сніг копитами. Другою надзвичайно цікавою твариною є мускусний бик, відомий ще під назвою вівцебик. Живляться ці тварини мохами і лишайниками. У протоках Канадського Арктичного архіпелагу, в Баффіновій, Гудзоновій затоках і в морі Бофорта чимало ссавців: китів, моржів, тюленів. На скелястих берегах зустрічаються пташині базари (острів Девон). На південь від тундри широкою смугою тягнеться лісотундра, або зона передтундрового рідколісся. Основними породами деревини тут є біла і чорна ялина, американська модрина, банксова сосна, паперова береза, яку індійці використовують для будівництва легких човнів. Між деревами земля вкрита густим килимом мохів, лишайників, трав'янистою рослинністю і карликовими чагарниками, деякими злаковими травами і осокою.

Лісотундра вважається також зоною мисливських угідь, де полюють на бурого ведмедя, карібу, песця, руду лисицю, росомаху, бобра, норку, ондатру, куницю.

Тайга (ялинові ліси) простягається широкою смугою від Лабрадору до Скелястих гір через Центральну і Південну Канаду. На північному сході ця смуга має ширину 300 км., а на південному заході майже 1000 км., розтягуючись на 5 тис. км. Деревостан тайги утворюють переважно чорна і біла (у західній частині) ялини, бальзамічна ялиця і американська модрина. На супіщаних відкладах переважають сосни.

Тайга є досить одноманітною територією, зайнятою суцільними лісами і торф'яними болотами, у яку вкраплюється безмежна кількість озер, рік, непрохідних багн. Майже третина площі цієї зони вкрита водою. Є озера, які подібні на моря (Велике Ведмеже і Велике Невільниче озера).

Північна смуга тайги припадає на зону з багатовіковою мерзлотою. На цій території хоч і випадає мізерна кількість опадів, але навколо багато застійної води, оскільки вічна мерзлота не пропускає і не вбирає вологи.

Канадська тайга є надійною лісоресурсною базою країни, а також місцем розташування відомих мисливських угідь з промислом на хутрового звіра. Південні масиви тайги зливаються з кордонами лісів, які відносяться до перехідної смуги. Там ростуть поряд ялинові ліси і широколистяні породи дерев, формуючи зону мішаних лісів, які розташовані у Південно-Східній Канаді, а також у США, займаючи групи штатів Нової Англії, Середньо-атлантичні штати і територію Приозер'я. Найхарактернішими для них є хвойні породи і широколистяні клени. Проростають також червона ялина і туя. У південному напрямі примішуються також липа, дуб, в'яз, бук, ясен і гікора. У східній частині зони, завдяки впливу Великих озер і Атлантичного океану, ростуть такі південні рослини, як американський горіх і платан.

На південь від змішаних лісів у східній частині материка знаходиться зона широколистяних лісів, приурочена переважно до середніх Аппалачів. Особливістю цієї зони, як помірного поясу, є надзвичайно велика кількість лісоутворюючих порід, таких, як дуб, бук, липа, клен, гікора, тюльпанове дерево, листопадна магнолія, чорний горіх, західний платан та ін.

Широколистяні ліси на Південному Сході США змінюються субтропічними змішаними лісами, їх росту сприяє теплий і вологий субтропічний клімат. Субтропічні змішані ліси збереглись краще, ніж широколистяні.

На півдні Флориди простягаються тропічні ліси з мангровими прибережними заростями.

Усю центральну частину Північноамериканського материка займають неоглядні простори трав'янистої рослинності, так звана зона прерій (степів). На центральних рівнинах зона степів проникає далеко на північ, заходячи у Південну Канаду, а на півдні вона опускається до 30° п. ш. Західним кордоном степів є підніжжя Кордильєр. У межах цієї зони ґрунти і рослинність змінюються із сходу на захід, у відповідності до кількості опадів. Із сходу і частково з півночі зона оперезана смугою лісостепу із сірими лісовими ґрунтами, яка поступово переходить у високотрав'янистий степ або прерії. Більша їх частина сьогодні освоєна. Суттєво змінився і тваринний світ. Зникли стада бізонів, різко скоротилась кількість лугових собак (білки, які живуть як під землею, так і на поверхні). Зате із приходом людини в преріях з'явився гризун-гофар, який знищує сільськогосподарські рослини, зокрема молоді сади, підгризаючи корені фруктових дерев. Екзотичною твариною є білорога антилопа та ін.

На заході прерії змінюються сухим степом. Для нього характерні каштанові ґрунти із ділянками засолення. Трав'янистий покрив зріджений. Це головна зона пасовищного тваринництва.

Територію Мексиканського плоскогір'я займають напівпустелі і пустелі. У ґрунтовому покриві переважають сіроземи, бурі ґрунти і різновиди засолених ґрунтів. Це зона поширення кактусових. Центр їх формування — північ Мексиканського плоскогір'я. Хоча окремі представники заходять і на північ, поширюючись і на території Великого Басейну. Пустельна територія Північної Америки частково використовується для землеробства, а в більшості випадків — для пасовищного тваринництва.

У Кордильєрах, як у гірській системі, можна виділити декілька природних районів, які лежать у різних широтах і мають різний клімат.

Кордильєри Аляски знаходяться в арктичному і субарктичному поясах із тривалою зимою і коротким літом. Для Аляски характерним є поєднання льодовикових хребтів, вершини яких досягають шеститисячної відмітки (Мак-Кінлі, 6194 м.) і високих плоскогір'їв (Юкон) та міжгірських котловин. Панівною є вічна мерзлота з тундровою і лісотундровою рослинністю.

На Алясці є величезні запаси природного газу, нафти, рідкісних металів.

Канадські Кордильєри характеризуються високогірним рельєфом, прохолодним вологим кліматом, ялиновим деревостаном, обширним оледенінням. На кордоні зі США середні температури підвищуються, що супроводжується розширенням площі лісів. Міжгірські долини можуть використовуватись для сільськогосподарського виробництва. Це найбільш гористий район Північної Америки. У межах Канадських Кордильєр знаходяться великі родовища свинцю, цинку, а також є мідь, золото, вугілля. Ріки басейну Колумбії містять великі запаси гідроелектроенергії. Вздовж Тихоокеанського узбережжя продовжується високогірний Береговий хребет, вкритий із заходу хвойними деревами зі значними запасами деревини. На схід від Берегового хребта знаходиться плоскогір'я Фрейзер вулканічного походження. Тут клімат значно сухіший, тому панівною є лісостепова, степова і навіть напівпустельна рослинність.

Південні Кордильєри є найбільш складним районом гірської системи Кордильєр. Гори у цій частині дуже розширюються, хоча хребти і розділяючи їх плато й плоскогір'я (Колумбійське, Великий басейн, Колорадо) витягнуті паралельно тихоокеанському узбережжю. На крайньому заході піднімається смуга середньовисотних Берегових гір, що обриваються до Тихого океану. Лише місцями вздовж берега проходить неширока смуга прибережної низовини, де знаходиться дуже зручна бухта Сан-Франциско — одна із найзручніших природних гаваней Північної Америки. Через протоку Золоті Ворота збудовано міст.

Південні Кордильєри розташовані у зоні двох поясів — помірного і субтропічного. Зменшення кількості опадів і збільшення кількості тепла південної субтропічної зони супроводжується посиленням засухи. Степи Колумбійського плато переходять у напівпустелі Великого Басейну.

У субтропічних гірських лісах проростає до 230 видів дерев. Найхарактернішими представниками є вічнозелені (червоне дерево) і гігантські (мамонтове дерево) саквої, висота яких сягає 100-110 м. На висоті 2400-2700 м. проростають високогірні види сосни, а вище 3000 м. розкинулись альпійські луки, які нагадують карпатські полонини.

Південні Кордильєри містять значні запаси кольорових металів, особливо міді, урану, срібла, золота, а також фосфоритів, калійних солей, нафти, кам'яного вугілля.

Охорона довкілля. Видобуток корисних копалин, розвиток промисловості, ріст міських поселень, нераціональне освоєння Канадської Півночі та інших територій породжує чимало проблем, пов'язаних з охороною довкілля. Найбільш гострими вони відчуваються у промислово розвинених районах США. На кожен гектар території США щорічно випадає до 13 т різних відходів у газоподібному, рідкому або твердому стані. Особливо небезпечним є чадний газ, який утворюється в результаті неповного згоряння палива в автомобільних двигунах. Із 150 млн. т. чадного газу 110 викидають різні засоби транспорту. На одну особу в 1995 р. припадало 19615 кг. двоокису вуглецю. Важливою екологічною проблемою для США є виснаження водних ресурсів, які необхідні для життєдіяльності людини, поливу засушливих земель і функціонування промислових підприємств. За прогнозами спеціалістів, у найближчій перспективі потреби води у США складатимуть 1112 км3 у рік, тоді як реально можна використовувати лише 750-800 км3.

Важливою проблемою є збереження цілісності і врожайності сільськогосподарських угідь. Найбільшим лихом є ерозія, яка вразила у США половину орних земель.

В США ведеться велика робота по збереженню довкілля. Під охороною федеральних властей перебуває 45 національних парків, 47 національних пам'яток, 3 національні заповідники, а також інші природоохоронні об'єкти. Існує більше 400 резерватів для охорони фауни (25 млн. га). Найвідомішими національними парками США є Єллоустонський, Йосемітський, Секвойя, Глейшер, Великий Каньйон. Контроль над більшістю охоронних територій здійснює Служба національних парків Міністерства Внутрішніх справ США. На 1000 жителів країни припадає 742,7 га природоохоронних територій, що є шостим показником у світі після Данії, Австралії, Німеччини, Норвегії, Словаччини.

Незважаючи на те, що промисловість у Канаді розвинена слабше, щільність населення значно нижча, ніж у США, проблеми охорони довкілля теж загострюються. Найбільш ураженою є природа Південної Канади, де промисловий розвиток досягнув значних розмірів і де повторюються ті ж проблеми, що і в США.

Складною проблемою є охорона екологічних систем Північної Канади, де суворий клімат зумовлює меншу стійкість довкілля. Розвиток гірничо-видобувної промисловості, транспорту загрожує порушенням екологічної рівноваги тундри і північної тайги.

Наприклад, дуже чутливою до забруднення води, а особливо повітря є рослинність північних широт. Лишайники, які є основним кормом північних оленів та інших тварин, при найменшій кількості окису сірки пригнічуються і поступово зникають. В Канаді на одну особу припадає 89,0 кг. окису сірки, що є другим показником у світі після Чехії (1995 р.).

Заселення Північної Америки у доколумбовий період. У доколумбовий період Північна Америка не була пусткою. Її заселяли індіанські (індійські) племена — корінне населення. Таку назву їм дали мореплавці, котрі помилково вважали, що відкрита Колумбом земля є Західною Індією.

Усі індіанці мають деякі спільні антропологічні ознаки: світло-жовтий або червонувато-коричневий відтінок шкіри, тверде пряме волосся, широке обличчя, прямий ніс. Хоча говорять вони різними мовами і ведуть доволі різний спосіб життя. Серед американських племен найбільш однорідним було ескімоське населення, яке і сьогодні розсипане окремими групами по кілька сімей на арктичному узбережжі Північної Америки.

У лісових районах сходу Канади проживали і досі проживають альгонки, а на північному заході — атабаски. Вони кочують. Улітку займаються рибальством, а взимку — полюванням.

На більш родючих приатлантичних землях проживали войовничі ірокези. Вони займались рибальством, полюванням і землеробством. На лісових царинках вирощували кукурудзу, боби, гарбузи, тютюн. Ірокези кочували, але змінювали місце проживання лише після виснаження ресурсів довкілля (землі, місцевої фауни тощо).

На Тихоокеанському узбережжі індіанці були переважно мореплавцями, а також ремісниками — умільцями — виготовляли вироби домашнього вжитку із кори дерев та волокна рослинного походження.

У посушливих районах Південного Заходу існували цілі поселення, так звані пуебло, де житло ліпили із землі та каміння. Народи цього краю Америки вели осілий спосіб життя, займалися зрошувальним землеробством, вирощуючи кукурудзу, дині, гарбузи, бавовник. На противагу індіанцям пуебло, такі племена, як навахи, юти і апачі, займалися полюванням, а в літню пору осідали на період вирощування кукурудзи, бобів та інших культур, які необхідні були для поповнення запасів рослинного продовольства. Народи Південного Заходу за своєю культурою дещо нагадували ацтеків та інші племена Півдня Америки.

В історії розвитку індіанського населення, що проживало у східній лісовій зоні, вчені виділяють три послідовні періоди поступу (прогресу): Архаїчний, Вудленда і Міссісіпі. Архаїчний період (VIII тис. до Х р. — І тис. Х р.), що змінив культуру палеоіндіанців, характеризується більш осілим способом життя і розвитком деяких ремесел (обробка дерева, виготовлення кам'яного посуду, обробка кісток тварин). В ІІІ-І тис. до Х р. в районі Великих Озер існувала навіть древня культура міді. Упродовж першого тисячоліття до Х р. архаїчну культуру лісової зони змінювала культура Вудленда, що розвивалася на території від Південної Канади до Мексиканської затоки, від Атлантики до степів. Попередню культуру вона збагатила землеробством, гончарним мистецтвом, спорудженням могильних курганів. Індіанська культура найвищого розвитку досягнула в VII ст. — в долині ріки Огайо.

У VІІ-XV ст. домінувала культура Міссісіпі. Вона була переважно землеробською, пам'ятниками якої є осілі поселення — великі, часто добре укріплені міста — фортеці. З'являються нові форми орнаменту на керамічних виробах, розвивається різьба на дереві, штучна обробка каменю, черепашок тощо.

Таким чином, ще в доколумбовий період на Північноамериканському континенті розвивалася дуже своєрідна гілка світової культури, яка, на жаль, була надломлена "цивілізованими" європейцями і у зруйнованому стані постала перед сучасними дослідниками.

Перші поселення європейців у Північній Америці. Після відкриття Америки Колумбом у 1492 р. мореплавці Європи продовжували пошуки західного шляху в Індію.

Навіть після того як у 1520 р. Магеллан знайшов дорогу до Тихого океану, англійці ще до першої третини XVII ст. шукали дорогу на Захід у північно-західному напрямі. Проходу так і не знайшли, зате дослідили Гудзонову затоку, а в 1632 р. відважні мореплавці проникли в море Баффіна аж до 78° п. ш.

Деякі історичні документи свідчать, що першими європейцями, які прибули до берегів Північної Америки, були не іспанці, а норди (північні скандинавці). Десь у 985 р., як свідчать американські історичні джерела, Ерик Рудий заснував у Гренландії перше поселення, а його син Леіф у 1001 р. досяг берегів теперішньої Канади і провів у тимчасовому поселенні щонайменше одну зиму. Про це оповідають скандинавські саги, а також розкопки 1963 р., які виявили останки нордських будівель на північних берегах Ньюфаундленда.

Перші постійні бази — поселення мореплавці засновували вздовж Атлантичного узбережжя. Історія їх заснування — це боротьба не лише за існування, а скоріше за сфери впливу європейських держав на певних територіях Америки, куди проникали англійці, французи, португальці, іспанці та інші народи.

Згідно з офіційними даними, перше таке поселення з'явилося у Північній Америці в 1605 р. в Акадії. Це були поселення французьких колоністів. Ядром, із якого виросли сучасні приморські провінції Канади, були поселення у бухті Фунді. їх неодноразово руйнували англійці і це змушувало французів переселятися углиб території, освоювати нові Західні землі. В 1608 р. С. Шамплен заснував м. Квебек, згодом, в 1642 р., — Монреаль. Володіння Нової Франції розросталися, але Канада не стала великою французькою імперією, як про це мріяли першовідкривачі. Це сталось тому, що англійські колонії на американському континенті мали могутню економічну базу і широку підтримку з боку метрополії, а для французьких бідніших володінь не вистачало ні коштів, ні населення, чисельність якого на початку другої половини XVIII ст. була майже у двадцять разів меншою — всього 70 тис. осіб.

Колонізація Америки англійцями розпочалася в 1607 р. з боку Атлантичного узбережжя (Вірджинія). Метрополія фінансувала освоєння американського континенту, захищала колонії від нападу, сприяла завоюванню нових територій, розвивала там економіку. Власність на землю була головним побудником імміграції в Америку, переважно малоземельних селян із Європи. Тому більшість колоністів займались сільським господарством. Так, у Вірджинії культивувалося вирощування тютюну, а в Кароліні — рису, з середини XVIII ст. — індиго. Для роботи на плантаціях, починаючи з 1619 р., стали завозити чорних рабів з Африки.

Упродовж другої половини XVIII ст. подальше заселення нових територій відбувалося під постійною загрозою нападу з боку індіанців. Це був результат колоніальної політики, яка велась дуже підступно. Спочатку індіанці були бажаними союзниками англійських колоністів у боротьбі проти французів, особливо в останній війні (1754-1763), яка закінчилась поразкою французів. Але з 1768 р., зрозумівши колоніальну суть міжусобних війн, ірокези Нью-Йорка і чероки Півдня стали енергійно боротися проти європейських загарбників.

У колонізації Північної Америки значну роль відіграли також іспанці, які зуміли успішно поєднати місіонерство із грубою військовою силою. Сферою їх впливу були території Флориди, Нової Мексики і Каліфорнії. На цих землях, як і у себе вдома, вони відгодовували худобу, вирощували зернові культури.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ (США)

Площа — 9,4 млн. км2.

Населення — 278,4 млн. осіб (середина 2000 р.).

Столиця — Вашингтон (626 тис. осіб).

Історія формування та заселення США. Територія США у сучасних кордонах формувалася понад двісті років. В 1775-1783 рр. на американському континенті відбулася перша національно-визвольна революція, яка поклала початок об'єднанню американської нації. Цю революцію ще називають "війною за незалежність". В 1776 р. була прийнята Декларація про незалежність. Мирним договором 1783 р. Великобританія надала США територію на південь від Великих озер і на схід від Міссісіпі. В 1787 р. прийнято Конституцію США як федеральної республіки, що тоді складалася із 13 штатів (Нова Англія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Пенсільванія та ін.).

Корінний перелом у розвитку молодої національної економіки почався після 1800 р., коли Схід США остаточно сформувався як найбільш промислово розвинена частина країни (Нова Англія). Схід став промисловим ядром подальшої індустріалізації інших територій і тих штатів, що організовувались (Кентуккі — 1792 р., Теннессі — 1796 р., Огайо — 1802 р., Індіана — 1816 р., Іллінойс — 1818 р.).

Південь США у перші роки незалежності теж зазнав змін, особливо після винайдення бавовноочищувальної машини, коли вирощування бавовни стало дуже вигідною справою.

Країна індустріалізувалася: виростали нові промислові об'єкти, прокладалися залізниці, створювалася розгалужена система водних каналів. Перші залізниці у США з'явилися в 1840 р. За 20 років (1860 р.) їх протяжність досягла 50 тис. км., тоді як у Великобританії було 10 600 км., у Німеччині — 6 тис. км., у Франції — 3 тис. км. Залізниці прискорили розвиток внутрішньої торгівлі, а також заселення території родючих прерій Заходу США.

Найбільшим досягненням цього періоду стало будівництво каналів, які значно здешевили перевезення товарів, пасажирів і нових переселенців річками з Півдня на Північ, зі Сходу на Захід. "Ера каналів" в США розпочалася з 1825 р. спорудженням Ері — каналу (584 км.) — від Олбані на Гудзоні до Буффало на озері Ері. Два розгалуження були прокопані до озера Шамплейн і до озера Онтаріо. Таким чином, відкрився великий водний шлях у саме серце континенту. Уздовж каналів і на берегах озер швидко розросталися міста як нові індустріальні центри. Друга половина XIX ст. (1860-1900) ознаменувалася в історії США великими потрясіннями і новим економічним злетом. Громадянська війна 1861- 1865 рр. між промисловою Північчю і рабовласницьким Півднем завдала великої шкоди країні. Проте Сполучені Штати доволі швидко відновили економіку, за винятком Півдня, де відбудова проходила дуже повільно. Але і тут поступово розвивалася велика промисловість, а сільське господарство відновлювалося на принципово нових засадах — утверджувалися фермерські господарства.

