5. Південна європа

Південна Європа (площа понад 1696 тис. км2, 180 млн. осіб) є другим регіоном у Європі за розміром території (після Східної Європи) і за кількістю населення.

Більшість країн Південної Європи, за винятком Іспанії, Італії, Румунії, Болгарії, Греції і Югославії, відносяться до малих країн Європи, що займають площу, кожна зокрема, меншу 100 тис. км2.

Територія регіону досить виразно розчленовується на три великі субрегіони у вигляді півостровів — Піренейського, Апеннінського, Балканського.

До Південної Європи належать також острови північної частини акваторії Середземного моря — Кріт, Сицилія, Сардінія, Балеарські острови та ін.

Південна Європа дуже витягнена вздовж паралелі — на відстань, що перевищує 4000 км., і стиснена меридіально, ледве перевалюючи за 1000 км.

У цілому, економіко — географічне розташування Південної Європи характеризується такими особливостями: 1) близькістю регіону до Північної Африки. Таке сусідство має визначальний вплив не лише на природні особливості, а й етногенез народів, що тут проживають; 2) наближеністю до країн Південно-Західної Азії, що багаті на паливно-енергетичні ресурси, яких не вистачає у Південній Європі; 3) широкою протяжністю морських кордонів із Атлантичним океаном, з морями Середземноморського басейну, зокрема Тірренським, Адріатичним, Егейським, а також західною частиною Чорного моря, що різносторонньо впливало і впливає на господарську діяльність та вигідні економічні зв'язки південно-європейських країн зі всіма континентами світу; 4.) Середземномор'я — древній район людської цивілізації, його ще називають "колискою європейської цивілізації", адже Антична Греція, Стародавній Рим мали визначаючий вплив на історичну долю сусідніх країн і навіть всієї Європи.

Отже, макрорегіон Південної Європи представляє собою особливу спільність, що зумовлена не лише типовими рисами середземноморського клімату, але і подібністю історичної долі, культурою, традиціями і навіть рівнем соціально-економічного розвитку.

Економіко — географічна оцінка природних умов і ресурсів. Південна Європа, хоч і не є територіально компактною, але за морфоструктурними і кліматичними ознаками досить однорідна.

Південна Європа є найбільш гористою серед європейських макрорегіонів, займаючи понад три чверті її території. Найвищі гори переважно знаходяться на півночі регіону, на кордонах із Західною і Центрально-Східною Європою. Так, Піренеї відділяють Іспанію від Франції, високі Альпи є природним кордоном між Італією, Францією, Швейцарією і Австрією, а Південні Карпати північними схилами відгороджують Південний регіон від Центрально-Східної Європи.

Внутрішні райони Південної Європи займають середньовисотні гірські хребти — Іберійські гори, Апеннінська гірська система, Балканські гори і плоскогір'я, а також рівнини.

Гірська система Південної Європи перебуває у зоні альпійської складчастості. Про відносну молодість цих споруд свідчать геологічні процеси, що тривають до наших днів. Про це нагадують часті і сильні землетруси, а також вулканічна діяльність.

Гірські масиви, що вкриті мезозойськими вапняками, часто відслонюються, створюючи примхливі форми рельєфу у вигляді крутих вершин, зубчатих гребенів тощо. Тут поширені карстові явища. Там, де на поверхню виступають осадові породи (фліш), утворюються м'якші форми гір, переважно з багатою рослинністю.

Одним із найголовніших природних ресурсів Півдня Європи є лагідний клімат, дуже сприятливий для життєдіяльності людини. Тут він типово середземноморський на більшій частині регіону — сухе гаряче літо, м'яка дощова зима, рання весна і довга тепла осінь. Вегетаційний період у регіоні триває 200-220 днів. А на півдні Піренейського півострова і в Сицилії — ще довше. Тут температурний режим сприяє вегетації рослин впродовж усього року.

Усе це є доброю передумовою для вирощування двох врожаїв: у зимовий сезон — малотеплолюбивих культур (зернових, овочевих), а влітку — пізніх сортів рису, чаю, інжиру, оливкових, цитрусових.

Посушливість клімату найбільш виражена влітку — у внутрішніх субрегіонах, зокрема у Центральній і Східній Іспанії, навіть у помірному кліматичному поясі Середньо- і Нижньодунайської низовини, що на сході макрорегіону.

Узимку переважають морські повітряні маси помірних широт. Вони приносять з Атлантики теплі рясні дощі.

У цілому ж опадів небагато. Рівень зволоження поверхні макрорегіону має тенденцію до зменшення у східному і південному напрямах. Це підтверджує зростання континентальності клімату.

Територія Південної Європи відноситься до слабозабезпечених водними ресурсами. Найбільший їх дефіцит відчувається в Греції, Італії, Іспанії. Для останньої ця проблема перетворилась у першочергову. Незважаючи на це, деякі гірські території, що мають повноводні стрімкі ріки, володіють значними гідроресурсами. До них належать ріки північної Іспанії — Ебро з її притоками, Дуеро, Тахо, а також Динарського нагір'я, що на Балканах, та ін.

Земельні ресурси Південної Європи зосереджені переважно в долинах рік або у міжгірських котловинах. Винятком є Піренейський півострів, значну частину якого займає обширна рівнина, але вона потребує інтенсивного зрошення.

У південно-європейському макрорегіоні переважають коричневі (середземноморські) ґрунти, які багаті на запаси мінеральних речовин і характеризуються значним вмістом гумусу. Більш зволожені північні райони, наприклад, Португалії, півночі Італії, мають коричневі ґрунти, але збіднені карбонатами, тому для отримання високих урожаїв їх слід удобрювати. Лісові ресурси Південної Європи незначні. Лише деякі масиви мають промислове значення. Так, Піренейський півострів багатий на ліси коркового дуба, що дає змогу Іспанії та Португалії бути головними експортерами виробів із нього у світі. Непогано збереглися ліси на Балканському півострові, особливо на Динарському нагір'ї, в Південних Карпатах. Але в цілому залісненість Півдня є дуже низькою. В окремих країнах вона не перевищує 15-20%, у Греції — 16%. До того ж, лісові масиви Півдня часто спустошуються пожежами.

Дуже цінними і перспективними для використання є рекреаційні ресурси Півдня Європи. Природні умови, а також розмаїття рослинного покриву, форм рельєфу, наявність морських пляжів, унікальних історичних пам'яток створюють найсприятливіші умови для розвитку різних видів туризму та відпочинку.

Серед мінеральних ресурсів найбільшим багатством південно-європейських країн є руди чорних, кольорових металів і нерудних матеріалів. Основні родовища залізних руд знаходяться в Іспанії, яка володіє власною залізорудною базою. Руди Іспанії містять 48-51% металу, тоді як найбагатші руди Швеції і України — 57-70% металу.

Значними запасами алюмінієвої сировини виділяються боксити Греції, запасами міді — Іспанія, ртуті — Іспанія, Італія, калійними солями — Іспанія.

Енергетичні ресурси південно-європейських країн представлені кам'яним, бурим вугіллям (Іспанія, Італія), нафтою (Румунія, Словенія), ураном (Іспанія, Португалія), але не всі вони мають промислове значення.

Південна Європа славиться на весь світ будівельними матеріалами, зокрема мармуром, туфами, гранітом, глиною, сировиною для цементної промисловості тощо.

Населення. У Південній Європі проживає майже 180 млн. осіб, що становить понад 27,0% загальної кількості населення Європи. За кількістю населення вона займає друге місце у Європі. Серед південно-європейських країн найбільшою кількістю населення виділяються три країни: Італія (57,2 млн. осіб), Іспанія (39,6 млн. осіб) і Румунія (22,4 млн. осіб), у яких проживає дві третіх населення, або 66,3% загальної кількості проживаючих у регіоні.

За щільністю населення (106,0 осіб/км2) Південна Європа перевищує середньоєвропейські показники на 74%, але поступається серед внутрішніх європейських регіонів промислово розвиненій Західній Європі, де щільність населення становить 173 особи/км2, у країнах Центрально-Східної Європи цей показник значно менший — понад 94 особи/км2. Серед окремих країн найбільшою щільністю населення виділяється промислово розвинена здавна загосподарована Італія (190 осіб/км2), Албанія (119,0 осіб/км2). Меншою щільністю виділяються такі країни Балканського півострова, як Хорватія (85,3 особи/км2), Боснія і Герцеговина (86,5 осіб/км2), Македонія (80,2 особи/км2) та Іспанія (77,5 осіб/км2). Отже, центр Південної Європи — Апеннінський півострів є найбільш густо заселеним, зокрема родюча Паданська рівнина та більшість приморських низовин. Найменш щільно заселеними є високогірні райони Іспанії, де на один км2 припадає менше 10 осіб.

У південно-європейському макрорегіоні народжуваність майже однакова із західноєвропейським макрорегіоном — 11 дітей на 1000 жителів і поступається лише Північній Європі, де цей показник у 1999 р. становив майже 12%. Серед окремих країн за цим показником перше місце займає Албанія, де народжуваність досягає 23 особи на 1 тис. жителів у рік, а природний приріст — 18 осіб. На другому — Македонія, де ці показники відповідно 16 і 8 і на третьому — четвертому — Мальта, Боснія і Герцеговина. У промислово розвинених країнах Півдня народжуваність значно менша. Так, в Італії — 9% при мінусовому прирості (-1), в Словенії — 10 осіб при нульовому природному прирості. Дитяча смертність дещо вища у південно-європейських країнах у порівнянні із Західною і Північною Європою, але менша на чотири смертних випадки, що припадають на 1000 немовлят, у порівнянні із Східною Європою. Серед окремих країн найвищою вона є в Адріатично-Чорноморському субрегіоні, зокрема в Албанії, Македонії, Румунії і колишній Югославії — відповідно 33, 24, 23, 22 і 18 дитячих смертей на 1000 народжених. Отже, дитяча смертність є найвищою у постсоціалістичних країнах із нижчим життєвим рівнем населення.

За останні роки середня тривалість життя населення в регіоні зросла до 70 років серед чоловіків і 76 років — серед жінок. Найдовше живуть чоловіки в Греції (75 років) і в Італії, Андоррі та Мальті відповідно 74 роки, а жінки — в Італії, Іспанії та Андоррі відповідно 81 рік. Згідно з прогнозами ООН, у найближчі десять років середня тривалість життя чоловіків і жінок у Південній Європі повинна зрости відповідно до 73 і 79 років.

Південна Європа найменш урбанізована на Європейському континенті. Тут у містах проживає всього 56,1% населення. Найбільшими містами регіону є Афіни (3662 тис. осіб), Мадрид (3030), Рим (2791), Белград, Сарагоса, Мілан, Неаполь, Бухарест та ін. Більшість південних міст засновані дуже давно, ще в дохристиянську епоху. У багатьох із них збереглися пам'ятки античного періоду і більш пізніх епох (Рим, Афіни та десятки інших не менш відомих південних міст).

Південна Європа досить однорідна у расовому відношенні. Населення регіону відноситься до середземноморської або південної гілки європеоїдної великої раси (білої). Її характерними ознаками є невеликий ріст, темне хвилясте волосся і карі очі. Майже все населення Півдня Європи говорить на мовах індоєвропейської мовної сім'ї. Населення Італії, Іспанії, Румунії, Португалії відноситься до романських народів, що говорять на мовах, які утворені із древньої латинської мови. Найбільші їх групи — це італійці, іспанці, румуни. У високогірних альпійських районах Італії живуть ладіни, фріули, які говорять на ретороманській мові, в Іспанії — каталонці і галісійці. Португалію заселяють португальці. На Балканському півострові живуть південні слов'яни. До них відносяться болгари, серби, хорвати, словенці і македонці. Південнослов'янські народи відносяться до середземноморської раси. Крім слов'ян, тут живуть албанці і греки. У мові і культурі албанців сильним є південнослов'янський вплив. Етнічні греки є потомками древніх греків — еллінів, які зазнали сильного впливу слов'ян. Антропологічний тип сучасних греків відрізняється від древньогрецького, мова зазнала змін.

