3. Перспективи політичного самовизначення нації Ольгерда Бочковського

Перспективи політичного самовизначення нації з'ясовував у своєму вченні український націолог і політичний діяч, професор Української господарської академії в Подєбрадах Ольгерд Бочковський (1884-1939). Свою концепцію він виклав у роботах «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування», «Націологія і націографія», «Боротьба народів за національне визволення», «Вступ до націології» та інших.

З'ясовуючи сутність націоналізму, О. Бочковський виділяв у ньому два напрями. Перший — романтично-гуманістичний націоналізм, був пов'язаний з зародженням нації, грунтувався на засадах демократизму.

Другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — виник після Першої світової війни і грунтувався на засадах ірраціоналізму, відкидав демократію, був направлений на утвердження культу сили і міжнаціонального протистояння.

Нація, вважав учений, це духовна спільнота, яка є сукупністю людей на природних підставах і потребах, оскільки кожний свідомий народ має право на власну державу, поєднавши етнічний і політичний принципи, за умови виключення бюрократичного централізму.

Становлення національної ідеї, за вченням О. Бочковського — це тривалий процес. Він починається з пробудження національного інстинкту на рівні підсвідомості, згодом відбувається формування усталених національних поглядів у свідомості певного етносу, які генерують національну ідею. Держави старої доби і середньовіччя, зазначав О. Бочковський, «були анаціональні», «не мали свого власного національного обличчя».

Період буржуазних революцій 1848-1871 pp. учений вважав часом «реконструкції політичної карти Європи в дусі національних засад». Саме в той час, на його думку, набули поширення ідеї «волі та об'єднання», почалось здобуття державної самостійності, яку започаткували Італія та Німеччина, а також мало місце «поступове осамостійнення та об'єднання балканських народів Греції, Сербії, Румунії. Пізніше, стверджував учений, почали розпадатись анаціональні держави (Австро-Угорщина, Туреччина) та утворювались національні держави нового типу.

Досліджуючи сутність нації та держави, характер їх взаємозв'язку та відносин, О. Бочковський поділяв точку зору швейцарського державознавця Брюнглі про те, що «кожна нація покликана і має право утворити свою державу. Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділений на стільки ж держав. Що нація — то держава; що держава — то нація», хоча цей ідеал у чистому вигляді він вважав нереалізованим.

Аналізуючи за цим підходом сучасні йому держави, вчений поділяв їх на два види. До першого відносив національно-змішані, «дерви народів»; до другого — національні держави.

Перша світова війна, за вченням О. Бочковського, активізувала політичний націоналізм. Саме в цей період активізувались національно-визвольні рухи, які репродукували ідею самовизначення народів.

Хоча етнонаціональні кордони в історії розвитку людства на практиці, як правило, розходяться з політичними, проте кожна держава «зацікавлена в тому, щоб кількість іншонаціонального населення була в ній якнайменше». Кожна держава і її домінуюча нація, вчив своїх сучасників О. Бочковський, прагнуть до того, щоб «засимілювати своїх інородців... використовуючи для цього усі свої суспільні і господарські переваги». Водночас вчений у своєму державно-правовому вченні висловлював думки з приводу захисту інтересів національних меншин, вважав за необхідне обмежити державний егоїзм і створити ефективну систему захисту їх інтересів. Цей захист, зазначав він, має бути генералізованим, поширеним на всі держави.

«Держава, вимагаючи лояльності від своїх меншин, мусить також дотримати щодо них свої зобов'язання», щоб усунути «джерело постійного напруження». Пропагуючи ідею самовизначення народів і опікуючись проблемами національних меншин, О. Бочковський розрізняв три їх типи.

Для першого типу, на його думку, характерним є те, що увесь народ перебуває у межах однієї держави; для другого — народ поділений між двома чи кількома державами; третій тип — це коли національна меншість є частиною народу, що має свою державу.

О. Бочковський вважав, що другий напрям націоналізму — паннаціоналізм — приведе людство «до націократії, тобто до політичного панування нації у найближчому майбутньому». Він зазначав, що провідним політичним чинником розвитку є нація, яка заступила в цьому церкву і державу. В процесі виборювання політичного самовизначення народів нація «виступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування».

Під націократією О. Бочковський розумів «національні змагання» за самовизначення, створення нового типу держави. Націократія, — зазначав він у своєму вченні, — має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. Історично її завдання полягали в тому, щоб хронічний конфлікт між нацією і державою полагодити. Вона мусить примирити автономізм і відповідно сепаратизм національне свідомих народів із централізмом і автократизмом держави.

Утвердження націократії буде здійснюватись поступово, напружено, не виключаючи війн і революцій. До того ж, «запровадження націократії вимагатиме попереднього духовного і морального переродження людства та народів. Потрібно буде звільнитись від культу абсолютної державної суверенності й примиритись із дійсністю, що право на самовизначення мають усі націоанально свідомі народи без будь якого винятку... Доведеться зректися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої світової нації...».

Самовизначення нації і створення держави, за вченням О. Бочковського, повинно здійснюватись у межах етнічної території на принципах демократизму, які сприяють пробудженню нації, становленню національної ідеї, стимулюють національні визвольні рухи.

Процес національного державотворення повинен також передбачати подальший розвиток капіталізму, створення умов для формування громадських організацій, розвитку середнього класу суспільства; робітників і селян.