Еміграційні потоки з Європи не зменшувалися. За останніх сорок років XIX ст. США прийняли понад 12 млн. іммігрантів. Це були переважно німці, ірландці та вихідці з Великобританії. На цей період часу припадає перша хвиля імміграції із Центральної та Східної Європи, зокрема з України.

Одним із перших українців, що побували у США, був Андрій Гончаренко (1865 р.). Масово українські емігранти почали селитись у США з 1876 р. Переважно це були вихідці із закарпатської та галицької Лемківщини і займалися вони сільським господарством. У 90-х роках XIX ст. почалася інтенсивна еміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. До Першої світової війни виїхало в США до 500 тис. українців.

У міжвоєнний період міграція з України ослабла, а після Другої світової війни дещо зросла. В Америку (США) після війни переїхало близько 100 тис. українців.

Перша і Друга світові війни мали особливе значення для економіки США. Америка, будучи далеко від театру воєнних дій, максимально використала вигоди свого географічного положення — розвивала економіку, розширювала ринки збуту, постачаючи антигітлерівську коаліцію, і в першу чергу Радянський Союз, військовою технікою, обмундируванням, продовольством.

Після Другої світової війни США стали найбільш економічно розвиненою державою. У 1945 р. тут було вироблено понад 50% промислової продукції світу.

Що ж сприяло тому, що за відносно невеликий історичний період США зуміли випередити не лише свою колишню метрополію, але й інші індустріально розвинені країни Європи і світу? Основні фактори такі: 1) інтенсивній колонізації Америки майже не перешкоджали держави — метрополії, які знаходились дуже далеко від освоюваних територій; 2) Америка відносно швидко заселялася, а корінне населення без особливих труднощів або зганяли з колонізованих територій, або знищували; 3) колонії заселяли молоді, грамотні, кваліфіковані працівники, які годилися для доброї роботи у будь-якій галузі економіки; 4) для боротьби з економічно слабкими сусідами не потрібно було утримувати велику армію та нести значні військові витрати; 5) широке надходження інвестицій із Європи дало змогу у найкоротший термін створити розвинену індустрію, могутню транспортну систему і високотоварне сільське господарство; 6) значна віддаленість території США від основних районів військових дій Першої та Другої світових воєн.

Територія США у сьогоднішніх кордонах остаточно сформувалася після Другої світової війни. Вона складається із трьох різних за розмірами, природними умовами і рівнем розвитку регіонів:

• основна частина — 48 штатів і федеральний округ Колумбія зі столицею держави — Вашингтоном. Розташована у Північній Америці, межуючи з Канадою на півночі і Мексикою на півдні, на сході омивається водами Атлантичного океану, на заході — Тихого. Займає площу 7,83 млн. км2.

• Аляска (штат з 1958 р.) — займає північно-західну частину Північної Америки, межує з Канадою і омивається водами Тихого і Північного Льодовитого океанів. Займає площу 1,53 млн. км2.

• Гавайї (штат з 1959 р.) — розташовані у Тихому океані, займають площу 16,8 тис. км2, що становить 0,2% території країни.

США мають різні володіння: вільно приєднану державу Пуерто-Ріко і Віргінські острови у Вест-Індії; острови Гуам, Східне Самоа і дрібні острови у Тихому океані; Каролінські, Маріанські і Маршаллові острови в Тихому океані, якими вони керують згідно з мандатом ООН. Під юрисдикцією США перебуває зона Панамського каналу у центральноамериканській державі Панама.

Державний лад і політико — адміністративний устрій. За формою державного правління США — федеративна президентська республіка, до якої входять 50 штатів і федеральний округ Колумбія.

Основним законом СІНА є Конституція, яка була розроблена і прийнята Конституційним конвентом 17 вересня 1787 р. Вона чинна й сьогодні і працює практично без змін основних положень уже 210 років.

Вищим законодавчим органом країни є Конгрес, який складається з двох палат — Сенату (по два представники від кожного штату) і Палати Представників (435 членів — за кількістю виборчих округів). Члени Палати Представників обираються на два роки, сенатори — на шість років (але з перевиборами кожні два роки на одну третю). Закон вважається прийнятим лише тоді, коли його затвердять і Палата Представників, і Сенат. Згідно з традицією, Сенат займає більш привілейоване положення, ніж Палата Представників. Президент може заборонити закон (накладається на нього вето). Однак якщо Конгрес затвердить його вдруге, то закон вважається прийнятим. Сенат ратифікує міжнародні договори, підписані президентом, затверджує призначених президентом міністрів і т. д.

Згідно з Конституцією США, штати не мають права вільного виходу із федерації. Але мають значну автономію в економічній, правовій та інших сферах. В адміністративному відношенні кожен штат має свій парламент, свій уряд, свій суд і свого губернатора. Штати діляться на чотири тисячі графств.

У США нараховується 13 федеральних міністерств (департаментів), де працює 1,8 млн. службовців.

Вищою посадовою особою, яка поєднує повноваження глави держави і глави уряду, є президент США. Він обирається на чотири роки з можливістю бути переобраним ще на один термін. Президентом може бути громадянин США з народження, якому виповнилося 35 років і який прожив на території США не менше 14 років. З 1800 р. офіційною резиденцією президента є Білий Дім, що знаходиться в столиці США — Вашингтоні.

Судова влада надається Верховному Суду і федеральним судам. Згідно з Конституцією, кожен штат має право створювати власний судовий орган. Члени Верховного Суду призначаються на все життя і офіційно відповідальні тільки перед законом і перед власною совістю. Верховний Суд має право оголосити неконституційними закони, прийняті Конгресом, і розпорядження адміністрації президента. Характерною особливістю судоустрою в США є відсутність єдиної загальнонаціональної системи. Специфіка американської правової системи зумовлена федеральним устроєм держави і Конституцією штатів, особливостями політичного і соціально-економічного розвитку США. У США історично склалася двопартійна система. Ще в 1828 р. у північних штатах була заснована Демократична партія, яка виражала інтереси демократичного фермерства, міських низів і плантаторів Півдня, ведучи боротьбу з торговельно-промисловою знаттю Північного Сходу. Республіканська партія США заснована в 1854 р. як союз багатих капіталістів Півночі з підприємливими фермерами, які жили за межами південних штатів, дрібних і середніх багатіїв невеликих міст. При утворенні Республіканської партії головним завданням було проголошення боротьби з рабством. Першим республіканським президентом був А. Лінкольн.

У США традиційно сильними є профспілки. Перші профспілки тут були створені на початку XIX ст. як цехові об'єднання. Сьогодні вони не дуже багаточисельні, але діяльні.

Населення. США як національну державу історично формували переселенці з Європи. Найбільшу частку становили вихідці з Великобританії (англійці, шотландці, ірландці). Упродовж XIX ст. імміграційні потоки поповнили вихідці з Німеччини, Скандинавських країн, а наприкінці XIX і на початку XX ст. — із країн Південної, Центрально-Східної Європи.

У період між двома світовими війнами домінувала імміграція із Канади і Латинської Америки (переважно із Мексики і Пуерто-Ріко). У післявоєнні роки знову зросло число іммігрантів із країн Європи.

У 1965 р. було прийнято імміграційний закон, який відмінив імміграційні квоти, полегшивши умови в'їзду в США кваліфікованим робітникам, спеціалістам тощо. Після 1965 р. відчутно зросла частка іммігрантів із країн Азії, Карибського басейну, а коли розпалася соціалістична система — з країн Центрально-Східної і Східної Європи.

У 1992 р. найбільше було іммігрантів з Мексики, більше третини усіх переселенців. Україна займала 14-те місце (2,2%).

Якщо на початку XX ст. щорічно до США прибувало до одного мільйона іммігрантів, то тепер не більше 400 тисяч.

За останніх 200 років чисельність населення зросла у 65 разів, порівняно з 1900 р. — всього у 3,4 разу, досягнувши у 2000 р. 278 млн. Прогнози передбачають і подальше зростання чисельності населення.

Середньорічний рівень народжуваності в США наприкінці 90-х років становив близько 11 дітей на 1000 жителів, тоді як на початку 60-х — 22 дитини. У 1999 р. на одну жінку припадало у Сполучених Штатах 2,0 новонароджених, тоді як у країнах, що розвиваються, цей показник був у 2- 3 рази вищим. Зате кількість померлих дітей, в розрахунку на 1000 немовлят, у 1999 р. становила у США всього вісім, а у країнах третього світу була в 5-10 разів більшою.

Середній вік громадян США в 1999 р. становив 77 років. У віці понад 64 роки, тобто пенсіонерів, проживало 33,3 млн. осіб, або майже 13% загальної кількості населення. Смертність наприкінці 1990-х років стабілізувалась на показнику 8,0-9,0%.

Згідно з офіційною статистикою, у США проживає білого населення 80,3%, а чорного — 12,1%, або відповідно 223,5 і 33,7 млн. осіб, індіанців, ескімосів, алеутів — 2,0 млн. осіб, вихідців з Азії та Океанії — 7,5 млн. та осіб інших національних груп — 11,7 млн. Іспаномовних американців, серед яких зустрічаються представники расово-етнічних груп, нараховується 23,2 млн. осіб. Так зване "біле" населення переважає у всіх штатах США, крім Гавайїв, де переважає "азіатське", та округу Колумбія — чорношкіре населення.

Корінне населення — індіанці — до кінця XIX ст. були остаточно завойовані, розбиті і поселені у резервати. У результаті воєнних дій, затяжних епідемій чисельність їх скоротилась і на початку XX ст. індіанців нараховувалось лише 200 тис. Більш лояльна політика щодо аборигенів у наступні десятиліття сприяла поступовому зростанню їх чисельності, і в 90-ті роки їх чисельність вже досягла 2 млн. осіб. Найбільше індіанців зараз проживає у штатах Арізона, Нью-Мексико, а також на Північному Заході (Вашингтон, Айдахо, Монтана) та ін.

Серед національних меншин слов'янського походження за чисельністю виділяються українці (1,2 млн.), займаючи друге місце після поляків. Найбільше українців та осіб українського походження у промислових штатах — Пенсільванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі.

Середня щільність населення США — 29 осіб на 1 км2, а без рідкозаселеної Аляски — 34,8. Це значно менше, ніж у всіх інших розвинених країнах (за винятком Канади і Австралії).

США — одна з найбільш урбанізованих країн світу. У містах проживає 77% жителів. Провідне місце в урбанізації належить великим містам. У США є сім міст з населенням понад 1 млн. осіб: Нью-Йорк — 7,32 млн., Лос-Анджелес — 3,49 млн., Чикаго — 2,78 млн., Х'юстон — 1,63 млн., Філадельфія — 1,59 млн., Детройт — 1,60 млн., Сан-Дієго — 1,1 млн. осіб, що одночасно виступають центрами міських агломерацій. У США нараховується 37 агломерацій, в яких проживає близько 50% населення країни.

В економічно найбільш розвинених регіонах США сформувалися мегалополіси — обширні урбанізовані території, що утворюються при злитті сусідніх агломерацій. Найбільшим мегаполісом СІНА, що простягається вздовж північно-східного узбережжя країни майже на 1000 км., є відстань від Бостона до Вашингтона, нараховуючи майже 50 млн. осіб. Серед інших мегаполісів виділяється Приозер'я — від Мілуокі до Пітсбурга (40 млн. осіб) і в Каліфорнії — від Сан-Франциско до Сан-Дієго, де проживає понад 20 млн. осіб.

Сільських поселень, особливо таких, як в Україні, у США немає. Населення, яке займається сільським господарством, живе у віддалених один від одного фермерських господарствах. До сільських жителів, які не зв'язані з сільськогосподарським виробництвом, у США відносять також мешканців містечок чисельністю до 2,5 тис. осіб. Усього в США нараховується 64 млн. сільських жителів, або 23% населення країни.

Загальна характеристика господарства. США — наймогутніша постіндустріальна держава світу з інтенсивним сільським господарством, розвиненою сферою послуг.

Валовий національний продукт (ВНП) країни у поточних цінах становив у 1998 р. 8076,1 млрд. доларів і в 1,9 разу перевищував ВНП Японії, в 3,7 разу — Німеччини, майже в 5,7 разу — Франції, в 7,0 разів — Італії, в 6,1 разу — Великобританії. У структурі ВНП сфера послуг становить 75,4%, сільське господарство — 1,9 і промисловість — 22,7% (1998 р.).

Особливої могутності американська економіка досягла після Другої світової війни. На фоні зруйнованої Європи США виглядали квітучою державою, посилюючи свій вплив майже на всі регіони світу. Національний дохід США за роки війни зріс більше ніж удвічі, а загальні промислові потужності — у 2,4 разу, тобто середньорічні темпи приросту становили 18,7%, сільського господарства — 16%.

Одночасно США стали наймогутнішою військовою державою світу.

Промисловість США характеризується повнотою галузевої структури, високою забезпеченістю природними ресурсами і кваліфікованою робочою силою, розвиненою науково-дослідною базою, а також значною концентрацією капіталу і виробництва. Характерною особливістю промисловості США є зниження питомої ваги сировинних галузей і збільшення темпів розвитку наукоємних галузей і виробництв.

У результаті структурної перебудови промислового виробництва 80-х років прискореними темпами розвиваються електроенергетика, машинобудування та хімічна промисловість. їх сукупна частка у продукції промисловості США перевищує 50%, на них припадає до 60% усіх інвестицій у промисловість.

Енергетика. За запасами енергоресурсів та їх видобутком США займають одне з перших місць у світі, далеко обійшовши всі інші розвинені країни.

Частка США у світовому видобутку нафти становить 11,1% (1997 р.). Правда, в останні роки її видобуток зменшується. Якщо в 1970 р. було видобуто 475 млн. т., в 1980 р. — 424 млн., у 1991 р. — 371 млн. т., то в 1997 р. — 306 млн. т. Найбільшим районом видобутку нафти є південно-західні штати: Техас, Луїзіана, Оклагома, Нью-Мексико, які постачають майже половину нафти, що видобувається в країні. У межах цього району нафта розробляється і на шельфовій смузі Мексиканської затоки. Другим важливим районом видобутку і розміщення нафти є Тихоокеанське узбережжя у штаті Каліфорнія (від порту Сан-Луїс до міста Лос-Анджелес), а також територія на південний схід від цієї лінії. Тут видобувається понад 50 млн. т. нафти (13% всього видобутку). Новим районом видобутку нафти стала Північна Аляска, де у 1960-ті роки розвідано великі поклади рідкого палива поблизу Прадхо-Бей із запасами понад 1,5 млрд. т., родовище Норт-Шлоре — 1,3 млрд. т. На Алясці щорічно видобувається не менше 100 млн. т. нафти.

США також володіють найбільш розвиненою нафтопереробною промисловістю. Нафтопереробні заводи наближені до основних районів споживання нафтопродуктів — промислових вузлів Північного Сходу, портових центрів, де переробляється імпортна нафта, вздовж трас магістральних нафтопроводів.

У США виділяються три найбільші райони переробки нафти: узбережжя Мексиканської затоки, що тягнеться смугою до 300 км. (штати Техас, Луїзіана, Міссісіпі). Тут переробляється майже третина сирої нафти, що надходить на нафтопереробні заводи країни. Далі йдуть Південна і Центральна Каліфорнія, на яку припадає понад 10% потужностей нафтопереробних заводів, а також смуга Атлантичного узбережжя від Нью-Йорка до Балтимора, де концентрується до 10% потужностей нафтопереробних заводів США.

За видобутком природного газу США займають друге місце у світі (після Росії). У 1996 р. видобуто 570,0 млрд. м3. Більшість родовищ газу територіально збігаються із нафтоносними районами (Техас, Оклагома, Канзас). Дуже часто природний газ видобувається разом із нафтою.

Родовища газу відкриті у районі Скелястих Гір (Нью-Мексико, Колорадо, Вайомінг). У північних штатах найбагатшою на природний газ є Західна Вірджинія.

Згідно з прогнозами спеціалістів, географія видобутку природного газу може кардинально змінитися за рахунок більш повної експлуатації газоносного району Аляски.

Промислові райони Півночі і Північного Сходу забезпечуються природним газом за допомогою розгалуженої мережі газопроводів, прокладених сюди із Південного Заходу.

Видобуток вугілля у США зростав досить динамічно до 1913 р. (517 млн. т.). Починаючи з 20-х років, у зв'язку із інтенсивним застосуванням нафти, видобуток його поступово зменшувався. І лише в період загострення енергетичної кризи 70-х років, викликаної різким зростанням цін на нафту, попит на вугілля знову зріс. Якщо в 1970 р. його було видобуто 550 млн. т., то вже у 1980 р. — 710, а в 1995 р. — 858 млн. т.

США володіють значними запасами кам'яного вугілля — 225 млрд. т., що залягає до глибини 1200 м. Це близько однієї четвертої світових запасів. Найстарішим і найголовнішим районом видобутку вугілля є Аппалачський (штати Західна Вірджинія — 177 млн. т., Пенсільванія — 75 млн. т., Кентуккі — 161 млн. т, Алабама — 25 млн. т., а також район штатів Іллінойс — 60 млн. т. та Індіана — 34 млн. т.).

В останні десятиріччя значно зріс видобуток вугілля у гірських штатах Скелястих Гір (Вайомінг — 147 млн. т., Монтана — 35 млн. т.), а також в Колорадо, Нью-Мексико, Юта. Більшість цього вугілля видобувають відкритим способом.

Запаси бурого вугілля сягають 460 млрд. т. Вони розміщуються переважно у південних штатах (Техас, Арканзас і Алабама), а також у районі Центральної Півночі США. Найбільше видобувається бурого вугілля у Північній Дакоті. Щорічно його видобувається у межах 80-85 млн. т.

США є найбільшим у світі продуцентом електроенергії. За останніх сорок років (1955-1995) її виробництво зросло у 5 разів. В 1995 р. вироблено майже 3,4 трлн. кВт/год.

У структурі виробництва електроенергії найбільший відсоток припадає на теплові електростанції — 68,6 і гідроелектростанції — 20,2. Особливу роль відіграють атомні електростанції. Перший атомний реактор у США і в світі збудовано в 1942 р. в Чикаго. Незважаючи на небезпеку можливих аварій, США не згортають планів розвитку атомної енергетики. Потужності АЕС становлять понад 100 млн. кВт., що становить 32,5% світових потужностей атомних електростанцій. У перспективі атомні електростанції, за національною програмою США, повинні виробити близько чверті електроенергії країни, а нині вони виробляють всього 11,2%. Зараз у США діє близько 80 АЕС. Найбільша їх кількість знаходиться в Новій Англії — високоурбанізованому промислово розвиненому, але бідному на енергоресурси штаті. . Однак основою виробництва електроенергії є теплові електростанції, що продовжують працювати на вугіллі, а також на мазуті і природному газі. Гідроелектроенергія поповнює енергоресурси в тих районах, де дорогим є тверде паливо або його зовсім немає. Крім того, гідроресурси є екологічно чистими. Більшість гідроелектростанцій знаходяться у західних штатах — на ріках Колорадо, Колумбія. Води Колорадо приводять у рух гідроблоки найпотужнішої у США ГЕС — Гранд-Кулі (4,1 млн. кВт). ГЕС збудовані також на річці Теннессі, на Ніагарському водоспаді.