Із нероманських народів на Піренейському півострові живуть баски, які заселяють невеликий район Північної Іспанії. Це потомки іберів — древнього населення, які зберегли їх мову і елементи культури. Більшу частину населення Румунії складають румуни, які сформувались в єдину націю із двох близьких народів — волохів і молдован.

Основні етапи соціально-економічного розвитку Південної Європи.

Південна Європа пройшла дуже своєрідний шлях розвитку від найдавнішого часу до наших днів.

Уже в XVII ст. до Христа на сході Середземномор'я існувала фінікійська цивілізація. Вона мала вплив на культуру Греції і навколишніх територій.

Наприкінці XI ст. до Христа сформувалася древньогрецька цивілізація, яка мала визначаючий вплив не лише на розвиток сусідніх областей, а й значної частини Європи.

У центрі регіону з VIII ст. до Христа розпочинає свою історію стародавній Рим, який поступово посилює свій вплив на Апеннінський півострів, а з І ст. після Христа його влада поширюється на все Середземномор'я та інші регіони Європи.

У IV ст. Римська імперія розпадається на західну — Римську імперію і східну — Візантійську у результаті нападів готів, вандалів, лангобардів та інших племен.

Послаблення імперії привело до завоювання майже всієї території Іспанії, Сицилії, Мальти та інших островів Середземного моря вихідцями із Північної Африки — берберами і арабами. Значна частина Італії була завойована лангобардами. Територія сучасної Греції і Південної Італії входила до складу Візантійської імперії.

Араби за період багатовікового перебування на півдні Європи мали сильний вплив на культуру завойованих територій, навчили місцеве населення вирощувати рис, бавовник, будувати зрошувальні системи, а також залишили свій слід у мові і топоніміці.

Особливий вплив на розвиток Півдня і всієї Європи мала епоха Відродження, яка супроводжувалась бурхливим духовним розвитком, зокрема мистецтва, науки, творів національних літератур тощо.

У середні віки, на перехресті морських доріг із сухопутними, виникали держави — міста Венеція, Генуя, які розбагатіли на посередницькій торгівлі Європи із країнами Сходу. Виробництвом сукна і шовкових тканин славились Флоренція і Мілан. У ХІV-ХV ст. у цих торгових містах зародилося мануфактурне виробництво, яке поступово проникло у Західну Європу. Це був новий етап в економічному житті Європи.

Великі географічні відкриття ХV-ХVІІ ст. сприяли утворенню на півдні Європи двох могутніх колоніальних держав: Іспанії і Португалії.

Однак гонитва за легкою наживою у колоніальних землях (пошуки дорогоцінних металів та різних скарбів) стримувала розвиток ініціативи цих найбагатших держав Півдня щодо пожвавлення міжнародних взаємовигідних зв'язків і перебудови національних економік. Багатство від колоній вкладалось не в модернізацію застарілої економіки, як це робили у Великобританії та Нідерландах, а використовувалось для другорядних, переважно розважальних заходів. Це призвело до поступового відставання та економічного занепаду Іспанії і Португалії в епоху індустріалізації, що почалася в Європі з кінця XVIII ст.

Процес перебудови економік супроводжувався значними політичними змінами. Так, французька революція 1789 р. прискорила ліквідацію кріпацтва не лише у Франції, а й у всій Європі.

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській монархії, до складу якої входила частина Балканських земель, закріпила в них перемогу нових господарських відносин над старими.

У 50-60-ті роки XIX ст. завершився перехід від ремесла до машинного виробництва: будувалися залізниці, фабрики тощо.

У другій половині XIX ст. на Апеннінському півострові виникла нова централізована національна держава — Італійське королівство (1870).

Наприкінці XIX ст. структурні зміни господарств західноєвропейських країн не обійшли стороною і країни Південної Європи. Так, у Північній Італії сформувалися основні контури індустріального району, тобто промислова революція втягнула економіку регіону у нові світогосподарські економічні відносини, що утверджувались на зламі століть.

Однак політичні події XX ст. (Перша та Друга світові війни, міжвоєнні катаклізми) стали перешкодою на шляху економічних перетворень південно-європейських країн. Так, у середині 30-х років в Іспанії до влади прийшов диктаторський режим генерала Франко, який не сприяв економічному благополуччю іспанського народу.

На сході регіону, зокрема в колишній Югославії, Румунії, Болгарії, Албанії, в 40-ві роки розпочалося будівництво соціалістичної планової економіки. Воно завершилось повним крахом національних економік.

Лише Італія, яка стала на шлях ринкових перетворень, у післявоєнний період швидко досягла високих економічних показників, ставши однією із найрозвиненіших держав не лише Півдня, а й всієї Європи і світу.

У цілому Південна Європа за рівнем виробництва ВНП, в розрахунку на одного жителя, серед п'яти європейських регіонів займає третє місце (5655 доларів), поступаючись Західній Європі у п'ять разів, а Північній Європі — у три рази. Найбільш розвинені країни регіону — Італія та Іспанія досягнули непоганих показників, відповідно 20090 і 14100 доларів (1998). Однак низьке виробництво у постсоціалістичних країнах — до тисячі доларів (Албанія) і трохи більше тисячі (Македонія, Румунія, Болгарія) і більше чотирьох тисяч доларів (Хорватія, Боснія і Герцеговина) в розрахунку на одного жителя цих країн, привело до значного зниження середніх показників регіону.

Подальше реформування економіки, перш за все колишніх соціалістичних країн, що супроводжуватиметься зростанням виробництва, дасть змогу значно підвищити середньорегіональні показники, а отже, і життєвий рівень Адріатично-Чорноморського субрегіону Південної Європи.

УМУНІЯ

Площа — 237,5 тис. км2.

Населення — 22,3 млн. осіб.

Столиця — Бухарест (2,02 млн. осіб).

Географічне положення. Румунія розташована на південний схід від Центральної Європи і має безпосередній вихід до Чорного моря. На півночі і південному сході межує з Україною, на північному заході — з Угорщиною, на південному заході — з Сербією і Чорногорією, півдні — з Болгарією, сході — з Молдовою. Державний кордон з Болгарією, Молдовою та Україною чітко виражений, оскільки проходить по ріках.

За формою правління Румунія — парламентська республіка, за адміністративно-територіальним устроєм — унітарна держава. В адміністративному відношенні Румунія поділяється на 41 повіт (жудець). На території Румунії виділяються також історичні провінції: Валахія, що поділяється р. Олт на східну — Мунтенію — і західну — Олтенію, Молдова, Добруджа, частина Банату, Крашана, Марамуреш, Трансільванія і Південна Буковина.

Причорноморське положення, а також контроль над найбільшою транспортною артерією Західної та Південної Європи Дунаєм робить географічне положення Румунії надзвичайно сприятливим. Важливість румунських портів зростає у зв'язку зі створенням трансєвропейської магістралі Рейн-Дунай. Через територію Румунії проходить також сухопутний транспортний коридор Відень — Будапешт — Бухарест.

Природно-ресурсний потенціал. В орографічному відношенні центральну і північну частину Румунії займають гірські хребти Карпат (31% території країни), що утворюють майже замкнене коло — горбисте Трансільванське плато (250-800 м. над р. м.). Карпати на території Румунії простягаються з півночі на південний схід, далі різко повертають на захід. Частина гірського ланцюга, що розміщена на північ та схід від долини р. Прахова і перевалу Предял, називається Східними Карпатами, на захід — Південними Карпатами, або Трансільванськими Альпами. Долина р. Мурешул відокремлює західну частину Південних Карпат від Західних Румунських гір. Гори Румунії переважно середньовисотні, характеризуються значною розчленованістю і не створюють перешкод для зв'язку між окремими частинами країни (найвища вершина Румунії — гора Молдов'яну (2544 м.) в масиві Фигираш у Південних Карпатах). Низовини (36% території) займають приблизно третину території: Нижньодунайська (Валахська), частина Середньодунайської (Притисенської), улоговини північної частини Молдовської височини. Переважання горбистих та рівнинних територій сприяє розвитку землеробства.

Порівняно з іншими країнами Південної Європи Румунія має багаті мінеральні корисні копалини.

Особливе значення мають паливні ресурси: нафта, природний газ, буре вугілля, лігніт. Основні нафтові родовища приурочені до зовнішнього флішового краю Східних Карпат, а також передкарпатської зони (долина річки Прахова, район Бакеу у Молдові, а також родовище Билтені в Олтенії).

Основний район видобутку природного газу — Трансільванське плато (Копша — Міки, Сирмишел).

Найбільші родовища бурого вугілля зосереджені в долині р. Жіу (район Петрошань), лігніту — в південній частині Підкарпаття. Запаси кам'яного вугілля незначні (найбільші родовища поблизу м. Решиця).

З інших корисних копалин осадочного типу Румунія багата на кам'яну сіль (Трансільванія, передгір'я Карпат).

У Румунії наявні корисні копалини кристалічного типу: руди чорних і кольорових металів. Основні запаси залізної руди зосереджені поблизу м. Хунедоари, з руд кольорових металів є марганець (Північна Молдова і Банат), свинець і цинк (Марамуреш), мідь (Марамуреш, Добруджа), боксити (Західні Румунські гори).

Гірський і передгірний рельєф зумовлює достатні запаси гідроенергоресурсів (приблизно 13 млн. кВт.), з них більше половини припадає на Дунай. З інших рік в енергетичному відношенні виділяються Жіу, Яломіца, Олт, Муреш, Сірет та ін. Річкова мережа Румунії щільна і майже повністю належить до басейну Дунаю (за винятком вузької причорноморської смуги).

Клімат на низовинах та височинах помірно континентальний, з жарким і сухим літом і короткою, порівняно м'якою зимою. У горах клімат більш суворий, з прохолодним літом і холодною зимою, а також більшими опадами.

Ліси займають приблизно чверть території країни. Залежно від висотних рівнів переважають дубові, букові та хвойні ліси. Гори і передгір'я зайняті змішаними лісами в нижній зоні гір і хвойними — у верхній. Природна рослинність на низовинах — лісостепова і степова, що сильно змінена людиною (зараз переважають поля і пасовища). В дельті Дунаю є значні площі очерету.

Ґрунтовий покрив Румунії різноманітний. На низовинах, а також в улоговинах Молдовської височини поширені родючі чорноземні та бурі лісові ґрунти. Для підвищення родючості тут проводиться система меліоративних заходів: зрошування, осушення, будівництво дамб тощо. В передгір'ї та на плато поширені бурі лісові, підзолисті та скелетні ґрунти, які сильно еродовані. У горах на схилах переважають скелетні ґрунти, в улоговинах — бурі лісові та підзолисті. Природні пасовища та альпійські луки сприяють розвитку тваринництва.

Політичний устрій. Територія Румунії належить до районів давнього освоєння. Ще у II ст. до Христа тут існувала велика держава даків, пізніше завойована Римською імперією. Романізація краю залишила значні сліди в мові та культурі країни. Крім того, на формування румунського етносу значний вплив мали слов'янські племена, що проходили через цю територію і змішувалися з корінним населенням.

Етнічні процеси зумовили формування тут двох етнічних груп: валахської та молдовської, що зумовило виникнення в ХІІ-ХІІІ ст. на південь від Карпат двох князівств — Валахії і Молдови. У ХІV-ХV ст. обидва князівства перебували під владою Туреччини. Незалежність Румунія здобула в результаті російсько-турецьких воєн 1877-1878 рр.

Після Першої світової війни, в результаті розпаду Австро-Угорщини, до Румунії були приєднані Буковина, Трансільванія, Східний Банат. Її територія збільшилася з 137 тис. км2 (площа так званого Старого королівства) до 294,8 тис. км2, населення — відповідно з 7,9 до 17,3 млн. осіб.

Остаточно державна територія Румунії була сформована у роки Другої світової війни. У 1940 р. до СРСР відійшла Бессарабія, а також заселена українцями Північна Буковина. Після війни, згідно з протоколом 1948 р., до складу СРСР відійшов острів Зміїний, в 1992 р. успадкований Україною.

Основні політичні партії: Партія соціальної демократії, Партія "Велика Румунія", Демократична партія, Націонал — ліберальна партія, Демократичний союз угорців Румунії та ін.