Чорна металургія. До середини 50-х років XX ст. найбільшим виробником залізної руди у світі були США, на які в 1950 р. припадало 40% світового видобутку цієї продукції. За останні десятиріччя видобуток залізної руди хоч і залишався стабільним (1950 р. — 49 млн. т., 1970 р. — 53 млн. т., 1990 р. — 54 млн. т., 1996 р. — 62 млн. т.), але частка США у світовому виробництві поступово зменшилась і на середину 90-х років становила всього 6%.

Металургійна промисловість США базується на великих запасах залізних руд в районі озера Верхнє і коксівного вугілля Аппалачського басейну. Найбагатші родовища вже вичерпані. Збагачення руд із нижчим вмістом заліза (таконітів), запаси яких у США дуже значні, обходиться досить дорого. Тому металурги перейшли на використання імпортних руд, що доставляються з Канади, Венесуели, Бразилії. Продовжуються пошуки нових родовищ. За свідченням спеціалістів, перспективними є Скелясті гори.Чорна металургія США зосереджена на північному сході країни, в межах Індустріального Сходу, у штатах, що прилягають до Великих озер і до північної частини Атлантичного узбережжя, тобто в районах розташування коксівного вугілля і залягання залізних руд. Металургія повного циклу (чавун-сталь-прокат) виникла між Пітсбургом, Клівлендом і Янгстауном, а також навколо Чикаго — на зустрічних вантажопотоках аппалачського вугілля (від Клівленда) і приозерної залізної руди (від озера Верхнє).

Основний металургійний район країни — Приозерний — сформувався на поєднанні вигідного транспортно-географічного положення на шляху підвозу кам'яного вугілля Аппалач та залізної руди із родовищ озера Верхнє й імпортної руди, що надходить по ріці Св. Лаврентія, та бази могутнього ринку збуту у вигляді металомістких галузей (металообробна, автомобільна) з важливими його центрами у Клівленді, Детройті, Чикаго.

Важливим центром чорної металургії залишається Внутрішній район із центрами в Пітсбургу, Янгстауні, Стьюбенвіллі.

На базі імпортної сировини виник відносно молодий Приатлантичний район із центрами у Балтиморі, Бєтлехемі, Філадельфії, Трентоні.

У всіх цих районах функціонують металургійні заводи повного циклу. Чорна металургія розвивається також на півдні (район Бірмінгема), у гірських штатах, де вона базується на виробництві електросталі із використанням дешевої енергії річкових гідроелектростанцій. Щорічна продукція чорної металургії оцінюється у 50 млрд. доларів. У 1997 р. виплавлено 97,7 млн. т. сталі, виготовлено 76 млн. т. прокату.

У кольоровій металургії США важливе місце займає виплавка алюмінію, в тому числі із брухту. В 1998 р. було вироблено 3,7 млн. т. алюмінію, що становило 16,4% світового виробництва (перше місце у світі). Заводи повного циклу працюють в районах забезпечених дешевою енергією — на ГЕС рік Колумбія і Теннессі. Працюють також заводи у містах Г'юстон, Новий Орлеан. Сировиною для них служать боксити, що імпортуються з Ямайки. США займають також перше місце за виробництвом свинцю — 1291 тис. т (1998 р).

На базі власних родовищ виплавляють мідь у Приозер'ї. Гірські штати є важливим районом кольорової металургії, де розташовані великі мідеплавильні заводи (штати Арізона, Юта, Монтана) і заводи, що виплавляють поліметалічні руди (штати Айдаго, Колорадо, Монтана). У 1998 р. вироблено 2,5 млн. т. рафінованої міді (18% світового виробництва). За останні десятиріччя виплавка кольорових і рідкісних металів перемістилася у морські порти, головним чином, Атлантичного узбережжя (Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор), які переробляють імпортну сировину. Щорічно ввозиться у США понад 320 тис. т. хрому, 615 тис. т. марганцю, 125 тис. т. нікелю.

Перспективним районом розвитку кольорової металургії є Аляска, де знаходяться родовища кольорових металів.

Хімічна промисловість — одна із провідних галузей промисловості США, які є світовим лідером у виробництві хімічної продукції, випереджаючи найближчого переслідувача — Японію удвічі. Виробництво хімічної продукції у США в середньому подвоюється за кожні 10-12 років.

Сучасна структура хімічної промисловості спрямована перш за все на виробництво полімерних матеріалів (синтетичного каучуку, хімічних волокон, пластмас і синтетичних смол), більшість із яких синтезується на базі нафтохімічної сировини. Зросло також значення технічних газів (кисень, водень, азот), що використовуються у металургії, хімічній технології, а також як складники ракетного палива.

Структурні зміни нового етапу НТР сприяли технічному переозброєнню галузі і наближенню її до районів, багатих на вуглеводи, зокрема у південні штати Мексиканської затоки. У результаті основна частина базових нафтохімічних виробництв концентрується на півдні США. В районі Г'юстона зосереджено більше половини потужностей нафтохімічної промисловості, а комбінат фірми "Доу" є найбільшим підприємством світу. Високопродуктивні виробництва зосереджені на північному сході США, а Нью-Йорк — значний центр фармацевтичної і тонкої хімії.

Потужні підприємства хімічної промисловості функціонують у Лос-Анджелесі, Сан-Франциско і їх околицях. Заводи, що виробляють хімічні добрива, розміщені по всій території США.

Машинобудування, будучи провідною галуззю промисловості США, виробляє майже 40% промислової продукції, займає дві п'ятих висококваліфікованої робочої сили Америки при концентрації лише 20% основного виробничого капіталу.

У США є десятки тисяч машинобудівних підприємств і тисячі фірм, але контроль над виробництвом мають тільки 500 з них. Найбільшими є автомобільні монополії "Дженерал моторз" і "Форд моторз".

Автомобільна промисловість — типова галузь американського машинобудування. США є однією із трьох країн світу (крім Німеччини і Японії), що мають повну номенклатуру машинобудівного виробництва. Вона розпочала свій відлік часу ще в перші роки XX ст., коли в Детройті виник найбільший світовий осередок автомобільної промисловості. Пізніше таких осередків автомобільної промисловості стало більше, переважно в районі Сан-Франциско, Лос-Анджелеса, а також у Нью-Йорку, Толідо, Атланті, Далласі, Клівленді. Працює в галузі понад 12 млн. осіб. Для випуску автомобілів використовується 20% сталі, 75% синтетичного каучуку, 14% міді, 13% алюмінію, близько 30% олова, велика кількість скла, оббивних матеріалів, багато інших видів сировини і напівфабрикатів.

Автомобільна промисловість США тривалий час була світовим диктатором і королевою автомобільних мод. Ще напередодні Другої світової війни американці виробляли понад 75% світової кількості автомобілів. Якщо в 1895 р. вироблено і випробувано чотири автомобілі, то вже у 1914 р. — 570 тис., а в 1928 р. — 4359 тис. Починаючи з 30-х років XX ст. виробництво автомобілів почало скорочуватися. В 1970 р., наприклад, з конвейєрів автомобільних підприємств зійшло 6642 тис. легкових автомобілів, в 1990 р. — 6052, в 1993 р. — 5939, в 1996 р. — 6300. Вантажних і легкових автомобілів у 1996 р. випущено 12,6 млн. шт. Столицею автомобілебудування США є Детройт, де складається більше 3 млн. автомобілів щороку. Великими сучасними центрами автомобілебудування є також Нью-Йорк, Сент-Луїс, Канзас-Сіті, Флінт, Атланта, Лос-Анджелес, Ленсігтон, Лансінґ, Даллас-Форт-Уейн, Джейнсвілл, Балтимор та ін. (ще 130 міст, що розташовані у 26 штатах).

Другою не менш важливою галуззю машинобудування США є авіаракетокосмічна промисловість, центрами якої є Тихоокеанські штати (Каліфорнія, Вашингтон), де ще напередодні Другої світової війни сформувалися головні райони авіабудування, а також Південь (Техас, Флорида) з містами — центрами авіаракетокосмічної промисловості Г'юстон (Центр Управління космічними польотами) і Даллас-Форт-Уерт.

У центральній частині країни до важливих центрів відносяться Сент-Луїс, Колумбус, а на північному сході — Нью-Йорк, Бостон, Гартфорт (центр виробництва авіадвигунів). Великою корпорацією, що домінує в авіа-бізнесі, є "Боїнг" (м. Сіетл). Перші підприємства електротехнічної і електронної промисловості сформувалися у великих міських агломераціях півночі і північного сходу США — Чикаго, Нью-Йорку, де зосереджувався наймогутніший науково-технічний потенціал держави. Згодом такі заводи виникли на Заході в районі Лос-Анджелеса і на Півдні — Даллас, Г'юстон, Новий Орлеан, Атланта. США тривалий час лідирували у цих галузях. Однак у радіотехніці, особливо в радіоелектроніці, в останнє десятиріччя вони поступаються Німеччині і Японії. США — батьківщина роботів, але 70 % їх світового експорту зараз припадає на Японію. Утримують вони лідерство хіба по виробництву комп'ютерів, випускаючи більше половини всіх ЕОМ світу.

Серед інших галузей промисловості спостерігається скорочення частки традиційних галузей, зокрема легкої, харчової, промисловості будівельних матеріалів та ін., які перебувають на стадії завершення реконструкції і оновлення. Серед галузей легкої промисловості США найбільш розвинені текстильна і шкіряно-взуттєва. На зорі економічного становлення легка промисловість концентрувалась на Півночі і працювала як на власній сировині, так і імпортній. Після Другої світової війни помітно зросла частка тканин, що виробляються на основі штучних і синтетичних волокон, а також комбінованих тканин, тоді як виробництво вовняних тканин скорочується.

Після Другої світової війни змінилася територіальна структура галузі. Підприємства легкої промисловості перемістилися із Нової Англії у південно-атлантичні штати, де знаходяться відносно дешева робоча сила і бавовняний пояс країни. Тут і на південному сході споруджено підприємства, які випускають синтетичні волокна (капрон, нейлон та ін.). Відомими центрами текстильної промисловості є Грінсборо, Уінстон-Сейлем, Хай-Пойнт, Шарлотт, Ґрінвуд, Колумбус. Текстильна і шкіряно-взуттєва промисловості тяжіють до середніх і невеликих міст, до місць розташування дешевої робочої сили.

Харчова промисловість США розосереджена по всій території. Найбільші підприємства знаходяться у північній частині прерій і в Приозер'ї. До важливих галузей харчової промисловості США відносяться м'ясна, молочна, консервна, борошномельна, а також виробництво алкогольних і безалкогольних напоїв.

Значними центрами харчової промисловості є великі міста. Хоча помітною є концентрація підприємств, наприклад, мукомельної промисловості вздовж узбережжя Великих озер; м'ясної промисловості — в Чикаго, Канзас-Сіті, консервної — в Каліфорнії. Виробництво тютюнових виробів зосереджується у південно-атлантичних штатах. США експортують на світовий ринок тютюн і цигарки, виробляючи їх 687 млрд. штук — більше 13% світового виробництва.

Сільське господарство. Сільське господарство — важлива галузь економіки США. Вона забезпечує не лише внутрішні потреби країни в продовольстві, але значна її кількість експортується — понад три п'ятих пшениці, майже дві п'ятих фуражного зерна, три п'ятих соєвих бобів.

Частка сільськогосподарського виробництва у ВНП останнім часом скорочується. У 1998 р. вона становила близько 2%. Продовжує скорочуватись і зайнятість (в 1995 р. — 3% загальнодержавного показника). Такі зміни пов'язані із структурною перебудовою як самої галузі, так і агропромислового комплексу (АПК) країни в цілому.

Нині у США нараховується близько 1,9 млн. фермерських господарств. В середньому на одне господарство припадало 190-200 га. землі, а обсяг реалізованої товарної продукції в розрахунку на одну ферму становив майже 100 тис. доларів.

Великих фермерських господарств із річною товарною продукцією більше 100 тис. доларів на одну ферму порівняно небагато — 305 тис. Але вони виробляють понад 70% усієї товарної сільськогосподарської продукції США.

Важливою складовою АПК є виробництво засобів виробництва для сільського господарства, і в першу чергу сільськогосподарське машинобудування, яке забезпечує фермерів тракторами, зерновими комбайнами та іншою технікою. В середньому за рік у сільськогосподарське виробництво надходить майже 70 тис. тракторів потужністю від 40 до 89 кінських сил, майже 60 тис. тракторів потужністю понад 100 кінських сил, а також 30 тис. самохідних зернових комбайнів, понад 20 тис. жаток кукурудзи, 11 тис. кормозбиральних комбайнів тощо.

Мінеральних добрив на товарний ринок поставлено: азотних — 14,0 млн. т., фосфорних — 11,0 млн. т., калійних — 0,8 млн. т.

Рослинництво. У США розвинене зернове господарство, вирощування кормових і технічних культур, овочівництво і садівництво. Цьому сприяють не лише помірний і субтропічний клімат, родючі ґрунти, рівнинний рельєф центральних, частково східних і західних районів, а в першу чергу підприємливість американських фермерів.

Для США характерне поясне розміщення сільськогосподарських культур. Вздовж кордону з Канадою, від озера Верхнє до Кордильєр, проходить пшеничний пояс. Південніше від нього, між Великими озерами і рікою Огайо на сході, через міста Сент-Луїс і Канзас-Сіті на півдні і до Кордильєр простягається кукурудзяно-соєвий пояс. Середньо-атлантичне узбережжя, середні і південні Аппалачі та рівнини, що до них прилягають — це колишній тютюновий пояс. Півострів Флориду і узбережжя Мексиканської затоки займає бавовняний пояс. Передгір'я Кордильєр використовуються як пасовища.

США виробили в 1999 р. 334,4 млн. т. збіжжя — 16,2% зернового збору світу. Порівняно з 1991 р. урожайність зернових зросла майже на одну п'яту. Такий високий приріст відбувся за рахунок підвищення врожайності пшениці — майже на 28% і кукурудзи — на 25%. У структурі валового збору зернових найвагоміше значення мають кукурудза, у 1999 р. — 71,3% і пшениця — 18,7%. Специфікою зернового господарства країни є домінування кормових зернових культур.

Кукурудза — високоврожайна зернова культура, яка вирощується переважно для відгодівлі худоби. Родючі землі Середнього Заходу, що охоплюють штати Айова, Іллінойс, Індіану, дають високі врожаї кукурудзи. В 1999 р. зібрано 334,4 млн. т. зерна кукурудзи, близько однієї п'ятої світового збору.

Вирощування продовольчого зерна має свою специфіку, пов'язану із особливостями клімату. У районах, де більш суворі і малосніжні зими, висівають яру пшеницю (штати Північна і Південна Дакота, Монтана і Вашингтон). А там, де зими більш м'які і сніжні, — озиму пшеницю (штати Канзас, Небраска, Оклагома, Техас). Урожайність пшениці в США є нижчою, ніж у Європі, але її валовий збір є значним — 62,7 млн. т. За станом на 1999 р. це третій показник у світі після Китаю та Індії.

Важливою кормовою культурою є соя, яку можна вирощувати у більшості районів, придатних для рільництва, хоча найбільше її висівають у кукурудзяному поясі. Боби сої ще називають "біологічною коморою", або "рослинним молоком", адже вони містять 17-22% жирів, 34-47% білків, значну кількість мінеральних складників і вітамінів. Соя — дуже калорійний додаток до кормів. На 23 млн. га. в 1999 р. зібрано 75,6 млн. т. сої, що в 2,4 разу більше, ніж у Бразилії, яка займає за цим показником друге місце у світі. У посушливій південній частині Великих рівнин культивують сухо-стійку кормову культуру — сорго (15,0 млн. т. — 1999 р., що становило 22,5% світового виробництва).

Рис як теплолюбну культуру вирощують у США на Примексиканській низовині — в болотистій долині Міссісіпі, а також в Каліфорнії. Товарний збір рису становить понад 9 млн. т. (1999 р., 11-те місце у світі).

Тютюнові ферми найбільш часто зустрічаються в Аппалачських районах (Північна Кароліна). Арахіс вирощують переважно у південних штатах (Джорджія).

Серед інших технічних культур важливе місце у сільськогосподарському виробництві займає бавовник (4,0 млн. т. — 1996 р.). США є першою у світі державою за врожайністю цієї культури. "Бавовняний пояс" сьогодні у США не існує. Вирощують цю культуру в окремих районах Півдня і Заходу: в долині Міссісіпі (від Міссурі до Луїзіани) в Техасі та на зрошувальних землях Каліфорнії і Арізони.

Плантації цукрової тростини поширені на Флориді, в Луїзіані, а також на Гавайських островах (за масою збору тростини США займають дев'яте місце у світі). Цукровий буряк вирощують в Каліфорнії, Айдаго, Північній Дакоті і Міннесоті. За врожайністю цієї культури США займають третє місце у світі після Франції і Німеччини. В 1999 р. американці виробили 7,6 млн. т. цукру, зайнявши четверте місце у світі.

Овочівництво, картоплярство і садівництво переважно зосереджені у західній частині США, особливо в Каліфорнії. Тут, у районі субтропічного клімату, вирощують помідори, цитрусові, виноград, фрукти і овочі. Другим районом садівництва і овочівництва є Флорида. Садівництво також розвивається у помірному поясі — на узбережжі Великих озер, в промисловій зоні. Посіви картоплі переважають у штатах Айдаго і Вашингтон.

Тваринництво США має м'ясний напрямок, орієнтуючись переважно на внутрішній ринок.

За поголів'ям великої рогатої худоби (ВРХ) США займають четверте місце у світі — 98,5 млн. голів (1999 р.), в тому числі майже 10 млн. молочних корів, які концентруються переважно у молочному поясі. Провідними штатами виробництва молока є Вісконсін, Нью-Йорк, Каліфорнія. Близькість молочних ферм до промислових штатів сприяє забезпеченню великих міст Атлантичного узбережжя молоком і цільномолочною продукцією. Молочні ферми, що віддалені від промислових районів, переробляють молоко на сири, масло та інші молочні продукти довготривалого зберігання, ВРХ м'ясних порід концентрується переважно в районах надійної кормової бази, тобто в пшеничному і кукурудзяному поясах.

У гірських штатах і на Великих рівнинах, де існують природні й окультурені пасовища, вирощують молодняк, який потім переміщується у райони, забезпечені концентрованими кормами (кукурудзяний і пшеничний пояси) для подальшої відгодівлі. Найбільше поголів'я худоби знаходиться в штатах Техас (10% поголів'я країни), Айова, Небраска і Канзас.

Свинарство розвивається в кукурудзяно-соєвому поясі, тобто там, де є надійна кормова база. Чверть поголів'я свиней знаходиться в Айові. Поголів'я свиней за останніх десять років зменшувалось, але в 90-х роках знову зросло. Так, у 1999 р. їх нараховувалось 62,2 млн. голів, що на 8,1% більше, ніж в 1991 р. Слід сказати, що американці споживають свинини менше, ніж яловичини. Попит позначається на ціні: свинина значно дешевша, ніж яловичина, тоді як в Україні — навпаки.

У США інтенсивно розвивається птахівництво, особливо промислова відгодівля м'ясних курчат (бройлерів) — з початку 90-х років понад 5 млрд. шт. щорічно. Традиційними штатами, в яких вирощують бройлерів, є Джорджія, Алабама, Північна Кароліна, Арканзас і Меріленд. Популярним серед американців є м'ясо індиків, яких вирощується щорічно близько 300 млн. шт.

Окрасою американських преріїв є коні, яких нараховується 6 млн. голів. Дуже скоротилося поголів'я овець. За їх кількістю (близько 10 млн. голів) США навіть не увійшли до першої двадцятки країн світу. В основному їх утримують на гірських пасовищах Заходу. До скорочення поголів'я овець призвела конкуренція імпортної вовни і заміна натуральних волокон більш дешевими синтетичними.

Інфраструктура. Величезні простори, нерівномірність розміщення населених пунктів і зональна виробнича спеціалізація сприяли швидкому розвитку всіх видів транспорту. На кожному історичному етапі переважав якийсь вид транспорту. Перша половина XIX ст. — це період інтенсивного прокладання каналів і широкого застосування в господарському будівництві внутрішнього водного транспорту. Друга половина XIX і початок XX ст. — період бурхливого розвитку залізничного транспорту. У 20-х роках минулого століття різко зросло виробництво автомобілів, прокладалися автодороги, а згодом — сучасні автостради. Середина і друга половина XX ст. — повсюдне будівництво аеропортів і встановлення інтенсивних авіасполучень між поселеннями, адміністративними центрами і районами країни.

Кінець 30-х і 40-ві роки XX ст. — це період започаткування розвитку трубопровідного транспорту, що разом із автомобільним посилили конкурентний тиск на залізничний транспорт.

В особливому становищі був і залишається морський транспорт, який від першого дня приїзду переселенців і до сьогодні не втратив свого економіко — стратегічного значення. А з часу введення у дію Панамського каналу став важливим засобом найкоротшого морського сполучення між Атлантичним і Тихоокеанським узбережжям США.

На транспорт США припадає близько 25% загального споживання енергії в країні і від 50 до 60% споживання рідкого палива. До транспортної системи країни відноситься транспорт загального користування — залізничний, автомобільний, морський; внутрішній — водний, повітряний і трубопровідний. Значну частину вантажних і пасажирських перевезень виконує також транспорт не загального користування — вантажний транспорт промислових підприємств, індивідуальні легкові автомобілі, особисті літаки.

Залізничний транспорт США, хоч і втратив своє колишнє значення, але і досі відіграє важливу роль у перевезенні вантажів і пасажирів.

Найвищого рівня розвитку залізничний транспорт США досяг у перші два десятиліття XX ст., коли загальна протяжність залізничного полотна досягла 460 тис. км. (1916 р.), або 40% їх протяжності у світі.

Гостра конкуренція з боку інших видів транспорту спричинилася до постійного зменшення нерентабельних ділянок залізниці. Якщо в 1940 р. залізниці нараховували 397 тис. км., то в кінці 90-х років — 164 тис. км.

Зменшилась не лише протяжність залізниць, але їх частка у сумарному товарообігу. Так, у 1930 р. вона становила 75%, а у 1990 р. — менше 30%. Зменшились також перевезення пасажирів. Якщо наприкінці 30-х років було перевезено 35 млрд. пас.-км, то в 1990 р. — 9,9 млрд. пас.-км, або близько 0,7% усіх пасажироперевезень країни.

Щільність залізничних доріг в цілому в США становить 1,7км/100км2 поверхні суші, але в окремих районах, особливо на Півночі і Північному Сході, вона є щонайменше втричі більшою. У штатах Нью-Йорк, Пенсільванія, Огайо, Індіана, Іллінойс — понад 10 км/100 км2. Автомобільний транспорт за кількістю перевезень вантажів займає друге місце — понад 25%. У США нараховується близько 30% легкових і понад 44% вантажних автомобілів, що використовуються у світі. Кількість автомобілів зростає дуже швидко. Якщо у США в 1945 р. було 25 млн. особистих автомобілів, а в 1960 р. — 61 млн., то в 1997 р. — вже 200 млн. Вантажних автомобілів — 7,8 млн. На кожних тисячу жителів США припадає 755 власних автомобілів і 1045 млрд. тонно/км. вантажоперевезень, що у 4,2 разу більше, ніж у Німеччині й Японії.

Зростанню кількості автомобілів сприяла розбудова дорожньої мережі. Більше 5,1 млн. км. автомобільних шляхів у США з покращеним покриттям (переважно асфальтним). На 100 км2 території припадає 67 км. покращених доріг.

Важливим чинником розвитку автомобільного транспорту стало будівництво швидкісних автострад. Перша трансконтинентальна магістраль Нью-Йорк-Сан-Франціско була збудована ще в 1927 р. Більшість великих американських міст з'єднані швидкісними автострадами (автобанами). їх протяжність — понад 73 тис. км.

У США на автомобілі припадає 80% пасажирських перевезень, а на автобуси — 1,3%. Майже половина американських сімей мають по два і більше автомобілів. На громадський транспорт припадає всього 3% обсягу міських пасажирських перевезень.

Трубопровідний транспорт забезпечує близько 25% перевезень вантажів країни. Мережа трубопроводів густою павутиною обплітає всі штати. Але найбільше їх на Півдні — тобто в районах, багатих на нафту і газ (Техас, Луїзіана, Оклагома) і в штатах Середнього Заходу — Іллінойс, Індіана, Айова, Мічиган, Міссурі. Нафтопроводи перепомповують три чверті всієї транспортованої в країні нафти. їх протяжність становить 650 тис. км. (1994 р.).

Більшість трубопроводів беруть початок на південному заході і спрямовуються на північний схід, на північ і на захід — в Каліфорнію. Трубопроводів США, що перевищують 2 тис. км., є багато. До найбільших відноситься нафтопровід від родовища Прадхо-Бей до південного порту Валдіз, що на Алясці.

З 1952 р. у США функціонують продуктопроводи. Один із них (в штаті Огайо) призначений для транспортування подрібненого вугілля у суміші із рідиною (пульпопровід). У 1970 р. для таких же потреб був збудований ще один продуктопровід (440 км.) між штатами Невада і Арізона. Крім вугілля продуктопроводами у США транспортують вапняк, фосфорити та інші солі.

Підвищення вартості сухопутних перевезень, а також реконструкція внутрішніх водних шляхів у повоєнні роки сприяли розвитку внутрішнього водного транспорту. Спільне фінансування Канадою і США в 1954-1959 рр. робіт, спрямованих на поглиблення дна ріки Св. Лаврентія, дало змогу морським кораблям запливати з Атлантичного океану до Великих озер. Внутрішні міста Чикаго, Детройт, що знаходяться на узбережжі озер, стали морськими портами. Важливу роль у формуванні єдиної водної системи країни відіграли берегові канали. Один із них, прокладений від Норфолка до Маямі, з'єднав ріки Атлантичного узбережжя, а другий — від штату Флорида до Мексиканського кордону — ріки Примексиканської низовини.

Загальна протяжність американських внутрішніх водних шляхів — 50 тис. км. З них близько 10 тис. км. має глибину понад 3 м., що дає змогу запливати кораблям великої тоннажності.

Важливою водною артерією є ріка Міссісіпі, яка за величиною вантажообороту перевищує Великі Озера. Значними теж є вантажопотоки на ріці Огайо, яка через Міссісіпі, систему озер і ріку Св. Лаврентія має вихід до Атлантичного океану.

Морський транспорт. За обсягом перевезень морський транспорт США займає перше місце у світі (понад 900 млн. т.), але за тоннажністю морського флоту — аж дев'яте (після Панами, Ліберії, Греції та інших країн).

Морський торговельний флот під американськими прапорами нараховує понад 730 суден (11,2 млн. бр. - реєстр. т.).

Портові комплекси: Нью-Йорк-Нью-Джерсі; Філадельфія-Балтимор; Новий Орлеан-Батон-Руж; Лос-Анджелес і Сан-Франціско-Окленд.

Повітряний транспорт. Авіаційний транспорт у США дуже розвинений. На нього припадає близько 40% усіх світових перевезень пасажирів. У США нараховується майже 13 тис. цивільних летовищ. Найбільші із них О'Хара (Чикаго) перевозять щорічно понад 70 млн. пасажирів, Атланта — 63 млн., Даллас — Форт-Ворт — 55 млн.

Протяжність регулярних авіаліній — 600 тис. км. Літаків різних видів нараховується у США понад 275 тис. одиниць. На внутрішніх і міжнародних лініях в 1998 р. перевезено 947 млрд. пасажирокілометрів.

Сфера послуг займає дуже важливе місце в економіці. Адже частка нематеріального виробництва і сфери послуг у ВНП становить 75,4% (1998 р.), займаючи за цим показником одне з перших місць серед розвинених країн світу.

Більшість американських спеціалістів включають у сферу нематеріального виробництва і послуг транспорт, зв'язок, роздрібну і оптову торгівлю, громадське харчування, фінансово-кредитну діяльність і страхування, послуги виробничого і побутового призначення, освіту, науку, охорону здоров'я, державний апарат управління господарством, а також військово-політичні служби держави тощо. Тобто до сфери нематеріального виробництва і послуг відносять усі види економічної діяльності, що створюють додаткову вартість через такі форми, як зручність, розвага, комфорт, своєчасність, підтримка здоров'я і все те, що спрямоване на задоволення потреб споживача.

Внутрішня торгівля має важливе значення в економіці країни. У ВНП її частка становить понад 16% (в тому числі оптова торгівля — 7%, роздрібна — 9%). У торгівлі зайнято майже 20% робочої сили США, включаючи громадське харчування та інфраструктуру самої галузі. Нинішні торгові об'єкти: супермаркети, моли (торгові центри, крамниці) характеризуються високою технічною насиченістю, різноманітністю товарного забезпечення і високим рівнем обслуговування.

Реклама як галузь сфери послуг розвивається у США дуже високими темпами. Вона обслуговує виробництво товарів і послуг, їх реалізацію і споживання, а також має визначальний вплив на характер і розміри попиту, інформує покупця про властивості товару. За допомогою реклами товари та послуги потрапляють на підготовлений для них ринок.

За витратами на рекламу найбільшу вагу має реклама в газетах, передачах радіо і телебачення.

Прискореними темпами розвивається телевізійна реклама. В США нараховується 1200 телестанцій, із них 70% є комерційними, які існують тільки завдяки прибуткам від реклами. У популярних американських телепередачах вартість однієї хвилини рекламного часу може коштувати 500 тис. доларів і більше.

Фінансовою основою американського радіобізнесу теж є реклама. Найбільше доходів від радіореклами припадає на місцеве радіомовлення.

Реклама забезпечує фінансове існування газет і журналів. 70-80%доходів друковані видання отримують від публікації рекламних оголошень, а решту — від реалізації тиражу.

Освіта і наука. Освіта в США включає як державний, так і приватний сектори.

Державний сектор домінує в закладах початкової і середньої освіти, де вчиться понад 90% дітей шкільного віку.

Приватний сектор переважає в закладах вищої освіти. їх у країні більше 1,8 тис. Тут навчається одна п'ята усіх студентів США.

А всього у системі вищої освіти США нараховується 3,3 тис. інститутів різних типів, в яких навчається понад 12 млн. студентів. У США функціонує 156 університетів.

Навчання у вузах платне. В приватних навчальних закладах воно становить 12-17 тис. доларів на рік, у державних — від 2 до 5 тис., в коледжах — близько 800 доларів.

Наука США займає провідні позиції у світі. Хоча за деякими показниками економічного і науково-технічного розвитку вона відстає від Японії й інших розвинених країн (особливо в галузі робототехніки та електроніки). Про це свідчать такі дані: частка США у світовому експорті наукомісткої продукції скоротилась з 31% на початку 60-х років до 20% у 1990 р.

Культуру США історично формували багато етнічних груп, що заселяють Америку, але найбільший вплив на неї мали вихідці з Великобританії, які в основу національної культури американців поклали свою мову, звичаї і традиції. В умовах відокремленості континенту від Британських островів англійська мова зазнала певних змін — має трохи іншу вимову і словниковий склад. Риси національної своєрідності деяких народів — переселенців найкраще збереглися на побутовому рівні, наприклад, у традиційній їжі. Чимало страв етнічних груп увійшло у загально-американське споживання: німецькі сосиски, італійські макарони, український борщ, китайські вареники (пельмені) тощо.

Більшість американців (98%) вірять в Бога. Характерним для США є високий ступінь релігійного плюралізму. У результаті імміграції представників різних релігій у США зосереджені майже всі існуючі у світі релігії і віросповідання. У країні функціонує близько 2 тис. різних віросповідних об'єднань, але найчисельнішим є християнство (понад 90%, 1999 р.), яке поділяється на два напрямки — протестантизм (55%) і католицизм (37%).

Найбільше протестантів у південних штатах (74%) і в середньозахідних (понад 60%). Серед протестантів найпоширенішим є баптизм (20%), зокрема, у південних штатах, як серед білого, так і негритянського населення.

Католицизм віросповідують 26,2% населення. В основному це потомки іммігрантів із католицьких країн Європи, які оселилися в північно-східних штатах США (44%). Це жителі великих індустріальних центрів.

Із нехристиянських релігій найбільш поширеним є юдаїзм (понад 2% населення) та мусульманство (1,9%). Мусульманство поширюється переважно серед чорного населення США.

Найхарактернішим виразником розвитку культури є мистецтво, і в першу чергу література, музика, танець, образотворче мистецтво. Американське мистецтво своїм корінням сягає глибини народної творчості — фольклору.

Американський фольклор відображає три основні джерела, що живлять сучасну національну культуру: древню культуру корінного населення Америки — індіанців та ескімосів, розмаїття культур іммігрантів з Європи і африканську культуру чорного населення.

Індіансько-ескімоський фольклор відображає умови і особливості їх проживання. Магічне слово покликане було допомагати індіанцям вполювати дичину, перемогти хворобу, відвернути біду, забезпечити врожай і довге життя.

Безпосередньою частиною народного життя американців є фольклор вихідців з Європи. Широкого поширення набули в США англійські і шотландські народні балади, пісні — розповіді і пісні — легенди.

Негритянська народна творчість — дуже багата і своєрідна частина фольклору США. Найвищим досягненням американського народного мистецтва спеціалісти вважають пісенні форми негрів "спірічуелс". Важливе місце у них займали вірші, які були початком афроамериканської поезії. По суті, в них звучало дві теми: це спасіння душі і свобода народу.

Іншим не менш важливим жанром пісенної творчості чорних американців став "блюз", що у перекладі на українську означає "зажура".

Американська художня література, хоч і базувалась на народній творчості, спочатку генетично була пов'язана із європейською, переважно англійською, художньою традицією. У першій половині XIX ст. в Америці, як і в Європі, панував романтизм. Найкращими представниками американського романтизму були Вашингтон Ірвінг і Джеймс Фенімор Купер.

Наприкінці XIX ст. американська література досягла нового етапу зрілості, впливаючи на всю літературу світу. Відомими письменниками цього періоду є Марк Твен, Теодор Драйвер, Джек Лондон.

Вершиною американської духовності стала літературна спадщина найвидатніших письменників XX ст. Ернеста Хемінгуея, Уїльяма Фолкнера, Джона Стейнбека.

Американська музика тісно пов'язана з фольклором, але модерністські течії другої половини XX ст. до певної міри позбавили її народного коріння. У 20-х роках швидко поширилась джазова музика. Батьківщиною джазу став Новий Орлеан. Спершу джаз вважався негритянською музикою, хоча дуже скоро вона завоювала США і поширилась по всьому світу.

Народна творчість мала вплив і на образотворче мистецтво. Формування американського живопису, як самостійного жанру, відбулося наприкінці XIX ст., досягши національного самоутвердження у творчості Томаса Ікенса, Уінслоу Хопера, Дж. Сарджента, Сент-Годенса та ін.

Розвинені в Америці театральне мистецтво і особливо кіномистецтво. Кіно вже на початку XX ст. було поставлено на промислову основу. Кінофільми про ковбоїв, індіанців, золотошукачів швидко завоювали світового кіноглядача.

Загальний рівень культури може визначатися деякими статистичними показниками, а саме: кількістю виданих книг, тиражем газет, кількістю продукованих фільмів та відвідувачів кінотеатрів, наявністю радіо та телевізорів, числом відвідувачів театрів тощо.

США відносяться до країн світу, в яких видають найбільшу кількість книг, найвищими є тиражі газет. За кількістю фільмів США займають друге місце в світі після Індії (більше 300 фільмів щорічно). За кількістю глядачів у кінотеатрах на 1000 жителів (близько 500 відвідувачів) поступається хіба Болгарії та Угорщині.

За кількістю радіоприймачів і телевізорів на 1000 жителів США займають перше місце у світі (2122 радіоприймачів і 814 телевізорів).

Гордістю США є їх система охорони здоров'я, на яку витрачається близько 10% ВНП, що становить майже 2 тис. доларів на одного громадянина, або майже у два рази більше, ніж у Японії, у півтора рази більше, ніж у Німеччині і на третину більше, ніж у сусідній Канаді. У системі охорони здоров'я США існує шість видів медичного обслуговування: профілактика захворювань, первинна, вторинна (у стаціонарних лікувальних закладах), третинна (у спеціалізованих центрах) допомога, медична реабілітація і післялікарняне обслуговування. Всі види медичного обслуговування орієнтуються на самооплату населення.

Крім того, у США існують спеціальні державні програми, наприклад, "Медікер", "Медікейд", що надають безплатну допомогу понад 50 млн. американців.

Житлово-комунальне господарство. США мають величезний житловий фонд — майже 95 млн. житлових одиниць (квартир і односімейних будинків). Три чверті житлового фонду — це односімейні (окремі) будинки, близько 20% припадає на багатосімейні (дві і більше сім'ї) і 5% — на пересувні будиночки-трейлери.

За віком житловий фонд США досить різний. Понад дві п'ятих будинків збудовані до 1950 р., близько двох п'ятих — в 1950-1970 рр. і лише одна п'ята — після 1970 р.

Житло американці будували за європейськими традиціями. Хоча в окремих штатах могли використовувати елементи індіанської культури, або тих народів, які колонізували ту чи іншу територію. Наприклад, у штаті Луїзіана, яка свого часу належала французам, збереглися будівлі з елементами французької архітектури. Своєрідною є архітектура і в південно-західному районі США, як у колишній іспанській колонії. Українці теж будували свої житла у традиціях матірної культури (церкви, дзвіниці).

Стильової оригінальності архітектура США досягла через сто років після здобуття незалежності (80-ті роки XIX ст.). Це особливо проявилося у забудові міст. Хмарочоси — висотні будинки на стальних каркасах — вперше появилися в Чикаго, а відтак — по всій Америці. В цих будинках вперше були використані ліфти як засіб доставки жителів на висотні поверхи.

Американці одні з перших широко застосували у будівництві скло та бетон як основний будівельний матеріал XX ст.

Туризм. США є визначним центром туризму не лише у Північній Америці, а і в світі. В 1998 р. їх відвідало 47,1 млн. осіб, що в 1,2 разу більше, ніж у 1990 р. Більшість інтуристів прибуває із сусідніх країн — Канади (42%), Мексики (20%), значно нижчий відсоток припадає на Японію (8,4%). Серед європейських країн найчастіше відвідують Америку жителі Великобританії (6%) і Німеччини (3%).

Європейці особливо охоче відвідують національні парки: Великий Каньйон, Евергладес, Еллоустонський, Йосемітський та ін. До найпопулярніших туристських регіонів світу відносять прибережні райони Атлантики, зокрема штату Флорида.

Одним із найважливіших регіонів рекреації є Гавайський архіпелаг як окремий штат Америки. Поєднання морського клімату, острівного розташування і самобутнього фольклору місцевих жителів сприяє інтенсивному потоку туристів на Гавайї протягом року.

Розвиток міжнародного туризму приносить значні прибутки. У 1998 р. вони досягнули 71,1 млрд. доларів. Крім того, туризм забезпечує роботою чималу кількість населення. У цій сфері зайнято близько 700 тис. обслуговуючого персоналу.

Зовнішньоекономічні зв'язки. Зовнішньоекономічна діяльність США реалізується у таких основних формах: експорт та імпорт капіталу, зовнішня торгівля товарами і послугами, надання допомоги іноземним державам, участь у міжнародних економічних організаціях, використання національної грошової одиниці — американського долара у якості головного міжнародного розрахункового, платіжного і резервного засобу.

Основною формою зовнішньоекономічних операцій США є вивіз капіталу. Оборот підконтрольних американському капіталу зарубіжних підприємств перевищує 1,5 трлн. доларів, що V два рази більше експорту товарів зі США.