Румунія офіційно визнана країною "другої хвилі" щодо вступу до Європейського Союзу. Згідно з довготривалою стратегією розширення Європейського Союзу на схід, членство Румунії планується орієнтовно на 2010 р.

Населення. За людністю Румунія належить до великих європейських країн — 22,3 млн. осіб. Середня щільність населення — 94 особи/км2 (2000 р.). Однак заселена вона нерівномірно. Особливо густо заселені долини рік Прахова, Сірет, Муреш. Менш заселені території в дельті Дунаю, в гірських районах, у Добруджі.

Демографічна ситуація в Румунії порівняно з іншими південно-європейськими країнами досить складна: у 1998 р. коефіцієнт народжуваності становив тут 10,5%, коефіцієнт смертності — 11,8, коефіцієнт природного приросту -1,3%, що свідчить про звужений тип відтворення населення. В середньому за період 1995-2000 рр. щорічно населення країни скорочувалося на 0,36%.

У віковій структурі населення частка осіб у віці 0-14 р. становила на середину 2000 р. 18%, 15-64 рр. — 68%, 65 р. і більше — 14%.

Рівень урбанізації в країні — 56% (2000 р.), він значно зріс за роки індустріалізації. Однак за період 1995-2000 рр. щорічний середній приріст міського населення становив тільки 0,1% (сільське населення скорочувалось за цей період в середньому на 0,93%). Найбільші міста за людністю Бухарест (2,02 млн. осіб), Констанца, Брашов, Ясси, Тімішоара, Клуж-Напока, Ґалац, Крайова. Однак у міському розселенні переважають малі поселення до 25 тис. осіб, у сільському — навпаки, великі поселення понад 1 тис. осіб. Особливості розселення зумовлені рівнинним характером території, історичними та соціально-економічними особливостями.

Етнічна структура населення характеризується переважанням румунів — 89,4% загальної кількості населення. Проживають тут угорці (7,1%). цигани (2%), німці, українці та представники інших етносів (1,5%).

Угорці становлять більшість населення у Північній Трансільванії — майже третину населення в Крашані та Марамуреші, проживають також в областях Клуж, Банат, Брашов. Німці — переважно в Банаті та в Брашові. Найбільш багатоетнічними є Добруджа, Банат та Сучава.

За офіційною статистикою 1992 р. у Румунії проживало 65764 українців, однак, як стверджує проф. Ф.Заставний, їх тут значно більше — до 250-300 тис. осіб. Основними районами проживання українців є етнічні та змішані українсько-румунські землі. Найбільша кількість українців проживає на північному заході країни у повіті Марамуреш (36685) на межі з Закарпатською областю України. Другим великим районом проживання українців є етнічна українська земля Південної Буковини (тут мешкає 9549 українців). Крім того, українці проживають у Банаті, які є нащадками переселенців з північно-західної Румунії, Закарпаття, Буковини, Мармарощини і Східної Галичини. Незначна кількість українців проживає в Добруджі та дельті Дунаю. Це переважно нащадки запорозьких козаків, що поселилися тут після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.).

Сучасна географічна структура господарського комплексу. За рівнем економічного розвитку Румунія належить до індустріально-аграрних країн. Виробництво валового національного продукту на душу населення (1998 р.) становило 1,7 тис. доларів.

З 9,5 млн. осіб економічно активного населення (1995) у промисловості зайнято 28,6%, у сільському господарстві — 33,6%.

У галузевій структурі промисловості переважає металургійна, хімічна, гірничо-видобувна промисловість, що відзначаються високою централізацією, наявність підприємств з понад 5000 працівників.

Основні центри чорної металургії — Галац (металургійний комбінат постачав металом близько 1200 підприємств Румунії), Гунедоара, Решіца. Розміщення великого металургійного комбінату в Галаці зумовлене орієнтацією переважно на імпорт коксу і залізної руди, в Гунедоарі та Решіці — територіальною близькістю родовищ кам'яного вугілля та залізної руди.

Основні підприємства кольорової металургії розташовані в Марамуреші та Трансільванії поблизу родовищ відповідних руд (Бая-Маре, Златна, Орадя, Слатіна, Копша-Міки).

Хімічна промисловість має багату сировинну базу для свого розвитку: нафта, газ, вугілля, кам'яна сіль, деревина тощо. Основна підгалузь хімічної промисловості — нафтохімія. Найбільші центри нафто - та газохімії створені в районі Бакеу (Дирминешть, Онешть, Борзешть), в районі Плоєшти (Плоєшть, Теляжен, Кимпіна), поблизу газових родовищ Трансільванії, в кінцевих пунктах нафтопроводів (Констанца), в центрах споживання нафтопродуктів (Брашов).

Підприємства основної хімії розміщені поблизу родовищ солі, в районах кольорової металургії.

За роки індустріалізації в Румунії створене диверсифіковане машинобудування, що спеціалізується на виробництві технологічного устаткування для різних галузей господарства (нафтовидобувної, нафтопереробної, сільського господарства), а також тракторів, автомобілів, верстатів. Основні центри машинобудування — Бухарест, Решіца, Брашов.

На місцевій сировині розвивається деревообробна промисловість (Марамуреш, Північна Молдова, Трансільванія).

Електроенергетична база для розвитку господарства — теплові електростанції, що працюють переважно на природному газі, частково на мазуті, дизельному паливі, низькоякісному вугіллі. Виробництво електроенергії зросло в країні після спорудження ГЕС на Дунаї ("Залізні ворота"), на Бістріці (поблизу м. Біказ).

Румунія відзначається високим рівнем сільськогосподарського освоєння території. Сільське господарство має рослинницько-тваринницьку спеціалізацію.

У структурі посівних площ понад дві третини площ (64,5%) припадає на зернові культури (кукурудза, озима пшениця). На технічні культури (соняшник, цукровий буряк, тютюн) припадає до 10% посівних площ. Решта площ зайнята під кормовими культурами, картоплею та овочами. Основні зернові райони — Олтенія, Мунтенія, Добруджа, південь Молдови. Посіви цукрового буряку переважають у центральній та південній частинах Трансільванії, на півночі Молдови та Тисенській низовині; посіви соняшнику — на сході низовин. Виноградарство та садівництво розвинене на височинах Передкарпаття, у Банаті, Добруджі, в середній течії р. Муреш.

Тваринництво Румунії має м'ясо — молочний та м'ясо — вовняний напрям спеціалізації.

Транспортна інфраструктура Румунії забезпечує внутрішні та економічні зв'язки країни. Для зовнішніх зв'язків використовується переважно залізничний та автомобільний транспорт.

Протяжність залізниць — 11 350 км., з них понад 32% електрифіковано; щільність залізниць — 4,8 км на 100 км2 площі. Залізнична мережа країни має концентричну кільцеву конфігурацію з виділенням внутрішнього (Брашов-Сібіу) та зовнішнього кілець (Тімішоара-Крайова-Бухарест-Плоєшть-Бузеу — до північного кордону). Залізнична мережа Румунії з'єднана з залізницями європейських країн. Важливе значення мають вузли Джурджу, Ясси, що з'єднані відповідно з болгарським містом Русе, молдовським Унгень.

Морський та річковий транспорт Румунії обслуговує переважно зовнішню торгівлю та транзитні перевезення. З річок судноплавними є Дунай, Прут, канал Беґа (ділянка р. Беґа, що впадає у Тису). На ділянці Дунаю від м. Сулина до Браїли з глибинами 6-7 м. можуть проходити й морські судна. Найбільші річкові порти на Дунаї — Джурджу, Калафат, морські — Констанца, Галац, Браїла.

Зовнішні економічні зв'язки. Основна форма зовнішньоекономічної діяльності — зовнішня торгівля. Станом на 1994 р. обсяг експорту становив 5998 млн. доларів, імпорту — 6328 млн. доларів. У структурі експорту переважають метали (20,3%), текстильна продукція (17,8%), мінеральна сировина (14,9%), імпорту — машини і устаткування (22,5%), мінеральна сировина (20,1%), текстильна продукція (13,3%). Найбільшим зовнішньоторговельним партнером Румунії є Німеччина (15,8% експорту, 19,4% імпорту) Розвиткові зовнішньоекономічної діяльності країни сприяє участь Румуні у роботі міждержавних організацій — Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Дунайській комісії, метою яких є координація економічного розвитку країн Чорноморського і Дунайського регіону

Територіальна структура господарства. Виділяють чотири економічних райони: Південний, Західний, Центрально-Північний і Північно-Східний.

Південний район включає територію між Дунаєм на півдні та Південними Карпатами на півночі, а також Добруджу. Господарська спеціалізація району — машинобудування і нафтохімія у промисловості, а також виробництво зерна, виноградарство і садівництво у сільському господарстві. Найбільші промислові центри — Бухарест, Плоєшть, Крайова, Галац. Браїла.

Західний район охоплює історичні області Банат, Крішану і південно-західну частину Трансільванії. Основний напрям спеціалізації промисловості — вугільна, металургійна промисловість, металомістке машинобудування. Найбільші промислові центри — Тімішоара, Ґунедоара, Решіца. Сільське господарство спеціалізується на виробництві зерна, м'яса та молока.

Центрально-Північний район включає Трансільванію та Марамуреш. Мінеральні корисні копалини району зумовлюють розвиток паливної промисловості (видобуток природного газу), електроенергетики, кольорової металургії, хімічної промисловості, а особливості структури сільськогосподарських угідь (переважання пасовищ, природних лук) — розвиток тваринництва. Найбільші індустріальні центри — Брашов, Клуж-Напока, Бая-Маре.

До Північно-Східного району входить територія між прикордонною р. Прут і Східними Карпатами. У районі розвиваються нафтохімія, дерево- переробка, окремі галузі харчової промисловості (цукрова, м'ясна, молочна). Найбільші промислові центри — Ясси, Бакеу.

Перехідний період від планової до ринкової економіки вніс суттєві зміни щодо підходів до соціально-економічного районування країни, а також самої схеми районування. Зокрема, за допомогою агрегованих індексів соціально-економічного неблагополуччя у 1991-1992 рр. (відхилення від загальнодержавних середніх значень трьох показників: динаміки виробництва, рівня безробіття і сальдо міграцій) на території Румунії виділяється 8 районів: від особливо неблагополучних до особливо благополучних. Вектор не благополучності соціально-економічного життя Румунії спрямований на схід. Західна і Центральна Румунія має більш сприятливу соціально-економічну ситуацію: тут швидше здійснюється процес деструктуризації, швидше розвивається сфера обслуговування, більша підприємливість населення, нижче безробіття. Це пояснюється тим, що західна частина країни упродовж тривалого часу входила до складу Австро-Угорщини, тут проходив транспортний коридор Будапешт — Бухарест. На південному сході найбільш сприятлива ситуація склалася в районі приморської Констанци.

ІТАЛІЯ

Територія — 301,3 тис. км2.

Населення — 57,3 млн. осіб.

Столиця — Рим (2,8 млн. осіб, з передмістям — 3,8 млн. осіб).

Географічне положення. Італія є однією із найдревніших держав світу. Ще в II—І тисячоліттях до Христа на Апеннінському півострові жили племена італіків, які заснували Рим. Пізніше цією територією володіла Візантія, завойовували її франки та інші племена. У середньовіччі Італія була роздрібнена. Як єдина держава постала в 1870 р.

Італія розташована на півдні Європи, у басейні Середземного моря. Її територія складається із трьох географічно окреслених частин — материкової, куди входить Паданська низовина і схили Альпійської гірської дуги; Апеннінського півострова, що розташований між Адріатичним і Тірренським морями; островів Сицилія, Сардинія та ін.

На території Італії розташовані дві карликові держави: Республіка Сан-Марино і держава — місто Ватикан як центр римо — католицької церкви.

Італія — морська держава. Близько 80% державних кордонів омиває Середземне море, що сприяє вигідним міжнародним зв'язкам. Через порти Генуя, Венеція і Трієст здійснюється перевезення міжнародних вантажів. Сухопутні кордони Італії проходять через Альпи, тут вона межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словенією.

У післявоєнний період Італія встановила сучасні сухопутні кордони з Францією (1947 р.), а відтак — з колишньою Югославією.