Особливістю вивозу капіталу зі США є зростання частки позичкового капіталу, що виражається у збільшенні обсягу займів і кредитів, які надаються американськими банками.

Їх сума на кінець 80-х років становила майже 500 млрд. доларів. У 1990-х роках вона зросла.

На базі вивозу капіталу і наявних за кордоном активів США одержують щорічно не менше 100 млрд. доларів прибутку.

Ввіз іноземного капіталу у США теж досяг великих розмірів. Він становить понад 100 млрд. доларів щорічно. Іноземці купують у США облігації, акції, землю, нерухомість. Іноземний капітал використовується для фінансування американської економіки.

Важливою статтею зовнішньої торгівлі США є торгівля ліцензіями на право користування новими технологіями, дорогими машинами, інструментами, американськими методами управління і на прокат кінофільмів.

Важливе місце у зовнішній торгівлі займає туризм, забезпечуючи надходження близько 40 млрд. доларів щорічно.

США надають чималу допомогу іноземним державам. У післявоєнний період з цією метою використано понад 300 млрд. доларів.

Особливо інтенсивно розвиваються зовнішньоекономічні зв'язки Заходу і Півдня США, які витісняють "старі" торгові центри Північного Сходу. Великими аграрними експортерами стали штати Середнього Заходу. Важливими центрами транспортування і обробки зовнішніх торгових вантажів є райони Великих Озер і ріки Св. Лаврентія.

Серед окремих штатів за рівнем експортного потенціалу виділяється Каліфорнія, Техас та Іллінойс.

Загальний товарообіг США у 1999 р. становив близько 1718,0 млрд. доларів, у т.ч. експорт — 692,8, імпорт — близько 1025 млрд. доларів.

Якщо характеризувати структуру зовнішньоекономічних зв'язків США із країнами світу, то найвагоміше місце на сьогодні займає Японія. Її частка в експорті США становить майже 13%, в імпорті — понад 22%.

Зв'язки із країнами, що розвиваються, теж змінилися. Зменшилося значення латиноамериканських країн у зовнішньоекономічних зв'язках зі США на користь країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Ослабло значення зовнішньоекономічних зв'язків із Канадою і, частково, навіть із Західною Європою.

Територіальні відмінності США. Згідно з існуючим географічним поділом праці, США поділяються на чотири частини: Північний Схід, Середній Захід, Південь і Захід.

Економіко — географічне районування на макрорегіони, мезорегіони і макрорайони дало змогу визначити відносно самостійні системи, кожна з яких характеризується історичною своєрідністю розвитку, територіальною спільністю людей і господарства, економічною доцільністю. У свою чергу, найнижчі територіальні одиниці (ареали, мікрорайони і підрайони) в основному відображають систему розселення і її осередки, які утворюються як зони тяжіння головних міських центрів.

Найнижчі територіальні одиниці формують макрорайони. Дуже часто сусідні макрорайони подібні між собою за деякими суттєвими ознаками і тоді вони об'єднуються в мезорегіони як складові частини макрорегіонів.

Макрорегіони — це обширні внутрішньо відмінні територіальні утворення, цілісність яких визначається культурно-історичною спільністю людей, що тут проживають, і подібністю місцевих суспільних відносин.

Північний Схід у пам'яті американців зберігається як найстаріший макрорегіон країни. Ця територія була заселена ще в колоніальну епоху. Тут було зосереджено дві третіх населення США, основні фабричні об'єкти.

Найхарактернішим районом Північного Сходу і країни в цілому є Нова Англія та її потужна регіональна структура — Мегаполіс із декількома могутніми центрами, серед яких виділяється Нью-Йорк.

Нова Англія розташована у найвіддаленішій північно-східній частині країни. До складу макрорайону входять штати Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд, Вермонт, Нью-Гемпшир і Мен.

У районі функціонує потужна мережа вищих навчальних закладів, серед них — Гарвардський і Йельський університети і знаменитий Массачусетський технологічний інститут. Наявність висококваліфікованих працівників дала змогу після Другої світової війни активно розвивати тут найновіші галузі промисловості — приладобудування, складне машинобудування, радіоелектроніку.

У 80-90-ті роки у Новій Англії розміщалися нові наукомісткі галузі виробництва, насамперед у Нью-Гемпширі і Мені.

Мегаполіс займає територію 100 тис. км2. Він характеризується найвищим рівнем урбанізації не лише в США, а й у світі. На відстані від Бостона до Вашингтона міста зливаються у гігантську майже суцільну забудову. Тут зосереджується менше 2% території, на якій проживає 40 млн. осіб — майже сьома частина населення країни. Вісім агломерацій мають понад 2 млн. жителів. Три із них (Нью-Йорк, Філадельфія і Бостон) відносяться до десяти найбільших в країні. Лише в Нью-Йоркському районі його валовий продукт більший, ніж у Канаді або у всіх країнах Африки, за винятком ПАР. Головні міста виступають значними центрами фінансової справи, розміщення контор, корпорацій, транспортних організацій.

За господарською структурою провідні центри Мегаполісу дуже різні. Наприклад, Нью-Йорк спеціалізується на швейній промисловості і поліграфії, Філадельфія — на хімії, Балтимор — на металургії, Бостон — на наукомістких галузях.

За територіальною структурою Мегаполіс розділяється на три частини — Філадельфську, Нью-Йоркську і Столичну, де тісно поєднані дві великі агломерації, які злилися своїми передмістями: Балтимор та Вашингтон.

Середній Захід. Цей обширний макрореґіон розкинувся у самому центрі Північної Америки, займаючи простір на північ від Канзасу до канадського кордону і на схід — до штату Огайо. Загальна площа території — 2 млн. км2. Макрорегіон характеризується однорідністю природних умов. Найхарактернішими його ознаками є виразна рівнинність, середня зволоженість і добра забезпеченість водними ресурсами (Великі Озера на півночі регіону, Міссісіпі, що протікає з півночі на південь, Міссурі — із заходу на схід і Огайо — зі сходу на захід).

Головною перевагою Середнього Заходу є чудові агрокліматичні умови. Це житниця країни. Займаючи всього п'яту частину території США, регіон дає 40-50% сільськогосподарської продукції. Зокрема, виділяється збором пшениці (майже 50%), понад 60% сої і 85% кукурудзи. Тут зосереджується по 50 млн. голів ВРХ і стільки ж свиней, відповідно майже 50 і понад 90% поголів'я США.

Інші регіони — Огайські рівнини і Лісове Приозер'я — це індустріально-аграрна частина регіону, яка має помітний вплив на розвиток як промисловості, так і сільського господарства.

Досить однорідною зоною інтенсивного землеробства є кукурудзяний і пшеничний пояси. Кукурудзяний пояс — це клиноподібна смуга, що розширюється із сходу на захід, перетинаючи посередині штати Огайо, Індіана та Іллінойс, займає всю Айову і заходить у східну частину штатів Канзас і Небраска, північну частину штату Міссурі і південно-західну частину штату Міннесота. Тут вирощують кукурудзу на зерно, що йде на продаж або на фураж для худоби.

У регіоні є невеликі міста, що спеціалізуються на сільськогосподарському машинобудуванні, яке є частиною могутнього аграрно-промислового комплексу кукурудзяного поясу.

Пшеничний пояс займає середину основної території США від канадського кордону майже до самого Півдня, знаходячись на стику двох великих макрорегіонів — Середнього Заходу і Заходу. При переміщенні зі сходу на захід клімат стає дедалі сухішим і континентальнішим, кукурудзу поступово змінює пшениця, щільність населення зменшується, а на західній окраїні пшениця поступається пасовищам і місцевість виглядає майже безлюдною.

Зміна клімату з півночі на південь викликає зміну внутрішньої спеціалізації поясу. На півночі, де більш морозна зима, найчастіше дозріває лише яра пшениця, а на півдні, де сухо і спекотно, сіють озиму пшеницю, бо вона встигає дозріти до літньої засухи.

Землі озимого пшеничного поясу потребують зрошення. Підземні води з водоносної формації Огамала дали змогу підвищити урожайність кормових культур майже вдвоє і пшениці — на третину. На базі зрошувальної системи прижився новий тип господарювання — вирощування грубих кормів і фуражного зерна, перш за все кукурудзи і сорго, що використовується для відгодівлі худоби на м'ясо.

Південь охоплює територію, що простягається зі сходу на захід майже на 2,5 тис. км., на якій могли б вміститися чотири таких держави, як Україна. На сході і півдні його омивають відповідно води Атлантичного океану та Мексиканської затоки. Значну частину території Півдня займають степи Техасу, тропічні болота Флориди, гірські масиви Південних Аппалачів, плоскі Берегові рівнини.

Культурна специфіка макрорегіону пов'язана з історією його заселення. Колоністи — європейці, освоюючи цей край, переслідували переважно комерційну мету — займалися вирощуванням таких вигідних товарних культур, як індиго, рис, тютюн, пізніше бавовник. Тут виникли плантації, для обробітку яких завозили негрів — невільників з Африки і найманих робітників із Європи. На Півдні ще на початку XX ст. відбулася швидка структуризація суспільства на багатих плантаторів, білу бідноту і чорних рабів.

На території району виявлені унікальні природні ресурси. Так, у надрах Примексиканської низовини знайдені великі запаси нафти, природного газу, природної сірки, фосфоритів тощо.

Кліматичні умови, в свою чергу, дуже сприяють сільськогосподарському виробництву. Вегетаційний період триває від 170-180 днів на півночі до 260-280 днів на крайньому півдні. Південь в основному займають вологі субтропіки. Кількість опадів поступово зменшується з півдня на північ. У найтеплішій частині району вирощують високі врожаї бавовнику, тютюну, цукрової тростини. На Півдні зосереджені значні трудові ресурси. їх поєднання із сировинним багатством і наявністю енергоресурсів посприяло притоку капіталів у будівництво нових промислових підприємств. Починаючи з 50-х років тут розміщали близько однієї чверті нових капіталовкладень країни.

Сьогодні промислова продукція Південного макрорегіону перевищує сільськогосподарську.

За вартістю продукції обробної промисловості Південь перебуває на третьому місці після Північного Сходу і Середнього Заходу, а за розміщенням потужностей на електростанціях США загального користування займає друге місце серед макрорегіонів країни. Це свідчить про посилення індустріалізації району.

У прибережній південно-західній частині сформувався значний район хімічної промисловості. Відомим є також район хімічної промисловості в долині ріки Теннессі.

Південь відіграє важливу роль у кольоровій металургії, особливо у виплавці алюмінію (Пойнт-Камфорт, Техас, Рокдейл, Луїзіана).

Автомобільні заводи Атланти і Далласа зайняті переважно складанням автомашин із готових частин, надісланих з інших регіонів.

У районі чимало великих і малих центрів текстильної промисловості (Шарлотт, Північна Кароліна, Грінвілл, Уінстон-Сейлем, Колумбія, Атланта, Колумбус).

Південь володіє також інтенсивним сільським господарством. Тут продукується майже третина товарної продукції сільського господарства, в той час як площі сільськогосподарських угідь займають 31,4%. Головною галуззю сільського господарства залишається рослинництво. У південних штатах (Техас, Міссісіпі, Арканзас, Луїзіана) збирають дві третіх бавовнику країни. У східній частині Півдня (Північна Кароліна, Вірджинія, Кентуккі) основною товарною продукцією є тютюн. Землі узбережжя Атлантичного океану використовуються для вирощування овочів, а Флорида традиційно спеціалізується на цитрусових.

Захід — це західна частина Сполучених Штатів, яка американізувалась найпізніше. Заселення краю розпочалося лише в 40-х роках XIX ст. Історично це наймолодший регіон країни. Молодий він і в геологічному відношенні, тому що перебуває у зоні відносно молодої геологічної складчастості. Звідси — винятково мальовничі території, де величезні гірські хребти чергуються із котловинами. У міжгірських басейнах Кордильєр розташовані найбільші в країні пустелі і напівпустелі. Клімат характеризується крайньою сухістю. Майже повсюдно річна кількість опадів менше 300 мм., а у багатьох місцях є значно нижчою. Символом особливої сухості є велике озеро Боннівель, яке настільки випарувалось, що від нього залишилось лише так зване Велике Солоне озеро.

Проблема води дуже важлива і для житниці Заходу — Каліфорнійської долини з її високоінтенсивним сільським господарством, яке спеціалізується на вирощуванні фруктів, овочів, бавовни, рису й інших теплолюбних культур.

На Заході є запаси нафти (штати Каліфорнія, Вайомінг, Нью-Мексико). У гірських штатах розміщено чимало кольорових і рідкісних металів, вугілля, промислові запаси урану. Тихоокеанський північний захід виділяється цінними породами дугласової ялини, кедру, червоного дерева.

На Західний макрорегіон припадає до 40% території країни і лише одна п'ята її населення. Тут проживає більше половини індіанців Америки, розташовано 80% їх резервацій.

Захід — наймолодший і найменш освоєний макрорегіон США. Довго спеціалізувався на видобувній промисловості і пасовищному тваринництві.

Інтенсивно почав розвиватися тільки у роки Другої світової війни, коли сюди прибули сотні тисяч переселенців із Півдня та Півночі. Особливими темпами розвивалась авіаційна промисловість (Лос-Анджелес, Сіетл, Сан-Дієго, Денвер), а також суднобудування, виплавка алюмінію.

Значні капіталовкладення спрямовуються у будівництво гідроелектростанцій, авіаракетну промисловість, металургію.

Найбільш економічно розвиненим серед мезорегіонів Заходу (Гірський Захід, Північний Захід) вважається Каліфорнія, в якій ще в середині XIX ст., а точніше в 1848 р., знайшли золото.

Нині за рівнем економічного потенціалу штат Каліфорнія займає перше місце в США. Тут розташовані два найбільші міста Заходу — Лос-Анджелес (3,5 млн. осіб), а разом із передмістям — 7,5 млн. осіб і Сан-Франциско (з передмістям — 6,8 млн. осіб).

Тривалий час вони виборювали роль головного центру на Заході. Відкриття нафти у Південній Каліфорнії прискорило ріст Лос-Анджелеса. У 20-х роках Лос-Анджелес став також відомим центром авіаційної промисловості США, а із 40-х — у світі.

Серед інших галузей в місті розвивається виробництво нафтового обладнання, нафтопереробка і нафтохімія, кіноіндустрія, швейна, харчова.

Гірський Захід як мезорегіон Заходу є напівпустельною малонаселеною територією Кордильєр. Займає близько 80% території Заходу (не враховуючи штатів Аляска і Гаваї, які з 1959 р. увійшли в склад Заходу).

Північний Захід часто іменують Тихоокенським. Він займає крайню північно-західну частину США. Найбільш розвиненою є територія на захід від Каскадних гір, тут зосереджено до 70% населення мезорегіону, тобто майже 6 млн. осіб. Найбільшими промисловими центрами є Сіетл і Портленд.

Аляска і Гавайські острови займають дещо особливе місце серед макрорегіонів Америки в силу свого географічного розташування — відірваності від основної частини США.

Аляска — це найвіддаленіший штат країни, що володіє значними запасами нафти (тут видобувається 20% американської нафти, яка через Канаду трубопроводами постачається у США), газу, золота, лісосировини. Аляску використовують, головним чином, у якості сировинної бази США. Особливістю Аляски є суворі кліматичні умови і низька заселеність краю.

Гавайські острови, що лежать у центральній частині Тихого океану, використовують переважно як місце відпочинку і туризму.

Промисловість тут розвинена слабо, зате сфера послуг і навіть сільське господарство спеціалізуються на обслуговуванні відпочиваючих. Товарною продукцією на тихоокеанських островах є цукрова тростина і ананаси.

КАНАДА

Площа — 9,98 млн. км2.

Населення — 31,0 млн. осіб (2001 р.).

Столиця — Оттава (921 тис. осіб).

Історія формування та заселення Канади. Канада виникла як переселенська країна. Ще на зламі ХVІ-ХVІІ ст. на Атлантичному узбережжі з'явилось чимало тимчасових поселень різних народів Європи, які приглядались до загадкового краю. Але найвагоміший вклад у його заселеннявнесли французи, які на початку XVII ст. створили колонію Нова Франція з центром у Монреалі. В 1663 р. тут була встановлена офіційна королівська адміністрація і призначений губернатор як намісник французького короля.

Подальші історичні події розвивалися так, що сусідню Акадію, яка була першим оплотом французів, у 1713 р. остаточно завоювали англійці і назвали її Новою Шотландією. Рівно через п'ятдесят років (1763) така ж доля спіткала і Нову Францію, яка теж стала британським володінням під назвою Квебек.

Перша значна хвиля переселення в Канаду пов'язана з американською революцією, коли між 1777-1784 рр. з півдня континенту прибуло до 40 тис. переселенців, які зайняли переважно Атлантичне узбережжя (Нова Шотландія), а також приозерний край, що на захід від основної франкомовної території. Це разове переселення змінило співвідношення сил на користь англомовної частини населення, що загострило міжнаціональні відносини і призвело до розділу колоній на дві частини: Нижню Канаду, де переважало французьке населення, і Верхню Канаду — з перевагою англомовних поселенців.

На початку XIX ст. потік переселенців продовжував наростати. До 1814 р. в Канаді сформувались три основні райони зосередження колоністів: Верхня Канада (95 тис. осіб), Приморські Провінції (150 тис.) і Нижня Канада (335 тис. осіб).

Друга хвиля імміграції пов'язана із закінченням наполеонівських війн у Європі, коли відпущені зі служби британські солдати, розорені землероби, сільські ремісники, а також малоземельні ірландці тисячами висаджувалися на берегах Канади.

Наприкінці 30-х років XIX ст. посилився франкоканадський національний рух. Щоб його нейтралізувати, в 1841 р. Нижню і Верхню Канаду об'єднали в одну колонію — Канаду. Таке об'єднання сприяло економічному розвитку країни, зростанню чисельності населення. У 1851 р. Верхня Канада вже нараховувала 952 тис. жителів, Нижня — 890, а Приморські Провінції — 532 тис. жителів.

На Канаду величезний вплив мало сусідство зі США, де економічний розвиток був вищим. Родючі і неосвоєні прерії, великі міста сходу США, які бурхливо розвивалися, потребували постійного притоку робочої сили.

За сорок років (1851-1890) з Канади у США переселилося майже мільйон осіб. Незважаючи на це, розвиток Канади не зупинився: вона здійснила за цей час своє політичне об'єднання, створила надійну мережу залізниць, освоювала вільні землі. В 1867 р. у колишній колонії Великобританії була створена нова федерація під назвою Канада у складі таких провінцій: Нова Шотландія, Нью-Брансвік, Онтаріо (Верхня Канада) і Квебек (Нижня Канада). Конституція передбачала приєднання нових провінцій. У 1870 р. була утворена провінція Манітоба, в 1871 р. — Британська Колумбія, в 1873 р. — острів Принца Едуарда, в 1905 р. — Саскачеван і Альберта. Ньюфаундленд увійшов до федерації аж у 1949 р. З 1867 р. Канада стала домініоном Британської імперії, тобто самоврядною територією. Це і є дата заснування сучасної Канадської держави.

Подальше освоєння вільних земель Заходу Канади було б неможливе без надійного залізничного зв'язку. Найбільшою новобудовою 70-80-х років XIX ст. була трансконтинентальна залізниця протяжністю 4685 км., яка з'єднала "стару" Канаду з Британською Колумбією, крайній схід із Тихоокеанським узбережжям.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. імміграція в Канаду із країн Європи активізувалася. Протягом перших тридцяти років XX ст. в Канаду іммігрувало 4,6 млн. осіб. У цій хвилі імміграції з Європи були й українці. Першими українськими поселенцями в Канаді стали жителі села Небилів теперішнього Рожнятівського району Івано-Франківської обл., які 7 вересня 1891 р. прибули на кораблі "Орегон" у порт Квебек.

Масова імміграція українців у Канаду почалася з 1896 р. До 1914 р. їх прибуло туди близько 150 тис. У міжвоєнний період до Канади переїхало ще 70 тис. українців, а після Другої світової війни — понад 60 тис.

У XX ст. економічне піднесення Канади продовжувалось. Швидко зростала кількість населення, освоювались нові території на Півночі та Далекому Заході. У 1949 р. до складу Канади увійшли Ньюфаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Важливу роль у прискоренні економічного розвитку країни відіграли відкриті в Альберті та в Саскачевані родовища нафти.

Державний лад і політико — адміністративний устрій. Канада — незалежна федеративна держава, що складається з 10 провінцій і двох територій (Юкон і Північно-західні території). Країна входить до складу Співдружності, очолюваної Великобританією. Формально главою держави є англійська королева, яку представляє генерал-губернатор. Однак генерал-губернатор обов'язково повинен бути канадійцем і призначається королевою за рекомендацією канадського прем'єр-міністра. Вищим законодавчим органом країни є двопалатний парламент, який складається із сенату і палати общин. Членів сенату призначає генерал-губернатор за погодженням з прем'єр-міністром. Законодавча влада належить кабінету міністрів, який фактично має повноваження глави держави. Провінції мають великі права самоврядування.

Основними політичними партіями Канади є Прогресивно-консервативна партія, створена в 1854 p., і Ліберальна — в 1873 р. Перша виражає інтереси громадян середньої заможності і багатих власників, а також представників фермерських кіл країни. Ліберальна партія відстоює позиції найбагатших людей Канади.

Серед інших партій виділяються Нова демократична партія, створена в 1965 p., Партія соціального кредиту (1935) і Об'єднання кредитистів (1968).

У профспілковому русі Канади бере участь кожен третій працюючий. Існують як об'єднання профспілок, так і самостійні профспілки.

Канада є членом ООН. Вона володіє сучасними збройними силами, які нараховують 75 000 військовослужбовців. За рішенням уряду Канади до 2005 р. армію буде скорочено до 60 тис. осіб.

Населення. Корінні жителі Канади — індіанці і ескімоси становлять менше 1% загальної кількості населення. Державотворчою основою Канади є англоканадці (понад 12 млн. осіб) і франкоканадці (7,5 млн. осіб). Державними мовами є англійська і французька. В державі переважають дві конфесії — протестанти (41,2%) і католики (46,5%). Близько 8 млн. осіб представлені перехідними етнічними групами — німецькою, італійською, українською та ін., яких у Канаді відповідно 3,6; 2,8; 1,7 і 31,8%. Така розмаїтість складу населення породжує чимало національних проблем. Найважливішими серед них є доля корінного населення і франкоканадська проблема. Під час плебісциту 1980 р. і референдуму 1995 р. жителі провінції висловилися проти відокремлення Квебеку від Канади.

У Канаді проживає 31,0 млн. осіб, з них українців і населення українського походження — близько 1 млн. Вони проживають переважно в провінції Онтаріо (27%), Альберта (25), Манітоба (17), Британська Колумбія (14), Саскачеван (13%). Відомими центрами проживання українців є міста Едмонтон, Вінніпег, Торонто, Ванкувер, Калгарі, Саскатун. Канада відноситься до країн із відносно високими темпами приросту населення. За останніх десять років вони становили в середньому 1,3% на рік. Канада характеризується також високим природним приростом. У другій половині 1990-х років він склав 13-14% на рік. На природний приріст припадає дві третіх загального приросту населення, а на імміграцію — одна третя. Імміграція і до сьогодні має відчутний вплив на формування населення Канади. Правда, за останні десятиріччя значно зменшилась частка європейців (до 40%), зате зростає частка вихідців із країн Азії — майже 30%. В Канаду іммігрує щорічно 1200-1500 громадян України.

Канада заселена рідко і нерівномірно. На 1 км2 припадає 3,1 особи, в обжитих районах — до 120. Понад 90% населення зосереджено на півдні країни, у прикордонній смузі зі США. Найвищою концентрацією населення виділяються приозерна частина держави і долина ріки Св. Лаврентія, найменшою — північна частина Канади, де в районах освоєння природних ресурсів виникають невеликі промислові поселення. На крайній півночі проживає корінне населення — ескімоси.

У Канаді переважає міський тип розселення: 77% населення країни проживає у містах і агломераціях. Половина канадців розміщається у трьох урбанізованих районах: у приозерному краю з центром у Торонто, у провінції Квебек з центром у Монреалі і біля Тихого океану в ареалі Ванкувер — Вікторія. Найбільшими містами Канади є Торонто (4,3 млн. осіб), Монреаль (3,3 млн.), Ванкувер (1,8 млн.), Оттава (1030 тис.), Едмонтон (840 тис.) і Калгарі (754 тис. осіб). Рівень безробіття сягає 7,9%. Серед чоловіків він дещо більший — 8,5%. У структурі зайнятості населення переважають наймані робітники (80%), 12% населення мають вік понад 65 років. Середня тривалість життя — 78 років. Жінки Канади в середньому живуть довше на шість років (1995-2000 рр.).

Загальна характеристика господарства. Структуру господарства Канади визначає сировинна спрямованість економіки. В територіальному плані сировинна специфіка визначається географічною близькістю Канади до США і фактичною відкритістю кордонів. По суті, Канада — молодший і дуже залежний партнер свого південного сусіда. З іншого боку, США, особливо їх північна частина, теж залежні від імпорту канадської сировини і напівфабрикатів.

Територіально Канада поділена на загосподаровану південну частину із великими містами, із розвиненою обробною промисловістю, інтенсивним сільським господарством, сучасною інфраструктурою, і на північну — малоосвоєну, де економіка ґрунтується на видобувній промисловості, заготівлі лісу, полюванні, рибальстві.

Ще однією особливістю економіки Канади є те, що американський капітал фактично контролює сучасні галузі видобувної промисловості, машинобудування. 30% американських інвестицій спрямовується в економіку Канади, і в першу чергу у прикордонні зі США території.

У структурі ВНП сфера послуг становить 65,0%, промисловість — 32,0 і сільське господарство — 3,0%.

Промисловість. Канада належить до промислово розвинених країн світу. Це пов'язано не лише із наявністю різноманітних корисних копалин (залізна руда, цинк, азбест, калійні солі, нікель, свинець, уранові руди, золото, срібло і навіть нафта), а й вигідним розташуванням щодо основних індустріальних центрів світу — Західної Європи і США як значних споживачів сировини і готової продукції. У промисловості розвинені всі основні галузі індустрії з переважанням обробної промисловості. Однак експортне значення має перш за все видобувна промисловість.

Промисловість Канади розвивається високими темпами. Наприклад, темпи приросту ВНП за останніх 15 років становили 1,8%, а в перші три роки 90-х років — майже 2,5%. Правда, в другій половині 1990-х років вони дещо зменшились. ВНП становить 592 млрд. доларів (1998 р.). За цим показником Канада займає одне із провідних місць серед розвинених країн світу.

Масштабами розвитку гірничо-видобувної промисловості Канада поступається серед розвинених країн світу лише США, займаючи перше місце за видобутком кобальту, цинку, азбесту, калійних солей, урану; друге-третє місця за видобутком нікелю; одне із провідних місць за видобутком залізної, мідної руд, золота, срібла.

Сучасні техніко — економічні тенденції розвитку гірничої промисловості пов'язані із збільшенням обсягів видобутку сировини на окремих родовищах. Наприклад, на півострові Лабрадор зосереджено майже 10% загального видобутку залізної руди розвинених країн світу. Важливими гірничо-видобувними центрами залізної руди в Канаді є Шеффервілл (провінція Квебек); нікелю і міді — Садбері, урану — Еміот-Лейк і Блайнд-Рівер (провінція Онтаріо); нікелю — Томпсон (провінція Манітоба); калійних солей — Естерхейз, урану — Біверлодж, Реббіт-Лейк, Кі-Лейк (провінція Саскачеван); свинцю і цинку — Салліван (провінція Британська Колумбія).

Енергетика. За обсягом виробництва електроенергії Канада на середину 1990-х років займала п'яте місце у світі, виробляючи щорічно понад 500 млрд. кВт/год. електроенергії, що в розрахунку на одного жителя в 1,6 разу більше аналогічного показника у США.

Багаті і різноманітні енергетичні ресурси Канади значно перевищують її потреби. Це сприяє розвитку не лише енергомістких галузей, а й усього господарства в цілому.

За останні десятиріччя значно зросла вугільна промисловість. За 1970- 1995 рр. видобуток кам'яного вугілля зріс майже у 3,3 разу і в 1995 р. досяг 37 млн. т. Вугільна промисловість із галузі, орієнтованої на внутрішній ринок, перетворилась у експортну, утворюючи своєрідний вугільний міст Канада — Японія. Це стало можливим з переходом на більш дешевий видобуток вугілля відкритим способом. У результаті відбулося зміщення вуглевидобутку на захід.

Видобуток нафти, як найголовнішого енергоресурсу, теж постійно зростає. Наприклад, у 1997 р. в Канаді було видобуто 80 млн. т. нафти, на третину більше, ніж десять років тому. Нафтовидобуток ще не задовольняє потреб країни, хоча є всі можливості його збільшити, оскільки північні райони в геологічному плані слабо вивчені. Основні потужності нафтовидобутку зосереджені у провінції Альберта, частка якої у загальному виробництві нафти досягла майже 85% (на початок 1990-х років). Деяка частина нафти у цій провінції видобувається із бітумінозних пісків нафтових сланців. Потужності нафтопереробних підприємств не завжди використовуються з повним навантаженням. За останнє десятиріччя вони скоротилися на 20%.

Видобуток природного газу характеризується високою територіальною концентрацією. Наприклад, на провінцію Альберта припадає понад чотири п'ятих видобутого в країні газу. В 1996 р. в Канаді було видобуто 167 млрд. м3 природного газу, третій показник у світі (після РФ і США). Основою енергетики Канади є гідроелектростанції, що забезпечують виробництво майже трьох п'ятих енергії.

Поблизу великих міст (Торонто, Ванкувер) збудовані потужні ТЕС. Хоч і помалу, але послідовно зростає роль АЕС, які виробляють понад 100 млрд. кВт/год. електроенергії (середина 1990-х років), або забезпечують майже п'яту частину виробництва електроенергії в країні, що вдвічі більше, ніж у 1980 р. В основному атомні електростанції зосереджені у провінціях Онтаріо, Квебек, Нью-Брансвік. Атомна енергетика має власну сировинну базу. В Канаді видобувається щорічно майже 12 тис. т. уранової руди (33,5% світового видобутку, перше місце у світі).

Серед галузей промисловості Канади домінує обробна промисловість. У її структурі перше місце посідає машинобудування. Його провідною галуззю є транспортне машинобудування, що тяжіє до машинобудівних центрів США. Транспортні підприємства розташовані на півдні провінції Онтаріо. Добре розвиненими є автомобільне, сільськогосподарське і енергетичне машинобудування (Торонто, Монреаль, Гамільтон, Уїнсор, Оттава, Галіфакс, Ванкувер).

Чорна металургія помітно знизила темпи розвитку. За останніх п'ятнадцять років щорічно виплавляється не більше 14-16 млн. т. сталі і 9-10 млн. т. чавуну.

Значна частина потужностей чорної металургії зосереджена у Гамільтоні, Су-Сент-Марі, Уеленді, Сідні.

Канада має високорозвинену кольорову металургію, що базується на власній сировині.

Найбільш розвинена у Канаді виплавка рідкісних металів. Країна займає провідні місця у світі за видобутком кобальту, рафінованої міді (7-ме місце у світі) і цинку (2-ге місце у світі), нікелю.

Алюмінієва промисловість Канади використовує переважно дешеві енергоджерела та імпортні боксити. Виплавка алюмінію сягає 2,3 млн. т. (2-ге місце у світі). Основними центрами її виробництва є заводи в Арвіда, Кітіматі, Бе-Комо, Ільмайні, Гран-Бе. Великими центрами кольорової металургії є Трейл, Ваміфілд, Садбері, Томпсон, Норанда, Монреаль, Порт-Колборі, Форт-Саскачеван, де виплавляють мідь, нікель, цинк, свинець.

Хімічна промисловість Канади тривалий час виробляла тільки напівпродукти для подальшої їх переробки на хімічних заводах США та інших держав. Але із 1970-х років зріс випуск готової продукції, якою сьогодні забезпечується приблизно 2/3 потреб країни.

Канада є великим виробником калійних добрив (2-ге місце у світі після РФ), електромістких хімічних продуктів, вибухових речовин, фармацевтичних препаратів, а також синтетичних і полімерних матеріалів, органічних хімікатів на нафтохімічній основі.

Хімічна промисловість Канади характеризується високим рівнем територіальної концентрації. В провінціях Онтаріо, Квебек, а в останнє десятиріччя і в провінції Альберта зосереджено майже 93% хімічних підприємств держави. Головними центрами хімічної промисловості є Сарнія, Монреаль, Торонто, Ніагара-Фоллс, Кітченер.

Лісопаперова промисловість. Майже дві п'ятих території Канади (36,1%) вкриті лісом, що є надійною базою для отримання ділової деревини і розвитку лісопаперової промисловості. За обсягом продукції лісопаперової промисловості (виробництво пиломатеріалів і фанери) Канада займає друге місце у світі, поступаючись лише США. За виробництвом паперу і картону перебуває на четвертому місці (понад 18 млн. т. у рік) після США (89 млн. т.) і Японії (близько 30 млн. т.), а за виробництвом газетного паперу займає перше місце у світі. Дві третіх потужностей целюлозно-паперової промисловості розміщаються у східній частині Канади, у районах виробництва дешевої електроенергії і наявності водних ресурсів. Б останні десятиріччя такі підприємства збудовані на півночі (провінції Манітоба, Саскачеван, Альберта) і в Британській Колумбії.

Сільське господарство Канади вважається високорозвиненою галуззю економіки, хоча його частка у валовому національному продукті країни становить 3,0%.

Основним виробником сільськогосподарської продукції є високотоварні фермерські господарства, що характеризуються сучасним рівнем механізації і ефективною спеціалізацією. Середня площа таких господарств є більшою, ніж у США, і становить понад 200 га.

Галузева структура господарства залежить від типу харчування населення (канадці споживають переважно продукти легкого засвоєння — м'ясо, молоко, яйця, фрукти, цукор) і участі в міжнародному поділі праці, що має визначальний вплив на структуру землеробства. Можливо, тому провідною її галуззю залишається вирощування зернових. За цим показником Канада входить у шістку найбільших держав — експортерів світу. В 1999 р. в Канаді вироблено 50,1 млн. т. збіжжя, в т. ч. 25,0 млн. т. пшениці (відповідно 2,4 і 4,3% світового виробництва).

У структурі зернового господарства провідне місце займають пшениця (49,9%) і кукурудза (15,8%), на які припадає понад половина усього збору зернових. Лідером зернового господарства в Канаді, на відміну від США, де це місце займає кукурудза, виступає пшениця. Це пов'язано не лише із природними умовами краю, а й з експортним значенням зернових культур. Канада щорічно експортує до трьох четвертих вирощеного врожаю. Обсяг експорту зернових залежить від кон'юнктури ринку.

Серед технічних культур найважливіше місце займають соєві боби. За обсягом вирощеної сої Канада знаходиться у першій десятці країн світу. Наприклад, у 1999 р. вирощено 2,3 млн. т. сої (сьоме місце у світі). За значимістю соя в Канаді є третьою після пшениці і кукурудзи культурою. Серед інших олійних культур популярним є ріпак. За його обсягом Канада займає друге місце у світі після Китаю (8,2 млн. т., 1999 р.).

Тваринництво в останні десятиріччя розвивалося випереджаючими темпами. Найхарактернішою спеціалізацією для Канади є молочно-м'ясне тваринництво із високим використанням концентрованих кормів і лугопасовищного кормовиробництва. В 1998 р. вироблено майже 8,0 млн. т. молока і 3,4 млн. т. м'яса. Для відгодівлі худоби використовується фуражне зерно, кукурудза; із трав — люцерна, конюшина і коренеплоди. Тваринництво повністю забезпечене кормами власного виробництва.

Для Канади характерним є також м'ясний напрямок тваринництва. Цьому сприяє надійна кормова база. Доходи від продажу м'яса перевищують 70% вартості товарної продукції тваринництва, тоді як доходи молочних ферм — менше 30%. Якщо молочне тваринництво розміщається поблизу споживача і орієнтується на окультурені пасовища, то свинарство як підгалузь тваринництва розвивається переважно в районах з розвиненим молочним господарством на базі його відходів. Поголів'я свиней нараховує 12,4 млн. голів (1999 р.).

За останнє десятиріччя виросло значення спеціалізованого інтенсивного птахівництва м'ясного і яєчного напрямків.

Транспорт Канади має надзвичайно важливе значення для розвитку економіки з її різноманітною спеціалізацією, високою експортністю продукції і величезними просторами.

Основним видом сухопутного транспорту є залізничний. За протяжністю залізниць Канада займає одне із перших місць у світі (85,0 тис. км.). Виділяють два види залізниць — трансконтинентальні — вздовж кордону зі США і вертикальні — південного і північного напрямів, що зв'язують сировинні райони із трансконтинентальними дорогами та зі США. За густотою залізниць Канада поступається більшості розвинених країн. Найбільш забезпеченою є південно-східна промислово розвинена частина країни.

За вантажоперевезеннями перше місце теж займає залізниця, але її швидко наздоганяють автомобільний і трубопровідний види транспорту.

Автомобільний транспорт Канади характеризується найбільшими пасажироперевезеннями.

За протяжністю автомобільних доріг і числом автомобілів на одного жителя Канада займає одне з перших місць у світі. У 1997 р. тут на 1000 жителів припадало 445 легкових автомобілів. У 1997 р. вироблено 1,94 млн. автомобілів, у т.ч. 1,1 млн. легкових.

Конфігурація автомобільної мережі відтворює залізничну, але вона розгалуженіша і густіша у північних районах. У вантажообігу країни третє місце належить трубопровідному транспорту — близько 30% загального товарообігу. Серед системи трубопроводів найбільш відомими є нафтопроводні газопроводи, що з'єднують родовища нафти і природного газу провінції Альберта з Онтаріо, певна кількість енергоносіїв експортується до США. За протяжністю нафтопроводів Канада займає третє місце у світі (34 тис. км.).

Велике значення для Канади має водний транспорт, особливо на відрізку ріки Св. Лаврентія —- Великі Озера, куди запливають багатотоннажні морські судна. В цьому районі Канади зосереджено майже дві третіх промислового потенціалу країни.

Торговий морський флот Канади невеликий. На морські перевезення припадає до чверті вантажообігу країни, при цьому більшість перевезень здійснюється іноземними суднами. Важливими портами Канади є Ванкувер, Сет-Іль, Монреаль, Квебек, Галіфакс.

Повітряний транспорт має особливе значення для Канади, адже в умовах низької транспортної доступності Канадської Півночі — це один із найпопулярніших видів транспорту. За протяжністю повітряних шляхів Канада займає одне із чільних місць у світі. Найпопулярнішим у Канаді і світі є авіапорт міжнародного значення — Торонто-Пірсон (понад 20 млн. пасажирів щорічно).

Сфера послуг у Канаді розвивається прискореними темпами. Її частка у валовому національному продукті за останні десять років значно зросла, досягши у 1998 р. 65%.

Особливо зросли послуги підприємств транспорту, зв'язку, торговельних посередників, банківських фінансових і страхових компаній, юридичних і технічних служб, а також послуги, спрямовані на задоволення особистих потреб населення.