Нині Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна. За обсягом ВНП вона вийшла на третє місце у Європі (1152 млрд. доларів США, 1998 р.) після Німеччини і Франції, випередивши Великобританію і всі інші країни Європи. Свого сусіда по макрорегіону Іспанію вона перевищує більш ніж удвічі, а в розрахунку на одного жителя — майже на одну п'яту.

Політичний устрій. Італія — парламентська республіка. Главою держави є президент, якого обирають на сім років. Законодавча влада належить парламенту. Виконавчу владу здійснює Рада Міністрів. Політична система базується на демократичному плюралізмі і багатопартійності. Останнім часом особливу популярність здобули: "Ліга Півночі", партія ПДС (ліві демократи), "Вперед, Італія", "Національний Альянс", Італійська комуністична партія. Такий розподіл політичних сил свідчить про перевагу новоутворених партій і об'єднань та кризу довір'я до корумпованих чиновників з партій популістського спрямування.

Населення. За чисельністю населення (57,3 млн. осіб, 2000 р.) Італія займає третє місце в Європі після Російської Федерації, Німеччини і перше — у Південній Європі. Більшість населення становлять італійці (94,1%), сардинці (2,7%), ретороманці (1,3%) та інші національності (1,9%). Національні меншини, у своїй більшості, проживають у прикордонних районах вздовж Альпійських гір.

Переважна більшість віруючого населення — католики (83,2%). Церква в Італії відокремлена від держави. Однак, вона має величезний вплив на життя італійців.

Середня щільність населення — 190 осіб/км2. За цим показником Італія займає п'яте місце у Європі і перше — серед країн Південної Європи. Найщільніше заселені рівнини Ломбардії і Лігурії, де найсприятливіші умови для інтенсивного землеробства і розвитку промисловості. Тут щільність населення перевищує 300 осіб/км2.У країні переважає міське населення (77%), основна частина якого проживає у Північній Італії, особливо на Паданській рівнині. Більшість міст Італії мають багатовікову історію і відомі у світі своїми архітектурними пам'ятками старовини та унікальними музеями. Водночас вони є осередками сучасної промисловості, науки, культури, важливими транспортними вузлами, адміністративними центрами (Мілан — 4,2 млн. жителів, Неаполь — 3,0 млн., Рим — 2,8 млн., Турин — 1,3 млн., Палермо — 734 тис.. Генуя — 701 тис., Болонья — 412 тис., Флоренція — 408 тис., Катанія — 364 тис., Барі — 353 тис., Венеція — 318 тис., Мессіна — 275 тис., Верона — 259 тис., Трієст — 231 тис. осіб та ін.

Для Італії характерна значна еміграція як в заокеанські країни — СІНА. Канаду, Аргентину, Бразилію, так і в сусідні — Німеччину, Францію. Швейцарію. Всього від кінця XIX ст. з Італії виїхало майже 30 млн. осіб Основною причиною цього було аграрне перенаселення та значне безробіття, яке не зменшилось і в період дев'яностих років XX ст. Так, якщо в 1970 р. число безробітних становило 3% економічно активного населення, а в 1985 р. — 10,2%, в 1994 р. — 11,5%, то в 1999 р. — 11,6%.

Природно-ресурсний потенціал. Природні умови Італії забезпечують широкі можливості для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур: винограду, цитрусових, маслин, овочів тощо. Цьому сприяють субтропічний середземноморський клімат Півдня Італії, а також перехідний клімат від субтропічного до помірного, що охоплює територію Північної частини країни і зокрема Паданської рівнини.

Найбільшими ріками є По, Тібр, Арно. Північні ріки живляться талими водами льодовиків і атмосферними опадами. Тому вони повноводні і використовуються для виробництва дешевої електроенергії. На півдні річки влітку мілководні і навіть пересихають.

Наймальовничішими в Італії є озера, що розміщаються в районі Альп. Більшість із них льодовикового походження (Лаго-Маджоре, Гарда, Комо). На берегах озер створені курорти світового значення.

У країні переважають окультурені ландшафти. Лісистість території становить 20%. Ліси розміщаються переважно в Альпах.

За геологічною будовою Італія молода країна. Тому вона бідна на мінеральні ресурси, особливо на металорудні.

Серед паливно-енергетичних ресурсів важливе значення має кам'яне вугілля, що знаходиться в Сардинії і Тоскані, але його низька якість спричинилась до майже цілковитого припинення видобутку після закриття сардінських шахт у 1972 р. Тому вугілля імпортується в основному із США, країн ЄС та Центрально-Східної Європи.

Родовища природного газу зосереджені у долині річки По, в центрі Апеннінського півострова, на острові Сіцілія і на континентальному шельфі. Однак запаси його невеликі.

Значними є ресурси водної і геотермальної енергії. Після Другої світової війни більше половини електроенергії вироблялось в Італії на ГЕС. Однак до кінця XX ст. її обсяги значно знизились, склавши всього одну п'яту загального виробництва.

Видобуток вугілля припинено через його нерентабельність.

Родовища поліметалічних руд (цинк, свинець, срібло й інші метали) знаходяться у Східних Альпах і на острові Сардинія. За запасами ртутної руди Італія займає одне з перших місць у світі (Тоскана).

У Центральній Італії є значні запаси марганцевих руд. Донедавна Італія в основному забезпечувала власні потреби в алюмінію — сірці (Сицилія), цинку (Сардинія). Однак уже на початку 1990-х років основних мінеральних ресурсів стало не вистачати. Видобуток палива теж відстає від зрослих потреб у ньому на внутрішньому ринку. Італія залишається також імпортером основних енергоресурсів. Натомість надра Італії багаті на будівельні матеріали — мармур, граніт, туфи. У Тоскані видобувають всесвітньо відомий ніжно-білий мармур, який використовували древні римляни.

Сучасна структура господарського комплексу. Після Другої світової війни Італія дуже швидко, за кілька десятиліть, перетворилася на одну із наймогутніших держав Європи і міцно утвердилася на світовому ринку. Виробництво країни зорієнтоване на передові технології, а за темпами накопичення капіталу прирівнюється до найрозвиненіших країн світу.

Тим часом динаміка розвитку господарства не завжди була стабільною. Так, у 1950-1963 рр. ВНП зростав у середньому на 5,9% щорічно, а в період 1958-1963 рр. за темпами зростання вважався італійським економічним "дивом". Тоді була досягнута майже стовідсоткова зайнятість працездатного населення. Такий успіх був результатом запровадження ліберальної ринкової політики та високого ступеня відкритості національної економіки. Після 1963 р. економічний розвиток уповільнився, а підвищення цін на нафту (1973 р.) посприяло розвитку економічної депресії. Однак з кінця вісімдесятих років XX ст. знову почалося зростання, яке продовжувалось і у 90-ті роки. У структурі ВНП на першому місці — сфера послуг — 69%, промисловість складає 28,0% і сільське господарство — 3,0%.

Провідними галузями економіки вважаються металургійна і машинобудівна. Слабким місцем у господарстві є сировинна та енергетична база (понад 80% енергії імпортується в країну).

Характерною особливістю країни є різка диспропорція у рівні розвитку Північної і Південної Італії. Північна Італія перейняла досвід індустріалізації краю від північних сусідів і здійснила її набагато швидше, ніж Південна. За показниками зайнятості у сільському господарстві теж існує велика диспропорція між Північною і Південною Італією. Якщо середній показник зайнятості в сільському господарстві становить 9,6%, то в Ломбардії — 3,5, а в Молісі — 26,2, Базилікаті — 22,3, Калабрії — 21,2 (Італія визнаний лідер у світі з виробництва оливкової олії, потужний експортер рису, помідорів, вина).

Італійська економіка характеризується змішаною системою власності. Державний сектор країни є одним із найбільших у Європі. Існують три великі державні холдингові корпорації: Інститут з індустріальної реконструкції, Національне вуглеводневе управління, Акціонерне і фінансове управління обробної промисловості.

У приватному секторі економіки переважають дрібні компанії, більшість яких перебувають у власності однієї родини і майже не використовують найманої праці. На підприємствах чисельністю до 10 робочих місць працює 1,6 млн. осіб; від 10 до 100 робочих місць — 2,6 млн. осіб і на підприємствах 1000 і більше робочих місць — 1 млн. працездатного населення.

Промисловість в Італії забезпечує понад 40% національного доходу. В ній. зайнята значна кількість економічно активного населення — разом із будівництвом понад 32%. Для галузевої структури промисловості характерна висока питома вага обробних галузей (приблизно одна третя), які є основою італійської індустрії. Саме в цих галузях зосереджені найбільш кваліфіковані трудові ресурси і здійснюється основне виробництво валового національного продукту. Середньорічні темпи їх приросту наприкінці 80-х років становили 3,8%, в тому числі в металургійній промисловості — 5,5%, в хімічній — 5,6, у машинобудуванні — 3,9, у виробництві засобів транспорту — 2,4%. Зростання цих галузей тривало і в 90-ті роки XX ст. У структурі галузей обробної промисловості провідне місце займає машинобудівний комплекс (понад 35%), куди відносяться загальне машинобудування, виробництво транспортних засобів, випуск електротехнічного і електронного обладнання, виробництво деталей. Друге місце належить хімічній промисловості. Далі ідуть харчова, текстильна, взуттєва і швейна промисловість.

Розвиток паливно-енергетичної промисловості Італії залежить від імпорту сировини. Країна щорічно ввозить близько 100 млн. т. нафти і лише 10% загальної потреби видобувається в Італії (острів Сицилія, район Мілана). Видобуток природного газу Італії забезпечує понад одну четверту його потреби, становлячи 20 млрд. м3 (1997 р.). За цим показником Італія займає 20-те місце у світі і 5-те у Європі. Решту потреби в природному газі Італія задовольняє за рахунок його імпорту з Алжиру, Лівії, Нідерландів, Російської Федерації.

Кам'яне вугілля для енергетичних потреб теж завозиться. Головними його постачальниками є США.

Виробництво електроенергії у 1997 р. становило 241 млрд. кВт – год. — 11-те місце у світі і п'яте — у Європі. Виробництво електроенергії переважно зосереджене на теплових електростанціях, які працюють на привозному вугіллі і відходах великих нафтопереробних підприємств. Самі електростанції тяжіють до великих промислових центрів, зокрема, до нафтопереробних комплексів.

Атомна енергетика згорнута і не подає струму з 1987 р.

Невеликі потужності ГЕС зосереджені на альпійських притоках р. По.

Італія володіє потужною нафтопереробною промисловістю, яка задовольняє не лише внутрішні потреби, значна кількість нафтопродуктів експортується у сусідні європейські країни. Нафта в Італію доставляється танкерами із країн Південно-Західної Азії, Північної Африки та з інших регіонів і країн світу. Нафтопереробні підприємства збудовані поблизу морських портів, що розташовані вздовж берегової лінії Апеннінського півострова і на острові Сицилія. У Північну Італію та за межі країни (до північних сусідів) прокладено розгалужену мережу нафтопродуктопроводів, що наближує нафтопереробні підприємства до споживачів нафтопродуктів.

Чорна металургія майже повністю зорієнтована на використання імпортної сировини (залізної, марганцевої руди, руд легованих металів), металобрухту. Коксівне вугілля повністю ввозиться, в основному зі СІНА. Тому великі металургійні підприємства (комбінати повного циклу) розміщені у портових містах Генуї, Неаполі, Таранто, куди морем доставляється необхідна сировина, або у великих центрах машинобудування, тобто у місцях збуту продукції. Найпотужніший в Італії металургійний комбінат розміщений в Таранто. На ньому щорічно виплавляється понад 10 млн. т. сталі. Значним металургійним центром Півдня Італії є металургійний комбінат біля Неаполя.

Загалом у 1998 р. було виплавлено 27,0 млн. т. сталі (за цим показником Італія займає 8-ме місце у світі і третє — у Європі) та майже 11 млн. т. чавуну — відповідно 11 і 5-те місця.

Окремі види продукції чорної металургії, зокрема стальні труби і листову сталь, Італія експортує.