Посилення ролі сектору послуг в економіці Канади сприяло значному припливу робочих рук із інших галузей, зокрема з промисловості. В Канаді наприкінці 90-х років зайнятість у сфері послуг становила 72% і на сьогоднішній день майже не змінилася.

У структурі галузі найвищою зайнятістю характеризуються освіта, державний апарат, особисті послуги, охорона здоров'я, де працюють дві п'ятих загального числа зайнятих у сфері послуг, це дещо більше, ніж у США і Німеччині.

За обсягом продукції (у грошовому виразі) сфера послуг перевищує такий сектор економіки Канади, як обробна промисловість. За часткою валового національного продукту серед галузей індустрії послуг на перше місце зміщується фінансово-кредитна сфера, далі йдуть торгівля, транспорт, зв'язок, технічні служби, які є основними виробниками послуг.

Туризм. За розвитком туризму Канада займає восьме місце у світі. У 1998 р. її відвідало 18,8 млн. осіб. Серед цієї кількості туристів чотири п'ятих становлять громадяни США. Серед інших країн, громадяни яких найчастіше відвідують Канаду, є жителі Великобританії (близько 4%), Німеччини (2%).

Надходження капіталу від міжнародного туризму у 1998 р. досягло 9,3 млрд. доларів, майже 4% вартості усього експорту Канади, у США цей показник у 1999 р. перевищував 10%.

Виділяють шість туристичних районів: Атлантичний, Квебек, Онтаріо, Прерії, Кордильєри і Північний.

В Атлантичному туристичному регіоні найпопулярнішими є мальовничі морські краєвиди місцевостей Честер, Роос Фори, Луненберг, національних парків (Грое Морне, Терра Нова, острів Принца Едуарда) та ін.

У Квебеку знаходяться пам'ятки архітектури XVIII—XIX ст., крім того, у холодну пору року тут відбуваються зимові карнавали. Не менш атракгивними є Лаурентинські гори, де функціонують осередки водного спорту (Монт-Габріел, Монт-Тремблант, Сайнте Агате дес Монте). Мальовничими краєвидами славляться околиці фіорду Сагуенау півострова Гаспе, у північно-східній частині якого знаходиться національний парк Форіллон.

Онтаріо, як туристський регіон, популярний містами: Торонто (музей під відкритим небом, зоологічний парк, парк відпочинку Онтаріо Плаце (40 га.), щорічний фольклорний фестиваль); Монреаль (Канадський народний музей, народний музей науки, Канадські музеї війни, лижв'ярства). Унікальним туристським об'єктом не лише регіону, а й всієї Канади є західна частина Ніагарського водопаду. Головним центром туристики тут є місцевість Ніагара Фаллс.

Прерії відомі резерватами природи і п'ятьма національними парками, серед яких найбільшим, є Вуд Баффало (44,8 тис. км2), заснований у 1922 р. Високоатрактивними є також міста: Вінніпег (центр української культури); Едмонтон (індіанський музей і українська церква Св. Йосафата); Саскатун (український музей Канади); Регіна (природничий музей).

Кордильєри — як туристський гірський регіон — займають провінцію Британська Колумбія, частину Альберти, територію Юкону. Це найрозвиненіший центр лижв'ярства. До головних осередків зимових видів спорту належить Банор (найважливіший центр альпінізму в Канаді), Яспер, Ревелстоке, Гольден.

Північний регіон охоплює континентальну і острівну частини Північно-Західної території, яка майже не заселена. У район канадської Арктики, зокрема у південну частину Землі Баффіна, організовуються екскурсійні поїздки повітряним транспортом для найбільш підготовлених туристів.

Зовнішні експортні зв'язки. Канада відноситься до найбільших країн-експортерів. За цим показником вона займає сьоме місце у світі (238,4 млрд. доларів, 1999 р.), що становить 4,4% світового експорту, тобто більше чверті товарної продукції канадського виробництва експортується. Основними продуктами вивозу є залізні руди, кольорові метали, папір, пшениця тощо. Імпортуються переважно готові промислові вироби, автомобілі, вугілля, цитрусові та інші продукти сільського господарства тропічних країн. Імпорт становить 215,4 млрд. доларів. Канада, на відміну від багатьох країн світу, має позитивне сальдо зовнішньої торгівлі (23,0 млрд. доларів, 1999 р.).

Інвестиції йдуть, головним чином, зі США. Та Канада і сама інвестує та вивозить технологічне обладнання у країни, що розвиваються, в основному в Латинську Америку. У торгівлі із високорозвиненими країнами переважає експорт сировинних товарів і продукції таких галузей, як деревообробна, металургія, хімічна, а в торгівлі із менш розвиненими країнами — продукція обробних галузей промисловості і продовольства — переважно пшениці. Основним партнером у зовнішніх зв'язках є США — 79,1%, Японія — 4,5%, а також Великобританія — 1,7%. В останні роки зросла роль Німеччини та деяких інших країн ЄС.

Поступово встановлюються зв'язки з Україною. Особливий інтерес для канадських бізнесменів становлять можливі інвестиції в обробну галузь української економіки та в сільське господарство. Частка у зовнішньому торговельному обігу України — 0,18%.

Територіальні відмінності. У Канаді можна виділити два типи економіко — географічних районів: високорозвинені індустріально-аграрні райони давнього освоєння з переважанням обробної промисловості над видобувною та інтенсивним сільським господарством; сировинні райони нового освоєння, що характеризуються переходом у малоосвоєні або неосвоєні території, де видобуваються і використовуються мінеральні, лісові та енергетичні ресурси.

Серед високорозвинених районів виділяються Центральний і Степовий.

Центральний район займає південну територію провінції Онтаріо і Квебек. Він межує і підтримує тісні зв'язки із мегаполісом США Чипітто (Чикаго-Піттсбург-Янгстаун-Детройт-Клівленд).

Сама назва району визначається не стільки географічним розташуванням (хоча він більше зміщений на схід, ніж до центру країни), як господарським потенціалом. Тут зосереджено майже все автомобілебудування і сільськогосподарське машинобудування, майже половина металургійних потужностей, дві третіх виробництва товарів легкої промисловості, три чверті виробництва електроапаратури, потужні підприємства хімічної промисловості. За рівнем розвитку сільського господарства район займає друге місце. Майже чотири п'ятих фінансових операцій теж здійснюється у Центральному районі.

Головними містами району є Торонто і Монреаль. Торонто (4,3 млн. осіб, 1996 р.) за соціально-економічним розвитком і чисельністю населення відноситься до найбільших міст Канади. За перше десятиріччя другої половини XX ст. чисельність населення міста зросла в півтора рази, тоді як в інших містах Канади — на 20-30%. Головним чинником такого росту була значна імміграція (30-60 тис. осіб щорічно), яка складалася переважно з представників не англосакських країн. Торонто нагадує космополітичний "метрополіє", де найчисельнішими є міграційні осередки італійців, євреїв, греків, португальців, китайців, українців. Правда, з 1995 р. ліберальний уряд знизив річний імміграційний контингент у Канаду до 50 000 осіб. При цьому перевага віддається кандидатам із знанням англійської або французької мов.

Торонто займає провідне місце у канадській економіці і розвивається як центр машинобудування, металообробки, поліграфічної і хімічної промисловості.

Найбільш розвиненою південною частиною провінції Онтаріо є територія вздовж р. Ніагара, де своєрідним ланцюгом тягнуться міста різноманітної спеціалізації. Наприклад, Гамільтон — центр канадської чорної металургії, хімічної промисловості і важкого машинобудування; Сент-Катаріс — центр різноманітного машинобудування; Ніагара-Фолс — центр туризму. На південний захід від Торонто розташовані промислові міста Кітченер, Уотерлоу, які спеціалізуються на хімічній, швейній і взуттєвій промисловості; Уінсор — центр автомобілебудування, який з'єднаний з американським Детройтом мостом і тунелем; Сарнія — хімічний центр півдня Канади.

На північний схід від Торонто дещо інша ситуація — зменшується кількість міст, а отже, і щільність населення. Найбільшими адміністративними і культурними центрами у цій частині Канади є Оттава (921 тис. осіб), — столиця Канади, а також Кінгстон, який в 1841-1848 рр. був столицею Канади, а зараз відомий як визначний культурний і промисловий центр Півдня. Обидва міста пов'язані каналом Рідо.

Південна частина провінції Квебек, що входить до Центрального району, є місцем ранньої європейської колонізації. Цю територію здавна називають "Французькою Канадою". Адже три чверті населення провінції — громадяни Канади французького походження.

Південна частина Квебеку розташована на важливому водному шляху (р. Св. Лаврентія), який в минулому був "воротами" колонізації Канади, а зараз є важливою транспортною артерією, що з'єднує промислові міста південної частини провінцій Онтаріо і Квебеку з Атлантичним океаном.

Південь Квебеку розташований дещо північніше від півдня Онтаріо, тобто віддалений від промислових центрів Північного Сходу США. Ця обставина і визначила відносно нижчий рівень розвитку економіки Квебеку. Із галузей промисловості найбільш розвиненими є суднобудування, літакобудування, легка і харчова промисловість. Значною концентрацією населення і промисловості виділяються Монреальський ареал, а також ареали міст Квебек, Труа-Рів'єра, річок Сегеней, Оттава та озера Сен-Жан. Монреаль (3,34 млн. осіб) часто називають Парижем Північної Америки, де понад 70% жителів — франкоканадці. Місто відоме як студентський центр. Тут розташовані найбільший франкоканадський і англоканадський університети.

Монреаль разом із передмістям є важливим центром канадського літакобудування, нафтопереробної, легкої і харчової промисловості. Монреаль є також значним залізничним вузлом, великим морським портом і центром міжнародних авіаліній.

Степовий район охоплює територію провінцій Манітоба, Саскачеван і Альберта, канадську частину Великих рівнин, займаючи одну п'яту частину Канади. Тут проживає одна шоста населення країни. Серед жителів цих провінцій відносно високою є питома вага українців. У провінціях Манітоба їх проживає близько 13%, Саскачеван — майже 10% і Альберта — близько 9%. У цьому районі зосереджено 80% оброблюваних земель, випускається майже половина сільськогосподарської продукції, вирощується 90% пшениці, видобувається 90% нафти і газу, 100% калійних солей. За економічним рівнем розвитку Степовий район займає друге місце після Центрального. Район має потужну нафтопереробну і нафтохімічну промисловість.

Розвиток обробної промисловості стримує віддаленість від основних промислових центрів. Основна спеціалізація району — виробництво зерна і м'яса, а також видобуток і переробка корисних копалин.

У провінції Саскачеван вирощують відомі на весь світ канадські сорти твердої пшениці. Основні масиви посівів пшениці зосереджені на півдні провінції. На північ і схід від цих масивів розміщена зона кормових культур і ферм, що спеціалізуються на м'ясному тваринництві. В провінції Альберта і в передгір'ї Скелястих гір фермери займаються тваринництвом, зокрема, вівчарством.

Найбільшим містом і центром Степового району є Вінніпег (625 тис. осіб). Упродовж багатьох років це місто було центром хутрового промислу. Із завершенням будівництва тихоокеанської залізниці в 1885 р. Вінніпег став "східними воротами" канадських прерій. Сьогодні Вінніпег — значний центр харчової і металообробної промисловості, машинобудування, виробництва будівельних матеріалів, електрохімічної, швейної, поліграфічної і деревообробної промисловості. Це відомий у країні транспортний вузол (залізничний). У Вінніпезі дуже відчувається український колорит. Кожен п'ятий — шостий житель цього міста українського походження. Прикрашають місто український Собор, пам'ятник Т. Шевченку.

Наступним великим містом Степового району є Реджайна — столиця і головне місто провінції Саскачеван.

Розвиток міст у провінції Альберта, що займає західну частину Степового району, пов'язаний із освоєнням нафтових і газових родовищ. Наприклад, м. Едмонтон (785 тис. осіб) називають "нафтовою столицею" Канади.

На південь від Едмонтона розташований інший відомий центр Степового району — Калгарі (671 тис. осіб), що розташований у передгір'ї Скелястих гір. Уже понад 100 років Калгарі є важливим центром тваринництва. Сьогодні це відомий у світі центр гірськолижного спорту і зимових видів відпочинку.

Сировинними районами нового освоєння виступають Тихоокеанський та Атлантичний економіко — географічні райони. Територія Канадської Півночі економічно слаборозвинена, тому не може розглядатися як економіко — географічний район, а подається як неосвоєна територія.

Тихоокеанський район обіймає провінцію Британська Колумбія. Тут проживає 10% населення і виробляється 10% валового національного продукту Канади. Район спеціалізується на видобутку мінеральної сировини і лісовому господарстві. Частина корисних копалин переробляється у напівфабрикати (чорна металургія, виплавка алюмінію на дешевій електроенергії гірських рік). Промисловий ліс переробляється у пиломатеріали, фанеру, папір. Район випускає 80% фанери, 20% паперу і дві третіх пиломатеріалів. Виділяються суднобудування, а також нафтохімія.

Місцеве населення займається також заготівлею хутра, рибальством, молочно-м'ясним тваринництвом.

Важливе значення для розвитку району має його приморське розташування. Центр провінції і району — Вікторія (судно - і авіабудування). Важливим центром району є Ванкувер — найбільший тихоокеанський порт Канади.

Атлантичний район включає провінції Ньюфаундленд, Нова Шотландія, Нью-Брансвік, острів Принца Едуарда. Цей район за рівнем економічного розвитку значно поступається іншим районам країни. Тут проживає 10% населення. Близько половини з них зайняті сільським господарством і рибальством. У сільському господарстві район спеціалізується на вирощуванні картоплі, яблук. Тут виловлюється до 40% риби.

У промисловості домінують галузі транспортного машинобудування, виробництва паперу і целюлози. Найбільшими містами є Галіфакс (суднобудівна промисловість) і Сент-Джон (нафтопереробка).

Канадська Північ охоплює північно-західну територію і територію Юкон, північну частину західних провінцій Канади, а також Онтаріо, Квебек і Ньюфаундленд. Це майже неосвоєна територія, тому вона не може розглядатися як економічний район. Найрозвиненішим є півострів Лабрадор із значними родовищами залізної руди. Міста Шеффервіл, Томпсон, Садбері є центрами освоєння Півночі.

У районі розвиваються гірничо-видобувна промисловість, мисливство, рибальство. У надрах Канадської Півночі геологи знаходять поклади золота, залізної руди, нафти, природного газу, урану, рідкісних металів тощо. Проживають тут в основному ескімоси й індіанці, які займаються морським звіробійним промислом, хутровим полюванням, рибальством.

Однією з найважливіших проблем подальшого розвитку канадських територій є охорона довкілля. Організації захисту природи, починаючи з 90-х років, протестують проти зростання вирубок лісу, особливо у провінції Британська Колумбія, площа якої на 85% вкрита лісами. Вони закликають європейських та американських покупців бойкотувати продукцію канадської лісової промисловості, яка є одним із найбільших експортерів деревини і паперу у світі (за оцінкою 1993 р. — 26,6 млрд. канадських доларів)

http://schoollib.com.ua/geografiya/1/103.html

Cвітове господарство - класифікація країн світу за підходами ООН

світове господарство

ЗМІСТ:

Світове господарство, сутність, об'єктивні основи становлення, етапи

розвитку.........................................................................................................3

Міжнародний поділ праці і світове господарство..............................................12

Міжнародна економіка: визначення за різними джерелами, характерні

риси та структура..........................................................................................16

Література................................................................................................................24

Світове господарство, сутність, об'єктивні основи становлення, етапи розвитку

Світове господарство як цілісне утворення безпосередньо впливає на розвиток кожної країни світу. Світове співтовариство створює сприятливі умови для поєднання матеріальних, науково-технічних, трудових ресурсів і фінансових засобів для вирішення економічних, соціальних, екологічних, військових, освітніх, культурних проблем, які стоять перед людством в III тисячолітті в умовах зростаючої глобалізації господарського життя. Економічний зміст світового господарства полягає в поєднанні економічних відносин, що діють на національному й інтернаціональному рівнях. Така сукупність економічних відносин є системним утворенням, що має дві основні складові, до яких належать, по-перше, економічні відносини, що складаються між суб'єктами господарської діяльності в межах кожної окремої країни світу, по-друге, економічні відносини, які складаються між державами або їх представниками. Останні можуть розглядатись як міжнародні економічні відносини.

Світове господарство — багатогранне явище, його можна розглядати з різних точок зору, виокремивши такі трактування:

1. Світове господарство — це сукупність економік країн світу. Нині на земній кулі існує 230 країн і територій, які мають державну символіку. Але коли мова йде про світове господарство, то насамперед беруть до уваги національні господарства країн світового співтовариства, які є, як правило, членами Організації Об'єднаних Націй (ООН). До складу цієї організації на початок 2000 р. входило 190 країн. ООН створена в 1945 p., серед засновників цієї організації була й Україна.

2. Світове господарство — це система міжнародних економічних відносин, які складаються між суб'єктами світового господарства щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і послуг.

3. Світове господарство — це органічна сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними. Економічні зв'язки між національними господарствами є однією з форм вияву міжнародних економічних відносин.

4. Світове господарство — це сукупність національних експортних потенціалів країн світу та господарських взаємозв'язків між ними.

Наведеш визначення світового господарства загалом не суперечать одне одному. Кожне з них розкриває певну площину, сферу функціонування світового господарства. Найзагальніше визначення світового господарства з позицій економічної теорії та з урахуванням сфер його розвитку можна сформулювати так: світове господарство — це система економічних відносин, яка функціонує на національному та інтернаціональному рівнях у межах світового співтовариства.

При аналізі структури світового господарства можна виокремити два загальні напрями її дослідження. Перший напрям — дослідження політико-соціально-економічних елементів світового господарства, які функціонують упродовж тривалого часу і визначають основні перспективні шляхи розвитку світового господарства. Другий напрям — дослідження конкретних соціально-економічних принципів структуриза-ції світового господарства, на основі яких можна виокремити і розглядати його сучасну господарську структуру. Проаналізуємо структуру світового господарства за кожним з цих напрямів.

Концепції розвитку структури світової економіки

Відповідно до першого напряму дослідження структури міжнародної економіки в економічній літературі розглядають концепції її розвитку. Перша концепція має назву системного підходу до виокремлення структурних елементів світового господарства, згідно з нею у структурі світового господарства розглядають три складові: • світове капіталістичне господарство;

• національне капіталістичне господарство, яке виокремлюють у межах світового капіталістичного господарства як сукупності економік відповідних держав;

• світ, що розвивається.

Друга концепція структуризації світового господарства ґрунтується на теоретичних положеннях, за якими в межах останнього можна виокремити:

• центр світового господарства, до якого належать економічно розвинені країни;

• периферія, яка включає країни, що розвиваються.

Ще одна концепція структуризації світового господарства ґрунтується на принципі політичної противаги, за яким розглядають два види структури світового господарства:

• поділ світового господарства на Схід і Захід. До країн Сходу належать держави перехідної економіки і ті, що розвиваються, які розташовані у східній півкулі нашої планети. До Заходу належать економічно розвинені країни, розташовані у західній півкулі;

• поділ світового господарства на Північ і Південь. Відповідно до цього Північ як складова світового господарства включає економічно розвинені країни, а Південь — країни, що розвиваються. Отже, перший напрям аналізу структури світового господарства

в основному передбачає виокремлення її складових за найзагальнішими показниками господарського розвитку та політико-соціальної й ідеологічної орієнтації їх функціонування в сучасних умовах.

Принципи структуризації світового господарства

Структуризація світового господарства ґрунтується на таких принципах:

1. Економічний принцип. Згідно з цим принципом світове господарство поділяють за двома такими ознаками: переважний розвиток промисловості або сільського господарства; рівень економічного розвитку країни. За першою ознакою виокремлюють такі структурні елементи світового господарства:

• промислово розвинені країни;

• аграрні країни.