Кольорова металургія базувалась до кінця 1980-х рр. переважно на місцевій сировині. Розміщення її галузей має свою специфіку. Так, виробництво міді, цинку та алюмінію зосереджене переважно у Північній частині Італії, свинцю — на південно-західній частині острова Сардинія, ртуті — в Тоскана. За кількістю виплавленої ртуті Італія займає одне із перших місць у світі.

Італійська кольорова металургія відома у світі виробництвом магнію, цинку (273 тис. т.) і алюмінію (590 тис. т.). Сировина для продукування магнію поширена майже повсюдно.

На гірничо-металургійному комбінаті в Манчано, що поблизу Гросетто, продукують також сурму.

Машинобудування. Основна кількість підприємств цієї галузі розміщена на Півночі, де вдосталь кваліфікованої робочої сили, а також надійне сусідство з індустріально розвиненими країнами, що входять до Європейського Союзу.

У структурі галузі домінує транспортне машинобудування: виробництво легкових автомобілів, локомотивів і вагонів, двигунів для суден і авіації.

Первістком автомобілебудування в Італії є концерн "Фіат" з центром у Турині. Другим важливим центром автомобілебудування є Мілан, де знаходяться компанії "Альфа-Ромео", "Лація" і "Брескія".

У 1996 р. в Італії виготовлено 1,66 млн. автомобілів, у тому числі 1,4 млн. легкових, 260 тис. вантажних. За їх виробництвом Італія займала восьме місце у світі.

Суднобудівна промисловість розвивається в Генуї, Трієсті, Спеції, Ліворно, Таранто.

Електротехнічна промисловість Італії всесвітньо відома, насамперед виробництвом так званих білих товарів — холодильників, автоматичних машин для миття посуду, пральних машин (Варесе, Комо, Бергамо). Електронна промисловість розвинена у Мілані, Павії, Римі, Флоренції та інших містах Центральної і Південної Італії.

Хімічна промисловість спеціалізується на випуску хімічних волокон, барвників, засобів захисту рослин, мінеральних добрив. Сировиною для цих виробів служить розмаїта місцева сировина, а також імпортна нафта, газ, апатити.

Для галузей хімічної промисловості характерною є територіальна спеціалізація. Так, виробництво тонкої хімії зосереджене на Північному Заході; продуктів нафтопереробки — на Північному Сході, продуктів неорганічної хімії — у Центрі, хімії органічного синтезу та мінеральних добрив — на Півдні.

Легка промисловість має розвинену текстильну, взуттєву та швейну галузі, продукція яких популярна не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Підприємства текстильної промисловості зосереджені у Північній і Центральній Італії, де знаходиться чимало невеликих "текстильних" містечок. До найбільших центрів цієї галузі відносяться міста Прато і Неаполь.

Взуттєва і швейна галузі розвиваються переважно на Північному Заході. Найбільшим і найвідомішим у світі центром виробництва взуття є м. Віджевано, поблизу Мілана.

У світі за виробництвом взуття Італія займає друге місце (295 млн. пар), за випуском швейних виробів — друге.

Харчова промисловість за ВВП займає серед галузей обробної промисловості третє місце після машинобудування і хімічної промисловості.

Серед галузей харчової промисловості найрозвиненішими є борошномельна, що розміщена у всіх великих центрах і портових містах Італії. На півдні чимало підприємств виробляють не лише муку, але й макарони, за випуском яких Італія займає перше місце у світі. Цукрові заводи в 1997 р. виробили 1,8 млн. т. цукру. Вони розміщені переважно у Паданській рівнині і працюють на місцевій сировині.

Високо розвинена в країні консервна промисловість, яка переважно базується на переробці фруктів, овочів, зокрема помідорів (6 млн. т.). Італія відома у світі за виробництвом оливок і оливкової олії (відповідно 3,2 і 0,6 млн. т.), які зосереджені в областях оливкових насаджень — Апулії, Калабрії, Сицилії.

Тютюнова промисловість відокремлена від сировинної бази на півдні Італії і розвивається у таких містах, як Рим, Мілан, Турин, Болонья, Венеція.

Сільське господарство. Італія належить до країн, що мають високопродуктивне сільське господарство, яке базується на приватних засадах господарювання. Три чверті господарств мають наділи до 5 га. Водночас дві п'ятих сільськогосподарських угідь зосереджені у господарствах площею понад 50 га землі. В цілому країна не забезпечує себе продовольством за рахунок власного виробництва, зокрема вона змушена імпортувати деяку частину м'яса і пшениці, хоча фрукти і овочі експортує на європейські ринки.

Ґрунтові умови Італії сприятливі для землеробства, хоча через різкі сезонні коливання в опадах багато земель потребують зрошення. Землеробство на зрошувальних землях добре розвинене в Ломбардії і П'ємонті.

У структурі сільськогосподарських угідь найбільше припадає на орні землі (35%), на луги і пасовища (19%), на сади, виноградники, оливкові культури (11%).

Італія спеціалізується на вирощуванні цитрусових, фруктів, винограду, оливкових, зменшуючи при цьому посівні площі під зернові культури.

Сільське господарство має землеробський напрямок. Головною галуззю є рослинництво, що виробляє три п'ятих товарної продукції. Важливою галуззю рослинництва є овочівництво. Річний збір овочів досягає майже 15 млн. т., четверте місце у світі і перше — у Європі. Найбільше вирощують томатів в областях Кампанія і Апулія. Італію називають "першим садом Європи". Серед фруктових (щорічно вирощується 20 млн. т.) переважає вирощування яблук, груш, апельсинів, персиків, черешень. Зокрема, в 1998 р. було зібрано понад 2,0 млн. т. яблук, що є другим показником у Європі і п'ятим — у світі. Найпродуктивніші фруктові сади ростуть на північному сході в передгір'ях Альп і Апеннін. На півдні поширені мигдаль, грецькі горіхи, фундук.

Кліматичні умови Італії дуже сприятливі для вирощування цитрусових, особливо на Півдні. їх щорічний збір перевищує 3 млн. т. Лише апельсинів щорічно вирощується понад 2,5 млн. т., що становить три четвертих валового збору цитрусових у країні. За урожайністю цитрини (650-700 тис. т.) Італія займає сьоме місце у світі (1999).

Важливе місце у сільському господарстві традиційно займає виноградарство. У 1997 р. зібрано 8,2 млн. т. винограду, що вивело Італію на перше місце у світі. Виноград вирощують по всій країні, але найбільші його плантації знаходяться в Апулії, Венето, Емілії-Романьї, Сицилії, Тоскані, Лаціо, Кампанії. Відомою італійською культурою є оливкові плантації, які переважають на Півдні.

Важливою галуззю рослинництва вважається зернове господарство. У 1999 р. було вирощено 20,0 млн. т. збіжжя. Інтенсифікація виробництва зерна дає змогу щорічно без розширення посівних площ отримувати додатково понад 500 тис. т. зерна. У структурі зернових культур переважає пшениця. Так, у 1999 р. її зібрано 7,8 млн. т., що становить більше 39% загального збору зернових. Слід зазначити, що італійці вирощують переважно тверді сорти пшениці, які використовуються для виробництва високоякісних макаронів.

Крім пшениці, популярною агрокультурою є кукурудза. У 1999 р. було зібрано 9,0 млн. т зерна кукурудзи і близько 1 млн. т. рису. За кількістю вирощеної кукурудзи Італія у Європі займає третє місце (після Франції і Румунії), за виробництвом рису — перше.

Найбільшою житницею Італії на Півночі є Паданська низовина — області Емілія-Романья, Ломбардія, Венето, П'ємонт, а на Півдні — Кампанія, Апулія, а також острів Сицилія.

Італія характеризується значною кількістю посівів цукрового буряку, валовий збір якого досягнув 13 млн. т. Він вирощується, головним чином, на Паданській рівнині.

Із технічних культур у невеликій кількості вирощують бавовник, льон і навіть коноплі, хоча їх посівні площі за останнє десятиріччя дуже зменшились.

На острові Сардинія знаходяться плантації коркового дуба. Майже повсюдно вирощують їстівні каштани, які вважаються традиційними продуктами харчування італійців.

Країна займає перше місце у Європі за збором тютюну, який вирощується переважно на Півдні (понад 100 тис. т.).

Тваринництво хоча і не є головною галуззю сільського господарства Італії, бо його розвиток стримується конкуренцією більш дешевої продукції країн ЄС, але має досить виразну спеціалізацію, базуючись на природних особливостях території країни та існуючому попиті на ту чи іншу продукцію. Промислово розвинена Північ спеціалізується на молочному скотарстві. Тут знаходяться головні райони вирощування ВРХ — Ломбардія, П'ємонт, Венето, Емілія-Романья і значні площі соковитих лугів. Центральна Італія спеціалізується на м'ясному тваринництві і в першу чергу — свинарстві.

Південь Італії і острови Сицилія й Сардинія є місцем вирощування дрібних тварин, зокрема овець, кіз. У південних областях розводять також ослів, мулів, які все менше використовуються як тяглова сила.

У тваринництві Італії переважає поголів'я великої рогатої худоби, яке нараховує понад 9 млн. голів, свиней — 8,2 і овець — близько 10 і кіз понад 1,3 млн. голів.

За кількістю виробленого м'яса Італія знаходиться на восьмому місці у світі і на четвертому — у Європі (1998).

Транспорт. Географічне розташування Італії — витягнутість країни з півночі на південь — визначає конфігурацію сучасної транспортної мережі. Більшість доріг мають меридіальне спрямування, за винятком тих комунікацій, що прокладені по Паданській рівнині. Тут вони мають широтне спрямування.

Основним засобом переміщення в Італії є автомобільний транспорт. На його частку припадає понад 75% сухопутних перевезень вантажів. Загальна протяжність шосейних доріг перевищує 300 тис. км. Швидкісні автостради нараховують 6 тис. км. Італія — батьківщина стародавніх римських доріг і сучасних автострад. Загальна чисельність легкових автомобілів у країні перевищує 31 млн., вантажних і автобусів — 5,8 млн.

Найважливіша автострада: Мілан-Болонья-Флоренція-Рим-Неаполь- Реджо-ді-Калабрія, яку ще називають "автострадою Сонця". Максимально допустима швидкість на автострадах — 110 км/год., проїзд — платний. Вартість проїзду залежить від класу автомобіля. На залізничний транспорт припадає лише 10% загальних вантажоперевезень. Протяжність залізниць — 16 тис. км. Понад 50% залізниць електрифіковані. Найбільшим залізничним вузлом є Мілан. Найважливіші залізничні колії прокладені по східному і західному узбережжях Апеннінського півострова. Центральною магістраллю є лінія Мілан-Болонья-Флоренція-Рим.

Мирський транспорт забезпечує 90% зовнішньоекономічних перевезень. Його тоннаж досягає 7,5 млн. брутто реєстрових тонн. Морські порти — Генуя, Венеція, Трієст забезпечують зв'язки Північної Італії з дунайськими країнами, Америкою, Східною Африкою і Азією, обслуговують транзити Швейцарії, Австрії, Німеччини. Неаполь — головний туристичний і пасажирський порт на півдні Італії. Через Неаполь здійснюються зовнішні економічні зв'язки з країнами Північної Африки і Західного Середземномор'я. Морськими воротами Рима є порт Чівітавекк'я. Щорічно морськими портами ввозиться майже 60 і вивозиться — 180 млн. т. вантажів.

Усе більшого значення для перевезення вантажів і пасажирів набирає повітряний транспорт. Найбільшими за обсягом пасажиропотоків є міжнародні аеропорти Рима (Фьюмичіно) і Мілана (Лінате і Мальпенса).

В Італії створена система магістральних нафто - і газопроводів, що з'єднують промислові центри з портами. Деякі трубопроводи мають міжнародне значення. Від Генуї, Венеції і Трієста прокладені нафтопроводи до Швейцарії, Австрії і навіть до Німеччини.

Сфера послуг в Італії, як у більшості розвинених країн Європи, переважає виробничу сферу і за часткою у ВНП, і за кількістю зайнятих. Так, частка сфери послуг у ВНП становила 69,0% (1998 p.).

Підвищення життєвого рівня італійців сприяло розвитку таких важливих галузей, як фінансово-кредитна сфера і страхування, охорона здоров'я і освіта, індустрія відпочинку і туризму, яка стала найбільш прибутковою галуззю сфери послуг.

Географія міжнародного туризму дуже строката. Найбільша кількість відвідувачів (близько 60%) припадає на чотири туристичні райони — Венето, Трентіно-Альто-Адідже, Тоскана і Лаціо, де знаходяться найатрактивніші гірські ландшафти, привабливі морські пляжі, архітектурні пам'ятники високої пізнавальної цінності.

Існуюча готельна база Італії (близько 5 млн. місць) цілком задовольняє потреби як внутрішнього, так і міжнародного туризму. За кількістю місць, рівнем їх комфорту Італія займає друге місце у світі і перше — у Європі.

Всесвітньо відомими і найбільш популярними серед іноземних відвідувачів є туристичні центри Венеції, Рима, Неаполя, Генуї, Флоренції. Щорічно Італію відвідує близько 30 млн. туристів.

Туризм є високоприбутковою галуззю економіки. Доходи від міжнародного туризму сягають майже 9% вартості італійського експорту. Країна має позитивне туристичне сальдо — близько 15 млрд. доларів доходу щорічно.

Зовнішні економічні зв'язки. За своїм економічним потенціалом Італія відноситься до групи найрозвиненіших країн світу "великої сімки", до якої, крім Італії, належать США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Канада. У міжнародному поділі праці Італія спеціалізується на вивозі продукції машинобудування і металообробки, яка становить понад дві п'ятих усього експорту. За останнє десятиліття, поруч із легковими автомобілями і деякими видами верстатів, обладнанням для целюлозно-паперової промисловості, легкої, харчової і поліграфічної промисловості, що вивозяться, виросла частка виробів швейної, текстильної, взуттєвої промисловості, хімікатів, продовольчих товарів, зокрема овочів, фруктів, цитрусових, вин; зменшилась питома вага енергоносіїв, будівельних матеріалів, руд чорних і кольорових металів. В 1996 р. експортовано продукції на суму 233,8 млрд. доларів.

В імпорті головне місце займають машини і обладнання, перш за все складне (майже 33%), а також хімікати (12,5%), чорні і кольорові метали (11%). Завозять італійці також продовольчі товари, паливно-енергетичні ресурси, зокрема нафту, кам'яне вугілля, природний газ; сільськогосподарські машини, бавовник. Імпорт в 1996 р. становив 193 млрд. доларів. Отже, італійська економіка в середині 1990-х років досягла активного торговельного балансу. Так, у 1999 р. — 45,8 млрд. дол.

Для збільшення позитивного сальдо торговельного балансу важливе значення мають валютні надходження від туризму, перекази від сезонних робітників, що виїжджають на заробітки у багатші європейські країни і у країни Північної Америки, а також від емігрантів, що постійно проживають за межами Італії. Останніми роками спостерігається доволі значний приплив іноземного капіталу у вигляді інвестицій і займів.

Основними торговельними партнерами є країни ЄС і США.

Італія прагне розширювати зв'язки з Україною. Вона одна із перших у січні 1992 р. визнала суверенітет України. В цьому ж році у Києві відкрилося італійське посольство, вирішується питання про створення спільних підприємств, наприклад, планується спільне освоєння родовищ облицювального каменю у північних областях України. Частка у зовнішньому торговельному обігу України становить 2,1%.

Територіальна структура господарства. Італія поділяється на 20 адміністративних областей та три великих економіко — географічних райони: Північну, Центральну і Південну Італію.

Північна Італія — найбільш економічно розвинена територія країни. До Північної Італії входять такі давні території, як П'ємонт, що характеризується деяким французьким впливом; Лігурія, що простягається вздовж Генуезької затоки; Ломбардія, яка здавна славиться своєю сільськогосподарською спеціалізацією, Волле-д'Аоста, Фріулі-Венеція-Джулія, Трентіно-Альто-Адідже, Емілія-Романья і Венеція.

Північна Італія концентрує близько двох третин економічного потенціалу, 50% населення і займає 40% території країни. Промисловість відрізняється складною структурою. Тут найбільш розвиненими є автомобілебудування, приладобудування, верстатобудування, електроніка і електротехніка та суднобудування. Значного розвитку досягли хімічна, текстильна і швейна промисловість, туризм. Сільське господарство спеціалізується на інтенсивному молочному тваринництві і свинарстві у поєднанні із зерновим господарством, де вирощують пшеницю, кукурудзу, рис і займаються овочівництвом. У деяких місцевостях розвивається виноградарство.

Найбільшими містами Півночі Італії є Мілан, Турин, Генуя. Мілан за чисельністю населення є другим містом в країні після Рима, але першим за індустріальним потенціалом. Тут зосереджені відомі підприємства машинобудування, хімічної, текстильної, швейної, поліграфічної промисловості. Мілан є значним культурним і туристичним центром Італії.

Турин відомий як центр автомобілебудування.

Генуя — великий порт і значний індустріальний центр. У ньому зосереджені підприємства металургійної, електротехнічної і нафтопереробної промисловості, суднобудування. Генуя — центр курортів Лігурійської Рив’єри.

Важливими господарськими, культурними і рекреаційними центрами є також Венеція і Трієст. До Центральної Італії відносяться області Марке, що прилягають до Адріатичного моря; Умбрія; Тоскана, де ще залишились пам'ятки етруської цивілізації і традиції ренесансу у мистецтві та культурі; Лаціо, на території якого знаходиться "вічне місто" — Рим, а також області Абруцці і Молізе, які є частиною найвищих Апеннін.

Району належить 20% території, населення і економічного потенціалу. За рівнем економічного розвитку це перехідний район між Північним і Південним районами. Тут розвиваються машинобудування (верстатобудування і приладобудування), чорна металургія, хімічна, текстильна, швейна, взуттєва, фарфоро-фаянсова, меблева галузі промисловості, а також туризм.

У сільському господарстві переважає овочівництво і садівництво, що орієнтуються на експорт. Вирощується у цьому районі також цукровий буряк. На рівнинах розвивається зернове господарство, а в горах Апеннін — дрібне тваринництво.

Найбільшим містом є Рим. Він вважається визначним торговельно-фінансовим, культурним, мистецьким, туристичним центром, значним транспортним вузлом.

Флоренція — столиця Тоскани (друге за значенням місто Центральної Італії), осередок національної культури Італії і досить відомий промисловий вузол, популярний центр туризму.

Південна Італія (Меццоджорно) виділяється родючими землями області Кампанії, на території якої знаходяться Неаполь; Апулія, Абруцці, Молізе, а також Базалікатою і Калабрією. Району належить 40% території і 30% населення, але це найвідсталіший економіко — географічний район південної частини Апеннінського півострова і островів Сицилія та Сардинія. Це район із розмаїтою південною природою, багатим історичним минулим і пам'ятками древніх культур.

Промисловість зосереджена переважно у районі Неаполя і у трикутнику міст Барі, Бріндізі, Таранто та на південному заході Сардинії. Найважливіші галузі промисловості пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини і виробництвом харчових продуктів.

У Південному районі видобувають поліметалічні руди, боксити, сірку та інші корисні копалини. Біля Неаполя збудовано автомобільний завод, в Таранто — металургійний комбінат, в Бріндізі — нафтопереробне підприємство.

Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні продукції рослинництва. Тут зосереджені найбільші в Італії сади і виноградники, цитрусові плантації. У горах розвивається пасовищне тваринництво.

Головне місто району — Неаполь, великий економічний і культурний центр, що знаходиться посередині родючої і щільно заселеної низовини Кампанії, військово-морський порт Італії, відомий центр індустрії туризму.

Другим за величиною і значенням є м. Палермо — економічний і культурний центр о. Сицилія. Острови Капрі, Іск'я — всесвітньо відомі курорти.

РЕСПУБЛІКА БОЛГАРІЯ

Площа — 111,0 тис. км2.

Населення — 8,3 млн. осіб.

Столиця — Софія (1,1 млн. осіб).

Географічне положення. Республіка Болгарія є балканською, придунайською і причорноморською державою. Має форму компактного чотирикутника, протяжність зі сходу на захід — 520 км., з півночі на південь — 330 км. Сусідами її на півночі є Румунія, на північному заході — Сербія і Чорногорія, на південному заході — Македонія, на півдні — Греція, на південному сході — Туреччина. 1182 км. державних кордонів — сухопутні, 686 км. кордонів проходять по річці Дунай та 378 км. — по акваторії Чорного моря.

Країни — сусіди Болгарії — Туреччина та Греція — держави середнього економічного рівня розвитку з ринковими виробничими відносинами, члени НАТО. Не до кінця вирішені питання турецької і грецької громад на острові Кіпр. Сербія і Чорногорія та Македонія — країни з перехідною економікою, загостреними внутрішньодержавними, міжнаціональними і міжконфесійними відносинами.

Східнобалканське розміщення Болгарії сприяє розвитку на її території міждержавних зв'язків країн Європи та Азії, однак відсутність прямих сухопутних кордонів зі стратегічними партнерами Україною, Росією та країнами — членами ЄС дещо послаблює їх інтенсивність.

Історико-географічні особливості формування території та державно-політичний лад. Початок формування сучасної Болгарської держави припадає на другу половину XIX ст. Кордони Болгарії остаточно встановлені у 1940 р.

В історичному минулому помітний політичний внесок в історію та матеріальну культуру Болгарії зробили фінікійці, які заселяли її ще з періоду "бронзового" віку. Вони займалися землеробством та випасанням худоби. Слов'янські племена прийшли на територію сучасної Болгарії в VI ст. Разом із асимільованими фінікійцями, а також прибулими з Північного Кавказу тюркськими племенами болгар (від назви цього племені пішла назва держави Болгарія), вони створили першу (685-1018) та другу (1185- 1396) Болгарську держави, які тоді відігравали помітну роль у взаємовідносинах з Візантією та країнами Причорномор'я і Середземномор'я.

Справжнє випробування для Болгарії настало після Турецької навали у 1396 р. та поневолення, яке тривало п'ять століть і завершилось здобуттям незалежності у 1878 р. внаслідок російсько-турецької війни. Незважаючи на тривалий час перебування у складі Османської імперії, болгарський народ зберіг свою культуру та національну ідентичність.

У Першій світовій війні Болгарія підтримувала Німеччину. У 1919 р., після закінчення війни, через перерозподіли територій і зміни кордонів втратила значні південні та західні території, вихід до Егейського моря.

У 1940 р. Болгарію окупувала фашистська Німеччина, у 1944 р. радянські війська звільнили її.

У період так званого соціалістичного будівництва Болгарія продовжувала розвивати свою економіку. З 1946 р. в країні (тоді НРБ) розпочалось формування нової індустріально-аграрної структури господарства.

На початку 90-х років XX ст. у країні розпочались демократичні перетворення, проведено реформи. У Конституції (1991) закріплено демократичні засади розбудови Болгарії. Вона стала парламентською республікою. Найвищий законодавчий орган — Народні збори, глава держави — президент, якого обирають на п'ять років. Виконавча влада належить Кабінету Міністрів. У державі є близько 90 партій.

Адміністративно-територіальний устрій країни (1999) налічує 28 областей, 285 общин. Грошова одиниця — лев.

Природні умови та ресурси. Рельєф Болгарії різноманітний, основні його форми мають широтну спрямованість. Північна та південно-східна частини лежать у межах Нижньодунайської низовини та низовини річки Мариці, їх роз'єднують гірські системи Старої Планини. На півдні є гірські масиви Ріла (найвища точка Болгарії — пік Мусула 2925 м.), Пірін, Родопи.

Основну групу корисних копалин Болгарії становлять свинцево-цинкові (Родопи), мідні (Стара Планина), марганцеві (Креміковці, Варна) та залізні (Креміковці) руди, буре вугілля (Новий Іскар, Твердиця), лігніти (різновид бурого вугілля) — Східномаріцький басейн. Незначні запаси нафти та попутнього газу розвідані в Нижньодунайській низовині (біля м. Плевен) та Причорноморській низовині (район м. Шабла). Країна має промислові запаси кам'яної солі (м. Провадія), значні ресурси мінеральних лікувальних вод.