За рівнем економічного розвитку світове господарство поділяють на такі частини:

• економічно розвинені країни світу;

• нові індустріальні країни. Це держави, які інтенсивно використовують за допомогою економічно розвинених країн сучасні досягнення науково-технічної революції з метою стабілізації економіки та зростання національного господарства, до них належать Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Таїланд;

• країни, що розвиваються. За класифікацією ООН, в сучасних умовах налічується понад 150 країн, що розвиваються.

2. Принцип ступеня розвитку ринку. Згідно з цим принципом виокремлюють:

• країни з розвиненою ринковою економікою, до них належать промислово розвинені країни світу. За класифікацією ООН, у сучасних умовах є близько 40 таких держав;

• країни з ринковою економікою, до них належать більшість країн, що розвиваються;

• країни з перехідною економікою, яка еволюціонує у напряму до ринку. За класифікацією ООН, нині налічується 26 таких країн;

• країни з командною центрально-керованою економікою, до них належать країни соціалістичної орієнтації.

3. Організаційний принцип. Відповідно до цього принципу виокремлюють міжнародні інтеграційні об'єднання, окремі групи країн, насамперед — це:

• Європейський Союз, це інтеграційне об'єднання, до якого нині належать 15 країн Західної Європи, у 2004 р. їх буде 25;

•СНД;

• Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, яка об'єднує країни Латинської Америки;

• Організація економічного співробітництва і розвитку, до якої належать США, країни Західної Європи;

• інші міжнародні інтеграційні об'єднання або групи країн.

4. Соціально-економічний принцип, згідно з яким структуру світового господарства досліджують за рівнем цивілізаційного розвитку, виокремлюючи такі елементи:

• країни наукової епохи, в яких постійно впроваджуються досягнення НТР;

• країни технологічної епохи, в яких періодично впроваджуються у виробництво досягнення НТР;

• країни виробничої епохи, в яких використовуються традиційні технології виробництва.

5. Принцип структуризації світової економіки за рівнем доходу на душу населення:

• країни, де на душу населення припадає понад 12 тис. дол. на рік. Це Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Австрія, Швейцарія, Бруней, Кувейт, ОАЕ та ін.;

• країни, де цей показник становить 10-12 тис. дол. на рік, до них належать більшість економічно розвинених держав;

• країни, де на душу населення припадає менше 7 тис. дол. на рік, зокрема, нові індустріальні держави;

• країни, де на душу населення припадає 2 тис. дол. на рік, до них належать окремі країни, що розвиваються;

• країни, де зазначений показник становить до 700 дол. на рік, до цієї групи держав належать більшість країн з перехідною економікою та слаборозвинені країни світу.

6. Регіональний принцип. Згідно з цим принципом структура світового господарства розглядається за ознакою територіального розміщення груп країн світу, насамперед їх розташування за континентами:

• країни Європи;

• країни Азії;

• країни Північної Америки;

• країни Південної Америки;

• країни Африки;

• Австралія, Нова Зеландія.

7. Регіонально-економічний принцип, згідно з яким світове господарство поділяється на групи країн, що мають спільні кордони і подібні ознаки економічного розвитку. Зокрема, до них належать Західна, Південна, Східна, Центральна Європа, країни Близького Сходу, Далекого Сходу та ін.

Отже, структура світового господарства досить розгалужена і базується на конкретних підходах до його систематизації.

Особливості розвитку світового господарства

Світове господарство в сучасних умовах характеризується певними особливостями, які є наслідком науково-технічної революції, інтенсифікації міжнародних господарських зв'язків, глобалізації економічних процесів на інтернаціональному рівні.

До основних особливостей розвитку світового господарства належать такі:

• цілісність формування світового господарства в сучасних умовах. Це означає, що в наш час світове господарство розвивається і може функціонувати як цілісний соціально-економічний організм;

• системність світового господарства, тобто світове господарство розвивається як система, що має ядро та органічно пов'язані з ним структурні елементи. В сучасному світі ядром світового господарства можна вважати Організацію Об'єднаних Націй, зокрема її економічні органи, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо;

• діалектичність світового господарства. Розвиток світового господарства відбувається за рахунок розв'язання притаманних йому внутрішніх діалектичних протиріч, які існують у середині ядра системи світового господарства, в його структурних елементах та у взаємодії між ними;

• суперечливість світового господарства. Ця особливість фіксує конкретний стан розвитку відносин між найрозвиненішими структурними елементами світового господарства, які претендують на абсолютизацію свого пріоритету. Йдеться про суперечності насамперед між основними центрами світового господарства, такими як США, країни Західної Європи, Японія;

• інтегративність світового господарства. У процесі розвитку світового господарства з'являються загальні закономірності, властиві його структурним елементам та світовому господарству як цілісному утворенню.

Чинники розвитку світового господарства

Розглянуті особливості світового господарства можна вважати загальними тенденціями його розвитку в сучасних умовах. Втім, важливими передумовами функціонування світового господарства за такими напрямами є наявність певних чинників розвитку країн світу, серед яких необхідно виокремити такі:

1. Науково-технічна революція. Вона об'єднує зусилля країн світу з метою використання сукупного науково-технічного потенціалу, в тому числі і в межах окремих країн.

2. Інтернаціоналізація господарського життя. Цей чинник передбачає всебічний розвиток господарських зв'язків між країнами світу

і ґрунтується на постійному об'єктивному процесі розвитку продуктивних сил та економічних відносин у країнах світу.

3. Глобальні проблеми розвитку світового господарства. До існуючих у світі проблем, які об'єктивно не визнають національних кордонів, належать:

• проблеми війни та миру, нині не може бути іншої альтернативи загрозі світової війни, як мирне співіснування країн світу;

• екологічні проблеми;

• продовольча проблема;

• демографічна проблема;

• енергетична проблема.

Розв'язання глобальних проблем має великий вплив на формування системи світового господарства, оскільки передбачає об'єднання з цією метою виробничих, науково-технічних, трудових і фінансових ресурсів країн світу.

Зазначені фактори об'єктивно впливають на формування і розвиток світового господарства як цілісного соціально-економічного організму. Відбуваються зміни у його структурі, зокрема йдеться про появу нових перспективних груп країн, таких як нові індустріальні держави, окремі країни перехідної економіки.

Характерними ознаками розвитку світового господарства в сучасних умовах слід вважати такі:

• динамізм економічного розвитку;

• постійні темпи економічного зростання;

• поглиблення інтеграційних процесів між країнами світу;

• посилення диференціації економічного розвитку країн, що розвиваються;

• ринкова уніфікація економічного розвитку більшості країн світу. Поряд з особливостями розвитку світового господарства потрібно

зазначити і певні структурні зміни, що відбуваються у процесі його функціонування за умов посилення, інтенсифікації міжнародних економічних зв'язків країн світу. До таких змін насамперед належать: збільшення обсягу виробництва продукції у матеріальній сфері; зменшення питомої ваги сільськогосподарського виробництва; високі темпи розвитку сфери послуг і збільшення кількості зайнятих у ній; швидкий науково-технічний прогрес транспортної та інформаційно-кому-нікаційних систем; зміна аграрно-сировинної спрямованості країн, що розвиваються; скорочення питомої ваги сировинних товарів і збільшення частки машин і устаткування у світовому товарообороті.

Загальні закономірності розвитку світового господарства

Основні закономірності розвитку світового господарства такі:

• підвищення рівня усуспільнення виробництва в межах світового господарства. Це виявляється у створенні великих господарських одиниць, наприклад, транснаціональних компаній;

• залучення національних економік у світогосподарські зв'язки. Це передбачає насамперед розвиток господарських відносин між різними галузями виробництва країн світу;

• зближення національних господарств, що потребує адаптації, взаємопроникнення їх економічних потенціалів;

• вирівнювання рівнів економічного розвитку національних господарств. Ця закономірність виявляється у процесі зближення кількісних показників, які характеризують економічний розвиток країн світу, зокрема виробництво продукції на душу населення, обсяг експорту, імпорту тощо.

Міжнародний поділ праці

і світове господарство

Одним з основних історичних здобутків людського суспільства є така організація суспільної праці, за якої окремі особи (колективи, країни) спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг, а потім обмінюються здобутками своєї праці, користуючись механізмом ринкових відносин.

Суспільний поділ праці (або просто поділ праці) у спрощеному розумінні по. лягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини за¬лежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.

Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землероб¬ства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.

У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш ди¬ференційованими, самостійного значення набула наука.

В наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних між¬галузевих систем і комплексів.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіаль¬ний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві пев¬них товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витрата¬ми. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як при¬родно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарсь¬ких культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічни¬ми та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша те¬риторія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому ра¬йоні країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від то¬го, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому

разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транс¬портування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається за¬гальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких то¬варів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у ви¬робництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (робо¬ти, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ре¬сурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого за¬пропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світо¬вих ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окре-мими фірмами, так і між урядами країн.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менедж¬менту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Менеджмент (управління) - це діяльність з координації праці інших людей. Складається з двох основних компонентів: уміння організувати господарський процес і так званої підприємницької інтуїції, що грунтується на глибоких знаннях законів ринку і необхідній інформації.

Маркетинг (ринкознавство) - це програмно-цільовий метод роботи підприємця або підприємства на ринку. Він полягає у вивченні ринку, просуванні на ринок товарів і послуг, створенні такої ситуації, за якої якість, кількість та ціна товару відповідали б попиту на ринку.

Отже, рівень і можливості участі тієї чи іншої країни в міжнародному поділі праці залежать від рівня розвитку її продуктивних сил, особливостей структу¬ри господарства та організації зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародна економіка: визначення за різними джерелами, характерні риси та структура.16

Міжнародна економіка у вузькому розумінні

як складової теорії ринкової економіки, що вивчає закономірності взаємодії господарюючих суб’єктів різної державної приналежності в сфері міжнародного обміну товарами, руху факторів виробництва та формування міжнародної економічної політики держав.

Міжнародна економіка у широкому розумінні

– це теорія, застосовувана для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу.

Міжнародна економіка (визначення за різними джерелами)

- сукупність економік країн світу;

- сукупність міжнародних економічних відносин;

- органічна сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними;

- сукупність національних експортних потенціалів країн світу господарських взаємозв’язків між ними;

- система економічних відносин, яка функціонує на національному та інтернаціональному рівнях у межах світового співтовариства;

- теорія, що використовується для вивчення економіки сучасного взаємопов’язаного світу;

- частина те¬о¬рії ри¬н¬ко¬вої еко¬но¬мі¬ки, яка ви¬вчає за¬ко¬но¬мі¬р¬но¬с¬ті вза¬є-мо¬дії го¬с¬по¬дар¬сь¬ких су¬б’єк¬тів рі¬з¬них дер¬жа¬в¬них на¬ле¬ж¬но¬с¬тей в об-ла¬с¬ті між¬на¬ро¬д¬но¬го об¬мі¬ну то¬ва¬ра¬ми, ру¬ху фа¬к¬то¬рів ви¬ро¬б¬ни¬ц¬т¬ва, фі¬нан¬су¬ван¬ня і фо¬р¬му¬ван¬ня між¬на¬ро¬д¬ної еко¬но¬мі¬ч¬ної по¬лі¬ти¬ки.

Риси міжнародної економіки:

- розвинута сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;

- розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва (капітал, робоча сила, технології);

- міжнародні форми виробництва на підприємствах, розміщених у декількох країнах (транснаціональні корпорації);

- самостійна міжнародна фінансова сфера, що не пов’язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів, ні руху факторів виробництва;

- системи міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання в цілях забезпечення збалансованості і стабільності економічного розвитку;

- економічна політика держав, що випливає з принципів відкритої економіки.

Структура курсу “Міжнародна економіка”

- Базові поняття і концепції, що лежать в основі міжнародної економіки, починаючи від міжнародного поділу праці та інших факторів виробництва, через світовий ринок і світове господарство до концепції міжнародної економіки.

- Економічна політика держав, механізми державного регулювання економіки. Основні форми регулювання міжнародної економіки – державне регулювання зовнішньої торгівлі (тарифні та нетарифні методи), державне регулювання руху факторів виробництва (експорту-імпорту капіталу, робочої сили та технології), державне валютне і фінансове регулювання.

- Форми міжнародних економічних відносин, в яких проявляється міжнародна економіка, включають міжнародну торгівлю товарами та послугами, міжнародний рух факторів виробництва, міжнародну торгівлю фінансовими інструментами, міжнародні розрахунки.

- Діяльність міжнародних економічних і фінансових організацій, які створені для моніторингу і регулювання міжнародної економіки або окремих її елементів.

Суб’єкти міжнародної економіки:

організації, діяльність яких виходить за національні кордони: міжнародні організації; спільні підприємства; державні органи тощо.

Регулювання відносин між цими суб’єктами здійснюється:

- на національному рівні – державою,

- на регіональному – органами регіонального співробітництва,

- на глобальному – всесвітніми організаціями.

Інституційна одиниця (в міжнародній економіці)

це економічний агент, котрий може володіти товарами і активами, мати економічні зобов’язання і від свого імені здійснювати угоди з іншими агентами.

Інституційні одиниці поділяються:

Домашні господарства

– всі фізичні особи, які діють в економіці, продають свою робочу силу, виробляють і споживають ринкові товари і послуги.

Неприбуткові інститути

– юридичні особи, які займаються наданням неринкових послуг домашнім господарствам і засновані на добровільній участі фізичних осіб.

Нефінансові корпорації

– інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів для ринку і нефінансових послуг (підприємства).

Урядові установи

– інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і функцій регулювання економіки, займаються виробництвом неринкових товарів і послуг для індивідуального і колективного споживання і перерозподілом доходів.

Фінансові корпорації

– інституційні одиниці (банки, фінансові компанії), які здійснюють фінансове посередництво і допоміжні фінансові послуги.

Сектори економічної діяльності (в міжнародній економіці):

- реальний або приватний нефінансовий сектор включає домашнє господарство і недержавні нефінансові підприємства. Він забезпечує виробництво та пропозицію товару держави на її внутрішньому і зовнішньому ринку. Реальний сектор пред’являє попит на товари для приватного і виробничого використання.

- бюджетний або урядовий (державний), або фіскальний сектор слугує для перерозподілу доходів. Витрати державного бюджету є складовою частиною агрегованого попиту.

- грошовий або фінансовий, або банківський сектор представлений грошовими потоками, які проходять через центральний (національний, державний) та комерційні банки.

- зовнішній сектор включає операції з зарубіжними країнами кожного із вище названих секторів і відображається у платіжному балансі.

Структура міжнародної економіки

Економічні Фінансові

Міжнародне

регулювання Міжнародні організації

Форми міжнародних економічних відносин Това-рами Послу-гами Капі-талу Робочої сили Техно-логій Валю-тою Цінними

паперами Дерива-тивами Креди-тами Розра-нунки

Міжнародна торгівля Міжнародний рух факторів виробництва Міжнародна торгівля фінансовими інструментами

Державне регулювання Регулювання

зовнішньої

торгівлі Регулювання руху факторів виробництва Валютне та банківське регулювання

Мікроекономічна політика Макроекономічна політика

Базові поняття Світове господарство

Світовий ринок

Міжнародний поділ праці

Концепції розвитку структури міжнародної економіки:

1. Концепція системного підходу (в рамках МЕ існують: національне капіталістичне господарство, світове капіталістичне господарство, національне соціалістичне господарство та світове соціалістичне господарство)

2. Концепція трьох світів (МЕ поділяється на: світ капіталістичний, світ соціалістичний та світ, що розвивається)

3. Концепція центру та периферії (центр – економічно розвинуті країни (приблизно 40), периферія – країни, що розвиваються)

4. Концепція політичної противаги (поділ міжнародної економіки на Схід та Захід; поділ міжнародної економіки на Південь та Північ)

Функціонально міжнародна економіка поділяється на міжнародну мікроекономіку і міжнародну макроекономіку.

Міжнародна макроекономіка

– частина теорії міжнародної економіки, яка вивчає закономірності функціонування відкритих національних економік і світового господарства в цілому в умовах глобалізації фінансових ринків.

Міжнародна мікроекономіка роз¬кри¬ває за¬ко¬но¬мі¬р¬но¬с¬ті ру¬ху кон¬к¬ре-т¬но¬го то¬ва¬ру та фа¬к¬то¬рів йо¬го ви¬ро¬б¬ни¬ц¬т¬ва у між¬на¬ро¬д¬но¬му ма¬с¬ш¬та¬бі.

Принципи систематизації країн в міжнародній економіці.

Основні принципи систематизації країн у міжнародній економіці:

1. 1) економічний:

 за структурою господарства країн (промислово розвинуті країни, аграрні країни, промислово-аграрні країни, аграрно-промислові країни)

 За рівнем економічного розвитку країн (економічно розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою)

 За рівнем середньорічних доходів на душу населення (більше 11 000 дол. США, 7 000– 11 000 дол. США, 2 000– 7 000 дол. США, 700– 2 000 дол. США, до 700 дол. США)

2. Ринковий:

 країни з ринковою економікою;

 країни з перехідною економікою

 країни з командною, централізовано керованою економікою

3. Організаційний (виділення в МЕ інтеграційних груп країн та об’єднань)

4. Соціально-економічний

 За рівнем технічного (цивілізаційного) розвитку

 За типом соціальної організації господарства (капіталістичні, соціалістичні та національно-соціалістичні країни)

5. Регіональний

 За континентальним принципом (Європа, Азія, Північна Америка, Австралія, Африка та Латинська Америка)

 За регіонально-економічним принципом (Східна Європа, Західна Європа, Центральна Європа, Ближній Схід, Середній Схід, Дальній Схід)

Групи країн в міжнародній економіці

Найповніше уявлення про групи країн в міжнародній економіці дають дані міжнародних організацій, членами яких є більшість країн світу: ООН, Міжнародного валютного фонду і Світового банку.

Групування країн за даними кожної організації відрізняється, що спричинено спостереженням тільки за своїми країнами-членами. Наприклад, станом на 1 січня 2000 року налічується 230 країн та територій, з яких на 27 вересня 2002 року до ООН входила 191 країна, МВФ – 181 (на 1 серпня 1997 рік), Світового банку – 180. До складу МВФ входять 24 розвинутих та 157 країн, що розвиваються.

Класифікація країн за рівнем розвитку:

 Розвинуті країни з ринковою економікою (з них 7 країн з найбільшими обсягами ВВП – Німеччина, Італія, Канада, Великобританія, США, Франція та Японія, - країни Західної Європи та Північної Америки);

 Країни, що розвиваються (близько 140 країн, серед яких виділяють найбільш розвинуті, середньо розвинуті та слабко розвинуті. Відносять НІК 1го покоління – Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика, НІК 2-го покоління – Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі, НІК 3-го покоління – Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія, НІК 4-го покоління – Філіппіни, південні провінції Китаю, Катар, Кувейт, ОАЕ, Багами, Бермуди);

 Країни з перехідною економікою;

Класифікація за рівнем прибутків:

 країни з високим рівнем прибутків (high-income countries) — 44 держави, в яких ВНП на душу населення складав більше 8995$ в 1994р.;

 країни з прибутками вище середнього рівня (upper middle-income countries)— 35 держав, в яких ВНП на душу населення складав 2986-8995$ в 1994р.;

 країни з прибутками нижче середнього рівня (lower middle-income countries)— 66 держав, в яких ВНП на душу населення складав 726-2985$ в 1994р.;

країни з низьким рівнем прибутків (low-income countries) — 64 держави, в яких ВНП на душу населення складав менше 725$ в 1994р.

Література:

1. Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред. С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – С. 56–99.

2. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С. 36–101.

3. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.

4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 291– 298.

5. Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук, О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – С. 103–106, 9–12.

6. Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.

7. Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие. –М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.

8. Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов. – М.: Экопрос, 1997. – 584 с.

9. Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.

10. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190.

11. Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120.

12. Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.