Болгарія розташована на стику двох кліматичних поясів — помірного та субтропічного (середземноморського). Середньосічневі температури становлять — -0,6° (в горах — -11,2°), липневі — +22,8°, річна — +11,7°. Кількість опадів коливається від 450 мм/рік на рівнинах до 1300 мм/рік у гірських регіонах.

Річкова система Болгарії густа. Води річок Мариця, Струма і Места мають енергетичне значення, Дунай — транспортне та сільськогосподарське (зрошувальне).

Ґрунтовий покрив країни — типові чорноземи та їхні різновиди у низовинних і рівнинних регіонах, у передгірських та гірських регіонах переважають лучні та дернові лісові.

Близько 30% території країни покрита лісами. Переважають широколистяні породи — 65% (бук, дуб), на хвойні припадає 35%. Основне призначення лісів — природоохоронні та рекреаційні функції.

Особлива гордість Болгарії — рекреаційні ресурси: пляжі, мінеральні цілющі джерела, грязі, історичні та архітектурні пам'ятки. Серед регіонів, що мають такі ресурси, — Чорноморське узбережжя, гірські масиви Старої Планіни та Східних Родопів, а також міста Софія, Велике Тирново, Пловдів та ін.

Населення. Кількість населення Болгарії на 01.01.1998 налічувало 8,3 млн. осіб, що на 0,7 млн. осіб менше, ніж у 1989 р. Процес депопуляції населення спричинений такими негативними явищами: від'ємний природний приріст (-0,66%) населення, збільшення частки населення похилого віку (16% старше 65 років), міграції. Близько 86% населення — болгари, тому вона належить до однонаціональних країн з досить великою часткою національних меншин: 10% — турки; 4% — інші нації та народності. За межами країни проживає близько 500 тис. болгар, з яких половина — в Україні. Основне віросповідування — православ'я, близько 12% населення — мусульмани.

У Болгарії високий рівень урбанізації. У 230 містах, найбільші з яких Софія, Пловдів, Варна та інші, проживає 70 % населення країни, у 5300 сільських поселеннях — тільки 30 %. Середня щільність населення країни — 74,6 особи/км2. Максимальна — 100 особи/км2 у міжгірських улоговинах та рівнинних територіях, мінімальна — менше 50 осіб/км2 у гірських регіонах.

Середній вік у жінок — 74,3 і чоловіків — 67,1 року. Частка безробітного населення (станом на 01.01.1998) становила 14,4%. Показник ВВП на душу населення — 1220 американських доларів.

Господарство, міжгалузеві та галузеві комплекси. З аграрної відсталої країни Болгарія перетворилась в індустріально-аграрну з середнім рівнем розвитку. Станом на 01.01.1999 частка промислового виробництва становила 34,8% від валового національного продукту, сільського господарства — 14,1%, у сфері послуг — 51%. Винятково важливе значення для країни має рекреаційно-відпочинкове господарство.

Трансформаційні суспільно-політичні процеси в Болгарії 90-х років XX ст. спричинили реформування її національної економіки. Відбулося роздержавлення підприємств, залучення у виробництво приватного національного та іноземного капіталу. Країна й надалі перебуває в пошуку оптимальної моделі розвитку.

Основа паливно-енергетичного комплексу — видобувні та електрогенеруючі підприємства. їхня питома вага у 1998 р. становила 12,9% промислової продукції країни. Серед видобувних галузей перше місце належить вугільній промисловості. У країні щорічно видобувається 29-32 млн. т. бурого вугілля, з якого 80% — лігніти. Головний басейн — Східно-Марицький з центрами Раниво та Глибово. Видобування нафти і природного газу є незначними. їхні показники відповідно становлять 0,7-1,0 млн. т. та 0,6-0,8 млрд. м3/рік і покривають близько 10% загальних потреб. Основні родовища в с. Олександрово біля Плевена і м. Шабла та північна шельфова частина Чорного моря.

На 01.01.1999 у Болгарії виробляли 31,9 млрд. кВт – год. електроенергії, створено єдину енергосистему. Суттєва залежність Болгарії від імпорту енергетичних ресурсів, зростання цін на світовому ринку зумовило збільшення частки виробництва електороенергії на Козлодуйській АЕС до 47% і зменшення на ТЕС до 45 %. З 5% до 8% зросло її виробництво на ГЕС, побудованих на річках Мариці та притоках Іскарі й Арді. Нестачу електроенергії країна компенсує імпортом з Румунії, частково з України.

Важливе внутрішньогосподарське й міжнародне значення для Болгарії має кольорова металургія. Вона виробляє й експортує свинець, цинк, мідь. Основні центри — Пловдів, Кирджалі та Златіці. Чорна металургія працює як на власній, так і на привізній сировині з України та Російської Федерації. Щорічно виробляється близько 3,5 млн. т. різної продукції. Основним підприємством повного металургійного циклу є комбінат "Креміковці" (Софія) та завод у Перніку. Хоча металургійний комплекс є однією з основних ланок національного господарства Болгарії, виробляє 12,7% промислової продукції (1998), потреби країни у металі він не забезпечує.

Машинобудування — нова для Болгарії галузь. Вона почала розвиватись на початку 50-х років XX ст. і сьогодні має чотири напрями виробництв — електротехнічне (Софія, Ресе, Габрово, Пловдів), підіймально-транспортне машинобудування (Софія, Пловдів), суднобудування (Варна, Бургас, Русе), сільськогосподарське машинобудування (Русе). У Софії, Русе, Габрово випускають верстати та прилади, у Габрово — лісопереробні і текстильні машини, у Пловдиві — поліграфічне обладнання.

Економічна криза, що охопила Болгарію на початку 90-х років XX ст., стала причиною скорочення продукції машинобудування майже на половину (з 32% частки машинобудування у промисловості в 1989 р. до 14,8% у 1995 р.). Починаючи з 1998 р. галузь активно реформується. У машинобудуванні Болгарії помітну роль відіграють фінансово-промислові групи країн ЄС — Туреччини, Російської Федерації. Останніми роками зменшено обсяг виробництва хімічної промисловості, хоча її частка у промисловому виробництві залишається досить високою — 17,5 % (1998). Основу її виробництв становлять: нафтопереробна та нафтохімічна — Бургас; основна хімія — Софія, Девня; хімія органічного синтезу — Стара Загора, Бургас, Девня; випуск та переробка поліматеріалів — Бургас, Свіштова, Відін. Парфумерну продукцію, фармацевтичні засоби, ефірні олії, добрива Болгарія експортує.

Промисловість будівельних матеріалів охоплює виробництво цементу (Девен, Плевен, Ізовр), виготовлення цегли, черепиці, скла. У великих містах сформувались потужні будівельні комбінати.

Легка промисловість вважається однією з найстаріших галузей Болгарії. Частка її у промисловому виробництві продукції становить лише 7 %. Текстильні і швейні підприємства працюють у Софії, Габрово і Слівені, а шкіряно-хутрові та взуттєві — у Габрово, Софії, Плевені.

Починаючи з 1950-х років у Болгарії, завдяки різним формам зв'язків сільськогосподарських виробників та галузей харчової промисловості, сформувався потужний агропромисловий комплекс.

Особливі риси сільськогосподарського виробництва — поєднання на території країни галузей двох регіонів: Причорноморського та Середземноморського.

Нижньодунайська на півночі та Причорноморська на сході низовини є основними сільськогосподарськими житницями Болгарії. їх виробнича спеціалізація — вирощування зернових (пшениця, ячмінь, кукурудза), а також цукрового буряку та соняшнику. Рівнинна територія річки Маріца на південному сході країни — район овочівництва, садівництва, виноградарства, бавовництва та з передгірськими районами Східних Родопів — район тютюнництва.

Основна спеціалізація тваринництва — розведення великої рогатої худоби, кіз, овець у гірських та передгірських територіях Старої Планіни і Східних Родопів, Добруджі та Бургаської низовини, свинарство на передгірських та рівнинних територіях і птахівництво поблизу великих і середніх міст.

Вагомі зміни, які відбулися за останнє десятиліття у сільськогосподарському виробництві Болгарії, пов'язані з приватним сектором (87% площ сільськогосподарських угідь), формуванням ринкових відносин. У зв'язку з економічною кризою сільськогосподарське виробництво скоротилося на 15- 37%.

У структурі економіки Болгарії важливе значення має харчова промисловість, яка становить 22,7 % виробництва (1998).

Розміщення основних груп переробних підприємств харчової промисловості пов'язане з районами спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Плодоконсервні підприємства розміщені у районах Нижньодунайської низовини (Плевен, Русе, Горна Ореховиця), виноробство в західній частині Маріцької низовини і прилеглих схилах Старої Планіни (Асеноґрад, Помор'є, Айтос), цукроваріння на Нижньодунайській рівнині (Русе, Лом), містах Пловдів, Девня, переробки тютюну та виробництва сигарет (Софія, Пловдів, Стара Загора), ефірно-олійної (Пловдів, Стара Загора).

Міжнародне значення має рекреаційний комплекс Болгарії. Щорічно країна приймає стільки іноземних туристів, скільки мешкає у ній населення. Болгарія славиться морськими ("Золоті піски", "Албена", "Сонячний берег"), гірськими (Алеко, Боровец, Мальовіце) та лікувально-бальнеологічними (Банкя, Констенділ) курортами. Софія, Велике Тирново, Габрово — популярні історико-культурні центри, які активно відвідують туристи.

Транспортна система. Болгарія володіє всіма основними видами транспортних сполучень. На початку XX ст. через територію країни прокладено міжнародну залізницю Берлін-Бєлград-Софія-Стамбул-Тегеран і паралельно шосе Європа-Мала Азія. Вагомого значення для розвитку транспортного сполучення з країнами Східної Європи надало завершення в 1954 р. будівництва двох'ярусного моста через річку Дунай біля міста Русе.

Основний обсяг перевезень у Болгарії (більше 80%) припадає на залізничні та автомобільні сполучення. Основу їхніх мереж становить решітчастий каркас. З найбільшого транспортного вузла — Софії — у трьох напрямах на схід розходяться північна (на Плевен, Велике Тирново, Варна), Прибалканська (на Казанлик, Слівен, Бургас) і південна (на Пловдив, Стара Загора, Бургас) залізничні лінії. їх перетинають з півночі на південь магістралі Відін-Софія-Благоєвград-Кулата; Русе-Велике Тирново-Казанлик-Подкова. Протяжність діючих залізниць у країні 4294 км., з яких 65,4% електрифіковані. Основні вантажі — будівельні матеріали, кокс, метали, продукція машинобудування.

Протяжність автомобільних доріг Болгарії становить 36,7 тис. км. Значну частину реконструюють, враховуючи міжнародні стандарти. Основне навантаження автомобільних перевезень у країні припадає на велике магістральне кільце (понад 1000 км.), яке з'єднує найбільші міста — промислові та рекреаційні центри країни Софію-Плевен-Ботєвград-Варну-Бургас-Пловдів, і формує мережу прилеглих доріг, що мають внутрішньо-національне значення.

Болгарія є морською державою. Порти Бургас та Варна можуть приймати океанічні судна, а портова інфраструктура може навантажувати та розвантажувати сухі й рідкі вантажі. Між Варною та українським портом Іллічівськ діє поромна переправа. Для міжнародних сполучень з країнами Європи використовують порти на річці Дунай (Русе, Лом).

У Болгарії від кордонів з Румунією побудовано кільце трубопроводів, які постачають газом міста Варну, Бургас, Пловдів, Софію, Плевен та прилеглі до них території.

У країні діють три міжнародних авіапорти (Софія, Варна, Бургас) та більше десяти авіапортів, які обслуговують внутрішні перевезення.

Стан розвитку і функціонування економіки можна вважати стабільним. Рівень інфляції у 1998 р. досягнув 6,2 % і є найнижчим за останні десять років.

Зовнішні зв'язки. На рівні міждержавних зв'язків Болгарія відома як член ООН, країна — учасниця багатьох міждержавних політичних та економічних організацій. Вона є членом Ради Європи, входить, як і Україна, до Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, сил швидкого реагування "Black Sea".

Починаючи з другої половини 1990-х років Болгарія активізувала міждержавні економічні зв'язки. Як результат на 01.01.1999 у країні діяло більше 2 тис. спільних підприємств. Це сприяло надходженню іноземних інвестицій, новітніх технологій. У містах Бургас, Відін, Пловдів, Русе запроваджено режим вільних економічних зон.

За цей період відбулася трансформація зовнішньоторговельних відносин. Збільшилась частка з 34% до 52% експортного обороту з країнами Західної і Центральної Європи та знизилася з 56% до 32% з країнами СНД. Розширилась географія економічної співпраці з країнами Північної та Латинської Америки, Азії, Африки.

Основна продукція Болгарії, що йде на експорт, — тютюн та тютюнові вироби, консервна продукція, вина, ефірна олія, руди кольорових металів і кольорові метали, підіймально-вантажні машини, акумулятори. В структурі імпорту переважають енергетичні ресурси, залізна руда, метали, продукція машинобудування.

Україна і Болгарія у грудні 1994 р. підписали угоду про співробітництво. Згідно з цими домовленостями Болгарія імпортує залізні руди, метал, коксівне вугілля, машини та обладнання, експортує парфуми, вина, хімічні засоби, машини. Між країнами існують тісні культурні зв'язки.

Територіальні відмінності. У соціально-економічному розвитку територія Болгарії є неоднорідною. Це пов'язано з нерівномірним розміщенням і поєднанням природних ресурсів та умов, історичними особливостями формування населення і форм його розселення, економічною структурою господарства та галузями спеціалізації. Ці та інші чинники дають змогу виділити в межах країни дев'ять соціально-економічних районів (СЕР).

Південно-Західний СЕР. До нього входять місто Софія (в адміністративно-територіальному устрої прирівнюється до рівня області), Софійська, Перниківська, Благоєвська та Констандіновська області. Територія — 20,3 тис. км2, населення — 2,1 млн. осіб. Рельєф — гірські масиви Ріли та Пірін, які розчленовані котловинами та долинами річок Места, Струма, Іскир. Кам'яне і буре (лігніти) вугілля, залізні, марганцеві, олов'яно-цинкові руди, а також висококваліфіковані трудові ресурси та столичне положення визначають основні галузі спеціалізації — чорна та кольорова металургія, машинобудування, фармацевтична, харчова і тютюнова промисловості. Сільське господарство має внутрішньогосподарське значення, переважає садівництво, тютюнництво, розведення великої рогатої худоби.

Софія (1,1 млн. осіб) — політичний, фінансово-економічний і культурно-освітній центр країни, районоформуюче ядро Південно-Західного СЕР. Основні галузі господарства — машинобудування, фармацевтика, легка, харчова та тютюнова промисловості. Центр туризму. Перник (87 тис. осіб) — обласний адміністративний центр, відомий організацією і розвитком чорної металургії та машинобудування. Благоєвград (73,8 тис. осіб) — обласний адміністративний центр, розташований у долині ріки Бистриці; основні галузі господарства — машинобудування, деревообробна, легка та харчова промисловості.

Західний Гірськотрокійсько-Родопський СЕР (Пловдівська, Позарджицька, Смолянська області), площа — 13,5 тис. км2, населення — 1,2 млн. осіб. Зручно (близько) розташований до столичного Південно-Західного СЕР, поєднуються гірські (Стара Планіна, Західні Родопи) та рівнинні (Тракійська) форми рельєфу; сприятливі агрокліматичні умови і ґрунтові ресурси; поклади олов'яно-свинцевих та рідкоземельних, молібденових і вольфрамових руд; висококваліфіковані трудові ресурси. Провідні галузі — інтенсивне рослинництво та тваринництво, харчова промисловість, кольорова металургія, машинобудування.

Територіальним районоутворюючим ядром Західного Гірськотрокійсько-Родопського СЕР є Пловдів (340 тис. осіб) — обласний адміністративний центр з розвиненою харчовою промисловістю, виробництвом підіймально-транспортних машин, електродвигунів, текстильної та швейної продукції. Пазарджик (79 тис. осіб) — обласний адміністративний і культурний центр, розташований у центральній частині Трокійської низовини з розвиненими галузями харчової і текстильної промисловості та гумових виробів.

Східний Гірськотрокійсько-Родопський СЕР (Старозагорська, Хасківська і Крджалинська області), площа — 13,8 тис. км2, населення — 890 тис. осіб. Розвиток району визначають: запаси лігнітів (75% запасів країни), будівельні матеріали, сприятливий субтропічний клімат, іригаційні системи у долині річки Мариці, запаси мінеральних вод. Основа економіки — овочівництво, виноградарство, садівництво, тютюнництво, розведення великої рогатої худоби. У промисловому виробництві переважають видобувні галузі, електроенергетика (30% виробництва в країні), виробництво азотних добрив (65%), лісозаготівельна, деревообробна, харчова галузі промисловості.

Стара Загора (148 тис. осіб) — обласний адміністративний центр та територіальне ядро Східного Гірськотрокійсько-Родопського СЕР. Місто виникло біля підніжжя гори Синена як військове фортикаційне укріплення. Сьогодні це центр машинобудування, хімічної і харчової промисловості. Хасково (79 тис. осіб) — обласний адміністративний центр, великий транспортний вузол. Основні галузі промисловості — машинобудування, текстильна та харчова промисловість.

Південно-Східний СЕР (Бургаська, Слівенська й Ямболська області), площа — 14,7 тис. км2, населення — 834 тис. осіб. Економічний розвиток і спеціалізацію району визначають рівнинність рельєфу (90% території району) та агрокліматичні умови, рекреаційно-відпочинкові зони Чорноморського узбережжя та досить багаті на залізо, мідь, поліметали руди, мармур. Район має добре розвинену транспортну мережу і достатньо забезпечений трудовими ресурсами. Основа господарства району — сільськогосподарський сектор та галузі переробки продукції. Вирощують зернові, розвинене овочівництво, садівництво, виноградарство, бавовництво та тютюнництво, розводять свиней, овець. Міжнародне значення має розвиток відпочинкового туризму. Важливе значення серед галузей промисловості займають електротехнічне машинобудування, текстильне виробництво.

Бургас (194 тис. осіб) — обласний адміністративний і культурний центр, розташований на узбережжі Чорного моря, є районоутворюючим ядром Південно-Східного СЕР. Провідні галузі господарства — нафтохімія, харчова та легка промисловість, машинобудування. Слівен (106 тис. осіб) — обласний адміністративний центр, розвинена текстильна і харчова промисловості. Історико-культурний центр.

Північно-Східний приморський СЕР (Варнівська, Добричинська, Шуменська, Тирговіщенська області), площа — 14,4 тис. км2, населення — 910,8 тис. осіб. Особливість території — вигідне розташування, вихід до Чорного моря; рельєф — приморські низовини, рівнина Добруджа, горбисті території Френгенско, Проведійско, Шуменско, гори Східної та Старої Планіни. Корисні копалини — нафта, газ, марганцеві руди, будівельні матеріали, сприятливі агрокліматичні, ґрунтові та рекреаційно-відпочинкові ресурси.

Варна (300 тис. осіб) — обласний адміністративний, культурно-освітній і рекреаційний центр країни, районоутворююче ядро Північно-Східного приморського СЕР. Провідні галузі — рекреаційно-відпочинкова індустрія, суднобудування, хімічна та харчова промисловість. Варна — це найбільший транспортний вузол країни. Доброчин (101 тис. осіб) — обласний адміністративний центр і найбільше місто південної Добруджи. Основні галузі — машинобудування, харчова та легка промисловості.

Північно-Східний придунайський СЕР (Сілістранська, Роздрадська, Русенська області), площа — 8,3 тис. км2, населення — 539 тис. осіб. Рельєф рівнинний, переважають чорноземи, клімат помірно континентальний, з корисних копалин переважають будівельні матеріали, важливе господарське значення для району має річка Дунай. Основа господарства району — сільськогосподарське виробництво: вирощують пшеницю, кукурудзу, соняшник, цукровий буряк, виноград; займаються рослинництвом, садівництвом та розведенням великої рогатої худоби, свиней, овець. Виділяються видобувна, харчова промисловість і виробництво сільськогосподарських машин.

Русе (166 тис. осіб) — обласний адміністративний і найбільший економічно розвинений і районоутворюючий центр Північно-Східного придунайського СЕР. Відомий ще з часів завоювань сучасної території Болгарії римлянами і найбільший у ХV-ХІХ ст. центр торгівлі у нижній частині Дунаю. Сьогодні Русе — транспортний, промисловий і культурний центр загальнонаціонального значення. Сілістра (45 тис. осіб) — обласний адміністративний центр відомий машинобудуванням, текстильною та харчовою промисловістю.

Ятренський СЕР (Велико-Тирновська і Габровська області), населення — 425 тис. осіб, 7,7 тис. км2. Район лежить у трьох орографічних областях — Дунайській рівнині, передгір'ї та гірській частині Старої Планіни. Серед корисних копалин є базальти. Клімат помірно континентальний, переважають чорноземи та дерново-підзолисті ґрунти. Основа господарства — сільськогосподарське виробництво: вирощують пшеницю, кукурудзу, соняшник, цукровий буряк, розводять велику рогату худобу та овець, в промисловості — виробництво харчових продуктів, текстилю, електротехнічного обладнання.

Великий Тирнів (65 тис. осіб) — обласний адміністративний та історико-культурний і економічний центр Ятренського СЕР. Основні галузі — переробні підприємства харчової промисловості, виробництво електротоварів побутового призначення та текстилю. Габрово (71 тис. осіб) — обласний адміністративний центр з розвиненим машинобудуванням і металообробкою, виробництвом текстилю, меблів, пластмасових виробів, виготовленням взуття. В місті діє єдиний у світі театр гумору.

Витсько-Осмский СЕР (Плевенська і Ловечська області), площа — 7,6 тис. км2, населення — 410 тис. осіб. Північна частина розташована в межах Дунайської рівнини, центральна — у передгір'ї, південна — у гірській частині Старої Планіни. Має невеликі поклади нафти, багатий на нерудні корисні копалини, родючі чорноземи. Серед галузей господарства виділяються нафтовидобувні промисли, електротехнічне машинобудування, виробництво цементу, харчова промисловість, виноробство, переробка тютюну та виробництво сигарет. Важливе значення має сільськогосподарське виробництво, яке спеціалізується на вирощуванні пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, розведенні великої рогатої худоби, овець.

Плевен (126 тис. осіб) — обласний адміністративно-культурний центр і територіальне районоутворююче ядро Витсько-Осмского СЕР. Розвинені машинобудування, нафтопереробне та цементне виробництво, харчова і трикотажна промисловості. Місто відоме панорамою історичних подій російсько-турецької війни. Ловеч (45 тис. осіб) — обласний адміністративний центр, в якому переважають галузі харчової промисловості, налагоджено виробництво мікроелектродвигунів і велосипедів, обробка шкіри.

Північно-Західний СЕР (Відінська. Монтанська та Врацанська області), площа — 10,6 тис. км2, населення — 603 тис. осіб. Особливості району: зручне (близьке) розташування до столичного Південно-Західного СЕР; поєднання рівнинних (Нижньодунайська низовина) та гірських територій (Стара Планіна); незначні запаси бурого вугілля (лігніти), газу, нафти, залізних та олов'яно-цинкових руд; родючі чорноземи і гірські лучні ґрунти, сприятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови; вигідне транспортне сполучення з країнами Центрально-Східної Європи.

Основа спеціалізації — сільськогосподарське виробництво: вирощування зернових, овочівництво та садівництво, у передгір'ї — виноградарство, вівчарство. Промислове виробництво — харчова промисловість, машинобудування, індустрія будівельних матеріалів, нафто - та газовидобуток.

Монтана (51 тис. осіб) — обласний адміністративний і регіональний соціально-економічний центр Північно-Західного СЕР. Центр машинобудування, харчової, текстильної промисловості, виробництва трикотажних та керамічних виробів. Враца (75 тис. осіб) — обласний адміністративний і торговий центр. Розвинене хімічне виробництво, машинобудування, харчова промисловість.